Читать книгу Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу - Страница 6

Головні персонажі:

Ґендзі, – 17 років, син імператора Кіріцубо й наложниці Кіріцубо

То-но цюдзьо, – офіцер Імператорської охорони, син Лівого міністра, брат Аої

Аої, – дочка Лівого міністра, перша дружина Ґендзі

Лівий міністр, – тесть Ґендзі

Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзіцубо, батько Асаґао

Кії-но камі, – намісник провінції Кії

Ійо-но суке, – батько Кії-но камі й чоловік Уцусемі

Коґімі, – молодший брат Уцусемі

Емон-но камі, – батько Коґімі й Уцусемі

Блискучий Ґендзі… Таке ім’я було величавим, але він сам своїми численними витівками, вартими осуду, зводив його нанівець, тож побоюючись, щоб чутки про його любовні пригоди як вітрогона не залишилися в пам’яті наступних поколінь, намагався їх приховати, бо нема нічого гіршого, як людські поговори. А втім, він поводився так стримано, що нічого особливого під час його зальотів не ставалося, тож Катано-но сьосьо[35] посміявся б з нього.

Коли він ще був у чині цюдзьо[36] на службі в Імператорській охороні, то рідко відвідував дім тестя, Лівого міністра. А тому в тій родині навіть підозрювали, чи він часом не захопився іншою невідомою особою. Насправді ж Ґендзі зовсім не був схильний до звичної в такому віці раптово-нерозсудливої закоханості, але мав звичку іноді, всупереч самому собі, віддатися пристрасті, що вимагала зусиль і, на жаль, призводила до невтішних наслідків.

Під час тривалих безпросвітних дощів, коли в палаці дотримувалися обряду очищення душі й тіла,[37] Ґендзі перестав бувати у домі Лівого міністра, тож там непокоїлись і нарікали, але постійно присилали йому різноманітний найкращий одяг та інші дрібнички, а сини міністра відвідували його в палаці. З-поміж них Ґендзі найближче здружився з То-но цюдзьо, що народився від принцеси крові й був незмінним учасником усіх розваг частіше, ніж інші. Йому, зятеві Правого міністра, було нудно в домі тестя, хоча там йому догоджали, як могли, а він, невиправний гульвіса, шукав любовних насолод деінде. Запрошуючи Ґендзі до себе, в розкішно облаштовані покої батьківського дому, спільно, днями й ночами, проводячи з ним час за навчанням і розвагами й, ні в чому не відстаючи від нього, хлопець так з ним здружився, що без усяких церемоній звіряв йому свої сокровенні думки.

Одного вечора, коли від самого ранку нудно сіявся дощ, а в палаці було майже безлюдно, Ґендзі сидів біля світильника у своєму, як ніколи, тихому службовому приміщенні й переглядав книжки. То-но цюдзьо, його нерозлучний приятель, вийняв з шафки, що стояла поблизу, різнокольорові аркуші паперу й, видно, дуже захотів їх почитати.

«Ну що ж, покажу тобі лише ті, які чогось варті. Бо є також нікудишні», – зважився Ґендзі.

«Саме ті, які ти вважаєш нікудишніми, я хотів би прочитати. Звичайних я, недостойний, переглянув чимало, коли сам обмінювався листами. Як на мене, найцікавішими є саме ті, що написані в мить роздратування або надвечір в очікуванні зустрічі», – настирливо наполягав То-но цюдзьо.

Звичайно, Ґендзі міг бути абсолютно спокійним, бо листи, якими понад усе дорожив, він зберігав не в цій убогій шафці, а заховав напевне подалі від чужих очей, тож не заперечував, коли приятель узявся переглядати решту. «О, які вони в тебе різні! – сказав То-но цюдзьо і почав допитуватися: – Цей від такої-то?… А от цей?…» Вражений тим, як товариш іноді вгадував авторку листа, а іноді сумнівався у своїх здогадах, відбуваючись небагатьма малозначущими словами, Ґендзі повернув листи у шафку.

«Мабуть, і ти назбирав їх силу-силенну, – сказав він. – От хотілося б на них поглянути! Тоді я з радістю відкрив би для тебе цю шафку».

«Навряд чи в мене знайдеться щось вартісне, – заперечив То-но цюдзьо. – Останнім часом я нарешті зрозумів, що немає на світі жінки без вад, яка була б у всьому самою досконалістю. Гадаю, є чимало жінок, начебто здатних на глибокі почуття, що вправно орудують пензликом, щоб написати листа, і вчасно дають доречну відповідь, але, правду кажучи, якщо шукати серед них досконалу, то жодна не витримає випробування. Як це не прикро, але більшість з них переоцінює свої здібності й принижує чужі. Буває й так, що дівчина, яка і вдень, і вночі перебуває під незмінною опікою батька й матері, що хочуть забезпечити їй гідне майбутнє, лише завдяки хвалебним чуткам про свої приховані чесноти збуджує зацікавлення до себе. Вона, молода, вродлива й простодушна, ще не обтяжена домашніми обов’язками, може дечого навчитися в людей і, природно, зосередившись на якомусь одному виді мистецтва – музиці чи поезії, – досягти високого рівня. Домашні, розводячись про неї, приховують її вади й всіляко прикрашають чесноти, але хіба можна безпідставно, наздогад, зневажливо питати: «Та невже це правда?». Однак, на жаль, коли зустрінешся з нею, щоб розвіяти такі сумніви, обов’язково розчаруєшся».

Вражений його обізнаністю, Ґендзі почувався ніяково – можливо, готувався доповнити почуте своїми висновками. Тож, усміхаючись, запитав:

«А взагалі бувають жінки без жодних обдарувань?»

«Звичайно, бувають, але кого вони можуть привабити? Жінок нікчемних, нічого не вартих, так само мало, як і тих, яких вважають бездоганними, вершиною досконалості. Дівчата, що за народженням належать до високого стану, батько-мати дбайливо доглядають і часто приховують від чужих очей їхні вади, тож, природно, вони справлятимуть якнайкраще враження. Дівчата у батьків середнього стану мають різні вдачі й нахили, а тому відрізнити їх одна від одної набагато легше. Що ж стосується дівчат низького походження, то про них не варто й згадувати», – відповів То-но цюдзьо з таким виглядом, ніби йому відкрито всі таємниці, а тому Ґендзі поцікавився:

«А як, по-твоєму, за якими ознаками треба відносити людей до одного з цих трьох станів? Адже буває так, що людина благородного походження розорюється, ранг має низький і зводиться на пси. І, навпаки, простолюдин піднімається до рівня вельможі, пишно обставляє свій дім дорогими меблями, обвішує прикрасами й усе турбується, щоб не відстати від інших багатіїв. Тож до якого стану їх обох можна зарахувати?»

І саме тоді для виконання обряду очищення душі й тіла до палацу прибули Сама-но камі, головний конюший лівих стаєнь, й Тосікібу-но дзьо з Церемоніального відомства. Оскільки обидва були добрячими гульвісами й вправними баляндрасниками, То-но цюдзьо, ніби давно чекаючи на них, залучив їх до суперечки про те, кого з жінок до якого стану треба зараховувати. І за розмовою сказали вони чимало такого, що стало для Ґендзі великою несподіванкою.

«Хоч би як високо піднялася людина низького походження, все-таки оточення ставитиметься до неї упереджено, – почав Cама-но камі. – А буває так, що людина благородного роду, позбавлена засобів для існування, з плином часу втрачає довіру й повагу людей, але зберігає гордість навіть у злиднях. Їх обох я зарахував би до середнього стану. Якщо говорити про таких, як дзурьо, чиновників, зайнятих управлінням далеких провінцій, що за службою мають визначений статус, але все-таки між собою трохи різняться, то в наш час з їхнього середовища можна вибрати цілком пристойну дівчину середнього стану. Як на мене, приємне враження справляє не стільки скороспілий вельможа, як придворний четвертого рангу, що не став радником, але заслужив повагу серед людей і живе собі спокійно, втішаючись своєю родовитістю. В його домі панує достаток, а дочки живуть у розкошах і дістають бездоганне виховання. Можна навести чимало прикладів того, як вони, ставши на службу в палаці, досягають несподіваного щастя раніше за інших суперниць».

«Виходить, що все залежить від заможності батьків», – сказав, посміхаючись, Ґендзі.

«Так міг би сказати хтось інший, а не ти», – дорікнув То-но цюдзьо.

«Якщо зустрінеш дівчину, яка виросла в родовитій і шанованій усіма людьми сім’ї, але не вражає ні вродою, ні зразковою поведінкою, то мимоволі з прикрістю подумаєш: «Як же її виховували?» А от коли у схожій сім’ї дочка виросте в усьому бездоганною, то кожен уважатиме це зовсім природним і не здивується, ніби чимось незвичайним. А втім, не мені про них, сановитих, судити. Як на мене, особливу увагу привертає до себе несподівано вродлива, нікому невідома жінка, що живе самотньо в убогій оселі за ворітьми, обвитими хмелем. «Чому вона прирекла себе на таке відлюдництво?» – дивуєшся, і серце шалено тягнеться до неї. А хіба раптом не збудить зацікавлення інша особа, що живе з батьком, старим товстуном, та осоружним старшим братом й, оберігаючи свою гідність, в скромній задній кімнаті, як не дивно, досягає незвичайної витонченості в усьому, нехай навіть у незначному, до чого прикладає руку? І хоча, звичайно, вона навряд чи витримає порівняння з досконалими, без жодних вад, жінками, нею не можна нехтувати», – сказав Сама-но камі, глянувши на Тосікібу-но дзьо, і той, видно, здогадався, що натяк стосується його сестер, про які останнім часом точилися розмови, але промовчав.

«Що ж тут дивного, якщо навіть серед високого стану важко знайти ідеальну жінку?» – напевне, думав Ґендзі. У м’якому білому одязі з абияк накинутим носі,[38] з розпущеним шнурком, він напівлежав, спершись на лавочку-підлокітник, і його обличчя, осяяне вогнем світильника, вражало невимовною красою. От якби він був жінкою! Такому не підійде до пари навіть найкраща з найкращих.

Юнаки й далі не переставали обговорювати різних жінок.

«Узагалі навіть з-поміж багатьох жінок, бездоганних у всьому, неможливо зупинити свій вибір на одній, яка стала б твоєю опорою в житті, – сказав Сама-но камі. – До речі, так само важко знайти чоловіка, який на службі в Його Величності міг би стати надійною підвалиною держави, бо рідко у кого є всі потрібні для цього здібності. Хоч би яким мудрим він був, ніколи не буває так, щоб один чоловік або двоє вправно порядкували державними справами. Вищим допомагають нижчі, нижчі підкоряються вищим – усе залагоджується завдяки взаємним домовленостям і пóступкам. Коли ж задумаєшся над вибором жінки, якій доведеться порядкувати в невеликій сім’ї, то виходить, що вона має поєднувати в собі безліч різних, потрібних якостей. Адже буває так, що жінка розуміється на чомусь одному, а на іншому – нітрохи, бо, як кажуть, у неї «…все не так…»,[39] тож витерпіти її найчастіше несила. Річ зовсім не в тому, що нам до вподоби перебирати численних жінок задля власних любовних розваг. Ні, просто кожен щиро хоче знайти одну-єдину, яка могла б стати йому надійною опорою в житті. Зрештою, все одно доведеться зупинити на комусь свій вибір, тож хочеться відшукати жінку, яка припала б до душі, але не потребувала перевиховання й не мала невиправних вад.

Буває, що чоловік, неспроможний порушити колишню обітницю, залишається жити з жінкою, яка йому зовсім не до душі. В людських очах він видається чесною людиною, а пов’язана з ним жінка вважається наділеною тонкими душевними рисами. Однак хоч скільки пар я бачив у житті, жодна з них не здавалася мені особливо бездоганною. Я вже не кажу про вас – вищого від вас немає нікого, тож яка жінка виявиться для вас гідною?

Молоді миловиді жінки думають лише про те, щоб жодна порошинка на них не впала. Як пишуть листа, щедро добирають слова, котрі, збігаючи стовпчиками вниз непомітно, наче пензлик ледь-ледь торкається паперу, змушують тривожитися і відчайдушно сподіватися: «От би глянути на неї зблизька!» Коли ж підступиш до неї настільки близько, що чуєш її голос, вона, вправно приховуючи свої вади, говорить якомога менше й так тихо, наче задихається. Заворожений її лагідною вдачею, зблизишся з нею, оточиш турботами, а вона виявиться вітрогонкою. Легковажність треба вважати щонайпершою жіночою вадою.

Якщо головним обов’язком жінки є турбота про чоловіка, то навіщо, здавалося б, їй зацікавлення мистецтвом, розуміння сумовитої краси мінливого світу й здатність показувати свою чутливість з будь-якого, навіть найменшого, приводу? Але хіба краще, якщо вона, немов проста служниця, повсякчас метушиться по дому із заклопотаним виразом обличчя і волоссям, закладеним за вуха, байдужа до враження, яке справляє на людей?

Чи особливо розповідатимеш чужій людині про те, що було на службі, які новини при дворі та у знайомих сім’ях, що сталося доброго чи поганого – словом, про все, що впало в очі та вуха? Ясна річ, хочеться поділитись думками з людиною близькою, здатною вислухати тебе й зрозуміти. А що робити чоловікові такої заклопотаної особи? Він то сміється сам до себе, то плаче, то, розсердившись, подумає: «А чи варто розповідати?» – і відвернеться, посміхнеться своїм думкам або потай зітхне, а дружина тільки розгублено дивиться на нього знизу вгору: «Та що це з ним?» Ну хіба не прикро?

А чому б не взяти дружину по-дитячому простодушну, лагідну і самому зайнятися її вихованням? З нею матимеш чимало клопоту, але почуватимеш, що твої зусилля не даремні. І справді, побачивши таку жінку поряд, на її вади подивишся крізь пальці, бо дуже мила. Але якщо доведеться залишити її на час саму, то наставляєш її, як годиться, однак навіть з найпростішими обов’язками вона не може дати собі ради, бо їй не вистачає розуміння чи то важливої справи, чи то якої-небудь дрібниці. Вкрай прикро від такої жіночої вади. І, навпаки, жінка, зазвичай сувора, неприваблива, може іноді висвітитися з кращого боку», – сказав усезнайка Сама-но камі, але, не дійшовши певного висновку, лише тяжко зітхнув.

«А тепер залишімо осторонь розмову про походження жінки та її зовнішність, – провадив він далі. – Якщо вона не прославилася упертим норовом, а розсудлива і спокійна, то врешті-решт можеш зупинити на ній свій вибір. І якщо, крім того, виявиш у дружини естетичний смак і сердечність, то радій і не старайся прискіпливо вишукувати в ній вади. Якщо в жінки лагідна, миролюбна вдача, то, природно, зовнішня витонченість додасться пізніше.

Бувають жінки, звабливі й боязкі, які хтозна-як терплять образи й прикидаються спокійними й наче безтурботними, а коли вже не можуть стримати накопиченого в серці гніву, вибухають потоком невимовно гірких слів або сумною піснею і, залишивши чоловікові докірливий подарунок на згадку, ховаються від людей в гірській глушині або на дикому морському узбережжі.

Змалку, коли я чув, як служниці читали вголос такі оповідання, то настільки засмучувався, що думав: «Яка це зворушлива історія!» – і навіть плакав. А тепер поведінка таких жінок видається мені легковажною і неприродною. Адже безглуздо раптом, собі ж самій на зло, покидати закоханого в тебе чоловіка, тікати і ховатися від нього, вдаючи, що не знаєш про його ставлення до тебе, бентежити його душу, а себе прирікати на тривале, як саме життя, випробування для того, щоб переконатися в його вірності. Бо, підбадьорена похвалою оточення – мовляв, які в неї глибокі почуття! – вона може навіть постригтися в монахині. Зважившись на такий крок, вона щиро вірить, що її серце зовсім очистилося і ніщо більше не прив’язує її до цього тлінного світу. Але ось хтось із давніх знайомих заходить провідати її зі словами: «О, як жаль… Як ви могли…» Коли вістка про зміну в її долі дійде до чоловіка, який ще не збайдужів до неї, то він розплачеться, про що їй негайно повідомить якась служниця або стара годувальниця: «Чоловік так щиро вас любить, а ви, така молода…» І ось вона сама з жахом обмацує волосся край чола, її охоплює безсилля, а обличчя спотворює нестримний плач. Хоч як вона намагається взяти себе в руки, але не може витримати – сльози все капають і капають, а каяття так її мучить, що, дивлячись на неї, Будда подумав би: «Ні, її душа зовсім не очистилась, а навпаки…» Справді, людина, що відмовилася від світу, але не звільнилася від суєтних помислів, напевне, потрапить на одну з поганих доріг набагато швидше, ніж та, що живе, загрузнувши в мирській метушні. Якщо подружжя скріплене досить міцними зв’язками, закладеними ще в минулому народженні, то чоловікові іноді вдається розшукати й повернути дружину перш, ніж вона прийме постриг, але й тоді хіба не будуть спогади про її вчинок причиною постійного взаємного невдоволення? Хіба не здається вам міцнішим і гідним похвали такий союз, коли подружжя переживають разом погане й добре, намагаються не помічати слабкостей одне одного і прощати мимовільні образи? А от у серцях цієї пари назавжди оселиться тривога, і навряд чи зможуть вони довіряти одне одному.

Так само нерозумно, коли дружина, обурена тим, що її чоловік випадково захопився іншою особою, відвертається від нього. Навіть якщо так сталося з чоловіком, краще не звертати на це уваги, а згадувати з ніжністю про те, якими сильними були його почуття на перших зустрічах, і не забувати, що такі непорозуміння ведуть до розриву стосунків.

Жінці завжди треба зберігати спокій. Якщо є привід для ревнощів, то краще про це натякнути, докори слід висловлювати ніби між іншим, без зайвої образи, тоді й чоловікова прихильність зміцніє. Бо здебільшого стан душі чоловіка цілком залежить від жінки, що живе поруч із ним. А втім, якщо дружина надасть йому повну свободу й не звертатиме на його поведінку ніякої уваги, то в його ставленні до неї, попри її довіру й ніжність, проглядатиме зневага. Справді, мало кому сподобається доля «неприв’язаного човника»,[40] хіба ні?» – проказав Сама-но камі, й То-но цюдзьо кивнув у відповідь.

«Мабуть, дуже неприємно жінці підозрювати в ненадійності вродливого, любого її серцю чоловіка. Вона думає, що той виправиться, якщо вона, залишаючись вірною, дивитиметься крізь пальці на його вибрики, але, на жаль, і це не завжди допомагає. У всякому разі їй нічого кращого не залишається, як смиренно, всупереч усьому, терпіти», – сказав То-но цюдзьо, думаючи: «Саме так і робить моя молодша сестра…» Помітивши, що Ґендзі задрімав і відповідати не збирається, він невдоволено замовк. Тим часом Сама-но камі, в ролі знавця жіночих чеснот і вад, просторікував далі. А То-но цюдзьо приготувався слухати уважно до самого кінця його міркування.

«А тепер подивімося, що відбувається в інших сферах. Візьмімо, наприклад, столярство. Деякі ремісники охоче виготовляють різноманітні речі з дерева так, як їм заманеться, однак такі вироби – це просто забавки, створені поза всякими правилами й канонами. Дивлячись навіть на найвигадливіші з них, подумаєш: «Справді, в цьому теж щось є…» – та й годі. Вони по-своєму привабливі як зразок осучаснення чогось уже відомого. Але якщо порівняєте їх з речами, по-справжньому прекрасними, виготовленими згідно з канонами, то відразу зрозумієте, чим відрізняється рука справжнього майстра від руки простого ремісника.

Або ще один приклад. Хоча в Імператорській художній майстерні є чимало малярів, на підставі їхніх ескізів одразу нелегко визначити серед них найобдарованішого. Деякі з них, даючи волю власній уяві, щоб налякати людей, малюють дивовижні речі: недосяжну людському зору гору Хорай,[41] жахливу рибу серед розбурханого моря, лютих звірів Китайської землі, небачених людьми демонів, але їм байдуже, що в житті такого не буває.

А от коли треба зобразити звичайні гірські схили, водні потоки, звичні людські оселі на тлі милого серцю краєвиду – пологих гір, вкритих звивинами густого дикого лісу, або перенести на папір те, що міститься за близькою огорожею, згідно з канонами, то відразу стає ясно, чим справжній майстер відрізняється від посереднього ремісника.

Те саме стосується каліграфії. Якщо за пензлик візьметься людина, неглибоко обізнана з цим мистецтвом, то напише розмашисто якісь довгі лінії, підкреслено незрозумілі завитки, а от знавець, що строго дотримується канонів, начебто не створить чогось, що вирізняється зовнішнім блиском, але порівняйте його напис з попереднім зразком і легко зрозумієте, котрий з них вийшов з-під пензля справжнього майстра.

Щось подібне спостерігається і в інших видах мистецтва, навіть у найпростіших. А що вже казати про людське серце? Ніколи не варто довіряти почуттям, зумисне перебільшеним і виставленим напоказ. Ось послухайте, що сталося колись зі мною. Боюся тільки, що моя розповідь здасться вам трохи легковажною…» – сказав Сама-но камі, підсуваючись ближче до Ґендзі, від чого той прокинувся.

То-но цюдзьо сидів навпроти, підперши щоку рукою, і ніби довірливо слухав буддійську проповідь про марноту людського життя, хоча, як не дивно, саме в такий час люди відкривають одне одному свої душевні таємниці.

«Так от, колись давно, маючи ще досить низький ранг, я запізнався з однією жінкою. Її зовнішність була далека від досконалості, як у тих, про кого я вам щойно розповідав, і я, схильний в юності до безпутства, зовсім не думав зупиняти на ній остаточного вибору. Хоч я й тримався її, але, шукаючи кращої, частенько розважався деінде і тим самим збуджував у ній ревнощі, що мені нітрохи не подобалося. «Невже вона не може без цього? – дратувався я. – Якби вона була трохи поблажливішою до мене…» Отож, з одного боку, мене обтяжували її необґрунтовані підозри, а з іншого – я іноді їй співчував: «Та чого вона не покине такої нікчемної, як я, людини?» – і, природно, намагався бути розсудливішим.

Вирізнялася вона тим, що з усіх сил намагалася зробити навіть те, що було їй не до снаги, аби тільки мені догодити. Прагнучи приховати свої вади, ревно дбала про мене, ні в чому мені не перечила. Спочатку я вважав, що в неї владний, непоступливий характер, але виявилося, що вона лагідна й слухняна. Щоб зберегти мою прихильність, вона пильно дбала про свою зовнішність, а щоб не кинути на мене неславу, при зустрічі з незнайомою людиною поводилася вкрай сором’язливо – словом, була надзвичайно розважливою. І тільки одного я не міг витерпіти – її ревнощів.

І ось тоді я подумав: «Вона, напевне, боїться мене втратити. А що, як я її налякаю, щоб провчити? Може, вона одумається і перестане докучати мені своїми скаргами? Покажу їй, що втомився від її підозр і готовий розійтися з нею. Якщо вона справді небайдужа до мене, то це буде для неї добрим уроком». Так вирішивши, я став удавати, що зовсім збайдужів до неї, а коли вона, як зазвичай, обурилась, то я сказав їй таке: «Якщо в жінки сварлива вдача, то навіть найміцніша обітниця не витримає і розлучення стане неминучим. Якщо ви готові припинити наші зустрічі, то й далі докоряйте мені своїми підозрами. Але якщо збираєтесь у майбутньому йти зі мною одним шляхом, то вам доведеться терпіти, а коли подолаєте свою погану звичку, то я вас ще більше покохаю. А коли я виб’юсь у люди й трохи стану на ноги, у вас не буде суперниць». Я промовляв піднесено, задоволений своїм розумним повчанням, але як тільки я замовк, вона, посміхнувшись, відповіла: «Якби треба було перетерпіти ваше багато в чому непривабливе, принизливе становище, щоб дочекатися, коли виб’єтеся в люди, то я не хвилювалася б. Але з важким тягарем на серці марно сподіватися, що врешті-решт таки настане час, коли ви позбудетеся поганої звички, я не спроможна, а тому, мабуть, нам краще розлучитися».

Її ревниві слова мене розлютили, і я наговорив її чимало неприємного, а вона, не стримавши себе, схопила мене за руку й укусила палець. Я став несамовито кричати: «Ой, як же я покажусь між людьми, якщо ви покалічили мене? Мій ранг і так низький, тож яким чином я піднімусь догори? Мабуть, не залишиться нічого іншого, як постригтися в монахи чи що? – Потім грізно вигукнув: – Ну що ж, віднині між нами всьому кінець!» – і, зігнувши пальця, наостанок вимовив:

Ні, не треба ревнувати».

Почувши мої слова, вона все-таки заплакала й відповіла:

Хоч ми й обмінялися різкими словами, насправді я не мав наміру поривати з цією жінкою остаточно, але довгий час віддавався скороминущим утіхам на стороні й навіть не писав до неї. Та одного разу, пізно увечері, коли сіявся не то дощ, не то сніг, а люди після репетиції Надзвичайного свята Камо[42] розходилися по домівках, я подумав і раптом зрозумів, що мені нікуди йти, крім як до неї. Ночувати самому в палаці було б неприємно, а від самої думки про зустріч з якою-небудь пихатою особою я здригався, а тому, бажаючи дізнатися, як живе й що думає та жінка, струшуючи з себе сніг, урешті-решт попрямував до неї. Дорогою ніяковів, покусуючи нігті, але все-таки вирішив: «Хай буде, що буде, може, в такий вечір вона забуде про свій колишній гнів?» І от я побачив, як світильник під стіною освітлює кімнату слабким світлом, теплий домашній одяг гріється на високій підставці, всі завіси підняті, ніби вона сподівалася мого приходу саме сьогоднішньої ночі. «Я так і знав!» – самовпевнено подумав я, але, на жаль, самої жінки вдома не застав. Мене зустріли тільки служниці, від яких я довідався, що їхня господиня ще ввечері поїхала до батьків.

З того дня, як ми розійшлися, вона, на жаль, замкнулася вдома, не присилала мені ні любовних віршів, ні листів хоч з якимсь натяком, тож я, пригнічений цим, подумав, що, може, вона бурхливо ревнувала навмисне, щоб остаточно зі мною розірвати стосунки. Щоправда, я не мав жодних доказів цього і поки мучився сумнівами, згадав про одяг, який вона залишила мені, пошитий вправніше, ніж колись, з майже ідеальними відтінками барв і кроєм, а тому відразу збагнув, що покинута жінка постійно думала про мене.

«Мабуть, все-таки вона не готова зі мною остаточно розлучитися», – подумав я і спробував то сяк, то так відновити наші стосунки. Жінка не відверталася від мене, не ховалася, щоб я розпачливо її шукав, а сміливо заявляла: «Я не збираюсь, як досі, більше терпіти. Знову зустрічатимусь з вами, якщо виправитесь і станете розсудливішим». Однак, вважаючи, що вона все ж колись передумає, я нічого не обіцяв і далі не полишав думки, щоб її провчити. Жінка тужила, плакала і зрештою померла. Тільки тоді я зрозумів, що так жартувати не можна.

І от тепер я знаю, що саме на таку жінку можна покластися в усьому. Вона була мені порадницею не тільки у дрібних й великих справах, але також могла змагатися у фарбуванні тканин із самою дівою Тацута[43] й не поступатися у шитті Небесній Ткалі[44]».

Згадуючи покійну, Сама-но камі гірко зітхнув, а То-но цюдзьо підбадьорив:

«Однак відкладімо набік майстерність твоєї Небесної Ткалі й звернімо увагу на вічну нерозлучність небесної пари. Звичайно, парча твоєї діви Тацути справді не має собі рівних. Але ж весняні квіти й осіннє листя дерев зникнуть, не привабивши до себе людських очей, розтануть, мов роса, якщо не ляжуть на них барви відповідної пори року. Ось чому так важко знайти в цьому світі обдаровану жінку, яка назавжди припала б до серця».

«Майже в той самий час, – провадив далі Сама-но камі, – я навідувався до ще однієї жінки. Вона, здавалось, була кращої вдачі, ніж перша, мала тонку, чутливу душу: складала вірші, вправно писала, чудово грала на кото, тобто славилася всім, що робила й говорила. А оскільки була гарна собою, то я, постійно зупиняючись у тієї норовистої, іноді потай відвідував і другу так часто, що не на жарт прихилився до неї. Коли ж та, перша, померла, то що я мав робити? Не залишалося нічого іншого, як сумувати. Після того як я став частіше бувати у другої, то помітив у ній непривабливі риси – хизування і надмірну легковажність, а зрозумівши, що на неї не можна покладатися, віддалився від неї, і, видно, саме тоді вона таємно запізналася з іншим.

Одного разу в яскраву місячну ніч десятого місяця, коли я вирушив на нічліг до свого батька, на виїзді з палацу до мене в карету підсів знайомий придворний і сказав: «Мене чекають сьогодні в одному домі, тож я цим дуже заклопотаний…» Дорога пролягала повз оселю моєї знайомої, і як тільки крізь діру в глиняній стіні заблищала вода в ставку, в якому спочивав місяць, попутник залишив мене, а я не міг не скористатись нагодою простежити за ним. Мабуть, він давно спізнався з нею, бо, надзвичайно схвильований, присів на галереї неподалік від воріт і якийсь час милувався місяцем. Збляклі від паморозі хризантеми й багряне листя, що, змагаючись з вітром, кружляло в повітрі, являли собою справді зворушливу картину.

Вийнявши з-за пазухи флейту, чоловік заграв і сам собі підспівував: «І тіні там густі…»[45] – а жінка майстерною грою на японському кото, заздалегідь настроєному, приєдналася до нього. Мелодії в ладі «ріці»,[46] виходячи з-під ніжних жіночих пальців і долітаючи з-поза завіс, звучали на струнах свіжо й у гармонії з прекрасною місячною ніччю. Підійшовши ближче, закоханий чоловік іронічно зауважив: «Сподіваюсь, що це червоне листя у саду ніхто ще не приминав?» Потім, зірвавши хризантему, вимовив:

Вибачте за безцеремонне запитання… Зіграйте ще. Покажіть до кінця свою майстерність вдячному слухачеві». Він попросив жартівливо, а жінка манірно відповіла:

Ось так вони залицялися одне до одного, не підозрюючи, як це мене дратує, а потім жінка, взявши кото «со»,[47] настроєне в тональності «бансікі»,[48] заграла досить майстерно в сучасному стилі, але я почувався збентеженим. Ясна річ, жартівлива легковажність може бути доречною у поведінці жінок, що прислуговують у палаці. А от коли навідуєшся до жінки, щоб зробити її надійною опорою на все життя, й бачиш, що вона вийшла за всякі межі, то не можеш заспокоїтися. Зрозуміло, що після тієї нічної пригоди мені остаточно перехотілося її відвідувати.

Взявши до уваги ці два випадки, я, будучи ще молодим, збагнув, що розв’язні жінки надзвичайно ненадійні. Упевнений, що подальше життя ще більше мене в цьому переконає. Ось зараз вас, напевне, приваблюють жінки звабливо-ніжні, покірні вашій волі, немов краплі роси на гілці хаґі, що впадуть, як захочеш її зламати, або наче градинки на листках бамбука, які відразу розтануть, коли їх торкнешся. Але років через сім ви мене зрозумієте. Прошу вас, послухайтесь моєї скромної поради: остерігайтеся занадто піддатливих жінок. Вони легко впадають у блуд і тим накликають неславу на голови своїх чоловіків», – повчав юнаків Сама-но камі. То-но цюдзьо звично кивнув, а Ґендзі посміхнувся, видно думаючи: «Що ж, можливо…» – і сказав: «Обидві ці історії вельми непривабливі».

«А тепер я, – втрутився То-но цюдзьо, – розповім вам про одну дурну жінку. Я почав відвідувати її таємно, зовсім не збираючись підтримувати з нею тривалий зв’язок, але мало-помалу прихилився до неї і, хоча рідко з нею зустрічався, все-таки не забував її. Та й вона довірилася мені. Я раз у раз дорікав собі за свою легковажність: «Невже вона мені так довіряє, що навіть не ревнує?» Жінка поводилася так, ніби нічого не помічала, ніколи не докоряла і, коли я повертався до неї після довгої перерви, була такою ж лагідною і привітною, як і досі, що я не переставав заспокоювати її обіцянкою про своє заступництво в майбутньому. Вона була сиротою й безпорадною, а тому я тішився, що вона готова довірити мені своє життя. Жінка почувалася спокійною, і я досить довго до неї не навідувався. І от саме тоді – про це я дізнався пізніше – моя дружина через когось образила її жорстокими, огидними натяками. Не знаючи нічого про завдані образи, я не приїжджав і навіть не посилав їй листів, хоча, звісно, й не забував про неї, тож вона, зовсім занепавши духом, стривожена долею маляти на своїх руках, зірвала квітку гвоздики й послала мені…» – й То-но цюдзьо пустив сльозу.

«То що ж вона написала?» – запитав Ґендзі.

«Що? Та начебто нічого особливого… – відповів То-но цюдзьо, – щось на зразок:

Згадавши жінку, я поспішив до неї. Як і колись, вона зустріла мене з відкритим серцем, та коли сумно поглядала на запущений будинок і сад, обсипаний росою, то, змагаючись із комашиним дзижчанням нишком, як це буває у старовинній повісті, заплакала.

Так, відсуваючи убік квіточку гвоздики, я хотів завоювати серце матері, нагадавши, що «навіть пил не впаде на гвоздику…».[50]

вимовила вона ніби мимохіть, не показуючи, що глибоко ображена. Сльози котилися по її щоках, а вона сором’язливо намагалася будь-що їх приховати, щоб анітрохи не засмучувати мене тим, що збагнула, як безсердечно я ставився до неї. Тому, трохи заспокоївшись, я знову перестав її відвідувати, і саме тоді вона кудись безслідно зникла. Якщо вона ще жива, то, напевне, поневіряється в цьому непевному світі. Якби ця жінка тоді, коли я любив її, сміливіше відстоювала мою прихильність, то не залишила б свого дому. Я не покинув би її саму надовго й забезпечив би їй пристойне становище на тривалий час. А «маленька гвоздика» мені люба й досі. Я довго думав, як її знайти, але так і не довідався, де вона. Мабуть, і ця особа належить до тих ненадійних жінок, про яких ми щойно розводилися. Нітрохи не здогадуючись, як вона покірно терпить мою безсердечність, я не переставав її дарма кохати. Тепер, коли її образ поволі стирається з пам’яті, я іноді думаю: «А що, як вона й досі не може мене забути й вечорами тужить, відчуваючи, що в усьому винна сама?» Ні, такі жінки, як вона, не придатні для спільного життя, покладатися на них неможливо. От і виходить, що про ревнивицю забути важко, але зустрічатися з нею неприємно, ба навіть відразливо. Та, друга, з багатьма талантами, що начебто вправна у грі на кото, занадто легковажна. Остання, надмірно скритна, мимоволі викликає підозру. Отож, як почнеш вибирати, то навряд чи зможеш на комусь остаточно зупинитися. Бо такий наш світ. Жінок важко порівнювати. Де знайти жінку, що поєднувала б у собі все найкраще цих трьох осіб і не мала б їхніх вад? Якщо ж ви спробуєте закохатися в богиню Кіцідзьо,[51] то розчаруєтесь, бо в ній, просякнутій святенництвом, немає нічого людського», – сказав То-но цюдзьо, й усі засміялися.

«Гадаю, і Тосікібу-но дзьо може поділитися з нами чимось цікавим. Ну, розкажи-но що-небудь!» – спонукав То-но цюдзьо.

«Чим же я, найнижчий з низьких, з вами поділюся?» – спитав Тосікібу-но дзьо, але То-но цюдзьо підганяв, і той, задумавшись: «Що ж розповісти?» – почав: «Коли я був ще студентом, мені трапилася одна зразково-розумна жінка. Як і та, про яку розповідав Сама-но камі, вона могла порадити і в службових, і в найскладніших особистих життєвих справах. Була настільки обізнана, що могла присоромити будь-якого вченого мужа й не дати нікому всупереч слова сказати. Це сталося тоді, коли я проходив навчання в домі одного вченого. Дізнавшись, що в нього багато дочок, я ненароком зблизився з однією з них, а батько, зачувши про це, приніс заздоровні чашки й урочисто звернувся до мене зі словами: «Послухайте пісню мою про дві дороги».[52] Хоча його дочка не дуже мене вабила, я, поважаючи бажання вчителя, все-таки зустрічався з нею. Вона ж, закохавшись у мене, оточила мене щирою турботою. Навіть під час нічних розмов навчала мене, як розвивати свої здібності, корисні для успішного просування на службі. Листи писала бездоганно лише ієрогліфами за суворими зразками, уникаючи літер «кана».[53] Тож, природно, я не міг розлучитися з нею і навчався у неї всього, як у вчительки, навіть складання сяких-таких китайських віршів, за що я їй донині вдячний. Проте остаточно пов’язувати з нею своє життя я не збирався хоча б тому, що надто часто я, неук, перед нею осоромлювався. Тим паче вам, благородним юнакам, і зовсім не варто користуватися послугами таких заповзятих жінок. Втім, іноді бачиш, що ця особа неосвічена, безталанна, але чомусь – видно, так у попередньому народженні судилося – серце мимоволі тягнеться до неї. Чоловіки бувають вельми безвольні». Тосікібу-но дзьо замовк, але решта, раді дізнатися, що сталося згодом, узялися його підбадьорювати, вигукуючи: «Ну й дивовижна особа!» – і той, розуміючи, що від нього хочуть, гордий увагою до себе, провадив далі:

«Так от, одного разу я довго її не відвідував, а коли при якійсь нагоді завітав, то вона прийняла мене не у зручнім покої, а десь інде, як на зло, відгородившись від мене завісою. «Що за дурниця? Вона чимось незадоволена? – подумав я. – Якщо так, то це добра нагода розлучитися з нею». Однак ця жінка була досить розумна, щоб легковажно спалахувати гнівом. Вона давно засвоїла всі принципи людських відносин і ніколи не ревнувала. Підвищивши голос, з-поза завіси вона сказала: «Кілька місяців тому я сильно застудилася і від гарячки лікуюся відваром цілющих трав з часником, а тому через неприємний запах не можу побачитися з вами віч-на-віч. Але якщо маєте невідкладну справу, я готова й так обговорити її з вами». Що я міг відповісти на такі чітко сказані слова? Я тільки відповів: «Розумію», – і вже збирався виходити, але жінка, мабуть утомлена самотністю, вигукнула: «Заходьте, коли запах зникне!..» Жаль було не дослухати її, але залишатися довше я також не міг, бо все навколо і справді просякло огидним запахом, а тому, приготувавшись до втечі, я вимовив:

«Як це розуміти?…» – не доказавши, я вискочив геть, а її відповідь наздогнала мене:

«Відповіла вона швидко», – спокійно сказав Тосікібу-но дзьо, а вражені юнаки засміялися – мовляв, все це вигадка.

«Та де таку жінку можна знайти? Краще вже зустрічатися з чортом! Просто жах! – і вони роздратовано заляскали пальцями. – Знайшов про що розповідати!»

«Може, розкажеш щось трохи приємніше?» – домагалися юнаки в Тосікібу-но дзьо.

«А по-моєму, навряд чи ви почуєте щось незвичайне», – відповів той і замовк.

«Дуже погане враження справляють неосвічені люди – і чоловіки, і жінки, – які люблять хизуватися своїми поверховими знаннями, – сказав Сама-но камі. – Як на мене, жінка, обізнана з усіма тонкощами Трьох історій і П’яти книг,[55] програє в привабливості. Але це не означає, що вона не має розумітися на службових та приватних справах лише тому, що є жінкою. Жінкам не дають освіти, але кожна з них, маючи хоч трошки кмітливості, може багато чого навчитися – почути вухами й побачити очима. Серед них трапляються й такі, що врешті-решт вправно пишуть ієрогліфами, але, втративши почуття міри, недоречно перевантажують ними свої листи, звернені до жінок, що зовсім неприпустимо. Може, вони самі цього не хочуть, але коли вголос читаєш такі листи з надмірною кількістю ієрогліфів, то відчуваєш, як вони звучать штучно й уривчасто. Найчастіше так пишуть дами високого стану. А деякі, що вважають себе поетесами, ні на хвилину не розлучаються з віршами: присилають тобі, зазвичай в недоречний час, свій твір, в якому на самому початку міститься згадка про цікаву давню подію, й тим самим ставлять тебе у скрутне становище. Не відповісти – нечемно, а відповісти невдало означає наразитися на глум! Буває, поспішаєш зранку в палац на якусь урочистість, скажімо, на свято П’ятого місяця,[56] тож хіба є час думати про лепеху? А тобі приносять листа з натяком на це дивне коріння. Або готуєшся до Свята хризантем на дев’ятий день дев’ятого місяця, коли не маєш вільної хвилини, бо обдумуєш зміст складного китайського вірша, а до тебе приходить лист з натяками на росу й пелюстки хризантем. Якби цей вірш надійшов в інший час, то, природно, потім здався б цікавим і витонченим, але, недоречний цього разу, лише свідчить, що складений бездумно. Якщо людина не розуміє, коли й що збирається робити, то їй не варто виставляти напоказ, який у неї витончений смак. І взагалі, навіть якщо тобі щось відоме, краще вдавати, що ти нічого не знаєш, а якщо кортить щось розповісти, то постарайся промовчати», – повчав Сама-но камі, а Ґендзі подумки переносився до тієї, однієї: «У ній немає жодної з тих неприємних вад, про які йшла мова» – і серце його стискалося. За розмовою про нескінченні дивовижні історії юнаки так і не вирішили, які жінки кращі, а тим часом надійшов світанок.

Нарешті сьогодні випогодилося. Добре знаючи, що в домі Лівого міністра невдоволені його тривалим перебуванням у палаці, Ґендзі вирушив туди. Від усього оздоблення в будинку й від поведінки молодої господині віяло спокійним благородством та ідеальним порядком, тож Ґендзі здалося, що саме про таких жінок була вчора розмова як про найнадійніших дружин. Однак холодна пишність дочки Лівого міністра не сприяла душевному зближенню, й при ній він губився. А тому, щоб подолати збентеження, заходився жартувати з молодими служницями Цюнаґон і Нацукаса, які захоплено дивилися на нього, знудженого спекою, з розпущеними шнурками носі, і справді напрочуд гарного собою.

Зайшов і сам міністр, але, побачивши, що Ґендзі відпочиває, завів з ним розмову з-поза завіси. «У таку спеку… – поморщився Ґендзі, й служниці захихотіли. – Тихіше!» – вгамував він їх і сперся на лавочку-підлокітник. Відразу було видно, що він почувався тут абсолютно вільним.

Коли стемніло, одна із служниць сказала: «Цієї ночі бог Накаґамі перекрив дорогу з палацу».[57] – «Так, справді», – погодився Ґендзі. – Як правило, ця дорога несприятлива. Але ж і моя cадиба на Другій лінії розташована в тому ж напрямку. Де ж мені перепочити? Просто біда!» – і Ґендзі зібрався лягати спати. «Ні-ні, так не можна робити», – навперебій попереджали служниці. А одна порадила: «Вам можна перебути ніч у вашого знайомого Кії-но камі, що має будинок на березі річки Накаґава. Він нещодавно провів з неї воду у свій сад, і тепер там прохолодно».

«От добре! – погодився Ґендзі. – Тільки я змучився і хотів би, щоб мене туди підвезли».

Звичайно, Ґендзі міг перечекати несприятливий час деінде, адже таємно відвідував чимало будинків, та, мабуть, не хотів засмучувати дружину Аої, яка подумала би: «Нарешті прибув, наче навмисне, в несприятливий день, мабуть, для того, щоб одразу податися до іншої?» Не гаючи часу, покликали Кії-но камі, і той погодився, але, відходячи, скромно висловив побоювання:

«Як на біду, домашні мого батька Ійо-но суке тримаються посту з якогось приводу і на цей час перебралися до мене. Через них, на жаль, у будинку буде тісно для такого шанованого гостя».

Почувши таке, Ґендзі сказав:

«Навпаки, я радий бути з людьми. Мене завжди лякала самотня постіль мандрівника, без жінок. Мені досить хоч якогось місця за ширмою…»

«Справді, кращого місця для перепочинку не знайти», – вирішили його люди й вислали туди гінця. Оскільки переїзд був поспішним і без зайвої пишноти, то Ґендзі виїхав одразу за ним у супроводі найвірніших охоронців, не сказавши й слова міністру.

Кії-но камі просив вибачити, що не встиг як слід приготуватися, але ніхто його не слухав. Для Ґендзі спішно приготували східні покої головного будинку садиби. Дзюркотливий струмок справляв чарівне враження. Любовно доглянутий сад оточував тин у сільському стилі. Що могло бути приємнішим? Повівав прохолодний вітерець, дзвеніли невідомі комахи, в повітрі мерехтіли незліченні світлячки. Милуючись струмком, що витікав з-під галереї, супутники Ґендзі пригощалися вином. Господар метушився навколо, немов «закуску шукав»,[58] і Ґендзі, спостерігаючи за ним і згадуючи вчорашню розмову, подумав: «Ось вам людина, що належить до середнього стану».

Здогадуючись, що в домі перебуває жінка, яка прославилася гордою вдачею,[59] Ґендзі захотів побачити її і коли нашорошив вуха, то почув, що в західних покоях хтось є, бо звідти долинав шурхіт одягу й приємні молоді голоси. Почувся і чийсь приглушений сміх. Напевне, служниці підняли ґратчасті вікна, але господар насварив: «Так нечемно!» – а тому їх поспішно опустили. Над внутрішньою перегородкою просочувалося тьмяне світло. Ґендзі підступив до неї, аби хоч щось побачити, але жодної щілини не помітив. Деякий час постояв, прислухаючись. Видно, жінки були неподалік, у головних покоях. Чулося, як вони перешіптуються про нього: «Він занадто серйозний для свого віку. Мабуть, його зовсім не тішить те, що йому так рано підшукали родовиту дружину. А втім, він і тепер не цурається любовних пригод».

Почувши це, Ґендзі, думками якого володіла та, єдина, відчув, як серце його стиснулося від зловісного передчуття: «А що, як доведеться коли-небудь почути плітки й про неї?»

Нічого особливо цікавого в жіночій розмові не було, і він перестав слухати. Встиг лише почути, як хтось із них продекламував у трохи спотвореному вигляді вірш, який він надіслав разом з квіткою «вранішне лице»[60] дочці принца Сікібукьо. «Видно, вміють розважатися, – подумав Ґендзі, – і до віршів небайдужі. То невже я в їхній господині розчаруюся?»

Зайшов господар, повісив нові ліхтарі й, підтягнувши ґноти світильників, щоб горіли яскравіше, приніс гостеві фруктів і солодощів.

«А як же «завіси й штори»?[61] Поганий той господар, який про це не потурбувався», – дорікнув йому Ґендзі.

«Ніяк не можу придумати, чим пригостити», – зніяковів Кії-но камі.

Ґендзі примостився поблизу галереї, щоб тимчасово подрімати, і його супутники замовкли. Неподалік розташувалися на ніч привабливі сини господаря. Декого з них він неодноразово бачив у палаці. Разом були й сини Ійо-но суке. Серед них усіх виділявся благородним виглядом один, років дванадцяти-тринадцяти.

«Чиї тут діти?» – поцікавився Ґендзі, й Кії-но камі взявся пояснювати:

«Ось цей – наймолодший син Емон-но камі. Батько, який дуже любив його, помер, коли хлопчик був ще малим, залишивши його під опікою старшої сестри. Він здібний до наук і слухняний, тож я думаю віддати його на службу до палацу, але навряд чи легко зможу цього досягти.

«Як жаль! Виходить, його сестра тепер доводиться вам мачухою?»

«Так, це правда».

«Не дуже-то підходяща мати вам дісталася. Навіть Його Величність знає про неї, бо недавно сказав: «Її батько натякав, що хотів би віддати її на службу до палацу. То що з нею сталося?» Справді, людська доля непередбачувана!» – сказав Ґендзі тоном досвідченої людини.

«О так, її шлюб з моїм батьком був несподіваним. А втім, як ви зауважили, світ мінливий. А доля жінки, як це не сумно, особливо хитка…» – відповів Кії-но камі.

«Ваш батько дорожить новою дружиною? І, мабуть, вважає своєю повелителькою?»

«А як же інакше? Він обожнює її, але ми, передусім я, не схвалюємо такої його легковажності».

«У всякому разі, молодим гультяям він навряд чи поступиться. Попри свій поважний вік, він упевнена в собі людина».

За такою розмовою про те про се Ґендзі нарешті запитав: «А де ж вона зараз?»

«Жінки мали спуститися в нижчі приміщення для прислуги, але, здається, не всі послухалися», – відповів господар. Нарешті захмелілі гості поснули на галереї, і навколо стало тихо.

Тільки Ґендзі не міг спокійно заснути від самої думки про те, що, на жаль, доведеться спати самому. Та ось його увагу привернув шурхіт за північною перегородкою, і він подумав: «О, напевно, вона там ховається». Ґендзі піднявся і, затамувавши подих, прислухався. Він почув хрипкий, але водночас приємний голос хлопця, про якого була розмова з Кії-но камі.

«Гей, де ви?» – питав хлопець.

«Я лежу тут. А гостя вже поклали спати? Я боялася, що він буде надто близько, та, видно, я дарма турбувалася», – відповіла жінка.

Її глухуватий сонний голос дуже скидався на голос хлопця, і Ґендзі здогадався, що це його сестра.

«Гостя помістили в передніх покоях. Нарешті я побачив своїми очима того, про якого чув від людей. Він і справді прекрасний», – прошепотів хлопець.

«Якби зараз був день, я також спробувала б на нього подивитися», – сонно бурмотіла жінка. Голос її звучав приглушено – очевидно, вона прикрила обличчя ковдрою.

«От неприємність! – невдоволено подумав Ґендзі. – Могла б ще щось про мене запитати».

«Я ляжу неподалік. О, як темно!» – сказав хлопець, мабуть поправляючи ґніт світильника. Жінка, напевне, лежала у найдальшому кутку за перегородкою.

«А де ж пані Цюдзьо? – запитала жінка. – У будинку наче нема ні душі, аж страшно».

Було чути, як відгукнулася одна із служниць, що розмістилися неподалік від галереї:

«Спустилась униз купатися. Сказала, що негайно повернеться».

Аж ось, здається, всі поснули. Спробувавши відсунути засув, Ґендзі помітив, що з того боку перегородка не замкнена. Навпроти входу стояла ширма, у тьмяному сяйві світильника видніли розставлені сяк-так начебто китайські скрині. Обходячи їх, Ґендзі помітив, що в кімнаті лежить одна людина невеликого зросту, й попрямував до неї. Жінка була невдоволена, що її потривожили, але поки Ґендзі не відкинув з неї верхнього одягу, вона думала, що прийшла Цюдзьо, яку щойно кликала.

«Ви кликали Цюдзьо?[62] Мені здається, що ви здогадалися про мою потаємну любов», – сказав Ґендзі, але жінка так нічого й не зрозуміла. Перелякавшись, що на неї хтось напав, вона намагалася зойкнути, але накинутий на її голову одяг заглушив голос.

«Звичайно, ви можете вважати мій вчинок випадковою, нещирою примхою, – сказав Ґендзі, – але я хочу, щоб ви знали, як довго прагло зустрічі з вами моє серце. Повірте, таке тривале очікування цієї миті лише підтверджує глибину моїх почуттів».

В його словах було стільки ніжності, що навіть злий демон не міг би йому опиратися, то що вже казати про жінку? Вона, розгублена, не могла крикнути: «Рятуйте, тут хтось чужий!» У розпачі подумала: «Це ж нікуди не годиться…» – і насилу невдоволено сказала:

«Боюсь, ви мене з кимось переплутали…»

Жінка мало не задихалася, але, бачачи її в такому стражденному, жалісливому стані, він ще більше до неї прихилявся:

«О ні, я ні з ким вас не переплутав. Мене привів сюди голос серця, та, на жаль, ви вдаєте, що нічого не розумієте. Я зовсім не хочу здатися вам легковажним джиґуном. Просто мушу відкрити вам хоч часточку того, що зберігаю у глибині душі», – сказав Ґендзі.

Жінка була настільки малою і тендітною, що він легко підняв її і, притискаючи до грудей, попрямував до перегородки саме тоді, коли там з’явилася та сама Цюдзьо, яку раніше кликали.

«О!» – вигукнув Ґендзі, і служниця злякано виставила руки вперед, але, відчувши, що повітря, напоєне надзвичайними пахощами, здавалось, обкурило її обличчя, про все здогадалася, тож, приголомшена, завмерла, нездатна вимовити жодного слова. Якби перед нею була звичайна людина, вона грубо її виштовхнула б. Але й тоді не обійшлося б без людських пересудів. Тому, не тямлячись від хвилювання, вона пішла за Ґендзі, а він, пройшовши за перегородку в глибині покоїв, наказав: «Прийдіть на світанку». У цю мить жінка була готова провалитися крізь землю від самої гадки: «Що подумає про мене Цюдзьо?» – й обливалася холодним потом. Жаліючи її, нещасну, Ґендзі бозна-звідки за своїм звичаєм добував ніжні, співчутливі слова, але вона сумно сказала: «О ні, я не думаю, що це правда. Мене, людину низького стану, ви, як видно, зневажаєте, тож хіба я можу легко повірити щирості ваших почуттів? Бо в житті кожному своє…»

Прикро вражений її опором, Ґендзі щиро пожалів її і відчув сором.

«Про те, що люди належать до різних станів, я знаю дуже мало через юначу недосвідченість. Мені прикро, що ви вважаєте мене звичайним джиґуном. Мабуть, ви чули про мене й знаєте, що я не схильний до свавільного любострастя. А сюди, очевидно, привела мене сама доля. Я просто дивуюся, що моя природна зачарованість відштовхує вас від мене…» – серйозно й багатослівно вмовляв Ґендзі, але його незвичайна краса тільки збільшувала її опір. «Нехай йому здається, що я черства, нетовариська й груба», – думала вона й не піддавалася його словам. Зазвичай лагідна й м’яка, вона виявила твердість, як бамбукова гілка, що покірно гнеться, але не ламається. Вкрай роздратована, нездатна спекатися завзятості Ґендзі, жінка дала волю сльозам. Хоча її горе було глибоким, Ґендзі подумав: «А хіба було б краще, якби я не знав її?»

«Чого ви сторонитесь мене? – дорікнув він, відчувши, що нездатний заспокоїти її. – Звикніть до думки, що наша несподівана зустріч наперед визначена долею. Не вдавайте, що ви нічого не розумієте в житейських справах. Я в це не повірю».

«О, коли б ваше серце відкрилося мені раніше, коли ще не визначилася моя злощасна доля! – відповіла жінка. – Тоді, можливо, я тішила б себе самовпевненими надіями, що побачимося ще не один раз. Але тепер сама думка про цю скороминущу зустріч доводить мене до відчаю. Тож прошу вас, «хто б не питав – нікому не кажи!».[63]

Видно, що вона страждала. Напевне, Ґендзі не пошкодував ласкавих слів і палких клятв, щоб заспокоїти її.

Та ось заспівав півень, і люди в будинку прокинулися. Було чути голоси супутників Ґендзі: «О, ми сьогодні добряче заспали! Пора готувати карету». З’явився і Кії-но камі:

«Ви так квапитеся, ніби у вашого пана любовне побачення. Хіба не бачите, що зовсім ще темно?»

«На жаль, такого випадку більше не буде, а просто так прийти до неї я не зможу. І навіть переслати їй листа мені не вдасться, – думав Ґендзі, й серце його защеміло від болю. Коли із внутрішніх покоїв вийшла Цюдзьо з розгубленим виразом обличчя, він уже збирався відпустити жінку, але в останню мить затримав її. «Як мені до вас писати? І ваша нечувана холодність, і моя палкість залишиться назавжди в нашій пам’яті як щось неймовірно дивовижне», – сказав він, а його обличчя у сльозах стало ще чарівнішим. Знову заспівав півень, і Ґендзі квапливо вимовив:

Але жінка вважала себе негідною уваги такої знатної особи, тож ніякі слова Ґендзі вже не сприймала. Перед її очима стояла постать завжди суворого ненависного Ійо-но суке, і вона тремтіла від самої думки, що буде, якщо хоча б уві сні йому відкриється її таємниця.

відповіла вона.

Швидко розвидніло, й Ґендзі провів жінку до дверей покою. У будинку і на подвір’ї вже шуміли люди, коли він, попрощавшись з нею, засунув двері. На душі в нього було так тяжко, ніби їх розділила гірська застава після довгожданої зустрічі.

Зодягнутий у носі, Ґендзі підійшов до південного поруччя і якийсь час милувався садом. Із західного боку гучно піднялось ґратчасте вікно – напевно, за ним стежили легковажні молоді служниці, захоплені красою його особи, що невиразно видніла над невисокою ширмою посередині галереї.

На світанковому небі ще був помітний місяць, і хоча його сяйво зблякло, його обриси вимальовувалися досить чітко. В такий час і байдуже небо залежно від настрою людини може здаватися або чарівно-привабливим, або сумним. Залишаючи будинок Кії-но камі, Ґендзі раз у раз озирався, а його груди стискав біль від самої думки про те, що не зможе з нею навіть листуватися.

Повернувшись у садибу Лівого міністра, Ґендзі не міг спокійно відпочити. Розпачливо думав про те, що навряд чи побачить жінку вдруге, а ще про те, що в неї зараз на душі. «Хоча нічим особливим вона не вирізняється, але гідна того, щоб віднести її до середнього стану відповідно до міркувань обізнаного з жіночими серцями Сама-но камі», – дійшов він висновку.

Останнім часом Ґендзі здебільшого перебував у садибі Лівого міністра. Із сумом згадував дружину Ійо-но суке і тривожився здогадами: «Що вона подумає, якщо не отримає від мене жодної звістки?» – аж поки нарешті, геть-чисто змучений, не викликав до себе Кії-но камі.

«Ви не могли б прислати до мене того хлопця, сина Емон-но камі? – спитав Ґендзі. – Він мені сподобався, і я спочатку візьму його до себе. А потім спробую влаштувати на придворну службу».

Серце Ґендзі від радості калатало, але він питав далі: «Ота його сестра вже привела вам молодшого брата?» – «Поки що ні. Минуло вже два роки, як вийшла заміж за Ійо-но суке, й усе нарікає, що пішла всупереч батьківському заповіту, який хотів бачити її на придворній службі. Кажуть, що незадоволена таким становищем». – «От, бідолаха! А про неї колись прихильно відгукувалися. Вона справді гарна?» – питав Ґендзі. «Можливо, і непогана. Ми живемо окремо, а тому, як вимагають звичаї, залишаємося одне одному чужими».

Так от, минуло ще п’ять чи шість днів, і Кії-но камі привів хлопця. Той не був вродливим, але привертав до себе увагу благородною поведінкою. Підкликавши його до себе, Ґендзі почав по-дружньому з ним розмовляти. Хлопець почувався на сьомому небі. Ґендзі докладно розпитував його про сестру, але той відповідав стисло, ніяковіючи, тож розговорити його було досить важко. Проте Ґендзі таки вдалося йому пояснити, про що йдеться.

«Он воно що…» – подумав вражений хлопець, але своїм дитячим розумом не до кінця все збагнув, а тому подався до сестри. Побачивши його з листом, дружина Ійо-но суке від несподіванки заплакала. Збентежена тим, що може подумати хлопець, вона все-таки розгорнула лист, прикриваючи ним своє обличчя. Лист виявився досить довгим і закінчувався віршем:

Лист був настільки блискучим, що в неї аж сльози затьмарили зір. Усю ніч вона пролежала в роздумах над своєю незбагненною долею, яка їй випала. Наступного дня Ґендзі покликав Коґімі, щоб той зайшов до сестри по відповідь.

«Передай своєму панові, що в нас нема кому читати його листа», – сказала вона, а він, усміхнувшись, відповів: «Мені ж велено, щоб я не помилився. То що я йому скажу?»

Почувши це, дружина Ійо-но суке невдоволено, у великому розпачі, подумала: «Мабуть, він усе йому розповів».

«Ти ще не настільки дорослий, щоб говорити про такі речі. Краще взагалі до нього не ходи», – сердито наказала вона братові. «Але ж пан прислав по мене, то хіба я можу не послухатися?» – відповів той і пішов.

До речі, Кії-но камі був охочим до жінок, зокрема, не міг обійти увагою також свою мачуху, а тому, щоб їй сподобатися, піклувався її братом і всюди брав його із собою.

Покликавши до себе хлопця, Ґендзі дорікнув йому: «Вчора я чекав тебе весь день, а ти, видно, забув про мене…» – і той аж почервонів. «То де ж відповідь?» – запитав Ґендзі, і слово за словом хлопець розповів, що сталося. «Як тобі не соромно? А я так на тебе сподівався!» – сказав Ґендзі й передав йому нового листа.

«Ти, напевно, не знаєш, що я зустрічався з твоєю сестрою набагато раніше від того старого Ійо-но суке, – сказав він, – однак вона відвернулася від мене, вважаючи мене ненадійним, і заручилася опікою цього неотеси. Якщо так, то залишайся зі мною і будь мені сином. Бо та її надійна опора не довго протягне на цьому світі».

«Невже?… Як жаль!» – подумав Коґімі, й Ґендзі мимоволі замилувався ним. Він не відпускав хлопця від себе ні на крок і навіть брав його з собою до палацу. Своїм кравчиням велів пошити для нього повний придворний костюм – словом, і справді опікав його, як рідного сина.

А тим часом Ґендзі не переставав писати дружині Ійо-но суке. Вона ж відповідала вкрай стримано. «Брат ще малий, – думала вона, – і якщо моя сердечна таємниця випадково розкриється, то про мене піде слава як про легковажну особу. А це мені ні до чого». Звичайно, вона згадувала його таємничий образ у нічній темряві, але подумки повторювала собі, що ще одна зустріч нічого доброго їй не принесла б.

А Ґендзі, не забуваючи про неї ні на хвилину, страждав і кохав. Бачив в уяві її засмучене обличчя і не знаходив способу, як розвіяти похмурі думки. Звичайно, він міг би злегковажити й знову проникнути в її покої, та оскільки там було чимало сторонніх людей, то така його нерозсудлива поведінка не залишилася б непоміченою, а жінка мала б самі неприємності. Ось такі роздуми не давали йому спокою.

Кілька днів він перебував у палаці, очікуючи сприятливого напрямку для виїзду звідти. Потім, вдаючи, що вирушає до Лівого міністра, несподівано по дорозі звернув до садиби біля річки Накаґава. Здивований Кії-но камі радісно схилив перед гостем голову й сказав: «О, яка честь моєму саду!..»

Ґендзі ще вдень відкрив Коґімі свій намір, і вони про все домовилися. Останнім часом хлопець супроводжував його усюди, тож ніхто не здивувався, що і ввечері він покликав його раніше за інших.

Дружині Ійо-но суке було передано відповідного листа, і вона не могла не повірити щирості Ґендзі, зваживши на зусилля, витрачені на підготовку зустрічі з нею. Однак вона розгублено подумала: «Якби я зустрілася з ним наодинці, то повторилися б муки, як після тієї ночі, що промайнула, неначе сон». Тож, уважаючи таку зустріч неприпустимою, вона сказала своїм служницям, коли K°ґімі пішов до Ґендзі:

«Мені буде незручно, якщо покій гостя виявиться поряд. Я нездужаю і хотіла б, щоб мені зробили масаж подалі звідси…» – і вона перебралася у затишну кімнату на перехідній галереї, яку займала Цюдзьо.

Щоб здійснити свій намір, Ґендзі якомога раніше велів своїм супутникам лягти спати і послав до дружини Ійо-но суке Коґімі з листом, але той не міг її знайти. Шукав сестру по всьому будинку і, лише вийшовши на галерею, нарешті знайшов її. «Яка жорстока безсердечність!» – думав він і, мало не плачучи, сказав: «Тепер пан мені не довірятиме». Але його нарікання лише розгнівали її: «Чому ти надаєш такі погані послуги? Ти ще зовсім малий, щоб передавати чиїсь листи. Перекажи своєму панові, що я нездужаю і попросила своїх служниць зробити мені масаж. А тепер іди, бо люди можуть щось запідозрити».

Після цих різких слів вона подумала: «О, якби моя доля не була вирішена і я жила б у старому будинку, де витають духи покійних батьків! Як радо я чекала б зустрічей з ним, хоча б рідкісних! Тепер я вдаватиму, що не розумію його прагнень, а він, мабуть, подумає, що я надто самовпевнена…» – і в неї заболіло серце, а душу охопило сум’яття. «Хай там що, а моя доля тепер визначена остаточно. Тож краще, якщо в його очах я залишуся безсердечною, неприємною особою», – вирішила вона.

А тим часом Ґендзі лежав, тривожно очікуючи K°ґімі: «Чи зможе він, такий ще юний, хитрощами вмовити її?» Коли ж той повернувся з повідомленням про невдачу, Ґендзі сказав: «Такої дивовижно впертої жінки я ще не бачив. І мені далеко до неї з моєю наполегливістю». Вигляд у нього був нещасний. Деякий час Ґендзі мовчав, сумно зітхаючи і нарікаючи на її жорстокосердість, а тоді нарешті написав їй:

А жінка, звичайно, також не могла заснути.

Коґімі, що всією душею жалів свого пана, ходив туди й назад з листами, забувши про сон, аж поки сестра не застерегла його від цього, бо, мовляв, люди можуть щось сумнівне подумати. Супутники Ґендзі, як завжди, міцно спали, і лише він, невдоволений, не переставав міркувати.

Він ще ніколи не зустрічав такої непіддатливої жінки. Його дратувало, що, на відміну від дерева-мітли, її упертість не зникає, а наростає при наближенні до неї. А з другого боку, він відчував, що, як на зло, саме така її неприступність вабить його. Тож хоч і збирався, та не міг так просто від неї відмовитись і попросив Коґімі: «Проведи мене до неї!»

«Вона замкнулася в убогій кімнаті разом зі своєю прислугою, тож іти туди не годиться», – відповів той з великим жалем.

«Ну що ж, тоді хоч ти не полишай мене», – попросив Ґендзі й поклав хлопця біля себе. Той почувався неймовірно щасливим поруч зі своїм молодим добрим паном, а Ґендзі думав: «Далебі, цей хлопець набагато миліший від своєї безсердечної сестри…»