Читать книгу Корона на одну нiч - Надежда Хуменюк, Надежда Гуменюк - Страница 2

1

Дзвінок, що луною прокотився порожнім холом, застав Яна Ковальського зненацька. Портьє тільки-но зручно примостився на канапе з оксамитовою вишневою оббивкою і збирався випити горнятко кави. Зазвичай такої пори до готелю «Континенталь» ніхто не навідується. А коли б і мав хтось прибути, то Сабіна мусила б його попередити. Аякже, щоб був напоготові.

– А холера б тебе вхопила!

Ковальський тихо вилаявся, проте зволікати не став – одразу ж поставив тацю на мініатюрний столик із такими самими, як і в канапе, короткими гнутими ніжками у візантійському стилі – й пішов відчиняти двері. Він лише недавно отримав це місце нічного портьє, що давало непогану доплату до пенсії поліцейського, тож вельми дорожив ним.

Ще кремезний, але вже обважнілий, із трохи обвислими щоками, у рудій трійці з блискучими металевими ґудзиками, що наче переселилися на цей костюм із його колишнього мундира, портьє нагадував відгодованого за літо байбака перед зимовою сплячкою. Сіра хлипавка за вікном, мабуть, заповзялася приколисати місто, а заодно і його. Тож Ян Ковальський цілий ранок боровся зі сном і вперто випручувався з його нав’язливих обіймів. Час від часу він неохоче відривав себе від м’якого сидіння та зручної спинки у формі трилисника, робив кілька енергійних кіл по периметру холу, проводив щіткою по сяючому навощеному паркету, на якому від ночі не з’явилося ще й порошинки, пересував з місця на місце то дерев’яного вішака, то вишневого (до пари з канапе) пуфика, за допомогою гумового пульверизатора, насадженого на літрову пляшку з водою, сприскував лапате листя пальми, що розкішно розрослася у величезному дерев’яному кадубі, змайстрованому спеціально для неї. Зрештою попросив Сабіну, яка зібралася на хвильку до кухні ресторану, що вже розпочинав свої вранішні приготування, аби принесла і для нього горнятко арабіки – міцної, подвійної.

Стрілки настінного дзиґаря із двома продовгуватими гирками (імітація під ялинові шишки) наче завмерли. До заповітної цифри «дев’ять» залишалося майже дві години. Кава мала б зліквідувати сліди сонливості, збадьорити й повернути Ковальському вигляд бравого чатового. Матей, денний портьє, який має змінити його, значно молодший, тож і Ян тримав хвіст пістолетом – намагався не показувати перед ним та Сабіною своїх років і ніколи навіть не натякав на втому. Втім, на думку Ковальського, про таке взагалі не варто говорити з чужими людьми. Та й перед своїми справжньому чоловікові краще тримати фасон. Професія навчила його більше слухати і якомога менше говорити – недарма ж людині дано два вуха й лише один язик. Тож він ніколи не забував це золоте правило поліцейського.

Невчасно, ох і невчасно підступна осіння хлипавка послала до «Континенталю» цього раннього гостя. Ніби підгледіла капосна через вікно, що портьє перед закінченням зміни зібрався покавувати, й ось – нате вам, пане Яне: подражнили трохи свій усюдисущий ніс смачним ароматом, та й досить! І чого ото деяким людям не спиться чи бодай не сидиться вдома за такої погоди та ще й у такий час?

– Доброго ранку! Я вас не розбудив? – усміхнувся візитер у добротному кашеміровому пальті нарозхрист, із-під якого вибився один край яскравого малинового шалика – у тон до підкладки. Високий фетровий капелюх англійського крою ще трохи додавав зросту й без того вигонистому чоловікові, а шкіряні світлі мешти із чорними гострими лаковими носаками свідчили про те, що він прискіпливо стежить за модою.

«Яка поважна персона! Просто-таки франт із Лондо́на!» – подумав Ковальський.

«Франт» тримав у лівій руці чорну парасолю, а в правій – величезний букет червоних троянд, що закривав його обличчя й аж палахкотів у відблисках кришталевого світильника, почепленого над бюрком адміністраторки.

– О! Пане Ро́мане! Ви вже повернулися! Так хутко! Певно, не довелося їхати аж до крамнички пані Гурської – квіти вам сюди, до готелю, хтось доставив! – радісно-здивовано вигукнула Сабіна.

– Їздив, їздив, пані. Та скільки там тої їзди автомобілем? П’ятнадцять хвилин туди, п’ятнадцять назад. От прибігти від автостоянки виявилося куди складніше. Ну й злива! Ніби небо розверзлося. Аж не віриться. Учора ж було так сонячно й тепло, здавалося, що літо повернулось. А посеред ночі те літо наче якийсь злодій украв.

– Крадія не було. Інакше б я його у вікно запримітила, – засміялася Сабіна. – А от пані Осінь… О, то така примхуля, така каверза. Ніколи не вгадаєш, яка забаганка за одну мить прийде їй до голови. А хіба квіткову крамничку вже відчинено? Такої пори? Пані Гурська, скільки я її знаю, ніколи не була ранньою пташкою.

– Ми з нею ще вчора домовлялися.

– То чого ж учора й не купили?

– Та воно б і справді краще було купити вчора. І привітати панну Зосю відразу. Але… Не був я абсолютно впевнений… Тобто був, – похопився раптом чоловік, ніби злякався, що сказав щось не те, – звісно ж, був! Бо хто ж, як не вона? Це ж не просто княжна, це… Богиня! Ви зі мною згодні? Авжеж, згодні. Ви ж бачили її. Та коли чогось дуже-дуже чекаєш, то, щоб не зіврочити, краще наперед нічого не купувати. Принаймні у нас колись так говорили.

– О так, так, пане Романе. І в нас так говорили. Моя двоюрідна сестра, коли була вагітною, заповзялася пінетки плести та сорочечки шити. Щойно прокинеться – і зразу за нитки та перкаль. То тітка Ванда, її мама, такого тарараму наробила! Народиться дитинка, каже, тоді й наплетемо та нашиємо. Устигнеться! А наперед – ні-ні.

– От бачите, і ви знаєте про таку прикмету. Отже, у цьому щось таки є. Не один, значить, я такий забобонний. А щодо пані Гурської… Не знаю, яка вона пташка – рання чи вечірня, але крамничку справді відчинила із самого ранку, незважаючи на дощ, і троянди, саме такі, які я просив, приготувала й навіть власноруч подала. Дуже, дуже ґречна пані. Та воно й закономірно – усе-таки цілий день серед квітів. А квіти впливають не лише на настрій, а й на характер.

Здавалося, чоловік досі не міг повірити, що його замовлення так точно виконано і що квіти саме такі, як він і просив.

«Ще б пак! Та в крамничці пані Гурської за цілий день не продають стільки троянд, скільки їх у цьому одному оберемкові. Це ж як треба було розщедритися!» – подумав портьє.

Ковальський узяв з рук чоловіка парасолю, з якої вмить набігла чимала калюжа, склав її, повісив на вішак і пішов до комірчини по відро та ганчірку.

– Холера б тебе вхопила! – роздратовано пробурчав своє традиційне.

Він уже впізнав постояльця готелю, який поселився тут кілька днів тому, але якого він бачив лише раз, цієї ночі, близько опівночі. Авжеж, це Роман Савицький, той самий, що супроводжує молоду гонорову кралю, яка вчора стала королевою конкурсу краси. Та роздратувала Яна Ковальського не сама з’ява жильця і не калюжі на паркеті. Його аж за живе зачепило запитання Савицького про те, чи не розбудив він портьє своїм приходом. Отакої! З якого б це дива він мав його розбудити?! Чого б це раптом? Що за натяк? Хіба ж Ян Ковальський колись спав на роботі?! Та ніколи! І цієї ночі…

Хоча… Якщо добре подумати… Може, усе-таки й задрімав. Та що там – може? Таки задрімав, холера ясна… Ненадовго, здається, лише на кілька хвилин, але провалився в сон – як у криницю впав. Бо ж не бачив, коли цей радісний пожилець, що аж сяє, як новесенький грош, виходив із готелю. А Сабіна, значить, бачила. От халепа. Треба буде наприкінці зміни пригостити цю ласунку якимось пундиком, щоб тримала свого гострого язичка за білими зубками. Що там вона найбільше полюбляє? Здається, цього ранку притарабанила разом із кавою тістечко безе з лимонним кремом… Буде, значить, їй безе з лимонним кремом та ще й цукерка на додачу.

– Цілую ручки, пані Сабіно! Цілую ручки! – чоловік із трояндами поперемінно припадав до делікатно відставлених пухкеньких пальців Сабіни, зворушений, напевне, якоюсь її черговою похвалою. Портьє не почув, що саме сказала адміністраторка, бо якраз виходив до комірчини в кутку холу, але він дуже добре знав, як вона вміє підлеститися до постояльців, особливо чоловічої статі.

Під букетом також накапало. Портьє вправно зібрав воду з обох калюж, витер насухо сліди, залишені на паркеті мокрими модними мештами Ро́мана Савицького, і підставив цинкове відро під парасолю, з якої ще й досі скочувалися дощові краплі.

– Перепрошую! – Савицький дістав із кишені кілька монет (набігло три злотих та двадцять грошів) і простягнув портьє. – Це вам за завданий зайвий клопіт. І ще раз бардзо[1] перепрошую!

«Які ж ми чемні та щедрі, – подумав Ян. – Та за такі чайові можете, пане хороший, знову вийти на дощ і ще раз зайти й наслідити. Поперек у мене не переламається, руки не відпадуть, та й узагалі – порухатися трохи не зашкодить. Зате цього вистачить на безе не лише для Сабіни, а й для моєї любої Марильки та наших дівчаток».

Савицький зняв капелюха, тріпнув густою темно-русою чуприною, прихопленою над чолом і на скронях сивиною – ще не суцільною, а так, ніби хтось рідким сріблом ненароком скрапнув, – і знову повернувся до Сабіни.

– Панна Зося, звісно ж, іще не виходила…

Сабіна не встигла відповісти, як із-за пальми, від колони, увінчаної гіпсовою ліпниною, відірвалася щупла чоловіча постать. Радше навіть не чоловіча, а хлоп’яча.

2

«Матка боска! А це ще хто? Яким це робом він сюди проскочив? Кудою пробрався? Хіба через чорний хід або ресторан. Я таки спав, бодай йому холера! Таки спав… Треба буде брати з дому термос із кавою і починати збадьорюватися ще посеред ночі», – подумав спантеличений портьє.

Незнайомець, миршавий, тонкошиїй, з кучерявою шапкою чорного волосся на круглій голові, мабуть, намагався додати собі ваги напускною суворістю. Він гостро зиркнув на Яна Ковальського з-під насуплених брів, хутко й зовсім нечутно, мов тубілець із африканського племені, перебіг через хол, зупинився перед столом адміністраторки, осяяної жовтим світлом бра, як свята Марія – німбом, і уважно оглянув її співрозмовника.

– Пан є журналіст? Із якої газети?

– З якого це дива я раптом став журналістом? – здивувався Савицький.

– Ні-ні! Який же це журналіст? Роман Савицький – наш постоялець, – запротестувала Сабіна. – Він уже чотири дні живе в «Континенталі», на другому поверсі, його номер якраз навпроти…

– Пані! Хіба я до вас звертаюся? Вас це взагалі не обходить! – у невисокого худорлявого молодика виявився сильний басовитий голос. – Прошу пана постояльця показати документи.

Він пробіг очима по записах у паспорті, з виляском закрив його й посміхнувся – якось кривувато, лише правим кутиком вуст.

– О, Малопольска Всходня… То пан Роман Савицький приїхав до нашого міста із провінції, з кресів всходніх? І чого це його цікавить панна Зофія? Хто вона йому є? Що то за така цікавість до молодої дівчини, прошу пана?

– Я… Ми…

Савицький розгубився. Але тільки на мить, одну-єдину коротеньку мить. Його аристократичне блідувате обличчя спочатку аж позеленіло від стримуваного гніву, а тоді враз вибухнуло так червоно, як трояндовий букет у руці. Здавалося, зараз він вибухне ще й словами, може, навіть пожбурить чимось у молодого нахабу. Цілком імовірно, що він так би й зробив, якби не цей трояндовий оберемок, із яким він, здається, ні за які бублики не збирався розлучатися.

Авжеж, оте «Малопольска Всходня», як тепер називали Західну Україну, й «із провінції, з кресів всходніх» прозвучало зверхньо, дуже навіть зверхньо. Це зачепило гонор Романа Савицького. А ще його дратувала посмішка цього молокососа, цього неотесаного хлопа в пожмаканій маринарці[2], що вискочив як Пилип із конопель чи то з-за колони, чи з-за дерев’яного кадуба з пальмою. До чого ці двозначні натяки на його вік та цікавість до дівчини?.. Чому це з ним, шляхтичем, який винайняв апартаменти в одному з найбільш презентабельних готелів Варшави, розмовляють таким тоном? Хіба пеньонзи із провінції якось інакше пахнуть, ніж у портмоне столичних ясновельможних?

Сабіна кинулася рятувати ситуацію й гасити вогонь, поки він ще не розгорівся й не перекинувся на весь будинок. Їй не потрібен скандал. Абсолютно не потрібен! Що скаже пан Войцех Бєльський, власник готелю, коли дізнається про інцидент? Такого в «Континенталі» ще не було. Не було й не має бути!

– Як це мене не обходить? Чому це мене не обходить? Я тут на службі. І про що б ви не питали, мене це стосується, – проскоромовила вона. – Скажіть-но, паничу хороший, а сам ви хто такий і чого тут сиділи від самої ночі, як миша під помелом, а тепер голодним тигром на порядних людей рикаєте? Покажіть-но й свої документи. Ага, не хочете! А чого не хочете? Теж мені таємний агент! А пан Роман, щоб ви знали, приїхав разом із панною Зосею. Він… Він…

Сабіна ніби зачепилася словом за якусь невидиму перешкоду, спіткнулася й зупинилась. Річ у тому, що вона й сама достеменно не знала, ким доводиться Роман Савицький двадцятирічній красуні, яка вчора нібито спричинила справжній фурор на конкурсі краси, що відбувся чи то у приватному пансіоні, чи на віллі пана Марека Кромера. Не батько – це точно, хоч за віком міг би підійти. І не чоловік, бо ж у паспорті записане інше прізвище, та й поселилися вони в різних номерах. Просто провожатий? Еге ж, знаємо ми цих «простопровожатих». А може… Як же називають отих штовхачів, які фундують участь кралечок-модельок на всіляких новомодних конкурсах? Протекціоністами? Меценатами? Продюсерами? Здається, таки продюсерами. Але щоб якийсь продюсер, схожий на англійського франта, із самого раночку та ще й такої негоди гнав автівку аж на другий кінець міста за отакенним оберемком троянд?!.. Це ж упасти й не встати! Гм… Дивно… Дуже дивно… Звісно, щось і таким дядечкам, які виводять красунь у люди, перепадає від слави їхніх підопічних. Якийсь хосен від того й вони мають. Ну то подарував би пан Савицький своїй протеже за це коробку шоколаду або кілька квіток. Після сніданку чи перед обідом. А він схопився ще затемна – і під дощ, щоб до її пробудження принести оцей важкенький снописько, пурпуровий, розкішний, дорогезний. Сабіна ще й не бачила, щоб хтось комусь дарував такий великий оберемок квітів. Та їй на такий треба було б цілий місяць чергувати за цим остогидлим готельним бюрком… Внутрішній голос підказував Сабіні (а йому вона вірила, як нікому), що у цього пана Ро́мана неабиякий рома́н… Недарма ж кажуть: сивина в бороду, а біс у ребро.

– Перепрошую, пані! Ви трохи помилилися щодо мене, зовсім трохи, але таки помилилися. Я… ммм… Збігнєв Симочко… Працівник… Ммм… Ось!

Молодик озирнувся й хутко змахнув перед носом Сабіни своєю маленькою кістлявою правицею, між середнім та вказівним пальцями якої була затиснута якась посвідка. Сабіна не встигла навіть розгледіти її, не те що прочитати. Але сам вигляд документа із зображенням державного орла справив на неї неабияке враження, тож вона шанобливо схилила свою попелясту кучеряву голову. Звісно ж, перед орлом, а не перед цим миршавеньким кучерявим Симочком.

– А хто з ким приїхав і хто в якому номері спить – мене не цікавить. Це ви своїм товаришкам-пліткаркам на базарі розкажете, – молодик спритно засунув посвідку у внутрішню кишеню маринарки. Вочевидь, йому також непросто було сьогодні виконувати службове завдання, змагаючись із вранішнім сном та дощовою колисанкою. – Маю наказ не пускати журналістів. І взагалі, якщо хтось питатиме про цю панну… як там її?.. – Він хутко дістав із кишені записника. – Отже, якщо цікавитимуться панною Зофією Неродовою – у вас така не живе. Ясно?

– Але ж… – спробувала заперечити Сабіна.

– Ніяких «але ж». Ну, може, й була, може, й жила, але вже поїхала. Ймовірно, додому, а може, ще кудись – вона вам про це не говорила, адреси не залишала, писати листи не обіцяла. І взагалі, припніть, пані, свій язичок, щоб не було проблем. Вони вам треба? Ні? Ну от і домовилися.

3

Ян Ковальський слухав затятий словесний пінг-понг Сабіни та «папуаса з-за пальми» (так він чомусь спочатку «охрестив» хлопця) на віддалі, з канапе, допиваючи нарешті свою холодну каву. Його сонливість під час цих перипетій як рукою зняло, та не пропадати ж добру, не виливати подвійну арабіку. Нічний портьє уже здогадався, що молодик, який досі потай спостерігав за холом зі стільця за колоною, – із його, Янового, колишнього відомства або ж зі служби, дотичної до нього. Може, й справді конфідент, тобто таємний агент – таку посаду недавно запровадили в польській державній поліції. Хоча ні, на конфідента він явно не тягне – тим доручають серйозні політичні справи, якими тепер займаються більше, ніж будь-якими іншими. Тож конфіденти мусять мати добрий вишкіл, неабияку витримку й відповідний зовнішній вигляд. А цей… Вочевидь, хтось із новеньких поліцейських, ще недосвідчений, неоперений, але вже гоноровий та задерикуватий, як молодий півень.

Але якщо до готелю навідалася поліція… Словом, ліпше мовчати й сопіти у дві дірочки. Він би підказав це й Сабіні. Чи хоча б поглядом дав зрозуміти, що треба бути обережнішою на віражах і трохи припнути до зубів своє невтомне рожеве бомкалко. Тільки ж вона й голови не повертала у його бік, стояла між двома чоловіками, говорила й говорила як заведена, ніяк не могла зупинитися.

– Авжеж, ясно. Ясно, що діло темне. Тільки так не буває! – підступила впритул до почервонілого Симочка.

– Як саме не буває? – той уже ледь стримував роздратування.

– Щоб журналістів не пускали до переможниці конкурсу краси й щоб про неї не писали, – зі знанням справи заявила Сабіна. – Навіщо ж тоді той конкурс потрібний? Ну? Мовчите? Бо самі знаєте, що так не буває.

– Ще й як буває! – Збігнєв Симочко вже нагадував не задерикуватого півня, а молодого бичка.

– Ой, ой! Не смішіть мої черевики, бо від реготу підошви повідпадають! – Сабіна про всяк випадок відступила від набиченого парубка.

– Дуже мені треба їх смішити! Вони й так уже потріскалися від сміху, слухаючи вас. Дивіться, а то босою додому підете. А вам, напевно, страшенно кортить, щоб журналісти й про вас написали? – у голосі Симочка забриніла неприхована іронія.

– Чому б і ні? Чому б і ні? От заплющу очі – й бачу: отак-от, на першій же сторінці – заголовок великими літерами «Королева жила в “Континенталі”».

– То розплющте очі, пані Сабіно! Розплющте хутчіше!

– Зрозуміло. Вам доручено охороняти панну Зоф’ю, – Сабіна стишила голос і перейшла на довірливий тон. – І це правильно, дуже правильно. Респект вашому керівництву! Тричі респект! Красу треба оберігати. Бути вельми вродливою в наші часи небезпечно. Авжеж. Та ще й як небезпечно! Хіба ви не читали в газеті «Dziennik» про Агнєшку Корнецьку? Справді не читали? Ну як же можна було таке не прочитати! Про це все місто говорило, вся Польща. Агнєшка теж перемогла в конкурсі краси. Не пам’ятаю вже, у якому саме, та це не головне. Головне – перемогла. А зразу після того вийшла заміж. І от коли вона після вінчання виходила зі своїм чоловіком із костелу, на неї напав її фанат. З отакенним ножакою в руці! Ні, з отакенним, – Сабіна ще ширше розкинула руки. – Аж три рази проштрикнув він тим кинджалом груди бідної Агнєшки. Спочатку писали, що той хлоп буцімто був фотографом. Тільки-но побачив він короновану красуню, відразу закохався в неї по самі вуха. Кохав, мовчки страждав і ревнував до всіх на світі. Він не міг навіть припустити, щоб вона дісталася іншому. А як побачив у вельоні… Що тоді сталося! Ледве врятували дівчину. Добре, що поруч був справжній її коханий. А потім виявилося, що той папараці ніякий і не фотограф, а маніяк, мисливець на вродливих панянок. І що той маніяк…

– О матка боска ченстоховська! Що за бздура[3]! Заберіть від мене цю кобіту[4]! – Збігнєв Симочко схопився за голову.

– Ніяка то не бздура! Газета не може писати бздуру! Все це чиста правда. А до вас ще одне запитання, пане таємний агенте…

– Та відчепіться ви від мене зі своїм таємним агентом! Ніякий я не таємний агент!

– Перепрошую, пане не таємний агенте! Тобто пане зовсім не агенте! Не сердьтеся. Лише одне-однісіньке запитання. Останнє. – Сабіна знову підійшла до хлопця впритул. – Скажіть, а коли репортерів зберуть на прес-конференцію? До полудня чи після? Ой-ой, тільки не відвертайте голову. Ви ж, напевно, того й пильнуєте тут, щоб вони не пробиралися поодинці, поокремо, і не втомлювали панну Зосю. А потім їх обов’язково мусять зібрати, уже всіх разом. Так же зазвичай робиться. То чого б ту прес-конференцію не провести в залі нашого ресторану? Місця вистачить усім, і кава у нас дуже смачна. Хочете, я зараз принесу вам горнятко? І тістечка у нас такі, що самі в роті тануть.

– Нічого я не хочу! І нічого не знаю! Ні-чо-го!

– А бодай вас п’яна качка вбрикнула! – у Сабіни таки увірвався терпець. – Мене нічого не має обходити, ви нічогісінько не знаєте… Ото поговорили між собою глухе та сліпе! То панові Савицькому можна вже йти до себе?

– Прошу! – хлопець, спочатку охрещений адміністраторкою таємним агентом, а потім узагалі позбавлений цього статусу, зробив широкий жест рукою. – А з вами, пані Сабіно, ми ще поговоримо, так би мовити, тет-а-тет, – він суворо глянув на портьє, ніби дав зрозуміти, що й справді має секретні розпорядження, призначені не для всякого вуха.

Роман Савицький пішов східцями нагору. Ян Ковальський бачив, що він збентежений, дуже збентежений, навіть знервований, але намагається не видавати свій настрій і не втрачати шляхетні манери. Та, мабуть, очікувана зустріч із Зосею додала чоловікові сил, бо останні сходинки він уже не пройшов, а пробіг, хвацько піднявши над головою трояндовий букет. Кілька пелюсток упало на килимову доріжку.

«А пелюстки прив’ялі, вельми прив’ялі. Значить, пані Гурська примостила посеред оберемка свіжозрізаних троянд кілька вчорашніх або й позавчорашніх. Вона так зазвичай робить – давня хитрість квіткарок. Не пропадати ж тендітному товару», – подумки відзначив портьє. Та вмить Ковальський похопився, метнувся до комірчини, до якої вже відніс відро з ганчіркою, узяв щітку й совок і хутко піднявся слідом за Савицьким. Удавав, що прибирає пелюстки, а сам крадькома косив оком на двері, за якими той зник. Давня професійна цікавість…

Ось постоялець вийшов зі свого номера, вже без пальта й капелюха, зате із затисненим під лівою пахвою букетом – квітами назад, за спину. За мить він вигукне «Гопля!», розверне його наперед і буде вельми втішений, що зробив такий ранковий сюрприз для панни. У правій руці – срібна таця, на ній невисока гірка канапок із чорною ікрою, пляшка червоного вина («Бургундське» – вгадав Ян за формою пляшки), два келихи й кришталева ваза з помаранчами.

«Таця з вином і фруктами була підготовлена заздалегідь, йому залишалося тільки взяти її», – констатував Ковальський.

Савицький тихенько постукав у двері навпроти. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз, цього разу сильніше й наполегливіше. Ні звуку. Тоді чоловік затарабанив щосили. На грюкання прибігла покоївка, запитала, що сталося, дістала із в’язанки ключ-дублікат, віддала постояльцеві й пішла вздовж коридору до свого столика, на якому щойно прасувала білизну. Савицький зайшов у номер Зосі. Він ще не встиг зачинити за собою двері, як за ними щось голосно гепнуло, почувся дзенькіт розбитого скла.

«Упала таця, келихи – на друзки, а може, й ваза розбилася, хоч вона грубіша й міцніша… Так-так-так… Отже, розгнівана королева не прийняла ранковий подарунок… Не догодив, значить, їй цей дженджуристий пан Ро́ман. Так уже старався, так викладався – і все одно не догодив… Чи, може, ще до цього дуже завинив перед нею, так завинив, що й цілий оберемок троянд тепер не допомагає… Така вже заведенція у чоловіків – спочатку жінці назолити, а тоді намагатися догодити. А вона з характером, ця Зося…» – усміхнувся Ян Ковальський.

Інцидент у номері нагадав йому давню пригоду, з часів власної молодості. Йому й тоді частенько доводилося працювати вночі, адже саме цієї пори зазвичай скоюють злочини. Мариля вже трохи призвичаїлася до ненормованої денної служби чоловіка, але ніяк не могла звикнути до його раптових вечірніх зникнень і вранішніх повернень. Якось він приїхав аж перед сніданком після розбірок у публічному домі, де клієнт мало не вбив повію. Хтось із жриць кохання ощасливив його подвійною порцією дорогих парфумів. Може, просто так, заради жарту, а може, і з лихим наміром. Мариля хутко вловила той аромат і влаштувала йому таке, що й досі згадувати і смішно, і страшно.

«Нічого, і ці розберуться, – подумав Ковальський. – Посваряться, погніваються та й помиряться. Треба сказати Сабіні, щоб дописала до рахунку вартість розбитого посуду».

Він уже хотів повернутися до холу, але зупинився і сторожко прислухався. З номера почувся болісний чоловічий стогін.

Овва! Може, панянка запустила чимось важким у свого кавалера? Але в такому випадку більш очікуваним був би жіночий крик. Його Мариля під час сварки кричала так, що їхня канарка у клітці від її децибелів мало не вмерла – перекинулася на спинку й лапками задриґала. Це й зупинило розпасійовану жінку, яка любила пташку не менше за чоловіка. А тут… Ніби жінки й немає в номері. Зате чоловічий стогін повторився.

Ковальський хутко піднявся на другий поверх, зазирнув у прочинені двері, переступив через перекинуту тацю, розбите скло та розсипані троянди і сторопів. На білій атласній постелі нерухомо лежала дівчина: волосся кольору темної міді розметане по подушці, на блідому обличчі – застиглі широко розплющені очі, з ліжка звисла рука з тонкими пальцями. Роман Савицький стояв на колінах перед ліжком, обхопивши голову руками, його плечі здригалися.

– Зосю! Дівчинко моя! Кохана… Прости! Це я… Я винен… Це я… Проклятий убивця!..

Ян Ковальський обережно позадкував, ненароком наступив обцасом на розбитий келих, що голосно хруснув і розкришився на дрібні скалки. Скло перемішалося з пелюстками квітів, що червоно бризнули навсібіч. На підлозі наче розлилася густа трояндова кров. Портьє кинувся вниз. Треба було кликати Збігнєва, ким би він не був – поліціянтом чи конфідентом.

Симочко довго не міг зрозуміти, чого від нього хоче цей старий байбак у рудому костюмі-трійці, куди тягне. «Агента-неагента» не обходило, що відбувається на другому поверсі, у номерах, – йому було наказано стежити за холом, і він ретельно виконував свою роботу. Навіщо йому зайві клопоти? Зрештою таки втямив що й до чого, відштовхнув портьє і щодуху побіг нагору. Ковальський ледве встигав за ним.

Коли вони разом забігли в номер, Савицький навіть не повернувся до них. Стояв у тій самій позі, на колінах, і здригався у конвульсіях. Здавалося, він сам ось-ось упаде, простягнеться на персидському килимі кольору кави з молоком біля ліжка й віддасть Богові душу.

– Оце так! – присвиснув Симочко. – Що тут стряслося, курва мать? Що? Ревнощі? Зрада? Любовні розбірки? Пан не розрахував сили своїх кулаків – і через це панна тепер непритомна?

– Здається, вона мертва, – зауважив Ян Ковальський.

– Мертва? Як це – мертва? Ви ж самі казали, що ввечері вона була жива. А тепер, значить, мертва? Чого це вона мертва?

– Головне питання для поліцейського, – зітхнув Ковальський. – Чого жертва мертва?

– Мовчіть уже! Будете мене вчити, яке питання головне, а яке не головне. Хто тут поліцейський – я чи ви?

– Ну-у-у… – почав було Ковальський. Але Симочко й не чекав на його відповідь.

– «Головне питання»… «жертва»…? Звідки ви це знаєте? Хто ви такий? Нічний портьє? От і йдіть звідси та займайтеся своїми справами. Буде тут кожен тлумок[5] свої поради давати. Нема чого сунути носа до чужого проса. Багато в нас розумних розвелося, і всі вважають себе детективами. Поначитуються газетних хронік і вже думають, що більше за поліцейського знають. «Жертва»… Може, ця панна Зоф’я зовсім не жертва? Може, вона була слаба, от і померла, так би мовити, природною смертю. Серце зупинилося, апоплексичний припадок стався, жувала цукерку в постелі й удавилася, кавою захлинулася… Та мало що!

– А якщо ні? – Ковальський міг би й образитися за тлумка, але все-таки вирішив не загострювати стосунки, пропустив повз вуха сердиті репліки й нарікання.

– А якщо ні, то… – хлопець роззирнувся навколо, відчинив вікно, навіщось перехилився через нього, ніби міркував, чи не міг убивця вискочити з номера й не вбитися при цьому сам. – А якщо ні… – Він зачинив вікно і став за плечима Савицького. – Пане Савицький, досить вар’ята грати, шмарклі розпускати та сльози витирати. Прошу піднятися – ви заарештовані!

Савицький явно не збирався виконувати наказ. Він учепився руками в постіль, припав до Зосиних ніг і завмер.

– Ну що ж, не підніметеся сам, то вас піднімуть. Пане портьє, спустіться у хол і викличте поліцію. Негайно! Я тут повартую, щоб убивця не втік.

– То ви вже знайшли убивцю? – здивувався Ковальський.

– А навіщо його шукати? Він і не втікав. Увімкніть логіку. Вікно ніхто не відчиняв. А якби й відчинив, то не вистрибнув би – до землі далеко, під вікном бруківка. Із дверей також ніхто не виходив. Інакше ви або пані Сабіна побачили б його. Отже…

– Отже?

– Кажу ж, він весь час був у кімнаті.

– А якщо…

– Ну от, дід про шило, а баба про мило. Не свердліть мені дірку в животі, курва мать! Невже так складно здогадатися, що перед нами артист погорілого театру, який грає роль убитого горем страждальця?

«Який спритний. Уже й слідство провів і вбивцю спіймав», – подумав Ковальський і вийшов. Ще кілька хвилин тому він мав намір сказати Симочкові про те, що почув із вуст Романа Савицького, коли заходив до номера сам. Але тепер передумав. Неважко здогадатись, як розтлумачить почуте цей задерикуватий і гарячкуватий поліцейський неофіт. Кинеться махати шаблею наліво й направо без розбору. Бо тоді вже у нього не буде жодного сумніву щодо Савицького. А професійна чуйка Ковальського підказувала, що за тими словами стоїть щось інше. Що саме? І навіщо Савицький так сказав? Навіщо?

4

Щоранку редакційний кур’єр приносив до «Континенталю» свіжу газету «Dziennik» і віддавав портьє, а той уже клав її на столик у холі. Кожен постоялець, спустившись із номера, міг посидіти під екзотичною пальмою і, перш ніж вийти на вулицю, дізнатися останні новини. Це нововведення було взаємовигідним: готель тепер мав свою фішку, яка йому нічого не вартувала, а редакція – промоцію серед небідних громадян, які тимчасово зупинилися в «Континенталі».

Поряд із щоденною газетою можна було побачити і два числа чиказького журналу «для успішних джентльменів», мабуть, подарунок когось із жильців. Час від часу вони кудись щезали, а потім так само несподівано знову з’являлися на столику під пальмою. Журнали, на відміну від газети, – не першої свіжості, їм уже років по два-три. Але жіноча врода – споконвічна й непроминальна, як і чоловіча цікавість до неї. Тож красуні на обкладинках і на сторінках видання продовжували спокушати сильну стать своїми звабливими усмішками та розкішними формами, як спокушали і в перші дні виходу в світ цих заокеанських глянців.

Зазвичай першою читачкою «Dziennika» була Сабіна. Допитлива адміністраторка так поспішала виловити останні новини, ніби від цього залежала її надбавка до зарплати. Та цього ранку Ян Ковальський не поступився Сабіні – розгорнув газету просто біля вхідних дверей та так і застиг. За професійною звичкою, виробленою роками, він розпочав із перегляду кримінальної хроніки. Перечитував її з особливим нетерпінням. Але того, що сподівався побачити, на шпальті не було. Ані рядочка, ані словечка про загадкову смерть дівчини в готелі «Континенталь».

Утім, це не дуже й здивувало колишнього поліцейського. Він, навпаки, зітхнув із полегшенням. Отже, хтось вчасно заблокував витік інформації. Може, сам Войцех Бєльський, а може, власник видання, приятель Бєльського. Та головне – вчинено правильно. А навіщо Бєльському цей розголос? І навіщо взагалі ці неприємності всім працівникам готелю? Журналісти розтрублять та й переметнуться на іншу сенсацію, а закладу сама лише шкода: хтось відмовлятиметься ночувати в номері, де таке сталося, а хтось узагалі обминатиме «Континенталь» десятою дорогою. Тож краще вже заплатити один раз за мовчання, аніж потім сто разів пошкодувати через втрату репутації та збитки.

За двадцять п’ять років роботи Ян Ковальський не раз бачив таке, про що читачі газет ніколи не прочитали й уже не прочитають. О, якби він зумів написати про все це книжку! Вийшов би справжній кількатомний бестселер, який купували б нарозхват. Сімейні драми й трагедії, суїциди, інцести, загадкові смерті в багатих будинках і бідних притулках, у готелях і борделях, на робочих місцях та знаних курортах… Скільки їх залишилося за лаштунками розслідувань, приховано від цікавих очей та вух, назавжди поховано в сухих лаконічних поліцейських звітах, що припадають десь курявою часу на полицях архівів!

Звісно ж, від таких, як Ян Ковальський, мало що залежало. Про оплату мовчання замовники зазвичай домовлялися з поліцейським керівництвом або ж заручалися підтримкою ще вище, у владних кабінетах. А звідти вже надходили суворі вказівки: ні пари з вуст – ви нічого не бачили й не чули, і взагалі нічого такого не було. Тож коли Сабіна завела мову про події минулих ночі та ранку, він лише пересмикнув плечима й хутко взявся за наведення марафету в холі. Ян Ковальський умів мовчати, бо давно переконався в тому, що мовчання – золото.

Здивувало чоловіка інше. У газеті була чималенька стаття про конкурс краси «Сарматська княжна» із заверстаною в центрі великою фотографією фіналісток. Серед них – призерки в різних номінаціях. Але навіть згадки про головну переможницю. Жодної! Ніби журі конкурсу від самого початку мало вибрати тільки оцих віце-кралечок із різними найспокусливішими частинами тіла, а про саму княжну й не йшлося. Ні слова про Зофію Неродову, ні окремої світлини з нею, ні корони, якою її коронували. Може, й не було ніякої корони? Може, ця Зося все придумала чи видала бажане за дійсне, а Савицький просто підіграв їй? Люди здатні на такі фантазії, що іноді купи не тримається і в голові не вкладається. От і тепер, можливо, усе було вилами по воді писано. Адже ні він, Ян Ковальський, ні Сабіна не були на тому конкурсі. А в газеті – ніц нема про короновану Зоф’ю.

Припустімо, дівчина все це вигадала, щоб напустити туману на готельну обслугу й надати собі ваги. А Рóман Савицький? Ні, не схоже, щоб такий поважний чоловік обманював. Та він же так радів, аж сяяв. Та й корону панянка тримала в руках, коли повернулася вночі до готелю. Так учепилася в ту корону, ніби хтось мав її відібрати в неї. Ковальський бачив на власні очі ту золоту цяцьку з кількома коштовними камінцями. Ще й подумав: «Яка цікава, під старовину зроблена». І в номері діадема була, коли він туди заходив – лежала на тумбочці біля ліжка. Не привиділося ж йому. А потім корона зникла. Звісно ж, організаторам конкурсу також не потрібні проблеми та втрата репутації. Але щоб так хутко все приховати, замести геть усі сліди… Чому?

Ян Ковальський не сприймав цього новомодного віяння, що зі Сполучених Штатів Америки легко перекинулося на Європу й кілька років тому прижилося в Польщі. Так, це американці першими додумалися роздягати вродливих дівчат аж до купальників і виводити їх на подіум, змушувати дефілювати в такому вигляді перед публікою. З публікою все зрозуміло: піпл[6] пускає слинку й оцінює красунь, як лошиць або корів на базарі. Зрозуміти, що рухає конкурсантками, теж нескладно. Така вже заведенція у тих американців – що завгодно заради грошей або слави. Що, в принципі, одне й те саме, бо хіба слава – то не шлях до грошей, не сходинка нагору?

Гроші, гроші, гроші… Весь світ обертається навколо них. Ян Ковальський теж із чотирнадцяти років думає, як би їх заробити більше. Але гроші замість почуттів, замість людських чеснот і Божих заповідей… Може, десь там, в іншому світі, це вже й не дивує. Вони, оті американці, – відомі відчайдухи та авантюристи, які з’їхалися колись зі всієї старої Європи з єдиним прагненням розбагатіти і прославитися. Так і створили свій новий світ. А потім поставили на п’єдестал свого зеленого бакса та й готові танцювати навколо нього хоч голяка. Але щоб у Польщі… Щоб у його набожній католицькій Вітчизні…

Куди все котиться? Як тепер виховувати шляхетних панянок, коли навколо стільки спокус і таке моральне падіння?.. Знає він про ті конкурси… «Міс найгарніші ніжки», «Міс найзагадковіший погляд», «Міс найкращий купальник», «Міс найтонший стан», «Міс найпишніший бюст»… А які пристрасті вирують щоразу навколо всепольського конкурсу! Один із них, здається, другий за рахунком, він із двома колегами охороняв. Спостерігав, щоправда, не за самими «місками», а за тими, хто прийшов на них подивитися. За кілька місяців по тому газети писали, що його переможниця стала першою віце-міс Європи, після чого успішно перебралася на постійне місце проживання до Сполучених Штатів Америки. З приводу цього нібито бучний скандал розгорівся, бо вона щось там порушила чи щось забрала. Ковальський уже не пам’ятав подробиць. Та й потрібні вони йому, як лисому гребінець.

Тепер ось «Сарматська княжна». Проте цього разу жодного розголосу, суцільні таємниці та недомовки. Якби Зося сама не похвалилася Сабіні, чого вона приїхала й до чого готується… Сарматія… Сарматія… Що це за країна така? Де вона? Ковальський навіть зайшов до бібліотеки й заглянув до енциклопедії. А немає такої країни. Була колись, давним-давно. Та вже курявою часу припала. То чого ж «Сарматська княжна»? Ян Ковальський пригадав, що чув якось у поліційному управлінні про сарматську ідею польської еліти. Слухав тільки краєм вуха, бо його та розмова не обходила. А чого б мала обходити? Він же не шляхтич, до вершків суспільства ніколи не належав. А ті вершки таке навигадують, що крий Боже… І все ж – чому «Сарматська княжна»? Щось має пов’язувати конкурс із сарматською ідеологією.

5

Моральними засадами Ян Ковальський переймався неспроста. Він же батько, у нього три доньки: Геля – ровесниця цієї-таки Зосі, Ванді вісімнадцять, а Юстисі скоро шістнадцять. Старша віднедавна як із прив’язі зірвалася: то на якісь диспути в коледжі біжить, то в кіно, то на танці, то на побачення, гемби[7] фарбує, брови вищипує, хлопців змінює як пальчатки – що сезон, то новий кавалер. І молодші доньки за нею, як дві нитки за голкою – усе повторюють та мавпують. Від маминих рук дівчата геть відбилися. Татові раніше не було часу з ними бавитися. А тепер… Ніби й слухають, але почуте в одне вухо влітає, а з другого вилітає. Так і дивись, що скоро теж у купальниках на якийсь подіум побіжать.

Ну ні, цього він не допустить, це вже хіба через його труп! Щоб його доньки… Але ж не затулиш дітей від світу. А світ раптом почав так стрімко змінюватися, стає все більш марнотним, більш поквапливим, більш нервозним, ніби хтось хутко крутнув землю навколо осі, як шкільного глобуса, і вона так і не може зупинитися, повернутися до свого попереднього ритму. Ні, його Мариля в юності була зовсім не такою, як тепер Геля, Ванда та Юстися. Він і покохав свою Марильку не так за вроду, як за добропорядність, поступливість та розсудливість. Це вже потім вона характер показала. Іноді такого перцю йому задавала, що тільки встигай голову затуляти. Але ж хіба він того не заслуговував? Заслуговував, холера ясна. Бо всяке бувало, а він не святий. Але в руках доброї жінки й чоловік кращим стає. Тож ні разу не пошкодував, що вибрав саме таку дружину.

Перед полуднем до готелю повернувся Роман Савицький. Без капелюха (він не взяв його ще тоді, коли виходив із номера в супроводі поліції), у розстебнутому пальті, з розхристаним шаликом і в заляпаних багнюкою мештах. У ньому годі було впізнати того щасливого імпозантного франта, який тільки-но вчора рано-вранці заходив до холу із величезним оберемком троянд. Тоді Ян Ковальський давав йому сороківку з малесеньким хвостиком, а тепер Савицький здавався на років двадцять старшим – обличчя ніби десь загубило свою аристократичність, посіріло, взялося чорною щетиною, плечі втратили гонорову окресленість, опустилися, очі червоні, мабуть, від безсоння, і сивина за добу погустішала, перекинулася зі скронь на всю голову.

«Видно, страждає чоловік, тяжко страждає, а може, ще й карається за щось, – подумав Ковальський. – Цікаво, хто він – поляк чи українець? Ім’я можна вимовляти і як Ро́ман, і як Рома́н. Прізвищ на «ський» і серед української шляхти чимало, особливо на східних кресах».

У грудях Яна Ковальського раптом ворухнувся жаль. Навіть не жаль – так собі маленьке жаленятко. Він спробував хутенько вирвати й відкинути його, як ото реп’яха від напрасованих штанів. Але воно не відривалося – муляло, шкрябало й потроху розросталося. І чого б це? Де воно взялося? Хто Ковальському цей дженджуристий шляхтич зі східної провінції? Яке йому діло до його проблем? Пожив чоловік кілька днів у готелі та й поїде собі додому, і ніколи їхні дороги більше не перетнуться. Хай дякує долі, що відпустили його. І добре, що в поліції є люди розумніші за того задерикуватого папуасоподібного Симочка.

За роки служби Ян бачив багато і грішників, і безневинно звинувачених у гріхах. Визначити з першого погляду, хто є хто, неможливо. Люди вміють прикидатися, лицедіяти, натягати маски, дехто навіть по кілька. Він це знав і тому ніколи не піддавався першим враженням, не дозволяв почуттям брати гору над логікою. Скидання масок – не справа звичайного поліцейського. Це мають робити інші, в іншому місці. А він чинив так, як мав чинити за службовим обов’язком та інструкцією. Нічого особистого, жодних власних симпатій та антипатій.

Що ж сталося цього разу? Він став іншим, бо перестав читати поліцейські інструкції? З віком прийшла досі не властива йому сентиментальність? Чи це тому, що на мить, лише на одну коротесеньку мить, уявив на місці тієї дівчини свою Гелю? Але ж Геля – його донька. А Зося… Хто вона цьому постарілому за день чоловікові? Та як же він мучиться!..

Хай там як, а Ковальський не вірив у те, що почув у номері Зосі. Щось йому підказувало: слова Савицького – не зізнання у скоєнні злочину, це інше, зовсім інше. Тому й не сказав про почуте хлопцеві, який і справді виявився поліцейським з якихось особливих доручень. Не сумнівався: молодий-зелений служака відразу вхопиться за ті слова, витлумачить їх буквально і вже не поступиться ні на йоту – гнутиме свою лінію і підтасовуватиме все під неї. А за яку саме версію він ухопиться обома руками, вгадати нескладно – звісно ж, за ту, на яку наштовхне його фраза цього підкошеного горем чоловіка, за ту, що просто на самій поверхні лежить.

Отож… Шляхтич Роман Савицький, до нестями закоханий у юну красуню, допоміг їй потрапити на конкурс «Сарматська княжна». Перемогти у ньому провінційній панянці непросто – тут стільки столичних моделей, професійних артисток, співачок, аристократок, чиїхось улюблениць і протеже. Але він зробив усе, щоб корона дісталася його Зоф’ї. Організатори конкурсу – теж люди, і ніщо людське їм не чуже, у кожного свої слабкості, і пан Савицький натиснув на них. Як? Ну це вже тільки йому відомо. Вілла сенатора Марека Кромера також оповита таємницями, як і її власник. Ковальський давно, ще під час своєї служби, чув, що там збирається якесь елітне таємне товариство.

Панянка мала би бути вдячною Романові Савицькому. А вона, раптом злетівши так високо, відчула себе справжньою королевою і того-таки вечора відшила набридлого, значно старшого від себе кавалера. Може, навіть на кпини його взяла. Ці молоді кралі такі. Запаморочення від успіху – і нуль вдячності… От він, засліплений ревнощами та образою, і розправився з нею. А тоді розіграв виставу з ранковою поїздкою по троянди, з «Бургундським» та канапками, скорботою і невтішним риданням.

А чого ж? Загалом версія не позбавлена глузду. На практиці частенько саме так і буває: шукають убивцю хтозна-де, а він поруч, бездоганний, закоханий і нещасний. Проте Янові Ковальському чомусь не віриться, що й цього разу було так. Не віриться – і квит. У нього добре розвинена інтуїція, а вона іноді спростовує навіть факти, що, здавалося б, лежать на найвиднішому місці. Чи, може, він уже втратив професійний нюх? Тоді хай хтось доведе йому це. От хай розслідує і доведе.

З’ясувалося, що Роман Савицький тому й прийшов, що шукав людину, яка б узялася за розслідування. Він дізнався, що нічний портьє «Континенталю» – колишній поліцейський (таки проговорилася балакуча Сабіна!), отже, має знайомих у слідчому відділі. Савицькому потрібен найкращий, найчесніший, найдосвідченіший.

– Якщо поліція про щось мовчить, то за справу краще не братися, це може бути небезпечно. Цілком імовірно, що така справа – парафія дефензиви[8]. А вона не любить, коли їй заважають, – сказав Ковальський. – Порадив би вам спочатку поговорити із журналістом, який написав матеріал для «Dziennika». Іноді репортери знають більше, ніж пишуть. Значно більше… Повірте моєму слову.

– Може, й знають, та не завжди говорять, – гірко усміхнувся Савицький. – Я щойно з редакції. З тієї самої… Розшукав того репортера, хотів поговорити. Він спочатку дременув від мене, як від хворого на чуму, а коли я його наздогнав і зупинив… Коли запитав, чому ж він не написав, як усе було насправді, хто йому заборонив це зробити… Одне слово, той писака нібито про конкурс більш нічого не знає, а дівчина в «Континенталі» померла, бо мала вроджену ваду серця. Певно, перехвилювалася дуже, от і такий трагічний фінал. Мовляв, це життя, а в житті всяке буває. Начебто так сказав лікар. У газеті писати нічого не стали, щоб не завдавати клопоту готелеві. Добрі які… Потім проговорився, що власник «Континенталю» Войцех Бєльський – приятель їхнього редактора.

– Ну, про приятелювання пана Бєльського з редактором ми знаємо. А щодо лікаря… Якщо він так сказав, то так воно, значить, і є. Хто ж це може знати краще за лікаря…

Савицький не дав Ковальському договорити.

– Який лікар?! Не було ніякого лікаря! Не було ніякого консиліуму! Це все просто відмовка, пане Ковальський! – простогнав він. – Хіба ж я не знаю Зосю? Вона була молодою і здоровою, повною сил, ніколи не скаржилася на серце. Та ні на що не скаржилася! Перехвилювалася… Звісно ж, перехвилювалася. Але таке хвилювання, яке вона пережила, не вбиває, воно окриляє, воно зробило її щасливою. Щасливою! Розумієте?

– На одну ніч… Лише на одну ніч… Чи не занадто велика ціна щастя?

– Вона так хотіла цю корону… Так марила нею… Так постаралася, щоб її заслужити… Зося чесно перемогла! Чесно! Але нікому немає діла до моєї Зосі! Нікому! Бо хто вона для них? Просто одна з учасниць. Прошу вас, пане Ковальський, допоможіть мені дізнатися правду. У вас є знайомі і серед слідчих, і серед медиків, які цим займаються. Її тіло ще там… Усе ще там… Її тіло… Господи, її тіло!.. Мені віддадуть його завтра, і я повезу Зосю до себе додому. Вже й про ритуальний автомобіль домовився. До завтра ще можна взяти якісь проби, зробити аналіз… Я заплачу. Добре заплачу. Скільки скажуть, стільки й викладу. Мені не шкода.

– Річ не в тому, шкода чи не шкода. Що можуть гроші? Скільки б їх не було, дівчину вже не повернути, – спробував зупинити знервованого шляхтича Ковальський.

– Ви мене чуєте, пане Ковальський? Ні, ви мене не чуєте. Тож повторюю: я хочу дізнатися правду. Правду! Це все, що залишилося Романові Савицькому зробити в житті. Заради цього я готовий віддати все, бо більше мені вже нічого не треба.

Очі Савицького блищали, як в одержимого. Здається, він таки й справді був за крок від божевілля. Таке трапляється, особливо з чоловіками, які зазнали краху. Ковальський це добре знав. Хоч жіноча стать начебто й слабша та вразливіша, але чомусь саме чоловіки в таких ситуаціях швидше ламаються. Чоловікові, та ще й наодинці з собою, дуже важко пережити таку втрату, поруч мав би бути ще хтось. Найперше батьки цієї нещасної дівчини. Чому їх не було на конкурсі? Не знали про нього чи не схвалювали доньчину участь у ньому? А може, не просто не схвалювали, але й були категорично проти, забороняли? Гаразд, те, що вони не сприймали такий спосіб життя доньки, можна зрозуміти. Спробувала б котрась із його трьох вертихвісток… Хай би тільки спробувала! Та він би такої прочуханки задав, що до нових віників пам’ятала б. Але чому Неродови досі не приїхали? Адже Савицький мав би їх повідомити. Тата й маму про таке сповіщають насамперед, які б стосунки з ними не були за життя. Та й які образи чи й конфлікти можуть переважити смерть рідної дитини? Ковальський нутром відчував: щось тут не так.

6

Із судовим лікарем домовитися вдалось, хоч і не зразу. Той спочатку вперто віднікувався, посилався на зайнятість, катастрофічний брак часу, зрештою, на ризик, адже це приватне замовлення, а отже, негласне, не дозволене поліцією, а в нього ж робота, платня, репутація. Коли почув суму гонорару, заметушився, забігав з кутка в куток, зачухав круглу лисину, замасковану довгим чубом.

«І хочеться, і колеться, – усміхнувся подумки Ковальський. – Невже відмовиться від таких грошей?»

Не відмовився. Пообіцяв повідомити результати ввечері.

Увечері лікар зайшов до готельного ресторану, де Савицький замовив столик на трьох. Він з апетитом з’їв огірковий салат, перехилив келишок зубрівки, розправився з грибною юшкою, знову налив зубрівки й узявся за дичину під фірмовим соусом. Давав зрозуміти, що після роботи перше діло для чоловіка – вечеря. Ян Ковальський, запрошений як посередник, випив лише каву. А Савицький навіть не торкнувся ні до чого: їжа викликала в нього огиду, і він намагався не дивитись, як спорожняє тарілки судовий медексперт. Той нарешті наситився, відклав серветку і вийняв із нагрудної кишені якийсь папірець. Ніби й без нього не можна було сказати, що смерть Зосі настала через раптову зупинку серця і параліч дихальних шляхів.

– Звідки взявся той параліч? – здивувався Савицький.

– Може, панянка страждала від безсоння і прийняла снодійного більше, ніж дозволено, – сказав лікар, відводячи погляд. – Просто випадково… А може… Може, й не випадково – спеціально відрахувала собі кілька зайвих доз… Деякі екзальтовані юні особи саме так прощаються з життям. Нещасливе кохання… Зрада… Хвороба… Розчарування… Втрата сенсу життя… Ви мене розумієте?

– Ні, не розумію, – простогнав Савицький. – Не розумію, бо цього не могло бути. Не могло!

– Хтозна… Хтозна… Запитати вже немає в кого. На жаль…

– Ні-ні! Це якесь безглуздя, повна маячня! Зося ніколи не скаржилася на серце і не страждала від безсоння! Ніколи! – Савицький закашлявся, вхопився за груди і продовжив притишеним, враз охриплим голосом. – Та вона завжди спала, як немовля після купелі. А щоб накласти на себе руки… Що ви таке говорите, пане лікарю? Вона так любила життя… І щоб саме тепер, у розповні сил, коли воно їй так привітно усміхнулося… Коли прийшла така удача…

– Не знаю, що чи кого любила ваша панна. Вам про це краще відомо. А може, й не відомо. Нічогісінько не відомо. Ви впевнені, що вона геть усе вам розповідала? З якого б це дива? Панянки в такому віці навіть рідній матулі не все розказують. А ви їй, даруйте, хто, щоб вона вам душу виливала? Перепрошую, пане Савицький, перепрошую. Я висловлююсь фігурально. Але ж могли в неї бути свої таємниці? Могли. Тож кажу вам: або випадкове передозування снодійного, або… не випадкове. Плюс слабеньке серце.

Лікар хутко взяв другу половину обіцяної суми й, не прощаючись, вийшов. Савицькому здалося, що він надто поспішав і щось недомовив. Але якщо цей чортів ескулап сказав правду… Якщо… Невже він так погано знав свою Зосю?

Ні-ні. Це неправда, цього не може бути. Жадібний ненажера бреше. Звісно ж, бреше, як і всі навколо. Як той журналіст із «Денника», який написав про «Сарматську княжну» лише те, що йому дозволили. Як судді конкурсу, які наступного ж дня чогось перестали впізнавати Романа Савицького. Як Марек Кромер, до якого він їздив сьогодні вранці, щоб почути хоч якісь пояснення, але його не впустили навіть за ворота вілли, сказали, що пана сенатора немає, поїхав за кордон на якесь зібрання. Але ж Роман бачив, як ворухнулася штора на вікні Кромерового кабінету, як за нею майнула постать цього владного чоловічка з комплексом Наполеона.

Що більше Ковальський слухав Савицького, то дужче переконувався, що Зося і справді не могла померти. Якщо неправда, що в неї було хворе серце… Якщо неправда, що вона ніколи не приймала снодійне та й узагалі не знала, що на світі існують якісь пігулки для сну…

Тоді хто причетний до її смерті? Хто?!! Заздрісна суперниця, яка не змогла змиритися зі своєю поразкою? У принципі, варіант дуже навіть ходовий, але ж усі оті розчаровані претендентки на корону одразу після конкурсу поїхали з вілли й більше начебто не перетиналися із Зосею. Якийсь божевільний фанат-маніяк на зразок того папараці, про якого розповідала Сабіна? Але фанат-маніяк не став би робити це потай – радше заподіяв би смерть показово, щоб усі знали, як шалено він кохав, як тяжко страждав і як покарав ту, яка не відповіла взаємністю. Самі організатори, які чомусь тихенько прибрали з «Континенталю» корону та найняли молодого поліцейського, щоб не пропускав нікого до Зосі в номер? Але чому? Що це таємне сарматське товариство могло дізнатися про дівчину таке, що вмить перекреслило б не лише її перемогу на конкурсі, а й життя?

7

Ще позавчора Зося і Савицький вечеряли на віллі Марека Кромера, де й відбувся конкурс. Вілла розташована кілометрів за п’ятнадцять від міста, біля невеликого озера, у затишній місцині, оточеній сосновим лісом. Вони добиралися до неї на своєму «Fordi». Зося дуже здивувалася, коли дізналася про назву вілли – «Ванесса».

– Хіба маєткам дають імена? – запитала.

– З давніх-давен. Ще у древньому Римі патриції називали свої вілли, і лише жіночими іменами.

– То Ванессою, мабуть, звуть дружину пана Кромера?

– Як мені відомо, пані Кромер – Данута, а не Ванесса.

– Може, це ім’я їхньої доньки?

– Доньки у Кромера немає.

– Гм… – Зося притихла, задумалася, та за кілька хвилин знову повернулася до Савицького. – Я зрозуміла!

– Що ти зрозуміла, серденятко моє?

– Ванесса – це кохана пана Кромера.

– Отакої! Звідки…

– Послухай і не перебивай. Це дуже-дуже романтична любовна історія. В юності пан Кромер закохався у дівчину Ванессу. Їхнє кохання було таким великим і щирим…

– Але я тебе кохаю ще більше!

– Не перебивай, кажу. І ось Ванесса несподівано померла, а може, трагічно загинула. Втрата розбила серце закоханого…

– Що за фантазії, люба моя?

– Ніякі це не фантазії. Сам подумай – ну хіба дозволила б дружина своєму чоловікові назвати віллу іменем його живої коханки? Та нізащо! Але якщо суперниця вже мертва, до того ж була вона в його житті ще до появи законної половинки… Тоді зовсім інша справа. І от вілла щодня нагадує Кромерові про його кохання. А ти назвеш свій маєток моїм іменем, коли я… ну, коли мене раптом не стане?

– Дурненька! Що ти таке говориш? Як це тебе може не стати? Фу-у-у… Аж серце прихопило… От зупиню зараз машину, виламаю лозину та відшмагаю тебе по дупці. Хоча дупка не винна, це язичок треба було б покарати, щоб не молов, як млинок. Але вони ж зараз обоє недоторканні. Бо на конкурсі тобі доведеться і ходити, і дупкою вертіти, і говорити.

– Жартуєш. А я всерйоз. У нас у Багнику куховарила Мокрина Пухка, колоритна така тітонька, справді пухкенька, як пампушка. Щоразу, перед тим як зарубати півня на святковий обід, вона приказувала: «Прийшла мишка на Матишка».

– За законами природи, ця мишка приходить до старших. А старший тут я. Отож, мене не стане раніш.

– То й що, що ти старший? Хіба це дає тобі право залишати мене саму-самісіньку?

– А в тебе таке право є, моя ластівонько?

– Ну гаразд, гаразд. Мир миром… Якщо ми колись помремо, то лише разом. І поховають нас в одній могилі.

– Бо це, по-твоєму, дуже романтично?

– Бо я не знаю, як жити без тебе.

Історія назви вілли виявилася справді романтичною, але не дотичною до любовних стосунків із жінкою. Принаймні Марек Кромер про кохану Ванессу ніколи не згадував. Зате про метеликів із такою назвою любив поговорити. Того літа, коли закладали цю заміську садибу, весь пагорб був заполонений колоніями червонокрилих метеликів-сонцевиків, яких іще називають Ванессами. Чомусь Кромер, тоді ще молодий і схильний в усіх явищах убачати якісь попередження долі, вирішив, що метелики – це добрий знак.

Відомо, що Ванесси-сонцевики найбільше полюбляють будяковий цвіт. А ця колюча рослина з розкішними яскраво-рожевими головками щоліта захоплювала тутешню територію і виставляла на ній своє грізне військо, неприступне ні для кого, крім метеликів. Головний будинок вілли, цегляний, покритий червоною черепицею, також нагадував велетенського метелика Ванессу, що присів на пагорбі, розкинувши два крила – пообіч центральної частини з білими колонами.

Утім, хоча місце, вибране Кромером для вілли, здавалося незайманим і навіть дикуватим, він не був першою людиною, нога якої ступила на цю територію. За переказами, колись на пагорбі стояв замок якогось ясновельможного князя, а в долині навколо нього селилися піддані. Усе було зруйновано в одній із численних битв, що час від часу спустошували довколишні землі. Після неї тут залишилося тільки згарище, до якого згодом упритул підійшов ліс. Цілком імовірно, що Марека Кромера це місце привабило саме своєю історією.

Коли Савицький і Зося їхали на «Сарматську княжну», неподалік від дороги, що вела до вілли, бачили археологів, які провадили розкопки. Вочевидь, із більшим ентузіазмом вони покопалися б на місці замку, але про приватні володіння Кромера годі було й мріяти.

«Ванесса» вражала імітацією під старовину – в архітектурі, умеблюванні, інтер’єрі. Хтось добре попрацював над копіями всесвітньовідомих скульптур: у вітальні вілли – статуї безрукої Венери Мілоської та Давида, у саду біля фонтанчика – брюссельський Хлопчик, що пісяє, над озером – данська Русалонька. Навіть простора зала, у якій проходив конкурс і зазвичай відбувалися бали та звані вечірки, – у стилі ретро. З ведмежими шкурами замість килимів, свічками у срібних канделябрах, портретами королів та вельмож, які вважаються символами національної гордості та волелюбності Речі Посполитої. Болеслав Хоробрий, Казимир Справедливий, Казимир Великий, Ян Третій Собеський і ще з десяток поважних осіб – державних та духовних стовпів Речі – суворо стежили зі стін за тим, що відбувається в залі.

«Цікаво, як би вони сприйняли це новітнє дійство, якби хоч на кілька хвилин, бодай на одну мить ожили й спустилися зі стін на землю, – думав Савицький. – Розігнали б добірне товариство? Чи приєдналися б до нього? Мабуть-таки, друге ймовірніше. Бо знать завжди полюбляла побенкетувати й була падкою на жіночу вроду та ласку».

Після конкурсу частина глядачів поїхала з вілли, а частина залишилася на бенкет. Імовірно, люди, які не поспішили до автомобілів та екіпажів, мали попереднє запрошення від Кромера. Бенкет проходив у саду. Небо вже потроху починало затягуватися хмарами, але сад, за день настояний на сонці, ще зберігав тепло. Столики розмістили між алеями так, щоб вони були відгороджені один від одного зеленими декоративними кущами, аби гості почувалися наче в окремих кабінках. Деякі підстрижені в англійському стилі кущі мали форму геометричних фігур, а інші нагадували екзотичних звірів. На алеях світилися ліхтарі, а на столиках красувалися важкі канделябри з масивними свічками, що надавало вечері особливого романтичного настрою. За колами світла, що падало від свічок, темні кущі здавалися живими істотами, які повільно рухалися в сутінках. А сутінки ставали все густішими й чорнішими. Офіціанти у вбранні старовинних сарматських воїнів виринали з них, як привиди з минулого.

Роман Савицький замовив фаршировані гусячі шийки, бігос із дичиною та грибами, флячки з книдлями, маківник, фрукти, вино й медовину. Кілька днів перед конкурсом Зося нічого не їла, та й до того нещадно морила себе дієтою, тож йому хотілося трохи побалувати її. Вона вхопила всього по дрібочці – як пташка на льоту, випила келих медовини, запашної та солодкої, як узвар, і більше ні до чого й не торкнулася. Сказала, що не має права розслаблюватися, адже попереду Париж. Він не наполягав. Знав, якою ціною дався їй цей тонкий стан і ця граціозна легкість рухів. Зося ніколи не відзначалася худорлявістю, у підлітковому віці взагалі була пухкенькою, і, по правді кажучи, він би хотів, щоб вона такою й залишалася. Але якщо вже так треба для здобуття корони, якщо його смаки не збігаються із сучасним еталоном краси… Що тут удієш? Може, все це й справді вартує таких жертв. Он як радіє його коронована княжна.

Такою щасливою він її ще ніколи не бачив. Зося просто сяяла. Розкішне густе волосся, збите у високу зачіску, аж іскрилося у відблисках свічок. Біла шкіра, відтінена темною міддю волосся, здавалася нереально ніжною. Пухкенькі вуста загадково всміхалися. Ця жінка, ця витончена спокусниця, це божество, його кохання і фатум… У нього болісно стискалося серце щоразу, коли її запрошували до танцю. Спочатку Марек Кромер, тоді члени журі, а потім й інші гості постійно вклинювалися між нею і ним. Якби він міг, то не відпустив би Зосю ні на крок від себе, послав би під три чорти кожного, хто позичав її в нього. Але як він міг утримати її? Як міг наказувати цій свавільниці, аби ні з ким не танцювала й нікому не всміхалася, окрім нього? Це вона могла наказувати.

Чи був там ще хтось зі знайомих Кромера? Хтось із-поза кола організаторів конкурсу та його учасниць? Мав би бути, адже Кромер запросив членів свого товариства, отже, вони мали піти туди після завершення конкурсу й коронації. Люди постійно снували туди-сюди алеями, підходили до фонтанів, до озера, сходилися й розходилися, хтось заводив розмову, хтось перекидався кількома словами або й просто пропливав повз усіх. Публіка зібралась як на підбір – ніби на званий прийом до коронованих осіб, зображених на портретах у залі. Вона цілком відповідала осінньому інтер’єру саду та меню. Немов за серпанком, миготіла дорога одіж – хутро, атлас, шовки, мережива, оздоблені золотом та коштовним камінням пояси на жінках, срібні шаблі та мушкети на чоловічих пасках. Проте як не напружував Роман Савицький пам’ять, облич згадати не міг. Перед очима – лише Зося, лише вона – неймовірно, просто божественно вродлива, витончена, сяюча, усміхнена, щаслива, розпашіла в танці. Він дивився лише на неї. Лише на неї!

А потім вони поїхали до готелю. Біля вілли Зося вподобала диліжанс, що стояв поблизу воріт. Він, певне, був розрахований на групу людей, які разом прибули до вілли. Зося чомусь вирішила, що сарматська княжна має їхати на кінному екіпажі, тож просила його найняти чи позичити цей старомодний диліжанс. Але Роман не погодився. Тоді доведеться залишити свій автомобіль. І хто його доправить до готелю? Він знову муситиме якось добиратися до «Ванесси». Та й машина йому дуже потрібна вже рано-вранці. Зося зітхнула й покірно всілася на сидіння.

Накрапав дощ, у прочинене вікно вривався вітер. Савицький намагався підняти скло. Він хвилювався, щоб його прекрасна супутниця не застудилася, просив її накинути хутряну пелеринку. Вона вперто відчиняла вікно. Розпашіла, розігріта медовиною і танцями, спочатку весело сміялася, скидала з пліч хутро, називала його мерзлякуватим занудою. Але дуже хутко принишкла, знесилено припала до його плеча. Ейфорія змінилася дисфорією. Зося стала сумною і дратівливою.

Вони приїхали до «Континенталю» близько опівночі. У готелі було тихо, вочевидь, більшість постояльців уже спала. Проте пишнотіла адміністраторка та сонний, схожий на байбака нічний портьє не насмілилися зробити їм зауваження за те, що надто голосно грюкнули дверима, не попросили поводитися тихіше. Вони знали про конкурс, тож, угледівши в руках дівчини корону, все зрозуміли. Сабіна привітала Зосю. Здається, навіть поривалася обійняти її. Але та лише втомлено махнула мереживною рукавичкою, яку стягнула з правої руки, а лівою долонею ще міцніше вчепилася в лікоть Савицького. Він подумав, що Зося трохи перебрала й може впасти на сходах. Підхопив її на руки й виніс на другий поверх.

А потім… Потім вона послала йому повітряний поцілунок і зачинила перед ним двері. Ошелешений, спантеличений, він спочатку чемно постукав, а тоді щосили наліг на двері, намагаючись їх відчинити. Але Зося сказала, що страшенно стомилася, ледве на ногах тримається, тож мусить добре відпочити. Він знетямився, крикнув щось різке й усе-таки домігся, щоб вона впустила його. Переступив поріг, наштовхнувся на два аквамаринові кришталики льоду під тонкими вигнутими бровами, мовчки поцілував їх і пішов у номер навпроти – уперше за три доби, відколи вони поселилися в «Континенталі». За час підготовки до конкурсу він так спереживався за Зосю, так утомився, що також одразу провалився в сон. Засинаючи, подумав: «Завтра вранці новопредставлена королева побачить троянди, і її серце відтане. Усе налагодиться. Мусить налагодитися».

Що сталося потім?.. Що?..

Жоден із детективів, до яких звернувся Роман Савицький, узятися за розслідування справи не погодився. Навіть за великий гонорар. Савицькому чомусь здавалося, що на цю їхню нехіть якось упливала назва вілли й ім’я її власника. А може, поважні нишпорки не сприймали всерйоз такі конкурси. Подумаєш, якась «Сарматська княжна», купка багатих естетів, цінителів юної вроди, і маленька зграйка яскравих метеликів-ванесс, що злетілися на вогонь у пошуках слави та пригод. Усі розлетілися, одна обпалила крильця. Є медичний висновок. То навіщо копатися далі?

Савицького ці відмовки не дуже й здивували.

– Ну що ж, – сказав затято. – Ні то й ні. Дідько з вами. Розберуся сам. Принаймні тепер мені буде для чого жити. Поки не дізнаюся – не помру.

Помирання, мабуть, доведеться відкласти надовго – дуже вже багато знаків запитання у цій історії з конкурсом «Сарматська княжна», що на початках здався йому розвагою, так, просто собі розвагою для знудьгованого товариства й добрим трампліном для Зосі. Він сам вибудував для неї цей трамплін, що став для нього справжнім випробуванням. Це випробування вимучило, спустошило його. Він і подумати не міг, що дорога до Зосиного трону виявиться такою важкою.

– Якщо знадобиться моя поміч… – несподівано запропонував Ян Ковальський. – Детективом я в поліції не числився, але за двадцять п’ять років не один вузлик із загадками розв’язувати допомагав. Принаймні підказати щось можу.

– Підкажіть, будь ласка, бодай із чого почати… – гірко посміхнувся Савицький.

– Поговоріть – я вмію слухати. Розкажіть про неї. Згадайте все, що знаєте. Вам зараз виговоритися треба. Дуже треба.

Що він знає про Зосю?.. Що він знає?.. Досі здавалося, що геть усе – від самого її народження й до… Ба навіть ще давніше, ніж вона появилася на світ. Коли він познайомився з її батьком, Данилом Неродовим, той багато розповідав про себе: навчання у Морському кадетському корпусі, служба на Імператорському флоті, участь у Світовій та громадянській війнах, мандри, кохання, одруження, народження доньки. А потім…

А чому це, власне, він вирішив, що добре знав Зосю? Хіба можна зазирнути в кожен закапелочок чужої душі, тим паче – жіночої? Хіба можна було розгадати кожну її думку, усмішку, кожен погляд, поворот голови, порух плеча?

Згадуй, Романе. Згадуй те, що знаєш. Однаково ж ні про що інше не думається. Та ще цей нестерпний клятий біль, що не полишає ні на хвилину, шматує серце й розриває мозок. Біль на ім’я Софія.