Читать книгу Енна. Дорога до себе - Надія Гуменюк - Страница 9

…Іду зеленою сільською вулицею. Дорога піщана. Пісок ще вологий після дощу. Підходжу до подвір’я. Хвіртка, що тільки-но похитувалася на завісах, різко зачиняється переді мною, ніби чиясь невидима рука припасовує її до стовпчика. Намагаюся штовхнути, але не можу. Перехиляюся над хвірткою і пробую відчинити засув зсередини, але він не піддається. На подвір’ї розсипані яблука. Зелені, як рута, а ще жовті й червонобокі, великі і дрібненькі… Дуже багато яблук. Ніби не з гілки, що перевисла через невисокий паркан, нападали, а з усього саду сюди прикотилися. Біля дерев’яної хати, фарбованої вохрою, стоять дві жінки і чоловік. Старша жінка в зеленій безрукавці, накинутій на полотняну блузку, у грубій сірій спідниці, молода – у блакитній сукні із застібнутим біля шиї мереживним комірцем і широкими напускними рукавами, в чорних черевиках-«румунках» із сірою смужкою хутра. Високий молодий чоловік – у темно-синьому піджаку і світлій сорочці. Він стоїть між двома жінками й обнімає їх за плечі.

Ця молода жінка… Це ж я! Я? Ні, це Віра. Але тепер у неї на руках дитина. Немовлятко в білому згорточку, перев’язаному блакитною стрічкою, личко закрите ріжком покривальця. Блакитна стрічка… Отже, це хлопчик. Усі троє дорослих приязно усміхаються мені, але хвіртки не відчиняють. Прошу їх: «Відчиніть! Я ж прийшла до вас!» Вони не відходять від хати – лагідно дивляться на мене і привітно махають мені руками. Тільки тепер до мене доходить: це не вітальні, а прощальні помахи. Жінки та чоловік ніби наказують мені йти далі. Але я не хочу проходити мимо. Не хочу – й усе. Я ж прийшла сюди, до них. Та хвіртка – наче цвяхами до стовпця прибита. Смикаю її з усіх сил, штурхаю коліном, розхитую туди-сюди, готова вирвати із завіс, розтрощити. Очі заливає піт впереміш зі слізьми.

Підводжу голову – у дворі вже нікого немає. Тільки яблука звідкись падають і котяться, котяться до мене. Одне прослизає крізь щілину у хвіртці. Беру його, підношу до обличчя, вдихаю аромат – здається, це антонівка. І прокидаюся.

Голова палає, по обличчю скочуються чи то краплі поту, чи то сльози. Хтось нахиляється, обережно витирає їх, легенько чмокає мене в щоку й відходить. Розплющую очі – погляд впирається в білу стелю з сіруватим пластиковим плафоном і якимись незвично яскравими лампами. Поруч – пристрій з екраном і червоною та зеленою блимавками. Ритмічне попискування апаратури. Отже, я в лікарні. Пробую поворушити руками – спочатку лівою, потім правою. Руки слухняно згинаються в ліктях, пальці чутливі. З ногами гірше – ліва озивається болем десь нижче коліна, а права… Правої не відчуваю. Зовсім не відчуваю. «Мені ампутували ногу! Її немає!» – думаю з жахом і стогну від розпачу.

– Вона прокинулася! – чую чийсь радісний крик. – Покличте лікаря з ординаторської! Хутчіше! Хутчіше! Вона жива! Жива! Я ж казала!

– Привіт, сестричко…

Мабуть, я вимовила це дуже тихо, бо Єва схилилася до самого обличчя, аж вухом моїх губ торкнулася.

– Що ти сказала?

– Привіт, сестричко… – повторюю.

– Енно! Енночко! З тобою все гаразд? Ти не впізнаєш мене? – ледь не плаче Єва.

– Ти Єва. Найкраща у світі подруга. І сестричка…

– Слава Богу! – Єва полегшено зітхає. – Бо я вже подумала, що ти знову нічого не пам’ятаєш. Я б повісилась, якби ти мене забула.

– Забудеш тебе таку… – пробую усміхнутися. – Хіба ти сьогодні не на роботі?

– І вчора, і позавчора також! – урочисто повідомляє Єва. – Сьогодні нарешті відісплюсь і завтра вже буду в строю. Але ти сама не залишишся – не переживай. Тут твій тато. Бачила б ти, як у відділенні все закрутилося-завертілося, коли він приїхав… Як-не-як – лікар із самої столиці! Вони ледь зі штанів не повистрибували, як почули це. Зараз поселяють пана професора Сніжницького у свою гостьову палату. Я й не знала, що в лікарні така є.

– Єво! – боюся запитати, в мене терпне і дерев’яніє язик, але мушу знати. – Що в мене… з правою ногою?

– Перелом. Ти відбулася всього-на-всього переломом ноги. Це якесь чудо! Просто чудо! Якби твоя «Лада» була жива, то можна було б подумати, що це вона тебе захистила ціною власного життя – взяла на себе весь удар, зависла над головою, над спиною, як залізна парасолька, погнулася, понівечилася, але не притисла тебе, не зламала тобі кістки. А ти… Ну звісно, подряпини, садна, на чолі два шви. Ц-с-с… Не лякайся – маленькі, зовсім малесенькі, просто два акуратні симпатичні стібки на розумному лобикові. Від них скоро і сліду не залишиться. Я дуже боялася, щоб із головою чогось не сталося. Але якщо ми оце розмовляємо, значить, все добре. А я, між іншим, Енночко, одну статтю тут прочитала, поки біля тебе сиділа… О, до тебе вже йдуть, треба прощатися. – Єва стишує голос і хутенько-хутенько торохтить: – У медичній практиці відомі випадки, коли клин клином вибивається. Розумієш мене? Ні? От ти чотири роки тому втратила пам’ять в автокатастрофі. Твій тато казав, що то була страшна катастрофа. А зараз знов аварія. І це може повернути тобі пам’ять. Ну, допетрала? Клин – клином! – Єва енергійно б’є зверху вниз кулачком об кулачок, ніби й справді намагається щось вибити.

У палату зайшов лікар.

– Енночко! Ти така симпатична, така сексуальна: чорні брови, сині очі і білосніжні бинти. М-м-м… Коли твій тореро тебе побачить, він просто здуріє! Па-па, кралечко!

Ну не була б це Єва! Вона посилає мені повітряні поцілунки, усміхається і відходить від ліжка.

– Варту здано! – рапортує лікареві, чітко карбує кроки до дверей і махає мені обома руками. – До завтра!

А потім прийшов тато. Постарілий, схудлий, довге біле волосся навколо засмаглої, аж рудої лисини – наче німб. Цікаво, думаю, невже літня засмага так довго тримається? Мовчки торкнувся губами мого чола, навіть не чмокнув, просто тицьнувся в лоб. А тоді суворо глянув на лікаря.

– Колего, е-е-е, чи не могли б ви залишити нас на кілька хвилин?

– Гаразд, Борисе Марковичу! В разі потреби – я в ординаторській.

– «В разі потреби, в разі потреби…» – іронічно передражнює тато. – Провінція! Як ти почуваєшся? – уважно дивиться на мене, дістає з кишені добре знайому мені коробочку з пігулками. – В тебе, здається, вже закінчилися… Чи ні? Я цього разу трохи затримався… Ні-ні, не забув. Це просто неможливо! Я нічого не забуваю. Як я міг забути про тебе? Затримався за кордоном – створюю там клініку і лабораторію при ній. Невеличку таку, але свою, приватну. Досить працювати на державу. Тепер усі розумні люди повинні мати щось своє. Дехто там зацікавився моїми дослідженнями, дуже зацікавився. Сходить зірка моєї слави! Нарешті! Поки не буду казати, хто саме і де саме зацікавився – щоб не зурочити. Не повіриш – забобонним стаю на старість. Я – і забобони! А ти чого мене не послухалася? Га? Ох, якби мені твій вік. Як там у Пушкіна? «Ваш ворог, панство, час, а не король».

– У Шекспіра, – поправляю.

– У Шекспіра? – він недовірливо, якось аж підозріло дивиться на мене.

– Так, у «Річарді Третьому».

– Хм… Може, й так. Ти ж філолог. Ну нічого, я тебе скоро заберу звідси. От тільки поправишся – і поїдеш зі мною. Скільки днів ти не пила ліки? Три? Чотири?

– Нога… – показую очима на праву. Про пігулки, що з ними не розлучаюся всі ці роки, мені чомусь говорити не хочеться.

– Нога – це дрібниці. Нічого хвилюватися. Я дивився знімки – кістка, на щастя, не роздроблена, зростеться. Ти й не згадуватимеш про перелом. З головою як? Не болить? Не паморочиться? Може, галюцинації, видіння, якісь незнайомі образи, голоси?… – тато міцно тримає мене за праву руку, трохи вище ліктя і дивиться так, ніби хоче просвердлити поглядом дірку в лобі і зазирнути під череп.

Чого він так боїться? Чого? Яка загроза висить наді мною? Мені хочеться розповісти йому про свої дивні сни, про село, про дерев’яну хату кольору вохри, про двох жінок і чоловіка, про те, як я нібито була в тілі Віри, відчувала її страх і любов.

– Як тебе звати? – раптом запитує тато.

– Енна. Енна Сніжницька, – кажу. – Не хвилюйся, я все пам’ятаю. Аварія була не такою вже й страшною.

– Ти пам’ятаєш, хто штовхнув машину з мосту? – його очі стають майже білими.

– Я не падала з мосту. Тільки з’їхала з дороги і вдарилась у дерево. На тій дорозі взагалі немає ні річки, ні моста.

– У тебе був колись собака?

– Ні, ніколи. В мене не було собаки.

– Хто був із тобою в машині?

– Нікого не було. Я сама їхала.

Навіщо це тестування? Чого він так хвилюється? Ні, про сон йому говорити не треба. Що, як у мене роздвоєння особистості? Що, як я шизофренічка? Але я десь читала, що коли людина може так думати про себе, то вона не шизофренік. Все одно тато може забрати мене у свою лікарню, і якщо я стану його пацієнткою… Я не маю сил додумати, що буде після того, як стану пацієнткою доктора Сніжницького. Перед очима клубочиться туман, на мене накочується така важка втома, що я заплющую очі, заперечливо хитаю головою і провалююся в сон.