Читать книгу Корона на одну нiч - Надежда Хуменюк, Надежда Гуменюк - Страница 3

1

Капітан Данило Неродов зняв кітель і розстебнув комірець сорочки. Яка нестерпна задуха! Аж нудота підступає до горла. Чого це раптом? Ще кілька хвилин тому було доволі прохолодно. Підвівся, зробив крок у напрямку дверей, але похитнувся, повернувся назад і знесилено впав у крісло. Тіло ніби важкими гирями обвішане, дихати нема чим – здається, з каюти хтось раптом викачав увесь запас кисню. Добре було б вийти на верхню палубу й хапнути свіжого повітря. А ще краще – підставити обличчя прохолодному нічному бризу, вдихнути на повні груди гіркувато-солоний запах моря, побачити на темному водному плесі небо, відбите в морі, як у велетенському люстрі. Добре було б…

Данило любить зоряні ночі. Любить свіжий морський вітер, що чомусь завжди нагадує йому молодого дикого коня з розвіяною гривою. Отого білого в яблуках Орлика, якого йому подарував дід Матвій за рік до його вступу до Морського кадетського корпусу. Зоряними ночами, коли небо наче зливається з морем, відчуваєш себе малесенькою частинкою, живою порошинкою космічного огрому. Щось дивне, просто неймовірне, справді неземне відбувається з душею, коли весь той огром, уселенський безмір міріадами жовтих очей дивиться з усіх боків на тебе і твоє самотнє судно над безоднею вод.

Утім, він любить море за будь-якої погоди. Мерехтливо-лагідне, розімліло-розслаблене, подібне на усміхнену напівсонну дитину – в години мертвого штилю; грайливе, збурунене й трохи розхристане – під поривами вітрів; примхливе, розгніване, розбурхане, темне й шалене – під час шторму. Настрій моря, як і поведінку жінки, важко передбачити. Але в кожному його прояві, у кожному сплеску є своя магія, щось таке, що зачаровує, закохує аж до безумства, притягує і не відпускає.

Цікаво, яка поверхня моря зараз? Здогадуйся, уявляй, капітане. Бо на палубу не вийдеш і морського повітря не вдихнеш. Над головою – майже п’ятдесятиметрова товща води, під ногами – тисячометрова синя безодня… І ти сидиш між цими стихіями біля пригвинченого до підлоги стола, у клітці-субмарині, мов прибулець з інших світів, загублений у лабіринтах часу. Хоча так воно і є: там, над водою – інший світ. І чого б тобі, людино, не триматися за нього двома руками, не топтатися по ньому двома ногами? Навіщо тобі переносити війну ще й сюди, у ці морські глибини?

Що це з ним? Що за думки снують у втомленій голові? Треба відпочити. Треба нарешті заплющити очі й заснути. Зараз він так і зробить. Ще кілька хвилин – і все, на бочок. Залишилося дописати всього кілька речень у бортовому журналі. Сьогодні знову засидівся за столом, знову порушив режим, про який йому нещодавно делікатно нагадав лікар Борис П’ятигорський.

Утім, ці порушення режиму відбуваються постійно. Та найменше вони стосуються сидіння за столом. Як може розписати добу по годинах і хвилинах військовий офіцер? Та ще й у такі непевні часи, коли, здається, уся планета втягнулася у війну – на землі, на воді та навіть у небі. Коли люди наче підхопили якусь інфекцію агресії, збожеволіли від нудотного запаху крові, ненависті й прагнення захоплювати, розділяти й владарювати. Життя поза графіком, а часто й поза межею людських можливостей, для нього, капітана другого рангу Військово-Морського Флоту Російської імперії Данила Неродова, – вже радше норма, ніж відхилення. Особливо після того, як його перевели з бойового есмінця на цю субмарину.

Новий рід військ – підводні сили – за наказом Миколи II був створений у Військово-Морському флоті ще за п’ять років до початку Світової війни. Це нібито мало запобігти в майбутньому ганьбі, яку вже пережила Росія в боях з Японією. Тож слідом за повелінням царя військові заводи імперії заповзялися будувати підводні човни. Чимало досвідчених морських офіцерів згодом очолили новосформовані команди на субмаринах. Сприйняли вони наказ царя-батюшки без особливого ентузіазму – просто підкорилися йому. Бо одна річ – ходити на широких морських просторах, під синіми небесами та вільними вітрами, й зовсім інша – блукати в темних нетрях незвіданих морських глибин.

Данило Неродов перейшов із крейсера «Вірний» на субмарину «Барс» рік тому, 1916-го, коли німецькі підводні човни буквально заполонили Балтійське море. Він також не був у захваті від цього переходу, але наказ є наказ. Тож затис у собі внутрішній спротив і взявся за виконання нових обов’язків, як і належить офіцерові.

…Задуха в капітанській каюті ставала нестерпною. Данило Неродов розстебнув ще кілька ґудзиків на сорочці, витер з обличчя піт. Та що ж це за напасть така? Де вона взялася? Ще кілька хвилин тому тут було свіжо й прохолодно – саме так, як він і любить. Зрештою, на глибині їхня «сигара», омита з усіх боків водою, навіть у найбільш спекотні літні дні не перегрівається. То що могло статися? Треба негайно спуститися у машинний відсік, перевірити, чим займаються бортмеханіки. Може, щось вийшло з ладу, а черговий, чого доброго, заснув. Отже, власний сон знову доведеться відкласти.

Закрив журнал, підвівся і знову сів. Радше не сів – гепнувся з розгону на стілець. Що за чудасія? До сірої палітурки ніби приліпилася невеличка кругла пляма, що рухалася і збільшувалася. Він знову розгорнув журнал. Рухливе жовте кружальце відбилося вже на сторінці, над столом замерехтіло ледь уловиме блакитне світло. Капітан здивовано підвів очі. Промінець, тонкий, як павутинка бабиного літа, сотався зі стіни навпроти, з невидимої дірки над столом. Він обплутував зелений абажур настільної лампи і спадав із нього на щойно написані рядки. Та ось промінчик вирівнявся, розпрямився, натягнувся, як струна, засвітився блакитною барвою, став тугим і яскравим – аж до насиченого синього. Тепер уже не просто падав, а хутко розтинав стіну, стрімко розсував її, одну за одною стирав на ній розвішені речі – карту, компас, календар, фото субмарини та її команди, морський кортик. Так стирає ластик сліди простого графітного олівця на білому папері.

Але цього не могло бути. Апріорі не могло! Він же не божевільний. І в містику та всілякі дива не вірить. Їхній новенький підводний «Барс», що заховав у своєму двадцятип’ятиметровому череві команду з тридцяти п’яти моряків, має два корпуси: легкий зовнішній – металевий із гумовим покриттям, і міцний внутрішній – зі спеціальних найновітніших сплавів, що витримують гідростатичний тиск аж до «теплового шару». Як би це раптом за лічені секунди зникла, розчинилася у воді частина такого корпусу?

І все ж зникла. Замість подвійної металевої стіни вздовж каюти вже поблискувало тонке прозоре скло. А за ним – блакить, яскрава, неймовірно сліпуча, безконечна, бездонна, така манлива, аж він підвівся, підійшов до неї, простягнув руку, ніби хотів відчути її на дотик. За склом, обганяючи субмарину, шугонув сріблястий косяк дрібної риби, хитнулися і зникли якісь екзотичні рожево-фіолетові водорості. Здавалося, що чиясь невидима могутня рука потягнула їх донизу.

Слідом за рибою з’явився кінь. Не морський коник із дивовижно закрученим тілом, а звичайний земний рисак, білий у яблуках, із довгою граційною шиєю, гривастий, навіть підкований – його копита раз по раз срібно зблискували на тлі блакиті. Данило впізнав його: авжеж, це той самий Орлик із батьківського маєтку. Кінь плив (чи все-таки біг?), не збурюючи хвилю і не порушуючи спокій – тихо і впевнено, розсікаючи воду міцними грудьми. По той бік коня зненацька випірнула дівоча голова. Дівчина підняла руку, відкинула нею з чола довге волосся так, що воно на мить піднялося темним крилом угору, а тоді повільно-повільно опустилося на спину рисака, прикрило його білий у яблуках могутній круп.

Данило Неродов – бувалий у бувальцях офіцер, справжній морський вовк, за плечима у нього сотні пригод і боїв на морських фронтах Світової війни. А тут… Що це з ним? Гаряча задуха сягнула критичного рівня, ніби повітря із викачаним киснем перетворилося на густу в’язку опару, а тоді вмить змінилася льодяним жахом. Струмочки поту під геть змокрілою капітановою сорочкою стали крижаними бурульками.

«Ну от і зустрівся із сиреною. Уперше й востаннє…» – подумав.

Морська діва-сирена – передвісниця смерті, тож і побачення з нею можливе тільки раз у житті. Моряки якщо й згадують про неї, то пошепки, із забобонним острахом. Але ж він не забобонний. Звідки тоді цей містичний страх?

Підлога в каюті захиталася, перехилилася в один бік, і капітан відчув, що летить сторчака до блакитної безодні. Спробував підвестися і не зміг. Вочевидь, таки щось із двигунами. Але чому не надходить сигнал із машинного відсіку? Заснули вони там усі чи що? Він поспіхом зняв сорочку, витер нею спітніле чоло й заплющив очі. Усе! Що буде, те буде.

«Я ніколи не боявся смерті. Вона – лише справа часу або ж випадку. Але чому не в запеклому бою з ворожим судном? Чому ось так, на самоті, під водою, посеред глибокої тиші?» – подумав.

Уявив, як їхній підводний човен торкається морського дна, як під тиском глибинних вод його обшивка тріскається, розривається і тріпоче, мов старе полотно на вітрі, як у каюти та кубрики з мертвими людьми запливають риби й заповзають краби та восьминоги.

Моряки жартують, що першим підводним човном був Ноїв ковчег. Нібито сорок днів протримався він під водою, ховаючи у своїй дерев’яній шкаралупі «всякої тварі по парі». А коли вода спала і всесвітній потоп закінчився, ковчег піднявся і Ной вивів усіх врятованих на суходіл. Так продовжилося життя на землі. Продовжилося… Але не тому, що вони всі просто вижили, а тому, що було їх по парі. Пара – ось головне для того, щоб життя продовжувалося. А тут, на цій субмарині, що раптом перетворилася у задушливу кунсткамеру, – жодної пари. Жоднісінької… Чи стане рятувати Всевишній три з половиною десятки огрубілих і здичавілих чоловіків, які давно обіймаються лише зі зброєю і прокидаються з думкою, чи вдасться вижити ще один день?

– Господи! Допоможи…

Ледь-ледь ворухнув обважнілими повіками. Блакить за стіною каюти не змінилася, білий у яблуках кінь нікуди не зник – так само ритмічно підгрібав ногами під себе воду. Але дівчина, босонога, довгокоса й білолиця, вже не пливла по той бік рисака, а сиділа верхи на ньому. Темні коси відсвічували міддю, наче в них заплуталося сонячне проміння. Мокра сукенка прилипла до тіла, окреслюючи його ідеальні форми, оголила круглі коліна. Отже, не сирена – у тої ж немає ніг, лише риб’ячий хвіст. Мабуть, це німфа, одна з океанід. Океаніда зла не віщує. Навпаки, являється, щоб допомогти, урятувати.

Когось вона йому нагадувала. Жінку з так само розпущеними по ніжних білих плечах темними косами. На такому само білому в яблуках коневі. Дуже земну, дуже бажану, близьку й рідну. Жінку, від самої думки про яку в нього починало щеміти, а потім прискорено битися серце. Треба згадати її ім’я. Треба…

Вершниця підпливла (чи під’їхала?) до скла, доторкнулася до нього рукою. Ніби щось пише вказівним пальчиком. Але він не може прочитати. Ніяк не може. Вона ворушить вустами – він не чує. Свідомість плутається. «Та й як можна почути сказане у воді?» – думає, хапаючись за відблиски логіки. До тонкої прозорої перегородки між каютою і водою наблизилися очі – зеленкувато-сині, як аквамарин. Вони сяйнули з-під важкої темної із сонячним полиском хвилі волосся, що знову впало на обличчя. Сяйнули тривожно, благально і трохи злякано.

Та це ж… Господи! Авжеж, це очі його Лінди!

– Ліндо-о-о!

Він рвонув до неї, щосили штовхнув руками прозорий заслін каюти, раз і ще раз. Відчув, як заболіли пальці. Почув шурхіт тріснутого скла, що посипалось, як пісок, а тоді могутній шум води та Ліндине благальне «Данилочку! Не помирай! Не по-ми-ра-а-ай» – і відчув, як море підхоплює його, огортає шовковою прохолодою гаряче тіло й затягує у свою безодню – спочатку світло-блакитну, потім зеленкувато-синю, аквамаринову, як Ліндині очі, а тоді чорну-чорну, як її волосся. «…рай… рай… ра-а-ай» – луна Ліндиного голосу наздогнала його аж біля самого дна, і він вхопився за неї, як за рятівний круг.

2

– Зі щасливим поверненням, пане капітане! – лікар П’ятигорський полегшено зітхнув і розімкнув свої довгі, як у піаніста, пальці на Даниловому зап’ястку.

– Звідки? – спробував усміхнутися Данило, але йому це не вдалося, вуста ніби задерев’яніли.

– Звідки?.. Вам краще знати, де це ви перебували-мандрували, поки я тут настійно переконував вас не покидати цей прекрасний світ.

– Ви справді так вважаєте?

– Як?

– Що він прекрасний.

– А ви бачили кращий? Я ні. Якось, знаєте, не довелося.

– Переконали. То що ж, на вашу лікарську думку, спровокувало мене до втечі з цієї неповторної краси?

– Субмарина опустилася нижче «теплого шару», гідростатичний тиск перевищив допустиму норму. Це зазвичай ризиковано не лише для судна, а й для людей. Повітря під водою і над водою – це також дві великі різниці. До того ж у вас, ваше благородіє, судини не ідеальні. Так-так, не ідеальні. На жаль. Чого це ви так дивуєтеся? Здається, я про це вже говорив. Пошарпали ви їх добряче за останні кілька років. Усе потребує перепочинку, і судини також. Добре, що ви встигли подати сигнал тривоги.

– Я сам подав сигнал?

– А хто ж? – здивувався П’ятигорський. – У вашій каюті більше нікого не було. У кубрику над вами також двом матросам стало зле, і кока довелося з камбуза доправляти нагору. Та в тих обох випадках на допомогу кликали інші. А ви, значить, сам – більше нікому. Мабуть, геть кепсько вам було, якщо не пам’ятаєте. Але інстинкт самозбереження добре спрацював. І дякувати Всевишньому, що спрацював. Тепер вам належить відпусточка. А мені… Ох-хо-хо… Мені ще на один клопіт більше. Доведеться подавати рапорт у медичне управління Адміралтейства. Я б на них самих подав. Хай би вони там ретельніше добирали людей для субмарин. А то: раз-два – і команда готова. Такий поспіх годиться лише для ловлі бліх.

– Сподіваюся, пане лікарю, моє ім’я в рапорті згадане не буде?

– Не можу обіцяти.

– А ви спробуйте. Ми ж із вами, Борисе Миколайовичу, все-таки давно знайомі, та й не просто знайомі, а приятелі.

– Дякую за приятелювання, але… не можу… У кожного з нас свій обов’язок.

– А якщо я дам вам слово морського офіцера, що більше ніколи не порушуватиму режим? Ніколи-ніколи…

– Слово морського офіцера… Ну що ви, ваше благородіє, як дитина мала? Справа ж не лише в режимі… Самі розумієте… Та ви радійте, що все обійшлося. Радійте! Ви ще такий молодий. І не заперечуйте: чоловік під сорок – коньячок з лимоном, тільки-но починає по-справжньому відчувати смак життя. Передихнете, відпочинете трохи, від війни відійдете, нерви заспокоїте, судини свої побалуєте помічною мікстуркою, яку я вам обов’язково припишу. Що буде далі – час покаже. Забажаєте – переведетеся назад із субмарини на корабель. А може, ваша красуня і не відпустить вас більше від себе. Чи вам самому з її гарячих обіймів не захочеться нікуди відчалювати. Яка жінка!.. Я б сам від такої нікуди не пішов. Тож залишитеся на березі, добудуєте свій будинок на Василівському острові, справите новосілля, заведете дітей, будете їх і дружину любити, на бали їздити, спортом займатися. Ну, ще щось придумаєте. Скільки на світі всіляких цікавих занять! Ви ж, вважайте, нічого, крім моря та війни, води та боїв, ще й не бачили. А земля також прекрасна, і життя не чорно-біле. Ну от, нам уже час спускатися – катер біля борту. Зможете сам чи допомога потрібна?

– Ще чого! Щоб мене попід руки вели… Я цілком у нормі.

Красуня… Не відпустить… Перед Данилом знову сяйнули аквамаринові очі серед морської безодні, звабливо зблиснуло ніжне біле плече, майнула хвиля чорного волосся. Лінда. Тільки в тій блакитній безодні явилася вона йому молодою, ще зовсім юною.

І враз тривога з новою силою вхопила за серце, стиснула горло. З Ліндою щось сталося! Авжеж, якесь лихо з його Ліндою! Цей несподіваний напад у каюті (цілком імовірно, що судини тут зовсім ні до чого, бо хіба корабельний лікар П’ятигорський може все знати?), дивне видіння, з’ява дружини у блакитній безодні на його та її улюбленому білому в яблуках Орликові – це попередження. Про що?.. Про те, що з Ліндою погано?

Вона так важко виношує дитину. Токсикоз, пригніченість, перепади настрою, роздратування, страх… Лінда не хотіла цієї вагітності, наче щось передчувала. А раптом сталося непередбачуване – і дитини взагалі не буде? А може, біда не з дитиною, а з самою Ліндою? Чи… з ним? Що як Лінда покинула його? От узяла та й поїхала кудись із Санкт-Петербурга, як уже колись із Лібави? Поїхала не сама. Біля неї ж завжди купа залицяльників крутиться. А коли така вродлива жінка так довго сама… Могла ж вона закохатися у котрогось…

Господи! Що за нісенітниці? Що за безглуздя? Звідки ці дурні думки, ця тривога? Ймовірно, також наслідок перепаду тиску, кисневого голодування і збою в кровообігу.

– Вам кепсько? – лікар нахилився, знову затиснув у пальцях зап’ясток, намацав пульс.

– Усе гаразд, Борисе Миколайовичу. Вам здалося.

Катер узяв курс на порт. Позаду стрімко зменшувалася темна сигароподібна субмарина, яка поки що дрейфувала на воді. Здавалося, вона прискорено розчинялася в анемічних сутінках білої ночі, що вже віддалялася, відходила за обрій. Ще трохи – і підводний човен зникне з поля зору. Навколо гострими гребенями хвиль щетинилося море. Під небом, зі сходу на захід, рухалася темна армада хмар. Тоді, у Лібаві, коли він уперше побачив Лінду, період літніх ночей тільки-но розпочинався.

3

До латвійського міста Лібави – однієї з баз Балтійського флоту Російської імперії – Данила Неродова, випускника Морського кадетського корпусу, направили для проходження практики. Прибув він із Санкт-Петербурга до цього латвійського порту, відомого тим, що його води ніколи не замерзали, а в них пришвартовувалися судна майже з усіх країн Європи, разом із двома однокашниками. Тут хлопців урочисто посвятили в корабельні гардемарини, або, як їх іще називали, каргарди, і прикріпили на цілий рік до команди корабельної охорони. Ця посвята, однак, ніяк не гарантувала майбутню службу на флоті. За рік вони мали скласти іспити. А вже після практики та іспитів хтось здобуде звання мічмана й назавжди пов’яже своє життя з морем, а когось можуть визнати непридатним для морської служби й відправити на суходіл.

Тож упродовж дванадцяти місяців треба було добряче попрацювати – про відпочинок, а тим паче про розваги, навіть думати не доводилося. Майбутні морські офіцери займалися фехтуванням, вправлялися у стрільбі з гвинтівок та револьверів, змагалися у плаванні та гонках під вітрилами, переймали від досвідчених «морських вовків» усілякі премудрості – і, звісно ж, намагалися не проштрафитися й не потрапити в немилість до суворого командування. Одне слово, байдикувати було ніколи, а гаяти час на дівчат – і поготів.

У портовий ресторанчик «Посейдон» Данило потрапив уже незадовго до закінчення практики. Семен Петров, один із петербурзької трійки, який, виявляється, бував тут уже не раз і дуже нахвалював це веселе місце, запросив найближчих друзів-гардемаринів – Микиту Сороку та Данила Неродова – відзначити свій двадцять четвертий день народження. Попередив, що в самому ресторані до них має приєднатися його кузен, який нібито спеціально прибув до Лібави, щоб привітати іменинника. Щоправда, Семко не вірив, що шалапутний родич добирався з Петербурга до Лібави заради нього, але якщо вже опинився тут, то чого б не зустрітися. Алекс, так звали кузена, на шість років молодший, навчається в Імператорському Олександрівському ліцеї – престижному закритому навчальному закладі, до якого приймають лише дітей потомствених дворян.

– Її високість Доля – як богиня Феміда: із зав’язаними очима й не завжди справедлива, – зітхнув Семко. – Це б мені там учитися, бо я дуже хотів стати дипломатом. Алексові ж більше підійшов би флот, бо йому аби мандрувати, він же весь час кудись поривається, у дитинстві навіть кілька разів із дому втікав і його перехоплювали аж в іншому місті. Як каже мій батько, Алекс народився з шилом у дупі, яке не дає йому всидіти на місці, тож він здобуває паралельно ще одну професію – великого магістра інтриг і таємниць. Таке от селяві: я хоч і дворянин, але з глибинки імперії, не того розмаху, то й зобов’язаний продовжувати сімейну військову традицію, а для кузена служба на флоті – нижче ватерлінії графа…

– Ватерлінія графа Петрова… Треба запам’ятати, – засміявся Микита.

– Та ні, Алекс – не Петров.

– А хто?

– Терпіння, друже, терпіння. Скоро дізнаєтеся. Попереджаю: для декого буде сюрприз.

Алекс уже чекав їх у «Посейдоні». На півголови нижчий за кузена й на цілу голову – за Данила, з бліднуватим, зовсім не прихопленим засмагою обличчям та акуратною, приборканою бріоліном світлою стрижкою, він геть не справляв враження непосиди й любителя мандрів. Нагадував радше старанного зубрія, який нечасто виходить із бібліотеки. Утім, така доля всіх першокурсників. Це вже потім вони починають надолужувати згаяний за підручниками час і цікавитися більше практикою життя, ніж теорією наук.

– Неродов, – відрекомендувався Данило.

– Так, Неродов. Олексій Неродов, – здивовано повторив Алекс. – А ви хто?

– Кажу ж, Неродов, – повторив Данило.

– Ні, це я граф Неродов, – трохи роздратовано подивився на нього Алекс. – А ви?..

– Балтійський бриз. Який сюрприз! – засміявся Семен. – Я ж попереджав, попереджав про сюрприз!

– Що за дурний розіграш? Цього не може бути! – аристократичний лоск Алекса сповз із його блідого обличчя, він пройняв Данила колючим сірим поглядом.

– А ніхто й не думав розігрувати, – запевнив Семко. – Просто ви однофамільці.

– А може, й родичі, – додав Микита. – Чом би й ні? Десь колись якогось дня розбрелась одна рідня…

– Еге ж, розбрелися Адамові діти та й по всьому білому світу. Якщо починати з Едему, то звісно ж, що всі ми свояки. А якщо серйозно… Щось мені підказує, що гардемарин Неродов не з того роду. – Алекс уже опанував себе, іронічно посміхнувся і підійшов упритул до Данила. – А звідки прибуло в ці краї ваше благородіє, якщо не секрет?

– Із-під Білгорода.

– Якщо мене не підводить пам’ять, а вона не повинна підвести, бо з географії у мене «відмінно», то Білгород – Малоросія. Отже, ви малорос? Тоді питання про гіпотетичну можливість перетину в енному столітті шляхів наших предків відпадає само собою. Щоб ви знали, панове, наш великороський дворянський рід Неродових зафіксовано в анналах історії ще з часів Куликовської битви. А це, смію вам нагадати, чотирнадцяте століття. Я знаю всі п’ять гілок свого родинного дерева…

– А може, не всі, – Микиті явно хотілося піддражнити самовпевненого ліцеїста.

– Усі! – категорично заперечив Алекс.

Данило промовчав. Після того як цей блідолиций сказав «у Малоросії», йому не захотілося не те що розповідати про свій рід, пояснювати походження свого прізвища, а й узагалі розмовляти з цим титулованим чваньком. Якась тінь пролягла раптом поміж ними та так і не зникла впродовж вечора. Це вже пізніше, коли вино ще більше розв’язало Алексові язика, гардемарини дізналися, чого такий зациклений імператорський ліцеїст на своєму прізвищі.

Колись саме гілка Алексових предків потрапила в опалу за те, що однією з перших визнала царя Дмитра. Якийсь прапрапра Алекса навіть посвідчив на Євангелії, що Дмитро – вседержитель Росії. А коли той помер, виявилося, що це був самозванець, Лжедмитрій, якийсь чернець Гришка Отреп’єв, який обманом зійшов на престол. Сувора розправа чекала на всіх, хто сприяв цьому й підтримував лжецаря. Опальну родину Неродових позбавили її шляхетського прізвища, замість нього записали Отреп’євими й вислали на периферію, в Ярославль. Двісті років Неродови вперто боролися за повернення свого справжнього прізвища і своїх дворянських привілеїв. А повернувши, носилися з ними так, наче це вони самі раптом зійшли на трон.

Данило також мав добру пам’ять і «відмінно» не лише з географії, а й з історії. Він до дрібниць знав перипетії, пов’язані зі Лжедмитрієм. Найпершими Гришку Отреп’єва визнали царем Дмитром польський король Сигізмунд Третій та наближена до нього шляхта. Кілька з тих відомих шляхетських родин, які підтримали царя-самозванця, мали величезні маєтності в Речі Посполитій. Слідом за ними поспішили заявити про свою вірнопідданість Лжедмитрієві й дрібніші шляхтичі. Вочевидь, серед них були й предки Алекса, яких відправили в Ярославль за лжесвідчення і гріхопадіння. Такими «чеснотами» зазвичай не хваляться, навпаки, намагаються про них мовчати, а за стільки століть можна було б і взагалі забути. Тож Алекс даремно так гне кирпу. Великорос він, бачте, аж від самого сотворіння світу… Нащадок героя Куликовської битви… Граф Неродов власною персоною… А може, й не Неродов? Хто тепер може достеменно знати, як із самого початку, із самого-самого, звучало це прізвище? Хто це може особисто засвідчити й підтвердити? У цих шляхетських родословних історіях стільки плутанини й домислів…

Витоки Данилового роду – в Україні, офіційно – також у Речі Посполитій, яка тоді підгребла під себе українські землі. Тож хтозна, може, вони з Алексом і справді могли бути родичами в якомусь енному коліні. Але йому не хотілося б родичатися з цим самовпевненим прилизаним графом, навіть якби котрийсь із літописів підтвердив це дуже-дуже химерне припущення. Вони ж – антиподи, абсолютно різні як зовні, так і, мабуть, за вдачею.

Данилів рід бере початок не з Білгорода, а з-під невеличкого міста Ковеля на Волині. Сам Данило там ніколи не був і навіть не уявляв, який він, той Ковель. Знав із розповідей діда Матвія, що десь там народився козак Нерода, від якого потім пішла ціла династія козацької старшини. Коли Катерина ІІ зруйнувала Січ, Данилів прадід Северин опинився у Санкт-Петербурзі, де, звісно ж, пригодилися його військові навики. Саме за особливі військові заслуги, мужність і відвагу, проявлені на полі бою, полковникові Северину Нероді було даровано особисте дворянство, яке згодом, після продовження відданої служби на військовому поприщі, перейшло у спадкове. Заодно було змінено і прізвище новопосвяченого дворянина – у дарчій грамоті замість Нерода написали Неродов. Тоді багато українських імен було переінакшено на московський лад. Прадід отримав землю неподалік від українського міста Білгорода, де згодом збудував садибу, із якої після відставки нікуди більше не виїжджав. Там, під опікою діда Матвія, і пройшло Данилове дитинство.

Але навіщо це знати цьому блідолицьому графеняті, яке так чваниться своїм походженням, ніби його предки врятували землю від космічної катастрофи? Подумаєш, страждали вони, бо за визнання не того царя аж двісті років були Отреп’євими… То й що? Як не називалися, але ж кайданами на каторзі не бряжчали, землі вдосталь мали, самі на ній не орали, не сіяли, не батракували й не голодували.

Надвечір’я, оповите блідою імлою, скапувало на пристань дрібним нудотним дощем. Порт обезлюднів. Зате простора ресторанна зала виявилася вщерть заповненою. Компанії, суто чоловічі, ніби змагалися у дотепності та вмінні випити й повеселитися. Хтось навіть одягнувся під Посейдона, який буцімто вийшов із морської глибини й вирішив трохи розважитися в цьому закладі, названому на його високу всеокеанську честь. Здавалося, що й справді це сам бог морів, заховавшись десь посеред розпашілих міцних чоловічих тіл, що час від часу зривалися зі стільців і під музику вибивали ногами матроську чечітку та веселу «Циганочку», енергійно розхитував підлогу, розгойдував старовинні світильники на стелі та подзвонював скляними келихами на столах.

Ближче до вечора зала якось враз угомонилася, притихла, немов розслаблений під час антракту гамірний хор після владного помаху палички диригента. Відвідувачі дружно повернули голови до невеличкого дерев’яного подіуму. На подіум вийшла дівчина: чорна хвиля волосся, що спадала на оголені плечі, відтінювала білу, ніби аж сяючу зсередини шкіру, а вечірня сукня кольору морської хвилі підкреслювала аквамарин її очей.

– Дивіться, хлопці, яка німфа! – захоплено прицмокнув Микита.

– Що там німфа? Сама богиня Наяда! Щойно з морських хвиль випірнула, роззирнулася туди-сюди – і хутесенько придріботіла до ресторану. Прочитала на вивісці напис «Посейдон» і подумала, що це наземні апартаменти її підводного повелителя й покровителя, – засміявся Алекс. – Наївна дурненька морська істота!

Данилові стало неприємно від Алексового сміху.

– До чого ти хилиш? Із чого видно, що вона дурненька?

– Із того! Усі ці співачки з ресторанів та кабаре однакові – гарненькі, дурненькі, солоденькі й на все готові.

– Що означає «на все готові»? – здивувався Данило.

– А те й означає, що їх тільки пальцем помани. От покличу цю вашу німфочку… Ось так-от, одним мізинцем махну – і вона притюпає.

– Ого! Та ти, виявляється, справжній донжуан! Ану спробуй! Спробуй! – піддражнив Алекса Микита.

– Ха! Раз плюнути! От хай трохи поспіває, розігріється, розійдеться – і тоді самі побачите.

– Закладемося? – раптом ожив Семко.

– А чого, можна й закластися, – стенув плечима Алекс.

– На скільки? – перепитав Семко.

– На пляшку шампанського.

– Сама богиня Наяда, а парі́ лише на пляшку шампанського? – розчаровано присвиснув Микита. – На ящик – і не менше!

– Даниле, розбивай! Хутко! – смикнув Данила за рукав Семко.

Данило глянув на стиснуті правиці сперечальників і відвернувся.

– Ану вас, хлопці… Краще послухаймо.

– Я розіб’ю! – напросився Микита.

Ресторанний оркестр із п’яти музикантів, які досі вправлялися в танцювальних ритмах, заграв щось ліричне, радше навіть меланхолійно-сентиментальне. Дівчина заплющила очі й заспівала. Її тендітна фігурка ніяк не вписувалася у цю залу з м’язистими, немов із каменю витесаними чоловічими торсами. Її ніжне сопрано неймовірно дисонувало з огрубілими голосами, що звикли перекрикувати морську стихію. Здавалося, що співачка з’явилася з якогось іншого світу, що сама вона – тільки дивний кольоровий фантом, який чогось заблукав на приморській території Лібави й цілком випадково постав перед підпилими чоловічими компаніями.

«Іще дівчинка. Років шістнадцять, не більше. Як вона тут опинилася? Хто її відпустив саму, без супроводу, беззахисну, в таке місце?» – подумав Данило. І раптом відчув, як дивний щем пройняв його тіло, прокотився судинами, збуривши кров, і вп’явся у серце. З ним сталося те, що французи називають coup de foudre – удар блискавки. Йому несподівано захотілося вийти на кругле дерев’яне підвищення в кутку зали, впасти на коліна, обхопити руками тоненький стан, відчути під пальцями гнучке дівоче тіло, зазирнути в аквамаринові очі. Хотілося захистити незнайомку, дати в пику комусь із цих осоловілих ґевалів, які роздягали її своїми жадібними голодними поглядами. От якби котрийсь із них наблизився до неї… Якби хтось кинув якесь слівце на її адресу… Якби тільки… Він підвівся, роззирнувся навколо, навіть стиснув кулаки. Але публіка спокійно сиділа за столами, ніхто до дівчини не наближався, ображати її не збирався. Вочевидь, тут її вже знали. Хтось, цілком імовірно, навіть спеціально приходив до ресторанчика, щоб помилуватися юною співачкою, послухати її спів.

І справді знали, бо щойно вона закінчила пісню, як почулися оплески і схвальне «Браво, Ліндо!» Данило також закричав. Кричав і повторював її ім’я, вигукував його на всі лади в різних голосових регістрах, від високого до низького, немов хотів пізнати, дослідити його – на дотик, на колір, на смак, на запах. Лінда… Ім’я пахло нагрітим на сонці морем, бриніло, як ранковий літній бриз, і залишало терпкувато-солоний присмак на вустах.

– Ти що, очманів? – щосили гупнув кулаком по столу Алекс. – Отямся! І на чужий коровай рота не роззявляй. А то муха влетить.

– Ти чого це кулаками розмахався? – повернувся до нього Данило. – І до чого тут твій коровай?

– До того самого, що й муха, – зареготав Алекс. – Уже забув, хто тут ящик шампанського обіцяв? Отож-бо! Сиди й учись, як співучим німфам голови заморочувати.

– Ти цього не зробиш! – схопив його за руку Данило.

– Ще й як зроблю!

Алекс відірвав від себе Данилову руку, підвівся й, похитуючись, попрямував до подіуму. Почекав трохи, поки оркестр закінчив мелодію. Тоді підійшов до Лінди, щось прошепотів їй на вухо, спробував обійняти за стан. Дівчина відповіла ляпасом. Це було так несподівано, що Алекс розгубився. Схопився рукою за щоку й завмер. А зала тим часом вибухнула оплесками.

– Браво! – закричало чоловіцтво. – Браво, Ліндо!

«Браво» було адресоване не так її вокалу, як отому лункому ляпасові. Алекс повернувся до столу, ледве стримуючи лють. Був схожий на шкодливого кота, якого хтось кинув у воду, і тепер він фиркав, обтрушувався, намагаючись обсохнути й повернути фасон.

– Не робіть передчасних висновків! – Алекс нарешті опанував себе. – Ви таки скупаєтеся в шампанському. Тільки не сьогодні. Перенесемо ваш тріумф на інший день і в інше місце. Я ще кілька днів буду в Лібаві. А зараз вам час повертатися. Правда ж, Семене?

– Повертатися? – похопився Данило. Він забув, що вони зайшли сюди ненадовго.

– А ти що ж, уже й ночувати тут зібрався? – Семко рішуче відсунув келихи до середини столу. – Думаєш, ця Наяда тебе у свої апартаменти поведе? Охолонь, Даниле! А то ще, чого доброго, справді в підводних володіннях Посейдона опинишся. Тутешні німфи такі… Алекс правду каже, від них усього можна очікувати.

– Еге ж, у тихій воді чорти водяться! І чортиці теж, – Микита підкинув і свою порцію хмизу до Алексового вогню.

– Чортиця вона чи не чортиця… А от що відьма – це точно! Ну нічого, ще не кінець світу, життя триває, і ми з нею ще побачимося… Побачимося… – прошепотів Алекс.

– Хлопці, за півгодини піднімуть трап, до того часу ми маємо бути на судні. – Семко намагався згладити ситуацію і заодно нагадати про те, що слід прощатися з «Посейдоном».

– Хай собі піднімають! – відмахнувся Данило.

– Хай собі піднімають! – підтримав його Микита. – А ми тим часом вип’ємо. За тих, хто в морі, й за тих, хто вдома! За те, щоб незабаром усіма морями й океанами ми ходили капітанами!

– Який гарний тост, друже гардемарине! Який чудовий тост! Сім футів нам під кілем! – обійняв його Данило.

– Хлопці, та ви геть сп’яніли! – Алекс поплескав Данила й Микиту по плечах і підвівся. – Але що вам сказав Семен? Час іти.

– А ми не підемо! – затявся Данило.

– Та вони не просто сп’яніли, а ще й здуріли! – розсердився Семко. – А розплачуватися за все доведеться мені.

– Не треба! Я сам за себе заплачу! – Данило дістав портмоне. – Скільки з мене, Семене?

– Іди ти до біса! – відштовхнув його руку Семко. – Не про вечерю ж мова. Розплачуватися доведеться за порушення дисципліни… Тиждень по черзі будемо галюн[9] драїти, наче якісь зелені салаги. Мені, може, й довше доведеться, бо вже раз мав три наряди за запізнення. І навіщо було вас сюди приводити? Гардемарини… Та які ви гардемарини? В’язні кают, ченці з келій! Такі вже законослухняні, правильні та дресировані, аж нудить від вас. Та у вас очі більше розвинені, ніж мізки. Тільки-но вгледіли гарненьку співулю – і зразу пустили слинку, ніби досі дівчат не бачили. Забираймося звідси, і то хутчіше!

– Ви йдіть, а я потім сам… – попросив Данило.

– А й справді, залиште його. Хай собі слухає, а тоді сам добирається і розбирається. Він же не дитина, – хмикнув Алекс.

– Е, ні. Ти, Алексе, не моряк і морського закону не знаєш. А морський закон що каже? Сам погибай, а товариша не кидай. Ось так! – заперечив Микита. – Тож ми як разом сюди причалили, так разом звідси й відчалимо.

– Ну й відчалюйте! А мене боцман не виглядає, капітан не покарає, морський закон ні до чого не зобов’язує, у готель можу повернутися, коли заманеться. А можу й зовсім не повертатися, переночую в іншому місці. Може, навіть… Але не загадуватиму наперед. Тож бувайте, а я залишаюся. Час іще ранній. – Алекс помахав рукою і потягнувся за келихом.

– Тільки не здумай іще раз до неї підходити! – сказав Данило.

– А якщо надумаю? – виклично посміхнувся Алекс. – То що?

– То якір тобі в зад, сіль в очі й морський їжак у горлянку! – Данило одним залпом вистрелив усі лайки, які чув на судні.

Семен та Микита підхопили його попід руки й буквально потягли до виходу. Він мало шию не скрутив, повертаючи голову то до подіуму, на якому стояла Лінда, то до столика, за яким сидів Алекс. Намагався вирватися, щоб дати в пику цьому самозакоханому шмаркачеві, який корчив із себе досвідченого ловеласа. Але друзі не відпустили.

4

Якщо він тоді захмелів, то не лише від вина. І покидаючи «Посейдон», думав тільки про те, як повернеться до нього знову.

Прийшов наступного вечора. Приніс оберемок білого ясмину, що саме розцвів на одній із приморських вуличок Лібави. Розсипав віялом біля її ніг. Хтось заплескав у долоні, хтось вигукнув «Браво!» Вона й не помітила. Чи вдала, що не помітила?

Не дочекався закінчення її виступу. Мусив поспішати. Казкова Попелюшка залишала будинок принца в розпал балу і втікала рівно опівночі. Йому треба було повертатися значно раніше – суворий командир навчального загону морських суден так само вимагав дотримання встановлених часових рамок, як і добра Попелющина фея.

Третього вечора відлучитися з корабля не зміг. І четвертого та п’ятого також. Про те, щоб відпроситися, навіть не йшлося. А вогонь, що так несподівано з’явився після удару блискавки в «Посейдоні», лише посилювався. Його нічим не можна було загасити. Прострелене невидимою стрілою Амура серце згоряло в тому полум’ї. Врятувати його могла тільки одна людина – Лінда.

І тоді Данило вирішив ризикнути. Увечері після відбою зачинився разом із друзями-гардемаринами в кубрику для практикантів, але спати не ліг. Хлопці знали про його задум. Микита був «за», Семен відмовляв, проте обидва обіцяли прикрити. Біля борту судна його чекала шлюпка з найнятим матросом. Відпливли тихо і, здавалося, непоміченими. А припливли – просто в руки командира навчального загону. Хтось видав закоханого, попередив капітана Бартенєва про його відлучення, яке (якби тільки командир цього захотів) можна було класифікувати і як утечу. В усякому разі таке порушення могло вплинути на оцінку за практику й навіть спричинитися до відрахування недисциплінованого гардемарина. І після цього Данило Неродов уже найближчим часом не став би мічманом, а пізніше не зробив би кар’єру морського офіцера.

Як не дивно, але командир навчального загону Бартенєв ґвалт зчиняти не став. Може, донощик на Данила Неродова не викликав у нього симпатії. А може, капітан просто поспівчував закоханому. Він добре розумів, що коїться з його зразковим практикантом, який останнім часом став наче сам не свій. Колись і він був таким. Також кохав до нестями, згоряв від нетерпіння, потай утікав на побачення, навіть мав за це дисциплінарне стягнення. Та чого тільки в житті не було через тих юних спокусниць! Але це аж ніяк не вплинуло на його капітанський вишкіл і командирські здібності. Тож Михайло Бартенєв досить поблажливо поставився до цієї романтичної крамоли. Але дисципліна є дисципліна – за її порушення треба відповідати. Тиждень Данило Неродов, нащадок дворянського роду й один із найуспішніших випускників Морського кадетського корпусу, змушений був не розлучатися зі шваброю, ганчірками та відром. Довелося й галюн драїти. Ще один тиждень його просто не відпускали з корабля.

Та все погане колись закінчується. Нарешті він мав звільнення на цілий день. Уже знав, де живе Лінда, – рудий кларнетист із ресторанного оркестру трохи поторгувався і все ж таки продав інформацію. Данило із самого ранку розшукав будинок, захований у невеликому, але тінистому садку неподалік від порту, і зайняв пост біля його воріт. Просто під ними рясно білів кущ ясмину. Може, Лінда тоді через те й не зреагувала на його букет, що ясмин для неї був звичним? Мабуть, треба було пошукати щось більш екзотичне. Вирішив: просидить хоч цілий день, але мусить побачити її, поговорити з нею, а якщо пощастить – то й прогулятися містом або біля моря.

Ліндина синя в білий горошок сукенка кілька разів майнула перед вікнами з блакитними віконницями, трохи затримувалася за кущем ясмину, що так пахкотів, аж Данилові в голові запаморочилося, і знову зникала за дверима. Напевне, дівчина помітила свого закоханого шанувальника, який кілька вечорів не зводив з неї очей, а потім раптом наче крізь землю провалився. Авжеж, помітила. І тепер здогадалася, чого він застиг біля воріт будинку, як маяк біля морського узбережжя. Але дівчині цікаво було, скільки часу морячок готовий чекати її. Вийшла з двору, коли сонце вже добряче почало припікати. Навіть не повернула голову в бік Данила, розгонисто попрямувала від дому. Він наздогнав її, пішов поруч.

– Добридень! Куди так поспішаєте, Ліндо?

– Ах, це ви?! – Лінда зобразила щире здивування. – А я вже думала, що вас русалка звабила й на дно моря затягнула. У них же зараз саме розпочався сезон полювання на моряків, особливо на гардемаринів. Тож пильнуйтеся!

– От якби ви були русалкою, то я б…

– Ще чого! – вигукнула Лінда. – Мені й на землі добре!

– Я хотів сказати…

– Що хтось найняв вас моїм особистим охоронцем? – посміхнулася лукаво. – І скільки за це тепер платять?

– Я відмовився від платні, вирішив поповнити ряди благодійників, – відповів їй у тон.

– І що ви оце зібралися тут благодіяти?

– Та що накажете. Міг би ваші речі за вами носити, а ще краще – вас саму на руках…

– О! Як це доречно, як вчасно, вельмишановний пане адмірале. Тільки-но я загадала бажання, а ви вже й тут. Ну просто самі небеса мені вас послали.

– Справді?

Данило вже хотів підхопити її на руки, але дівчина спритно відскочила й голосно засміялася.

– Ні-ні, не мене! А от моїй подружці якраз дуже знадобляться надійні чоловічі руки. Тож я з радістю вручаю її вам. Прошу любити, носити й не загубити. – Лінда розкрила білу парасолю з кістяною полірованою ручкою і простягнула її Данилові. – Ах, я ж вас іще не познайомила. Оце моя подружка – мадемуазель Парасоля. Вона щойно з Парижа приїхала, по-нашому говорити ще не вміє, то я поки що буду між вами за перекладачку. Люба Парасолько, цього ґречного пана звати… Ой, а я й не знаю. То як вас звати?

– Данило.

– Отож, люба Парасолько, цього ґречного пана звати Данилом, по-вашому, по-французьки – Даніелем. Даниле-Даніелю, бережіть мою подружку Парасольку як зіницю ока! Бо якщо не вбережете – міжнародний скандал розгориться, Франція оголосить війну Росії.

– Клянусь носити й оберігати! Хай буде мир на всій землі! Але… Навіщо вам парасоля? Хіба десь тут неподалік заховався дощ, якого я, засліплений вашою неземною вродою, чомусь не помітив? – здивувався він.

– Ні, на нас дивиться сонце, яке сьогодні навіть не збирається ховатися за хмари. А мені не личить засмага. Бачите, яка в мене ніжна шкіра – як пелюстка білої троянди. Це мені один шанувальник так сказав. Він пише вірші й дуже добре розуміється на шкірі. Отож, якщо вже нав’язалися в охоронці, пане адмірале, то й охороняйте мене від цього жовтого космічного нахаби. І про мою подружку не забувайте. До речі, щоб ви знали – парасолі були придумані ще до нашої ери для того, щоб захищати жінок від сонця. Це вже потім їх почали використовувати під час дощу.

Вони вийшли до моря, зупинилися на пірсі, до одного боку якого було пришвартоване невеличке судно, а до другого – ліниво лащилася зеленкувата хвиля. Місяць тому гардемарину Неродову вручили срібну медаль «За порятунок потопельника» – він витягнув із води чоловіка, який упав за борт. Тож, ідучи на побачення, начепив свою першу відзнаку за хоробрість. Чваньком себе ніколи не вважав, але раптом захотілося похизуватися, постати перед коханою дівчиною героєм.

Лінда, звісно ж, не могла не помітити сяюче кружальце на білому літньому кітелі. А коли почула історію нагороди, попросила дати потримати її. Данило передав дівчині парасолю і взявся відшпилювати медаль. Тієї ж миті білий шовк, пожбурений Ліндою і підхоплений вітром, зметнувся над пірсом, як парашут, і впав на воду.

– Рятуйте! Лінда тоне! – розпачливо пролунало над пірсом.

Данило навіть не вгледів, що саме упало в море, блискавично шубовснув слідом за «потопельницею». А коли вибрався на пірс, у мокрому одязі, прилиплому до тіла, зі скуйовдженим волоссям і парасолькою в руках, Лінда голосно засміялася:

– Який же ви смішний і… потішний!

– Отже, вашу дорогу подружку вже перейменовано. Тепер її звуть Ліндою! – спересердя кинув Данило.

– Це по-нашому Лінда, а по-французьки Парасоля, – дівчина ніяк не могла вгамувати сміх.

– Зрозуміло… Маєте мене за бовдура. Ніби я не знаю, що ім’я Лінда походить не з французької, а з німецької. Й означає це слово щось дуже миле, ніжне, гарне та лагідне. А ви… Ви – як оця парасоля. Закортіло посміятися? Ну що ж, смійтеся на здоров’я! – Данило відвернувся і вже хотів піти геть.

Він не розгнівався. Просто стало страшенно незручно перед дівчиною за такий непрезентабельний вигляд. Так готувався до зустрічі, так прасував кітель і штани, щоб ані зморщечки, ані складочки, а тут – маєш тобі: як п’яний докер після зарплати.

Лінда стала перед ним, розкинувши руки, примхливо надула губки.

– Ну, не сердься! Не така вже я… парасоля. Просто подумала: а може, твоя медаль позичена? Така вона гарненька, новенька, блискуча, але чи справжня? Тобто вона справжня, звісно ж, справжня. А от твоя чи в когось позичена?

– Як це – позичена? – сторопів Данило.

– Усяке буває. Тут один уже приходив… З Орденом Святого Георгія на грудях. У мого покійного дідуся такий був – він служив на крейсері «Варяг» під час японської війни, там його японці поранили, ну а потім росіяни нагородили. А цей… Не знаю, може, його дід також воював з японцями. Одне слово, тут стільки хвальків розвелося останнім часом… Так і ходять, так і ходять… Просто в очах від них мерехтить.

– Хіба я схожий на хвалька?

– На того, що вдавав із себе ветерана російсько-японської війни? Гм… Дай краще на тебе подивлюся… Здається, ні. Той нижчий, світліший, такий, знаєш, якийсь… ніби під снігом досі ховався і ні сонце, ні вітер його не торкалися. Ні-ні, він зовсім інший. Але це ще нічого не означає. Хвальки бувають різні. Раптом виявилося б, що ти навіть плавати не вмієш, не те що когось із води витягти. Усяке буває.

– Буває, що й краб на гітарі грає, а медуза співає. А якби справді не вмів? Що тоді? От пішов би на дно, рибам на корм. Тоді б ти так само сміялася? – він також перейшов на «ти».

– Дурненький! Тоді б я тебе врятувала. Я, щоб ти знав, плаваю, мов рибка. А заодно і медаль присвоїла б. Уявляєш: іду собі отак вулицею, а на грудях оця срібна блямбочка з написом «За порятунок потопельника». І всі озираються: «Яка мужня дівчина пішла!» Але все по-чесному, тож хай твоя цяцька залишається тобі – ти її сьогодні вдруге заслужив.

– Тільки її?

– А що б ти ще хотів?

– Твій поцілунок.

– Гм…

– Один-єдиний!

– Гм…

– Готовий обміняти його на медаль.

– Потрібна мені ця медаль, як дельфінові капелюх.

Не дуже сподівався на те, що вона й справді поцілує. Але Лінда раптом крутнулася на підборах, підбігла до нього, обхопила його шию руками і дзвінко чмокнула в щоку. Данило спіймав її, притиснув до себе, відшукав вустами вуста. Подумав, що збоку це, мабуть, має дуже кумедний вигляд: скуйовджений і мокрий як хлющ гардемарин просто на пірсі обіймається з юною красунею. Але що йому до того, який це має вигляд. Хай заздрять!

У ресторані Лінда ні з ким не розмовляла, не реагувала на жарти, не відповідала на компліменти, здавалося, навіть ненароком зустрітися поглядом із кимось не сміла – просто-таки скромна міс Таємничість. Може, побоювалася грубуватої публіки, намагалася тримати дистанцію між нею та своїм маленьким подіумом. А може, грала роль фатальної панни, входила у придуманий нею ж образ. Тепер перед Данилом відкрилася інша Лінда – весела, дотепна, грайлива, навіть трохи примхлива. Це ніскілечки не розчарувало його. Навпаки, такою вона йому ще більше подобалася. Він недолюблював манірних зануд, із якими доводилося танцювати на вечірках у Санкт-Петербурзі під пильними поглядами їхніх іще манірніших матусь.

5

Практика в Лібаві добігла кінця. Гардемарин Данило Неродов успішно склав іспити й здобув звання мічмана. Час було повертатися до Санкт-Петербурга. Він не уявляв, як розлучиться зі своєю Ліндою, як житиме без її голосу, жартів, сміху, очей. Звісно ж, бути завжди поруч із коханою йому не доведеться – не та у нього професія. Але як би було добре повертатися додому, де вона чекає.

– Їдь зі мною, – запропонував перед прощанням.

– Тобі потрібен охоронець у дорозі? – засміялася.

– Мені потрібна ти!

– Як охоронець? – знову лукаво зблиснула очима.

– Як дружина. Хочеш – одружимося в Петербурзі, а хочеш – обвінчаємося в Лібаві.

– Я не збираюся заміж.

– То зберешся. Як не тепер, то в четвер. Трохи подумаєш і зберешся. Я почекаю. Ти ж кохаєш мене?

– Люблю! Але… Ні-ні-ні! Ні тепер, ні в четвер, ні на той рік у цю пору, як піде дощик угору. Хочу бути вільною. Віль-но-ю! Хочу співати, грати, сама вирішувати, куди мені йти і що робити. Ти любиш море, казав, що життя без нього не уявляєш. От і я також не уявляю свого життя без того, що мені до душі. Колись стану знаменитою актрисою, запрошу тебе до театру. Ти на той час, мабуть, уже будеш адміралом – поважним таким, сивим, із вусами й бородою. Подаруєш мені оберемок квітів – такий величезний, як тоді у «Посейдоні», але це буде не ясмин, а, скажімо, гіацинти чи лілеї. І всі ахнуть: «Який у Лінди солідний шанувальник. Який сивий, вусатий, бородатий і трохи пузатий. А вона така вродлива й молода!»

– А ти що ж, ніскілечки не змінишся? – усміхнувся Данило.

– Звісно ж ні. Я залишуся молодою аж до самої-самої смерті. Бо ж актриси ніколи не старіють, тим паче незаміжні. Заміжжя, Данилку, – це кайдани для творчої жінки. Так мені одна дуже мудра пані сказала. Навіщо мені кайдани?

Виявляється, хтось пообіцяв узяти її до театру, який недавно відкрився в Лібаві. Тато, щоправда, заарканився, сказав: лише через його труп. Лінда не хоче переступати через труп рідного татуся, але пригрозила: якщо він не поступиться, то вона втече з дому. От візьме і втече. Може, до Риги, а може, й до самого Парижа чи Лондона. Хіба її там не приймуть? Із такою вродою, з таким голосом…

Данило зрозумів, що вона знову повторює чиїсь слова, які благодатним дощем упали на ґрунт амбітної дівочої мрії.

– До вроди та голосу ще й освіта не завадила б, – зауважив. – Можна було б спробувати кудись вступити. У Санкт-Петербурзі є театральне училище і Драматичні курси Райгофа. Звідти вийшло чимало знаменитостей. Ти могла б учитися і зі мною зустрічатися.

– Навіщо вчитись, якщо мене вже беруть актрисою, – відмахнулася Лінда. – Лише час намарне втрачати. Побачиш: за рік я запрошу тебе на прем’єру, у якій гратиму головну роль.

* * *

За рік він дізнався, що Лінда вийшла заміж. За власника того самого ресторану, в якому вечорами підробляла співачкою. Про це йому сказав Алекс.

Із Олексієм Неродовим Данило зустрівся випадково. Адміралтейство організувало виставку картин художників-мариністів. Під час відкриття у виставковій залі яблуку ніде було впасти. Обіцяли, що за два тижні, по завершенні експозиції, відбудеться аукціон, виручені на ньому гроші підуть на підтримку молодих талантів, які пробують сили в морській тематиці. Данило вирішив, що придбає щось зі спадщини свого улюбленого Айвазовського. Зупинився перед його роботами.

– Цікавитеся Айвазовським?

Данило обернувся на голос і побачив юнака, який водив по ньому сірими прискіпливими й водночас сторожкими очима. Погляд начебто знайомий, але…

– Не впізнаєте? Невже я так змінився? Граф Олексій Неродов. Алекс. Кузен Семена Петрова. Ми разом у «Посейдоні» Семкові іменини відзначали.

Алекс і справді змінився. Витягнувся, трохи поширшав у плечах, порум’янішав. Данило не став коментувати цих змін.

– Кажуть, що буде аукціон. От я й придивляюся, що б його купити, – мовив, аби не мовчати.

– Щось із Айвазовського?

– Безперечно!

– Гм… А я б радше купив Боголюбова або Лагоріо. У Лагоріо дуже милі морські пейзажі.

– А в Айвазовського просто геніальні! Хотілося б мати «Ніч на морі».

– То ви романтик?! А мені здавалося, що вам більше підійшла б картина «Бриг “Меркурій”», і то саме перший варіант, де наш бриг атакують два ворожі кораблі. А ви, значить, на пейзаж накинули оком.

– Айвазовський – і романтик, і баталіст. Одне другому не заважає.

– І все одно морські пейзажі Лагоріо кращі.

– На колір і смак товариш не всяк, – розвів руками Данило.

– Колір і смак – не головне.

– А що, на вашу думку, головне?

– Чоловіча дружба, справжня, перевірена часом. Ви, здається, близько товаришували з моїм кузеном. Як він?

– Ми тепер на різних суднах ходимо, – відповів Данило. – Після закінчення навчання майже й не зустрічалися.

– Шкода, шкода. А я хотів якось зібрати всіх трьох – вас, Семена й того, не пригадаю, як його звати…

– Микита. Але чого це раптом? З якого такого дива?

– Та ж маю перед вами боржок, – засміявся Алекс. – Пам’ятаєте, я обіцяв ящик шампанського… Через ту малолітню хвойдочку в ресторані «Посейдон»… Не люблю бути боржником. Може, хоча б удвох сходимо кудись посидіти?

Данило відмовився. Найбільше, чого йому хотілося, – щоб Алекс зник, зараз же, цієї ж миті, й більше ніколи не потрапляв йому на очі.

– Ну що ж, моя справа – запропонувати, а ваше право – погодитися чи відмовитися. До речі… Мабуть, вам буде неприємно – ви ж, здається, були закохані в ту артисточку, а вона й вас відшила. Так от, вискочила заміж ваша Лінда. І знаєте за кого? За власника того самого ресторану, в якому вечорами розважала п’яну публіку.

Алекс не міг приховати зловтішної посмішки, вона розповзлася по його обличчю, як пляма мазуту по воді. Він добре розумів, що завдає болю співрозмовникові. Стояв і не зводив із нього погляду, чекав, як той зреагує – чи не зблідне, чи не вилається, чи не скривиться, чи не скаже щось непристойне про Лінду.

– Звідки такі відомості? – Данило проковтнув гіркий клубок, що підкотився до горла, і вдав байдужість.

– Та… Був я недавно в Лібаві, випадково зайшов до того ресторану.

«Якщо був, то зовсім не випадково. Значить, незважаючи на привселюдний ляпас і невдалу браваду перед Ліндою з позиченим Орденом Святого Георгія, досі не може її забути, намагався ще раз підібратися до неї», – подумав Данило.

Це повідомлення стало для нього громом серед ясного неба. Досі він надсилав Лінді сповнені любові листи. Вона відповідала зрідка. Але він уперто сподівався, що дівчина передумає і прийме його пропозицію. Зрештою, вона ж іще така молода. Тепер, значить, ще й багата. Адже власникові «Посейдона» належать іще кілька ресторацій та крамниць. Торгівля в портовому місті йде жваво, бізнес Ліндиного чоловіка процвітає, і юна романтична дружина має всі шанси перетворитися невдовзі на багату самовдоволену міщанку.

Лінда – міщанка?! Він не міг цього уявити. Що ж сталося з його дівчинкою? Що змусило її зробити цей крок? Клятий торгаш!

Хотів поїхати до Лібави, поговорити. Але що це дасть? Що змінить? Перестав писати. Та не міг перестати думати.

А ще за рік Лінда сама навідалася до Санкт-Петербурга. Точніше, не сама, а в супроводі дебелої служниці, схожої на настороженого вусатого корабельного охоронця-коргарда. Ліндина охоронниця волочилася за довіреним їй об’єктом, як нитка за голкою, не відступала ні на крок, готова будь-якої миті відбити атаку, підхопити свою пані, згребти в оберемок і перенести в безпечне місце. Очевидно, вона й справді мала такий наказ, але явно не від господині.