Читать книгу Енна. Дорога до себе - Надія Гуменюк - Страница 13
Частина перша
Енна
10
Пазл №…
Вінчання
ОглавлениеОбабіч миготять дерева – такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У кронах виспівує птаство. Я ще не чула такого потужного, багатоголосого та гармонійного співу – тисячі соло зливаються в одну ораторію, і при цьому – жодної фальшивої нотки.
Роман жартує:
– Ранкова репетиція народного пташиного хору під орудою маестро-солов’я. Це я запросив його на весілля.
– На весілля? – дивуюся. – На чиє весілля?
– На наше.
– То ми їдемо на… своє весілля?
– А ти й не здогадувалася?
– Ах ти ж… – Легенько штурхаю його під бік, лоскочу під пахвами і зразу ж припадаю до сильного засмаглого плеча, обнімаю за шию і голосно чмокаю у праве вухо.
– Ой-ой-ой! Я нічого не чую! – сміється Роман і зупиняє машину. – Цілуй і ліве, бо образиться.
Чмокаю й у ліве.
– А тепер я – твої вушка, бо вони також можуть образитися.
Він хапає мене в оберемок, притискає до себе і цілує мої вуха, потім плечі, шию, груди. Виходимо з машини і падаємо на траву. Поряд рум’яніє рясний кущ малини. Роман зриває ягоди, легенько обхоплює їх вустами і годує мене, як пташка маленьке пташеня. Ми цілуємося так довго, що вже й птаство встигає закінчити свою репетицію. Ранок переходить у день. Синя барва неба вилиняла на сонці, і тепер над нами гойдається білувато-блакитне шатро без жодної хмаринки.
Знову їдемо. Нарешті за деревами зблискує озеро. На його вузькому піщаному березі засмагає всього двоє пляжників – якась молода пара. По той бік озера, під кущами, що підступили до самої води, сидять троє рибалок із саморобними вудочками в руках.
– Ось тут ми зараз і освятимо наш шлюб, – рішуче заявляє Роман.
– Тут?
– Тут.
– Зараз?
– Зараз.
– Десь неподалік є церква і ми в ній повінчаємося? – перепитую здивовано. – Але ж… Ні-ні, я не проти. Та й з інституту мене вже не виключать, бо я його закінчила і диплом забрала. А от ти… Завтра ж про це будуть знати у твоїй редакції, і ти вилетиш з роботи, як корок із пляшки шампанського. Сам казав: священики мусять інформувати відповідні органи, хто в них вінчається чи дітей хрестить, – такий у них наказ від «контори глибокого буріння». Ти ж говорив…
Він закриває мені рот поцілунком.
– Знаєш, як називається це озеро? – запитує таємниче.
– Як?
– Святе.
– Святе?!
– Чого ти так дивуєшся? На Волині з десяток озер мають таку назву. Наше хотіли перейменувати ще у тисяча дев’ятсот шістдесятому, коли в селі закрили церкву. Тоді дуже багато церков закрили і чимало сіл та озер перейменували. Але тут щось у тих перейменувальників не склалося, і Святе так і залишилося Святим. Це незвичайне озеро. Кажуть, колись, у давнину, в ньому затонув церковний дзвін. Татари везли його через замерзле озеро – хтось їм сказав, що дзвін зі щирого золота, от вони й зняли його із дзвіниці. Посеред озера лід тріснув, і віз разом із дзвоном і кіньми пішов на дно. Він і досі дзвонить на великі свята. Якщо прикласти вухо до землі, то можна почути приглушений передзвін. А ще відтоді, як у селі не стало церкви, в озері Святому і шлюби освячують, і дітей його водою охрещують. Ось зараз ми з тобою скупаємося – і все: ти навіки моя, а я твій, і не розлучимося до самої смерті. А коли тут повінчаємося, то підемо в місті до загсу. Але то вже буде проста формальність.
– І то буде кінець. Бо після загсу тато мене зразу ж і вб’є!
– Хай спробує! – Роман хмурить брови, але тут же його обличчя розпогоджується. – Пішли освячуватися у Святому! Чи ти, може, передумала?
– Ні-ні, – кажу. – Я ніколи не передумаю. Але… в мене немає купальника.
– Дурниці! – сміється Роман. – Тут можна навіть без трусиків. Бач, пляжники пішли, ніхто нас не бачить. Чи ти пташок соромишся?
– Авжеж. Бач, як вони на нас дивляться – навіть співати перестали. Ану киш звідси, безсоромні! Ну гаразд. Але все-таки у трусиках.
Він роздягає мене і звільнення від кожної одежини супроводжує поцілунками. Падає на пісок блузка – поцілунки в шию і плечі, сповзає спідничка – поцілунки в коліна і вище, аж до пупка, відлітають убік босоніжки – поцілунки у ступні. Моє тіло палає від тих гарячих доторків Романових уст і благає божественної озерної прохолоди.
Ми плюскаємося, як риби. Пірнаємо і цілуємося – у воді, під водою, над водою. Роман запливає в очеретяні плавні біля протилежного берега, повертається з букетом жовтих водяних лілій, сплітає віночок і кладе мені на голову. Заціловані, скупані й освячені їдемо до Романової мами. Я трохи потерпаю: як вона мене сприйме? Я ж для неї ще ніхто, принаймні офіційно.
Маленька, ледь сягає Романового плеча, засмагла, в рябенькій ситцевій блузці з рукавами і білій хустинці у сині квіточки, пов’язаній молодичкою, вона не йде, а біжить нам назустріч. На ходу витирає очі і найперше пригортає до себе не Романа, а мене.
– Нарешті! Бо я вже думала, що не діждуся невісточки.
Роман задоволено посміхається, шепоче мені на вухо:
– Я ж казав – не бійся.
Ми з Романовою мамою накриваємо на стіл, разом миємо посуд після вечері. Вона приймає гору подушок у білосніжних вишиваних пошивках і стелить нам ліжко у світлиці. Ставить на столик біля ліжка невеличкий нічник. Місяць, ріжком зачеплений за яблуню, заглядає у вікно. Якась безсонна пташина аж заходиться в саду. Роман жартує: це соліст народного пташиного хору дає сольний концерт на замовлення.
Прокидаємося, коли вже сонце піднялося над лісом. Щоб воно не розбудило нас рано, мама вікна позапинала шторами, а сама подалася на город. Іду до неї. Над грядками ледь чутний тонкий аромат, ніби хтось, напарфумлений, пройшов стежкою і залишив по собі в повітрі солодкуватий слід. Розгортаю кущі картоплиння і бачу блідо-бузкові, ледь помітні квіточки матіоли – це вони вночі так розливали духмяні пахощі, а тепер згорнули пелюсточки й принишкли. Обережно пересуваю ноги, щоб не наступити на огіркове гудиння. Вибираємо огірочки, ще невеличкі, з жовтими квіточками на носиках, несемо до літньої кухні. На столі в літній кухні – слоїк зі свіжим молоком, глиняна мисочка з медом і струдель.
Мені так спокійно і затишно. І так дивно: звідки я, міська жителька, знаю, що не можна наступати на гудиння, бо огіркова грядка може всохнути? Звідки знаю, що так пахнуть матіоли і що їх сільські жінки сіють у городі, бо ж вони – для запаху, а не для краси? Як шкода, що завтра ми мусимо покидати мамине обійстя. Роман їде в Соснівку, а звідти треба рушати до Києва – відрядження закінчується. Вирішую, що в першу ж свою відпустку приїду сюди – на цілий місяць. А може, й на два, якщо працюватиму в школі.
Після сніданку знову купаємось у Святому. До нас приєднується Романів однокласник Владислав зі своєю дівчиною. Владислав ще навчається у столичному інституті імені Карпенка-Карого, куди вступив після армії, а Рита вже актриса. Мені не подобається Рита – надто манірна, здається, вона й на дикому пляжі почувається, як на сцені, ходить із випрямленою спиною та піднятою головою і чекає, що ми, захоплені її талантом глядачі, зараз почнемо плескати в долоні. Роман шепоче мені на вухо, що я порівняно з нею, як зірка Голлівуда Мерилін Монро супроти Шапокляк, і він боїться, щоб Владислав не відбив мене в нього.
Прощаємося з акторською парою, йдемо до лісу по суниці та малину. Але додому приносимо тільки жменьку. Мама розуміюче посміхається, збирає нас у дорогу: зарізала зозулясту курку, поклала в торбину слоїчок домашнього масла, кусень сала, три десятки яєць, кожне загорнуте в папірець, щоб не побилося. Бідкається, що в місті все «з кошика та з грошика», а де ж тих грошиків стільки набрати, щоб голодними не ходити. Обіцяємо мамі, що у вересні обов’язково приїдемо, тоді й бульбу викопати допоможемо, і вечірку влаштуємо.
Дорогою назад Роман час від часу зупиняє машину і ми цілуємося.
Уже під’їжджаємо до Соснівки, коли він раптом тривожиться:
– Чого ця дурна чорна ворона причепилася до нас? Сіла на хвіст і не злазить.
Я дивлюся в заднє вікно. Чорне авто справді ніби приклеїлося до нашої машини. Дорога на цьому відтинку різко завертає праворуч, а тоді піднімається вгору. Попереду міст із понівеченим бетонним поручнем з правого боку – залізна арматура розірвана і стирчить, як обгризені хижаками ребра якоїсь великої тварини. Під мостом ліниво протікає річка з обмілілим руслом. Обабіч неї сіріють кам’яні валуни – ніби якісь фантастичні водяні істоти вилізли погрітися на сонці.
Чорне авто наближається впритул, бере ліворуч, виїжджає на зустрічну смугу, як для обгону. Може, нарешті відчепиться і поїде геть? Ні, проїжджає поряд кілька метрів і вже на мосту несподівано вдаряє зліва. Раз, і вдруге, і втретє. Наша машина різко кидається на розтрощений поручень, на якусь мить зависає на металевих штирях арматури і летить донизу. Кам’яні істоти на березі річки враз ніби оживають – наближаються, збільшуються, піднімаються, щоб проковтнути нас. Я чомусь думаю тільки про Романову маму. Як же вона тепер сама викопає картоплю?
* * *
Спогад такий чіткий, ніби це було зовсім недавно. Навіть не вчора, а щойно, якусь годину чи дві тому. Пронизливий холодок в ямці під грудьми, падіння, страх, темрява… Насправді я не знаю, звідки, з якої часової площини так несподівано випав цей пазл і куди, до якої картинки пам’яті його припасувати. Заплющую очі і закушую губу. Солона крапля крові бризкає на язик, скочується в гортань і приводить мене до тями. Перша думка: треба знову все забути. Забути, забути, забути!!! Але безпритульний пазлик уже не піддається – вперто кружляє і кружляє, обертається навсібіч, ніби намагається відшукати в часовому просторі собі тотожні, зістикуватися, зачепитися за них краєчками, утворити більшу площину, розширити територію. Спалахує ще одна картинка. Тоді ще і ще… Ніби хтось запускає ланцюгову реакцію пам’яті.
Це схоже на ефект снігової лавини. Біла шкаралуща, роками неторкана, тріскається десь на самому вершечку, на піку, в найбільш вразливому місці, тоді надколюється і починає зсуватися. Спочатку повільно, потім набирає обертів і вже з шаленою швидкістю мчить згори донизу. І ось кожен виступ, кожна виїмка, кожен камінчик гори – як на долоні.
Що це – закономірність, яка рано чи пізно, але обов’язково настає, і тоді все повертається на круги свої? Чи просто одне з рідкісних див, яке ніхто не може передбачити та пояснити? Як не можна, скажімо, пояснити, чому одна людина видужує при безнадійному діагнозі, а інша помирає від нескладної хвороби, хоча лікує їх той самий лікар. Може, першу рятує любов, а другій саме її не вистачає, щоб вижити? Не знаю. Але мою пам’ять точно повертає моє кохання, мій Роман.