Читать книгу Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу - Страница 8

Головні персонажі:

Ґендзі, – 17 років

Пані з Шостої лінії – (наложниця-мати Рокудзьо), 24 роки, кохана Ґендзі

Дайні, – годувальниця Ґендзі

Кореміцу, – син годувальниці Дайні, прибічник Ґендзі

Монах Адзарі, – син годувальниці Дайні

Сьосьо, – дочка годувальниці Дайні

Уцусемі, – дружина Ійо-но суке

Ійо-но суке, – чоловік Уцусемі, батько Кії-но камі і Нокіба-но оґі

Коґімі, – брат Уцусемі

Аої, – 21 рік, дочка Лівого міністра, дружина Ґендзі

То-но цюдзьо, – син Лівого міністра, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Юґао («Вечірнє лице»), – 19 років, кохана То-но цюдзьо, потім Ґендзі

Укон, – служниця Юґао

Куродо-но бен, – син Лівого міністра, молодший брат То-но цюдзьо та Аої

Імператор Кіріцубо, – батько Ґендзі

Лівий міністр, – тесть Ґендзі

У той час, коли Ґендзі таємно відвідував одну особу з Шостої лінії,[74] одного разу по дорозі з палацу вирішив навідатися на П’ятій лінії до своєї годувальниці Дайні, яка, тяжко занедужавши, постриглася в монахині.

Опинившись у кареті перед замкненими ворітьми її дому, Ґендзі велів своїм супутникам покликати Кореміцу, її сина, а сам тим часом взявся оглядати убогу, безладно забудовану вулицю. Поруч з оселею годувальниці за новим кипарисовим парканом стояв невеликий будиночок. Кілька верхніх половинок ґратчастих вікон на ньому було піднято, й крізь білясті, наче прохолодні, бамбукові завіси видніли привабливі жіночі голівки, що визирали надвір. Стежачи за їхнім безперервним рухом, Ґендзі мимоволі зробив висновок, що жінки дуже високі на зріст. «Цікаво, хто ж там зібрався?» – дивувався він.

Приїхавши в дуже скромній кареті й навіть без передового ескорту, Ґендзі був упевнений, що ніхто його тут не впізнає, а тому крадькома визирнув з карети. Ворота до будиночку були підняті, як віконниці, й перед Ґендзі відкрилося настільки тісне і бідне житло, що йому стало сумно. «Який мені притулок…»[75] – подумав він. А втім, і дорогоцінний палац не кращий. Штахети зручно обвивала якась яскраво-зелена повзуча рослина, з якої, гордовито всміхаючись, визирали білі квіти. «Спитав би я, якби спитати міг…»[76] – мимоволі вирвалося у Ґендзі, й один з його супутників, шанобливо схилившись, відповів:

«Цю білу пишну квітку називають «вечірнє лице».[77] З таким, як у людей, іменем, а зацвіла на зовсім непривабливій огорожі».

Поглядаючи на навколишні справді маленькі будиночки, розташовані безладно тут і там, з перехнябленими стінами і зотлілими стріхами, по яких повзли такі ж квіти, Ґендзі сказав: «Яка жалюгідна доля випала цим квітам! Зірвіть мені одну». Хтось із супутників зайшов за підняті ворота й зірвав квітку. І саме тоді з простих, але зручних пересувних дверей вийшла чарівна дівчина-служниця у довгих хакама з жовтого шовку-сирцю поманила його, простягнула напахчене біле віяло і сказала:

«Будь ласка, віднесіть її на віялі. Стебло в неї, здається, не дуже гарне».

Саме в цю мить з’явився Кореміцу, щоб відкрити ворота материного двору, і взяв квітку для Ґендзі.

«От біда, забув ключі! Вибачте, що спізнився. Щоправда, ніхто з місцевих вас не впізнає, але змусити вас чекати на цій брудній вулиці…» – виправдовувався він.

Карету затягли у двір, і Ґендзі зійшов на землю. Біля постелі хворої зібралися: старший брат Кореміцу, монах Адзарі,[78] зять – Мікава-но камі й дочка. Всі вони радо, уклінно, зустріли прихід високого гостя. Навіть хвора підвелася на постелі.

«Ні, я зовсім не дорожу життям, але досі не могла розлучитися з цим світом лише тому, що в такому разі, ставши монахинею, не була б, як от зараз, з вами й не відчувала б на собі вашого доброго погляду, а тому й зволікала. Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба відступила, а ви вшанували мене своїми відвідинами, зі спокійною душею чекатиму, коли зійде на мене світло будди Аміди[79]», – сказала вона і, знесилена, заплакала.

«Останнім часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не поліпшується. Я з жалем дізнався про ваше зречення світу. Але все ж таки живіть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Після того ви безперешкодно відродитеся на верхньому, дев’ятому, колі Чистої землі. Кажуть, що негоже йти з цього світу, коли хоч щось прив’язує до нього», – сказав Ґендзі, пустивши сльозу.

Будь-яка годувальниця вважає свого вихованця, навіть найнікчемнішого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Ґендзі, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому від зворушення плакала. Її діти, штовхаючи одне одного ліктями, несхвально переглядалися – мовляв, заплаканим обличчям їхня мати хоче показати, як їй важко розлучатися зі світом, від якого відреклася. А Ґендзі, глибоко схвильований, сказав:

«У дитинстві я втратив людей, які мене любили, а потім багато хто про мене піклувався, але не пригадую нікого, хто ставився б до мене так приязно, як ви. А коли я став дорослим, то мимоволі перестав бачити вас біля себе й не можу навіть відвідувати вас так часто, як мені хотілося б, але, повірте, завжди сумую, коли ми довго не бачимося. О, якби “розлук з батьками не було!..”[80]».

Коли Ґендзі щиро розмовляв з годувальницею й пахощі від рукавів, якими він витирав сльози, розпливалися по кімнаті, навіть її діти, яких раніше вона дратувала, задумалися: «Справді яка незвична доля в цієї жінки!» – і також заплакали.

Наказавши, щоб молитви про одужання відновилися, Ґендзі зібрався їхати, але перед від’їздом попросив Кореміцу запалити смолоскип, щоб в його світлі роздивитися передане йому віяло. Воно наскрізь просякло ніжними пахощами, до яких, мабуть, звикла його власниця. Увагу Ґендзі привернув витончений напис:

Зміст вірша був незрозумілий, але в письмі відчувалося благородство, тож несподівано Ґендзі зацікавився його авторкою.

«Хто живе в тому будинку на заході? Ти не дізнавався?» – запитав він у Кореміцу, а той лише подумав: «Ну от, знову…» – і невдоволено відповів:

«Я тут перебуваю кілька днів, але турботи про хвору забирають увесь мій час, тож про сусідів не встиг розпитати».

«Не осуджуй мене. Але, знаєш, в цьому віялі є щось таємниче, варте уваги. Поклич кого-небудь з місцевих обізнаних людей і розпитай», – попросив Ґендзі, й Кореміцу, зайшовши у сусідній двір, розпитав сторожа, а потім, повернувшись назад, доповів:

«Сторож сказав, що цей будинок належить одному почесному помічнику намісника якоїсь провінції. Сам господар, мовляв, поїхав туди, а в будинку залишилася його дружина, молода й вельми витончена особа, чиї сестри служать в палаці й частенько до неї навідуються. Навряд чи простий слуга знає щось більше».

«Якщо так, то, мабуть, писала одна із сестер, – подумав Ґендзі. – Писала впевнено, з багатим досвідом у такій справі». Хоча він розумів, що швидше за все його чекає розчарування, але не міг відкинути почуття, які спонукали жінку написати вірша. Як завжди, Ґендзі легко піддавався таким спокусам. Тож, навмисне змінивши почерк, на аркуші паперу написав:

Листа цього він послав з тим своїм супутником, який тоді взяв віяло у дівчини-служниці.

Хоча жінка раніше не знала Ґендзі, але, мигцем побачивши його профіль, здогадалася, що то був саме він, а тому написала йому вірша на віялі, який схвилював його. Однак минав час, а відповідь від нього не надходила, й жінка почувалася трохи ніяково. Коли ж нарешті з’явився його посланець, то всі навколо неї втішились і так довго радилися щодо відповіді, що той з досади не витерпів і пішов з порожніми руками.

А тим часом Ґендзі вирушив у дорогу при тьмяному світлі смолоскипів у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Верхні половинки ґратчастих вікон у сусідньому будинку були вже спущені й крізь їхні щілини пробивалося світло, слабкіше за сяйво «вечірніх світлячків»,[81] що своєю таємничістю зворушувало душу. А от будинок з кількома деревами, численними кущами й квітами в саду, до якого Ґендзі прибув, відрізнявся від звичайного своєю невимушеною вишуканістю. Поведінка господині[82] цього будинку, на відміну від інших жінок, була настільки стримано-благородною, що він швидко забув про хатину за кипарисовим парканом.

Наступного досвітку Ґендзі прокинувся трохи пізно й вирушив у дорогу, коли сонце вже зійшло. Вранішнє світло, безперечно, тільки підкреслювало його незвичайну красу, якою небезпідставно захоплювалися люди. І сьогодні Ґендзі знову проїхав мимо тих воріт. Зрештою, він проїжджав тут і раніше, але тільки незначна вчорашня пригода привернула до них його увагу, й він запитав себе: «Цікаво, хто все-таки там живе?»

Через кілька днів прийшов до нього Кореміцу.

«Мати все ще була в поганому стані, тож я постійно доглядав її, – сказав він спочатку, а потім, підступивши до Ґендзі ближче, розповів: – Після нашої розмови я покликав одного чоловіка, знайомого з мешканцями сусіднього будинку, й попросив його про все розпитати, але той нічого особливого не повідомив. Хіба те, що якась пані таємно живе там з п’ятого місяця, але хто вона, мовляв, навіть домашні не знають. Я кілька разів заглядав крізь щілини огорожі між нашими садибами, і там, у будинку, помітив тіні молодих жінок, вбраних у щось, схоже на фартухи, а це означало, що вони комусь прислуговували. А вчора, коли вечірнє сонце освітило будинок до останнього куточка, я виразно побачив нарешті й прекрасну пані, яка, видно, писала листа. Біля неї сиділи служниці й крадькома витирали сльози».

Після цієї розповіді Ґендзі, всміхнувшись, подумав: «От якби я знав, хто вона…»

«У мого пана високе становище й молодість, тож не дивно, що перед ним схиляють голови й вихваляють, а якби він відмовився від любовних пригод, то його життя стало б прісним і нецікавим, – думав тим часом Кореміцу. – Бо навіть чоловікам без таких переваг буває важко встояти перед спокусою».

«Щоб дізнатися більше про цю загадкову жінку, я знайшов невеличкий привід і послав туди листа, – розповідав далі Кореміцу. – Відповідь, написана вправною рукою, надійшла негайно. Виходить, серед її служниць зовсім непогані дівчата».

«Познайомся з ними ближче, – попросив Ґендзі. – Буде прикро, якщо нічого не дізнаєшся».

«А що, як у такій убогій оселі, що належить людям найнижчого стану, несподівано знайдеться особлива жінка з багатьма чеснотами?» – подумав Ґендзі.

До речі, Ґендзі досі не міг забути нечуваної безсердечності тієї Уцусемі, «Порожньої шкаралупки цикади», на яку рідко хто з жінок у світі здатний. От якби вона була хоч трохи поступливішою, то все закінчилося б тільки жалем з приводу прикрої помилки. А так його постійно ятрила думка про поразку й остаточний розрив. Раніше Ґендзі не звернув би уваги на таку пересічну особу, але після розмови з товаришами у дощову ніч, коли йому відкрилася загадка різних станів, його сердечні інтереси розширилися. Хоча Ґендзі й вабила дочка Ійо-но суке,[83] яка щиро сподівалася на зустріч з ним, але від самої думки, що безсердечна мачуха стежитиме за ним холодними очима, він ніяковів, а поки думав, як вивідати її власні наміри, до столиці повернувся Ійо-но суке. Передусім він поспішив до Ґендзі. Тяготи морської подорожі відбилися на його вигляді: обличчя змарніло, трохи засмагло, рухи здавалися незграбними. А проте, належачи до вельми знатного роду, навіть у такому літньому віці він справляв приємне враження привабливим обличчям і благородними манерами. Слухаючи його розповідь про провінцію Ійо, Ґендзі хотів запитати: «То скільки там купалень?…» – але, мимоволі зніяковівши від численних спогадів, промовчав. «Так ставитися до чесної людини нерозумно й соромно. Це справжнє нахабство! – подумав Ґендзі й, пригадавши застереження Сама-но камі, вирішив: – Хоча безсердечність Уцусемі образлива для мене, вона є проявом її любові до свого чоловіка».

Почувши про те, що Ійо-но суке збирається віддати свою дочку під опіку надійної людини й виїхати з дружиною в провінцію, Ґендзі не на жарт занепокоївся і порадився з Коґімі: «Чи не можна зараз ще раз побачитися з нею?» Але навіть якби вона погодилася на таку зустріч, крадькома пробратися до неї було б нелегко. А ще ж вона вважала перешкодою між ними відмінність їхніх станів. Тож Ґендзі зрештою відмовився від спроб, які могли б знову скінчитися неприємною пригодою. Мабуть, дружина Ійо-но суке в жодному разі не хотіла, щоб Ґендзі забув її, бо люб’язно відповідала на його численні листи. У цих, недбало написаних її рукою посланнях було щось зворушливе, з тонкими натяками, що мали привернути до неї увагу й переконати його в її небайдужості. І хоча Ґендзі вважав її безсердечною, забути про неї не міг. Що ж стосується дочки Ійо-но суке, то жодні чутки про її одруження не хвилювали його, впевненого в тому, що її майбутній суворий чоловік не стане на заваді їхнім щирим стосункам.

Настала осінь. Заклопотаний власними сердечними турботами, Ґендзі рідко коли навідувався у садибу Лівого міністра й тим самим викликав там невдоволення.

Щодо особи з Шостої лінії, то сталося ось що: після того як Ґендзі подолав її опір, він раптом почав ставитися до неї, на жаль, так само, як до будь-якої іншої жінки. Дехто навіть дивувався, куди дівся той запал, з яким він колись до неї залицявся. Вона, людина з тонкою й чутливою душею, впадала в сумні роздуми, знаючи, що стала об’єктом людських пересудів через те, що була старшою за нього. Тому останнім часом на самоті щораз частіше прокидалася серед ночі й, охоплена відчаєм, не могла до ранку заснути.

Одного туманного ранку, коли заспаний Ґендзі, якого ледве розбудили, вийшов з кімнати, сумно зітхаючи, служниця Цюдзьо підняла ґратчасте вікно й, ніби кажучи: «Проведіть хоч би поглядом», – відсунула переносну ширму, а її господиня, підвівши голову, глянула назовні. Картина того, як Ґендзі, зупинившись посеред саду, не відривав погляду від барвистого безладу квітів, не мала собі рівних. Потім він попрямував до галереї, а Цюдзьо за ним. У світло-бузковій одежі із синьою підкладкою, відповідно до цієї пори року, і тонкому мо,[84] прив’язаному яскравими стрічками, вона вражала своєю граціозністю й чарівністю. Оглянувшись на неї, Ґендзі затримав її на хвильку біля поруччя в кутку галереї. Її стримана поведінка, повисле уздовж щік волосся здавалися йому дивовижними.

запитав він, взявши її руку, а Цюдзьо відповіла зі звичним поспіхом, удавши, ніби йшлося про її господиню:

Те, як вродливий хлопчик, ошатно вдягнений, зайшов між квіти й, зірвавши «вранішнє лице», в мокрих від роси шароварах повертався до Ґендзі, хотілося перенести на картину.

Кожного приваблювала краса Ґендзі. Як суворий житель гір любить відпочити під розквітлим деревом, так кожен, кого осяяв його блиск, відповідно до свого становища, думав: «От би віддати йому на службу нашу любу дочку!», а інший, навіть найнижчого звання, хотів прилаштувати до нього свою хоч трохи миловиду сестру. А що вже казати про людей, які мали нагоду з ним листуватися або зблизька споглядати його прекрасне обличчя? Принаймні про тих, хто здатен проникати в душу речей. Вони, охоплені неспокоєм, напевне, жалкували, що не можуть завжди бути поруч з ним.

До речі, одного дня Кореміцу нарешті доповів Ґендзі про те, що за його дорученням вивідав про мешканців убогої сусідньої оселі: «Дізнатися, хто ця жінка, мені так і не вдалося. Здається, наче вона від когось ховається. Іноді знічев’я її молоді товаришки виходять на південну галерею з ґратчастими вікнами й, зачувши стукіт карети, визирають надвір. Час від часу до них несміливо приєднується начебто їхня пані. Її обличчя я не зовсім добре розгледів, але, здається, вона досить миловида. Одного дня, побачивши, як вулицею проїжджала карета з передовим ескортом, молоді служниці квапливо закричали: «Гей, пані Укон, подивіться! Це ж пан То-но цюдзьо проїжджає мимо». На крик вийшла трохи старша статечна служниця й замахала на них руками: «Тихіше, тихіше! Звідки ви взяли, що це він? Зараз сама погляну». З цими словами вона заквапилася на галерею через перекидний місток. Рухалася швидко і, зачепившись за щось подолом одежі, спіткнулась і мало не впала з мостика. «О, таке міг зробити лише бог Кадзуракі![85]» – сердито сказала вона й одразу перехотіла дивитися на вулицю. Служниці казали, що на власникові карети було носі, й називали імена його супутників, які належали охоронцям і челядникам То-но цюдзьо. Значить, проїжджав справді він», – підсумував Кореміцу.

«О, якби я сам побачив ту карету!» – сказав Ґендзі й подумав: «А що, коли це та сама жінка, яку То-но цюдзьо не може забути?» Помітивши зацікавленість Ґендзі, Кореміцу вів далі: «Я зблизився з однією тамтешньою служницею і завдяки їй довідався про мешканок будинку все до найменших подробиць. Моя знайома переконувала мене, ніби всі вони рівні й немає серед них господині, а я вдавав, що повірив їй. Вона впевнена, що їхня таємниця нікому не відкриється, та коли одна з наймолодших ненароком обмовляється і звертається до господині шанобливо, то всі раптом починають метушитися, щоб відвернути мою увагу й змусити мене повірити, що, крім них, звичайних служниць, у будинку нікого іншого немає!» – закінчив Кореміцу, сміючись.

«Дозволь і мені заглянути крізь огорожу, коли наступного разу приїду відвідати твою матір», – попросив Ґендзі. «Мабуть, ця жінка оселилася там тимчасово, – думав він, – але судячи з цього, вона, напевне, належить до найнижчого стану, зневаженого тієї дощової ночі. А що, як несподівано вона все-таки виявиться справжньою чарівною знахідкою?»

Кореміцу, який не міг противитися навіть найменшим забаганкам Ґендзі, будучи людиною, не менш обізнаною з любовними справами, примудрився, щоправда, з великими труднощами, звести його з цією загадковою жінкою. Розповідь про це була б надто довгою, і я за своїм звичаєм її опускаю.

Ґендзі особливо не розпитував, хто вона, але й не відкривав їй свого імені. Вирушав до неї в надзвичайно простому одягу і, як ніколи раніше, не на кареті, а пішки. Вважаючи, що так робити не годиться, Кореміцу віддавав йому свого коня, а сам біг поряд. Мовляв, було б дуже прикро, якби побачили, що такий коханець іде на побачення пішки. Заради того, щоб ніхто не дізнався про його таємницю, Ґендзі брав із собою лише того помічника, який колись зірвав для нього квітку «вечірнє лице», і нікому невідомого хлопчика-слугу. Щоб ніхто ні про що не здогадався, Ґендзі навіть не заходив на перепочинок у сусідній будинок годувальниці.

Тим часом і жінка, нічого не розуміючи, мучилася підозрами й крадькома посилала слугу за посланцем Ґендзі, який приносив листа, або доручала йому вивідати, куди вертається коханий вранці після ночі з нею, та дарма – слід того губився. Ґендзі все більше прихилявся до неї, не міг обійтися без неї жодного дня, і хоча дорікав собі за недоречну легковажність, часто її відвідував. У такій справі втрачають голову і цілком статечні люди, так і Ґендзі, який досі тримав себе під контролем і не допускав осудливих вчинків, зазнавав таких пристрасних переживань, що не міг, розлучившись з коханою вранці, дочекатися вечора упродовж цілого дня. Водночас, як тільки міг, охолоджував свій запал словами: «Не треба так нестямно закохуватися!» Жінка була лагідною і спокійною, але, здається, їй бракувало жвавого розуму і впевненості в собі. Вона здавалася зовсім юною, хоча й недосвідченою в життєвих справах також не була. Та й до знатного роду, напевне, не належала. «Тож чим же вона мене так вабить?» – безупинно дивувався Ґендзі.

На побачення з жінкою він вирушав навмисне у старанно зміненому вигляді, в каріґіну,[86] й, приховуючи обличчя, відвідував її вночі, коли всі в будинку спали, тому в неї закрадалася зловісна підозра, чи він часом не є перевертнем, як це бувало в старовину? Та оскільки навіть легкий дотик до його одежі свідчив, що це непроста людина, то вона запідозрила: «Напевне, все це затіяв молодий сусід-гульвіса». Але той, здавалось, до всього байдужий, ніби нічого не помічаючи, як і раніше, відвідував їхній будинок, шукаючи власних розваг, тож вона, нічого не розуміючи, поринула у глибоку тривогу: «Що ж усе це означає?»

Не мав спокою також Ґендзі: «А що, як вона своєю піддатливістю приспить мою пильність і раптом кудись сховається, то де я тоді її шукатиму? Цей будинок, здається, лише тимчасовий притулок, з якого вона може переїхати будь-куди і будь-коли…» Звичайно, якби вона втекла, а він не знайшов її, то примирився б з тим, що розвага так швидко минула, але про це й думати не хотів. Ті ночі, коли, уникаючи людської уваги, він відмовлявся від її відвідування, здавалися йому нестерпно тяжкими, тож він подумав: «А чи не перевезти її таємно в садибу на Другій лінії? Якщо люди почнуть пліткувати й виникнуть неприємності, то можна сказати, що так зроду судилося. Що поєднало нас, якщо досі ні одна жінка мене так не вабила?»

«А чи не перебратися нам кудись у затишне місце й спокійно поговорити?» – запропонував Ґендзі. «Все це дивно! Ваші слова приємні, але поведінка не така, як заведено у світі. Мені аж страшно!» – відповіла вона по-дитячому наївно. «Справді, – сказав Ґендзі, всміхаючись. – То хто ж з нас стане лисицею-перевертнем? Просто піддайтеся моїм чарам», – лагідно вмовляв він, і жінка послухалась його – мовляв, нехай так і буде.

«О, яка вона дивовижна особа! Із щирою душею готова виконати будь-яке незвичне, навіть безглузде, моє бажання», – думав Ґендзі й згадав про підозрілу «гвоздику», яку описав То-но цюдзьо тієї дощової ночі, але, розуміючи, що вона мала причину таїтися, не смів її розпитувати. Оскільки не було ознак, що вона може образитися і раптом кудись поїхати, то Ґендзі навіть подумав: «Якби я став рідше її відвідувати, то, можливо, вона змінилася б. А якби знайшов собі нове захоплення, то вона мене ще більше покохала б».

П’ятнадцятої ночі восьмого місяця яскраве місячне сяйво, просочуючись крізь щілини дерев’яної покрівлі, заливало весь дім, а тому незвичайна оселя здавалася Ґендзі ще дивовижнішою. А коли настав досвіток, у сусідньому будинку прокинулися люди й почулися грубі чоловічі голоси: «Ну й холоднеча!» – «А нинішнього року справи будуть геть кепські! Їздити торгувати у провінцію також безглуздо… Жодної надії. Гей, сусіде, ти чуєш?» Такі-от фрази долинали до Ґендзі.

Коли люди вставали до своєї буденної роботи й раз у раз було чути шум та їхні голоси, то жінка почувалася ніяково. Будь-яка самовпевнена, звикла до розкошів особа в такій оселі провалилася б крізь землю від сорому. А от жінка мала таку спокійну вдачу, що не дуже переймалася ні житейськими прикрощами, ні неприємностями, ні відчуттям незручності. Поводилася з такою наївною гідністю, що здавалось, ніби не чула безцеремонної галасливості сусідів, а тому справляла на Ґендзі враження більш приємної людини, ніж якби червоніла від сорому.

Стукотіння ступи, голосніше за страшний гуркіт бога Грому, лунало біля самого узголів’я. «Що за набридливі звуки!» – подумав Ґендзі, але не здогадувався, звідки вони взялися. Знав лише, що вони дивні й дражливі. А було їх безліч. З усіх боків долинав приглушений гул рублів, якими викачували грубий полотняний одяг, по небу з гучними криками летіли дикі гуси – все це разом було важко стерпіти. Вони лежали біля виходу на галерею. Ґендзі відсунув дверцята, й обоє виглянули назовні: у крихітному садку ріс благородний китайський бамбук, і роса на листках блищала так само, як у садибі вельможі. Безладне дзижчання комах у вухах Ґендзі, звиклого до «стрекотіння цвіркуна під стіною»,[87] справляло на нього незвичне враження. Його почуття було настільки глибоким, що він мирився з усіма цими незручностями.

Жінка у скромній м’якій світло-фіалковій одежі поверх білого авасе[88] була привабливо-тендітною і хоча нічим особливим не вражала, своїми плавними рухами й манерою говорити його вкрай зворушувала. «От якби вона була трохи сміливішою…» – подумав Ґендзі й так захотів побути з нею у сприятливіших обставинах, що запропонував: «А що, як ми спокійно проведемо ніч до світанку десь поблизу, в затишному місці? Бо лишатися тут нестерпно». – «Чому так несподівано?» – спокійно запитала вона.

Ґендзі присягався їй у вірності не тільки в цьому, але і в прийдешньому житті, а вона, як не дивно, вірила йому, бо, здавалось, не мала досвіду спілкування з чоловіками. Не звертаючи уваги на те, що можуть про них подумати, він викликав Укон й через неї передав своїм супутникам привести карету. Її служниці, переконавшись у щирості намірів Ґендзі, хоч і з певним острахом, але таки довірилися йому.

Наближався світанок. Ще півні не співали, лише було чути, як якийсь старий, молячись, бився головою об підлогу. Схоже, що кожен його рух давався йому через силу, і Ґендзі мимоволі поспівчував йому: «У житті, як вранішня роса, скороминущому чого він, молячись, жадає?» Мабуть, готувався до прощі на священну гору Мітаке,[89] промовляючи:

«Прислухайтеся! Адже він думає не лише про це життя, – сказав Ґендзі зворушено й додав:

Історія з клятвою в Палаці Довголіття[90] мала сумний кінець, тому Ґендзі звернув свої думки до прийдешнього світу будди Міроку, а не обіцяв коханій, що вони «в наступному житті в небі літатимуть нерозлучною парою». Нова обіцянка про вірність до настільки далекого майбутнього була справді безмежною.

склала вона вірш такого змісту, видно, без надії на майбутнє.

Місяць завмер над самим краєм гір, а жінка все вагалася: їхати чи не їхати бозна-куди. Поки Ґендзі умовляв її, місяць раптом зник за хмарою, а небо посвітлішало й стало прекраснішим. «Вирушаймо, поки зовсім не розвидніло», – сказав він і, як завжди, поспішно вийшов з дому. Легко підняв жінку й посадив у карету, туди сіла також Укон.

Прибувши до якоїсь садиби, розташованої неподалік, й очікуючи сторожа, вони бачили перед собою занедбані ворота, оброслі папороттю, й неймовірно густу тінь дерев у саду. Навколо плив щільний туман, листя взялося росою, і, навіть піднімаючи завісу в кареті, Ґендзі замочив рукава. «Ще ніколи я такого не зазнавав. Усе не так-то просто…

А з вами таке траплялося?» – запитав Ґендзі, й жінка сором’язливо відповіла:

На її обличчі проглядав страх і розгубленість. «Мабуть, через те, що звикла до багатолюдної оселі», – подумав Ґендзі з цікавістю.

За наказом Ґендзі карету затягли у двір і, сперши голоблями на поруччя, залишили стояти, а тим часом взялися готувати для гостей західний флігель. Укон, радісно збуджена, потай згадувала давні часи.[91] Поглядаючи на сторожа, який з усіх сил намагався вдовольнити гостей, вона здогадалася, що йдеться про високу особу.

Коли навколишній світ почав набирати звичних обрисів, гості зійшли з карети. Покої виявилися охайно прибраними – дарма що готувалися поспіхом.

«Не годиться панові бути без слуг», – сказав сторож, добре знайомий молодий доглядач, який прислуговував Ґендзі також у садибі Лівого міністра. Увійшовши в покої, він запропонував: «Може, покликати кого-небудь, як годиться?» Але Ґендзі відразу перебив його: «Я навмисне вибрав собі сховок, куди ніхто не прийде. Тож і ти збережи цю таємницю при собі».

Сторож поспішно приніс сніданок, але не було кому обслужити Ґендзі. Під час такого незвичного нічлігу поза домом Ґендзі не залишалося нічого іншого, як безперестанку присягатися у вірності – «навіть якщо текти навіки перестане річка Окінаґа».[92] Сонце вже підбилося високо, коли Ґендзі встав і власноруч підняв ґратчасте вікно. Перед ним відкрився до самої глибини занедбаний, безлюдний сад з купкою непривабливих старих дерев. До самого будинку підступали буйні трави – геть-чисто як «поля осінні»,[93] а ставок заріс водоростями. Що й казати, сумна місцина. Щоправда, в окремій від головного будинку оселі начебто хтось жив, але вона була далеко звідси.

«Яка моторошна картина! Але не бійтеся, ні демони, ні злі духи мене не чіпатимуть», – сказав Ґендзі. Жінка почувалася ображеною через те, що він і досі приховував своє обличчя. «Справді, не годиться ставити тепер між нами перепону», – подумав він і, знімаючи маску, сказав:

«Ну, то як блищить роса?» – запитав він, а вона, глянувши скоса, ледь чутно відповіла:

«Чудово!» – оцінив Ґендзі. Тим часом вона подумала, що справді немає на світі такої відвертої і щирої людини, як він. А ще більше вражала його краса на тлі похмурої місцини.

«Я стільки натерпівся від вашої невтомної скритності, що вирішив не відкриватися вам. Назвіть хоч тепер своє ім’я! Ваша мовчанка мене лякає», – сказав Ґендзі, й жінка відповіла: «На жаль, я «дитина рибалки»[94]…» Така ухильна відповідь вельми йому сподобалася.

«Що ж, мабуть, я в усьому винен», – сказав він. Ось так за їхньою розмовою, сповненою докорів і пристрасті, минув день до вечора.

Розшукавши їх, прийшов із солодощами та фруктами Кореміцу. Однак, соромлячись докорів Укон, у покої ступати не відважився. Вражений тим, що Ґендзі зайшов так далеко у своєму захопленні, він зробив висновок, що вона того варта, й навіть пошкодував власної великодушності – мовляв, поступився нею, адже міг був сам зблизитися з цією жінкою.

Милуючись неймовірно тихим вечірнім небом, Ґендзі здогадався, що жінку лякає темрява внутрішніх покоїв, а тому підняв завіси і приліг поруч з нею біля виходу на галерею. Вони поглядали на обличчя одне одного, освітлені призахідним сонцем, і вона, попри зловісні передчуття, забула про свої прикрощі, стала трохи спокійнішою, а тому привабливішою. Цілий день вона горнулася до Ґендзі й, іноді по-дитячому здригаючись від страху, викликала співчуття. Він поспішив опустити ґратчасті вікна й велів запалити світильники. «Прикро, що навіть тепер, коли ми порозумілися, свою душу ви все одно мені не відкрили», – скаржився він.

«Напевне, у палаці, помітили, що мене немає. Цікаво, де мене шукатимуть? – думав він. А ще його непокоїло інше: «Яке ж у мене дивне серце! А як страждає господиня садиби на Шостій лінії? Її нарікання тяжко вислуховувати, але вони справедливі». Дивлячись з любов’ю на обличчя жінки, довірливо звернене до нього, Ґендзі мимоволі порівняв її з тією, далекою: «Якби ж то пристрасть тієї не була такою надмірною, що іноді не хочеться з нею навіть зустрічатися…»

Коли ніч наближалася до кінця й Ґендзі нарешті трошки задрімав, раптом у головах з’явилася вродлива жіноча постать.

«Ви забули про мене, яку колись любили, а привезли сюди оцю нікчемну особу, щоб обдарувати її своїм коханням. Яке страшне розчарування!» – почув він і побачив, як ця дивна жінка торгає його кохану. Злякавшись нападу злого духа, Ґендзі прокинувся, коли світильник уже погас. Охоплений страхом, Ґендзі вийняв меч і, поклавши його в головах, покликав Укон. Вона прийшла, також перелякана.

«Розбудіть сторожів на галереї і скажіть їм принести смолоскип!» – розпорядився Ґендзі.

«Як же я піду? Там темно», – злякалася Укон.

«Ви просто як мала дитина!» – засміявся Ґендзі і плеснув у долоні. Йому відповіло тільки моторошне відлуння. Ніхто його не почув і не прийшов. Кохана тремтіла всім тілом, а він відчайдушно думав, що ж робити. Жінка обливалася потом і, здавалось, от-от знепритомніє.

«Вона така боязка, – сказала Укон. – Тож я й не уявляю, як вона страждає!»

«Така тендітна, – подумав Ґендзі, – навіть удень все поглядала приречено на небо… Бідолаха…»

«Піду сам будити людей. Нестерпно слухати цю моторошну луну, коли плещу в долоні. Побудьте хвильку тут, поруч з нею», – сказав Ґендзі і, посадивши Укон біля постелі, попрямував до західних бічних дверей, за якими побачив, що на галереї немає світла. Там гуляв вітер, а нечисленна варта спала. Та й було їх там усього троє: син сторожа, що був довіреним молодим слугою Ґендзі, хлопчик-придворний і той самий охоронець, який колись передав йому квітку «вечірнє лице». Ґендзі гукнув, і один з них, піднявшись, підійшов до нього.

«Принеси смолоскипи. Людям накажи безперервно деренчати тятивою лука й голосно кричати. Хіба можна спокійно спати в такому безлюдному місці? А пан Кореміцу сюди приходив?»

«Приходив, але пішов, сказав, що наказів не отримав і прийде сюди вдосвіта». Юнак, до якого звернувся Ґендзі, вартовий Водоспаду,[95] вміло брязкаючи тятивою і гучно викрикуючи: «Обережно, вогонь! Обережно!» – попрямував до покоїв сторожа. Ґендзі мимоволі згадався палац: «Там саме тепер минув час переклички вартових, і настала черга вартового Водоспаду». Судячи з усього, було не дуже пізно.

Повернувшись у покій, Ґендзі побачив, що жінка лежала в тій самій позі, як і перед тим, а Укон припала обличчям до підлоги біля неї.

«Що це таке? Ви що, зі страху збожеволіли? Звичайно, у таких диких місцях лисиці та інші істоти можуть налякати людину, але при мені вам нема чого боятися», – сказав Ґендзі, піднімаючи служницю.

«Мені раптом стало погано, і я впала ниць. А моя господиня, мабуть, почувається зовсім зле».

«Це правда, але що з нею?!» – вигукнувши, Ґендзі схилився над жінкою – вона не дихала. Він торсав її, а її тіло, покірно піддаючись його рукам, не подавало ознак життя, і Ґендзі мимоволі примирився: «Видно, якийсь злий дух забрав її юну душу». Вартовий Водоспаду приніс смолоскип. Укон не могла рухатися, тому Ґендзі, присунувши найближчу ширму до жінки, сказав: «Несіть сюди». Почувши такий незвичайний наказ, слуга розгубився, не сміючи наблизитись і навіть поріг переступити. «Ближче, ще ближче, без церемоній», – квапив його Ґендзі, а коли смолоскип освітив постіль, то в головах з’явилася жіноча постать, побачена уві сні, яка, мигнувши невиразною тінню, вмить зникла. «Таке буває лише у старовинних повістях», – згадав Ґендзі, завмираючи від страху, але найбільше його тривожила думка: «Що сталося з жінкою?» Забувши про себе, він ліг поруч, тряс її, щоб привести до тями, але вона щораз холоднішала й невдовзі перестала дихати. Його охопив відчай. Поблизу не було надійної людини, яка могла б порадити йому, що робити. Звичайно, в такому випадку допоміг би монах, але… Хоча Ґендзі виявляв силу духу, але, побачивши, що його кохана покидає цей світ у такому молодому віці, розгубився. І, стискаючи її в обіймах, благав: «Прокиньтеся, прокиньтеся! Не завдавайте мені такого болю!» Але, на жаль, тіло її ставало все холоднішим і почало втрачати привабливість.

Укон, досі охоплена жахом, нарешті прийшла до тями й гучно заридала. Ґендзі мимоволі згадав історію про те, як одного міністра налякав злий дух у Південній палаті,[96] й узявши себе в руки всупереч власному розпачливому стану, дорікнув Укон: «Ні, все-таки вона не помре! А ваші нічні ридання просто нестерпні! Замовкніть!» Покликавши сина сторожа, Ґендзі сказав: «Мабуть, злий дух напав на нещасну, якщо вона так страждає. Вели гінцеві негайно привести пана Кореміцу. А якщо зустріне його брата, монаха Адзарі, то нехай і його запросить сюди. Але накажи говорити тихо, щоб не почула їхня мати, монахиня, бо вона ніколи не схвалювала моїх походеньок». Важким тягарем лягала на його душу думка про те, що він довів жінку до смерті у такому моторошному місці.

Здається, минула північ. Подужчав вітер, буйніше зашуміли сосни, хрипливо закричав невідомий птах. «Може, це сова?» – мимоволі подумав Ґендзі. В його голові вирували тисячі думок, а навколо панувало безголосся й моторошне безлюддя. «І навіщо я вибрав таку глуху оселю?» – каявся він розпачливо.

Укон, нічого не тямлячи, трималася його й тремтіла так, наче от-от мала померти. Стривожений тим, що і з нею може щось статися, Ґендзі міцно притискав її до себе. Лише він зберігав розум, але нічого не міг придумати. Вогонь тьмяно мерехтів, і над ширмою, що відділяла головні покої, то тут, то там тремтіли сірі тіні. Було чути, як скрипіла підлога, і здавалось, ніби хтось наближається. «От би швидше прийшов Кореміцу!» – думав Ґендзі. Та оскільки ніхто не знав, де він перебуває, то його шукали до самого ранку, коли, здавалося, минула тисяча ночей. Коли нарешті десь далеко заспівав півень, Ґендзі подумав: «Що у попередньому житті спричинилося до такого нещастя, яке загрожує і моєму життю? Може, це відплата за мою легковажну й негідну поведінку, що стане назавжди приводом для поговорів. Хоч би як я крився, від людей нічого не приховаю: невдовзі чутка про це дійде до Його Величності, у столиці почнуть злословити, і я стану посміховиськом для зіпсованих молодиків. Врешті-решт я зганьблю своє ім’я».

Нарешті прийшов Кореміцу. Зазвичай готовий будь-коли виконувати примхи свого пана, цієї ночі він цього не зробив і навіть на виклик з’явився запізно. І хоча Ґендзі це не сподобалося, він усе-таки велів йому зайти, але не мав сили відразу розповісти про те, що сталося. Почувши про прибуття Кореміцу, Укон згадала, з чого все почалося, і знову заридала. Ґендзі також не міг більше витримати. Досі лише він один володів собою і підтримував Укон, але як тільки прийшов Кореміцу, то, відчувши на душі полегшення, піддався смутку й довго-довго плакав.

Потім, трохи вагаючись, Ґендзі сказав: «Тут сталося щось вельми дивне, можна сказати, щось неймовірне, ба навіть щось більше. Я чув, що в таких несподіваних випадках треба читати сутру, і велів покликати монаха Адзарі, щоб помолився…» – «Шанований монах учора повернувся в гори. Що й казати, все це взагалі незрозуміле! Може, якась давня незвичайна хвороба далася взнаки?» – «Та ні, нічого подібного». Заплакане обличчя Ґендзі було настільки чарівним, що засмучений Кореміцу також просльозився.

Звичайно, в таких випадках корисною була б доросла, обізнана з життєвими справами людина, а вони обидва, ще зовсім молоді, не знали, що й робити. Зрештою Кореміцу сказав: «Сторожеві не варто про це казати. Сам він людина надійна, але ж має рідню, яка, природно, може проговоритися. У будь-якому разі вам передусім треба виїхати звідси». – «Так, але де ми знайдемо малолюдне місце?» – «Правду кажете. Бо якщо повернемося на П’яту лінію, то її служниці з горя почнуть плакати і стогнати, тож численні сусіди, готові нас осудити, природно, про все дізнаються. Найкраще переїхати в гірський монастир, де ніхто не зверне на нас уваги. – І, трохи подумавши, Кореміцу додав: – Одна пані, яку я знав колись, недавно постриглася в монахині й перебралася у Східні гори. Вона була годувальницею мого батька, але тепер постаріла і виїхала зі столиці. Людей там багато, але вона живе окремо». І от удосвіта до будинку підкотили карету.

Оскільки Ґендзі не мав сили тримати в руках мертве тіло, то Кореміцу, загорнувши його у ряднину, сам відніс у карету. Жінка, тендітна і чарівна, навіть тепер не викликала відрази. Її блискуче волосся, невміло загорнуте в ряднину, вибивалося назовні, й від його полиску в очах Ґендзі потемніло, а серце охопив незагойний смуток. «Будь-що треба залишатися з нею до кінця», – подумав він, але Кореміцу порадив інше: «Швидше сідайте на коня і вирушайте до садиби на Другій лінії, поки дороги безлюдні».

Посадивши Укон у карету і підгорнувши шаровари, Кореміцу пішов услід пішки, бо коня віддав Ґендзі. «Яка дивна похоронна процесія», – думав він, але, дивлячись на свого пригніченого горем пана, був готовий ризикувати життям заради нього. А тим часом Ґендзі у повній нестямі добрався до садиби на Другій лінії. «Звідки ви повернулися? Ви здаєтеся хворим», – казали домашні, але Ґендзі пройшов у спочивальню. Нестерпна туга облягала серце: «Чому я не поїхав разом з ними? Що вона подумає, коли раптом оживе? О, з якою гіркотою на душі вона дізнається, що я покинув її!» Вир сумних думок розпирав груди, й незабаром він відчув такий нестерпний головний біль і сильний жар у тілі, що подумав про наближення власної смерті.

Хоча сонце підбилося досить високо, Ґендзі не вставав. Здивовані служниці пропонували йому їжу, але він від усього відмовлявся і, страждаючи, не знав, як собі зарадити. А тим часом з палацу прибув гонець. Мовляв, Його Величність не зміг учора відшукати Ґендзі, а тому занепокоївся. Навідувалися і сини Лівого міністра, але Ґендзі погодився на розмову лише з То-но цюдзьо й то через завісу. «Моя колишня годувальниця, – розповідав Ґендзі, – з п’ятого місяця нинішнього року тяжко занедужала. Постригшись у монахині й узявши на себе обітницю, вона, можливо, через те почувалася краще, та недавно хвороба повернулася, і вона знов ослабла. «Відвідайте мене ще хоч раз», – передала вона, тож я, знайомий з нею з дитинства, подумавши, що вона вважатиме мене безсердечним тепер, коли її життя наближається до кінця, вирушив до неї, але виявилося, що саме тоді один її слуга, вже давно хворий, помер раніше, ніж його встигли перевезти в інше місце.[97] Згодом я довідався, що з поваги до мене вони вивезли його останки з дому лише надвечір. Оскільки на цей час випадали урочисті богослужіння, то я вирішив, що моя поява у палаці буде недоречною. Крім того, від самого ранку в мене болить голова – можливо, я застудився. Сподіваюся, мені це пробачать».

«Ну що ж, я так і доповім. Учора ввечері, коли в палаці вправлялися в музиці, Його Величність велів розшукати тебе і був вельми невдоволений, – сказав То-но цюдзьо й перевів розмову на інше: – То яка скверна тебе спіткала? Твоя розповідь не здається мені правдивою». Стривожений Ґендзі відповів: «Тобі не треба доповідати всі подробиці, а просто скажи, що я несподівано зіткнувся зі скверною. Мені так через це незручно». За вдаваним спокоєм в його душі ховалося невимовно-болюче страждання. Він не хотів нікого бачити. І тільки викликавши Куродо-но бена, попросив його шанобливо доповісти про все Його Величності. Потім послав гінця до садиби Лівого міністра – мовляв, не може прибути, бо сталася неприємність.

Коли стемніло, прийшов Кореміцу. У будинку не було нікого – Ґендзі оголошував усім, хто навідувався, що зіткнувся зі скверною, а тому гості в нього не затримувалися. Закликавши Кореміцу до себе, Ґендзі запитав: «Ну, то як? Невже кінець?» – і закрився рукавом, щоб приховати сльози. Заплакав і Кореміцу. «Так, сподіватися нема на що. Мені було незручно довго там затримуватися, а тому я домовився, що поважний старий монах, давній мій знайомий, усе зробить завтра, у сприятливий день…» – повідомив він Ґендзі. «А що з жінкою, яка її супроводжувала?» – «Не впевнений, що вона житиме. Все нестямно повторювала: «Піду зі світа разом з нею…» Сьогодні вранці хотіла кинутися з кручі. Потім сказала, що розповість про все домашнім. Я ледве стримав її словами: «Почекайте, спочатку заспокойтесь і добре подумайте». Ґендзі слухав, тяжко зітхаючи: «Я сам почуваюся зле й не знаю, що буде зі мною».

«Тепер уже пізно горювати. Все на світі відбувається так, як судилося, – сказав Кореміцу. – Я зроблю все, що від мене залежить, щоб ніхто нічого не довідався». – «Так, ти маєш рацію. Та все одно мені дуже гірко відчувати провину, що через свою легковажність став причиною її смерті. Будь ласка, не розповідай нічого пані Сьосьо. А тим паче монахині, яка не раз застерігала мене, бо мені буде дуже соромно…» – «Та й іншим монахам я розповів усе зовсім по-іншому», – запевнив Кореміцу.

Почувши краєм вуха, що ніби щось скоїлося, служниці дивувалися: «Що ж сталося? Каже, начебто зіткнувся зі скверною, до палацу не ходить, а тільки про щось шепочеться з Кореміцу й зітхає…»

«Прослідкуй, щоб усе зробили як годиться», – сказав Ґендзі й нагадав, щоб справили відповідну службу. «Звичайно, тільки не треба зайвої пишності», – відповів Кореміцу, готовий вирушити в дорогу. «Може, ти вважатимеш такий мій вчинок недоречним, – сказав дуже засмучений Ґендзі, – але я не матиму душевного спокою, якщо не побачу ще раз її тлінні останки. Поїду верхи…» «Що за безглузде бажання!» – подумав Кореміцу й відповів: «Якщо ви так задумали, то нема ради. Але в такому разі виїжджайте негайно, щоб повернутися до сутінок». Переодягнувшись у мисливську одежу, зшиту недавно для таємних побачень, Ґендзі спорядився в дорогу.

Його душу опанував украй сумний настрій. Однак, навіть приготувавшись до такої незвичайної подорожі, він, навчений недавно пережитими небезпеками, не переставав мучитися сумнівами – мовляв, може, не треба їхати? Але його горе було настільки глибоким, що Ґендзі подумав: «Якщо не тепер, то коли, в якому світі, побачу її обличчя?» – і таки зважився вирушити в дорогу в супроводі Кореміцу й того самого охоронця.

Дорога здавалася нескінченною. Місяць сімнадцятої ночі світив так яскраво, що біля річки Камо смолоскип ледве виднів, а коли показалася гора Торібено,[98] завжди така лиховісна, Ґендзі наче й не помітив її. І от у душевному сум’ятті вони добралися до Східних гір. Навколишня місцевість справляла гнітюче враження, а хатина монахині, крита дошками, з капличкою поряд, мала жалюгідний вигляд. Крізь її стіни ледь-ледь пробивалися відблиски лампад, всередині плакала самотня жінка, а надворі кілька монахів розмовляли і навмисне приглушеними голосами шепотіли молитви Будді. Як тільки скінчилися вечірні служби в навколишніх храмах, настала тиша. Тільки біля храму Кійомідзу[99] мерехтіли вогні й видніли численні людські постаті. Коли високоповажний монах, син монахині, урочисто читав сутру, то Ґендзі не міг стримати жодної сльозини.

Увійшовши в хатину, Ґендзі побачив, що світильники відсунуто убік, а Укон лежить за ширмою. «Нещасна, як їй, напевне, тяжко!» – подумав Ґендзі. Поглянувши на покійну, він не відчув страху, навпаки, вона здавалася йому такою ж чарівною, як і колись. Взявши її руку, він заридав, заливаючись сльозами: «О, якби я міг іще раз почути твій голос! За що мені судилося так недовго любити тебе всім серцем? Навіщо ти залишила мене в полоні відчаю?»

Поважні монахи, не знаючи, хто перед ними, тільки дивувалися і також плакали. «Ви поїдете зі мною до садиби на Другій лінії», – сказав він Укон, а вона, ридаючи, відповіла: «Від самого її дитинства я протягом багатьох років відчувала до неї щиру прихильність і ні на мить не розлучалася з нею, тож куди я піду тепер після раптової розлуки? Як же я розповім іншим служницям про те, що трапилося? Мені й так тяжко, а вони зчинять ґвалт і звинуватять мене у всьому. О, якби я могла спопеліти й податися вслід за нею!»

«Я вас розумію, але так ведеться у світі. Розлука не може не засмучувати, але раніше чи пізніше кожен прийде до своєї життєвої межі. Тож заспокойтесь і довіртеся мені, – вмовляв її Ґендзі, але відразу зізнався: – Та й мені здається, що я не переживу такого горя…» Він справді був ненадійною опорою. «Ніч, здається, наближається до світанку. Час негайно повертатися», – нагадав Кореміцу, й Ґендзі з важким тягарем на серці, озираючись, вийшов.

Дорога була волога від роси, а ранковий туман такий густий, що Ґендзі подумав, неначе блукає хтозна-де. Він згадував, як покійна лежала, прикрита його червоною накидкою ще з останньої ночі, й дорогою запитував себе: «З якої причини судилася мені така доля?» Він насилу тримався в сідлі, тож Кореміцу доводилося підтримувати його. А поблизу берега річки Камо Ґендзі сповз з коня на землю і в пригніченому настрої вимовив: «Невже мені доведеться вмерти на цій дорозі? Здається, я вже не зможу добратися додому…» Почувши ці слова, розгублений Кореміцу подумав: «Треба було відмовити йому, хоч би скільки просив, і не брати в таку подорож», – і в розпачі помив у річці руки й почав молитися богині Каннон храму Кійомідзу.

Врешті-решт Ґендзі зібрав усі сили духу й, подумки молячись Будді, з допомогою Кореміцу таки дістався до садиби на Другій лінії. Жіноча прислуга, стривожена таким незвично пізнім його поверненням, ремствувала, зітхаючи: «От біда! Останнім часом він не мав спокою і частіше, ніж завжди, кудись їздив потайки, а от учора повернувся зовсім змученим, тож навіщо було знову виїжджати?»

Ґендзі справді зліг і через два-три дні зовсім занепав здоров’ям. Чутка про це, дійшовши до палацу, всіх надзвичайно занепокоїла. У храмах безперестанку підносилися молитви до Будди, справлялися незчисленні служби, обряд очищення душі й замовляння проти злих духів. Неперевершена краса Ґендзі завжди викликала у людей всієї країни великий подив, а тому неприємна звістка їх не на жарт стривожила: «Невже недовго залишилося йому жити на цьому світі?»

Незважаючи на хворобу, Ґендзі покликав Укон і, виділивши їй кімнату поруч зі своїми покоями, прийняв на службу до себе. Кореміцу, долаючи власну розгубленість, намагався допомогти їй звикнути до нових обов’язків, бо відчував, що їй потрібна стороння підтримка. Коли хвороба трохи відступала, Ґендзі викликав Укон до себе й давав їй різні доручення, тож вона досить швидко освоїлася із завданнями. У чорній жалобній одежі ця молода жінка не була миловидою, але й не здавалася зовсім непривабливою.

«Навдивовижу коротким виявилося наше кохання, пов’язане клятвою, однак і я, напевне, недовго житиму на цьому світі! Ви ж утратили свою надійну опору, тож якби мені судилося довше жити, я підтримав би вас у такому горі, але, на жаль, боюся, що невдовзі піду вслід за нею», – тихо промовив Ґендзі й знесилено заплакав. Почувши ці слова, вона з жалем подумала, що якби так сталося, то до одного горя додалося б друге.

Прислуга у садибі на Другій лінії не мала спокою, ніби втратила під ногами землю. З палацу плавом плив потік гінців. Почувши про занепокоєння Його Величності, Ґендзі намагався зібрати всі сили, щоб одужати. Лівий міністр, оточивши зятя опікою, щодня провідував його, замовляв потрібні в таких випадках обряди, й, можливо, завдяки цьому тяжка хвороба через двадцять днів почала відступати, не залишаючи жодних поганих наслідків. Саме тієї ночі закінчувалося очищення від скверни, й Ґендзі, щоб позбавити Його Величність від іще більших турбот, перебрався у свої палацові покої. Лівий міністр привіз його у власній кареті й по дорозі неабияк стомив його різноманітними настановами про потребу стриманості від різних життєвих спокус. Ґендзі ще довго здавалося, ніби він сам не свій і відродився зовсім в іншому світі. На двадцятий день дев’ятого місяця Ґендзі цілком одужав, а про його хворобу нагадувало лише вкрай змарніле обличчя, яке, однак, надавало йому ще більшої чарівності. Цілими днями він поглядав надвір і плакав. Дехто з прислуги дивився на нього з підозрою і казав: «Невже злий дух оволодів ним?»

Одного тихого вечора Ґендзі покликав до себе Укон на розмову. «Все-таки дивно… – казав він. – Чого вона приховувала своє ім’я? Прикро, що не знала, як я її любив, навіть якби справді була «дочкою рибалки» й сторонилася мене». – «Та хіба вона мала серйозні підстави для скритності? Будь-коли могла назвати своє скромне ім’я. Але від самого початку стосунки з вами здавалися їй неймовірними. Вона казала, начебто все це їй тільки сниться. Мовляв, думала, що ви мали на меті легковажну розвагу, якщо не видавали, хто ви є, а тому страждала», – розповідала Укон.

«Яке безглузде суперництво! Я зовсім не мав наміру приховувати свого імені, просто ще не звик робити непохвальних учинків. Його Величність наставляв мене триматися в рамках пристойності, та й високе становище вимагало стриманості, адже будь-який жарт з моїх уст набував великої ваги. І от того вечора вона раптом так заволоділа моїм серцем, що я подумав, ніби це доля судила нам зустрітися, і тим самим зазнав і радості, й водночас гіркоти. Навіщо моє кохання до неї було таким глибоким, якщо тривало так недовго? Розкажіть мені докладно про неї все, що знаєте. Тепер уже нема чого приховувати. Через кожних сім днів треба буде писати імена будд, але для кого? І за кого мені молитися?» – питав Ґендзі.

«А що ж я могла б від вас приховувати? Просто я думаю, що після її смерті не годиться розводитися про те, що за життя вона вважала таємницею… – відповіла Укон. – Батьки її рано повмирали. Батько прозивався Саммі-но цюдзьо, тобто мав звання «цюдзьо» і третій ранг. Він безтямно любив дочку, але, видно, через переживання від невдач у службовій кар’єрі передчасно покинув цей світ, а після того як його не стало, чисто випадково вона зійшлася з паном То-но цюдзьо (тоді ще у званні «сьосьо» – молодшого офіцера Імператорської охорони). Упродовж трьох років він підтримував з нею щирі любовні стосунки, але торік восени з дому Правого міністра[100] надійшов погрозливий лист, тож вона, людина боязкої вдачі, мимоволі заховалася у своєї годувальниці в західній частині столиці. Живучи в її убогій оселі, вона задумала перебратися в яке-небудь гірське село, та оскільки в нинішньому році цей напрям виявився забороненим, то вона, перечікуючи заборону, тимчасово зупинилася в тому жалюгідному місці, де ви, на превеликий для неї жаль, вперше її помітили. На відміну від інших людей, вона була дуже сором’язлива й понад усе на світі боялася, що хто-небудь дізнається, що в неї на душі, а тому, напевне, здалася вам потайною». – «Саме так», – подумав Ґендзі, зіставляючи її розповідь з історією, колись почутою від То-но цюдзьо, і ще ніжніше згадав про покійну. «То-но цюдзьо сумував, що не може знайти дитини, – сказав він. – Значить, це таки правда?…»

«Так, позаминулої весни вона народила гарненьку дівчинку». – «А де вона тепер? Привезіть її до мене, але так, щоб ніхто про це не знав. Я був би радий отримати такий подарунок на згадку про ту, якої ніколи не забуду, – просив Ґендзі. – Я розумію, що треба було б повідомити про все То-но цюдзьо, але не хочу накликати на себе незаслужених докорів. У всякому разі ніхто мене не осудить, якщо візьму дитину до себе на виховання. А для годувальниці придумайте якийсь привід, щоб відпустила її».

«О, як я раділа би, якби так сталося! Мені гірко від самої думки, що дитина зростатиме в західній частині столиці. Не було кому віддати її на виховання, тож довелося шукати притулку в тамтешньої годувальниці», – сказала Укон. Тихе надвечір’я під небом з чарівними барвами, сюрчання комах у посохлій траві й кущах у садку перед будинком, багряне листя на деревах – уся ця картина так зачарувала Укон, що їй стало соромно згадувати колишнє убоге житло за огорожею, обвитою «вечірнім лицем». Із заростів бамбука долинало уривчасте воркування домашніх голубів, і в уяві Ґендзі виник образ покійної, яку налякали такі ж птахи в попередньому будинку.

«То скільки їй було років? Вона здавалася на диво тендітною, слабкою, як ніхто на світі. Мабуть, уже тоді їй судилося недовго жити?» – «Їй ледь виповнилося дев’ятнадцять. Коли моя мати, її годувальниця, покинула цей світ, пан Саммі-но цюдзьо взяв мене до себе, і я виросла разом з його дочкою. Якби не його ласка, то я не знаю, як вижила б у цьому світі. Жаль тільки, що я занадто міцно з нею здружилася та впродовж років покладалася на неї, таку слабку й безпорадну».

«Саме своєю безпорадністю жінки й приваблюють. Нікому не подобаються жінки надто розумні й норовисті. Наприклад, мені, людині м’якій і нерішучій, ближча жінка сором’язлива, здатна підкоритися чоловічій волі навіть під загрозою обману, – жінка, яку можна перевиховати за своїм бажанням». – «О, так жаль, так жаль, – заплакавши, відповіла Укон, – коли подумаю, як точно відповідала вашим уподобанням моя господиня».