Читать книгу Енна. Дорога до себе - Надія Гуменюк - Страница 14

Уже тиждень живу в Привітнику. Михайло також із нами – зателефонував до Києва і взяв відпустку за свій рахунок. Каже, що хоче трохи подихати лісовим повітрям, хоч раз у житті побачити, як цвітуть проліски й анемони, попити березового соку та побути з другом. Здогадуюся: це тільки відмовка, причина в іншому – він поки не може залишити нас, особливо мене, в такому стані.

У сузір’ї Цефея є загадкова туманність Ірис. Десь я про це читала чи, може, чула. Неважливо, де й коли. Але вона є – це я точно знаю. Мені здається, що зараз блукаю в цій таємничій туманності. Вона то накочується на мене густими клубками, то розсіюється, відкриваючи безмежний фіолет Всесвіту. В таких фіолетових просвітках перед моїми очима постають усе нові й нові картинки спогадів. Хоча це якось алогічно – спогади як нові картинки. Правильніше, мабуть, усе-таки – воскреслі чи хоча б відреставровані. Вони з’являються невідь-звідки, ніби справді з космічної субстанції – спочатку нечіткі, розмиті, наче притрушені памороззю, але що ближче, то чіткіші, яскравіші. Приглядаюся – і впізнаю їх. Впізнаю і визнаю: вони мої.

Невелика дерев’яна хата кольору вохри з блакитними віконницями і величезним, навислим над дахом волоським горіхом, оточена з усіх боків яблуневим садком… Чоловік і дві жінки, стара й молода, йдуть зеленим подвір’ям, поміж розсипаними яблуками… Інше подвір’я, зовсім-зовсім інше, а через нього колоною маршують діти – в однакових сукняних пальтах і хлоп’ячих черевиках… Руїни замку та величезний двоповерховий палац, а навколо них – високий мур з литою брамою… Жінка в довгому білому одязі піднімається на вежу і завмирає, ніби збирається злетіти в небо… Білявий хлопчик тримає на руках рудого кудлатого песика, що скавучить і рветься до мене… Триколірний кіт на подвір’ї гасає за жовтим листком, що повільно падає з дерева… Ґрунтова дорога через ліс… Похоронна процесія… Свіжа могила на цвинтарі… Ще одна дорога, але вже асфальтована… Той самий рудий пес, але без хлопчика… Скрегіт гальм… Крик… Тендітна жінка з тонкими, як у мадонни Рафаеля, рисами обличчя… Знову жінка – інша, висока, в білому одязі…

Яке відношення мають одні до одних ці люди? Де, в якому місці, перетинаються ці різні дороги? Чи єдина точка перетину – тільки моя пам’ять?

Ці кадри й справді ніби різнокольорові пазли якоїсь великої і складної, але єдиної конструкції. Вони доторкаються один до одного, стикаються, відштовхуються, розсипаються, мерехтять, зчіплюються. Їх уже так багато, що на моніторі пам’яті жодного сантиметра вільної площі. Залишається останнє: врешті розташувати ці загадкові частинки в часовій і просторовій послідовності. Знову і знову прискіпливо розглядаю їх, перекладаю з місця на місце, припасовую.

Головне – нічого не переплутати. Бо кожен наступний епізод випливає з попереднього, кожен попередній – його причина та предтеча. Усе взаємопов’язане, усе взаємозалежне. Жодна мить не може бути сама собою, вихопленою з потоку життя, без прив’язки до людей і подій, які затягують тебе, як водяний вир легенький прутик, кинутий із берега, без коренів, з яких ти виростаєш, як дерево з ґрунту.