Читать книгу Казки добрих сусідів. Розумна донька. Білоруські народні казки - Народное творчество, Народное творчество (Фольклор), Олег Петрович Котельников - Страница 3

Жив один допитливий юнак Андрій. Хотів він все знати. Куди не погляне, що не побачить, про все в людей розпитує, про все вивідує. Пливуть по небу хмари… Звідки вони взялись? І куди пливуть? Шумить за селом річка… Куди тече? Росте ліс… Хто його посадив? Чому у птахів крила, і вони вільно літають, а чому в людини немає крил?

Люди відповідали йому, відповідали, а потім набрид усім, вони й самі не знають, як йому пояснити.

– Ти, Андрію, хочеш бути мудрішим від усіх, – почали люди над ним сміятися. – Хіба ж все можна знати?

Але Андрій не повірив, що всього знати не можна.

– Піду, – каже, – до самого Сонця, воно всюди світить, все бачить, все знає. Попрошу його, воно й розповість мені про те, чого я сам не знаю.

І пішов він шукати те місце, куди Сонце увечері на відпочинок сідає.

Йде він, йде, дивиться – сидить біля дороги на камені чоловік і всіх запитує: «Довго мені тут сидіти?»

І Андрій йому також не може нічого відповісти.

Пішов він далі. Бачить – підпирає чоловік плечима тин.

– Що це ти, чоловіче, робиш? – запитує Андрій. – Навіщо старий тин підпираєш?

– Не знаю… Може, ти знаєш?

– Якби я знав, то не шукав би того, хто все знає, – сказав Андрій і пішов далі.

Пройшовши небагато, бачить – чоловік у смітті гребеться.

– А навіщо ти, чоловіче, сміття розгрібаєш?

– Не знаю.

– І я не знаю, – сказав Андрій і пішов далі.

Довго йшов, зайшов у густий ліс. Цілий день ішов лісом, а під вечір вийшов на галявину. І його раптом щось засліпило: таке сяйво йшло з галявини. Замружив він очі, бачить – неподалік хороми Сонця вогнем горять. Він увійшов у хороми, але його засліпило сяйво. Звик до світла і побачив – сидить у кріслі старенька мати Сонця.

– Ти чого, юначе, сюди прийшов? – запитала.

Поклонився їй Андрій і сказав:

– Прийшов я, щоб у Сонця про таке-сяке дізнатися.

– А про що ж це – таке-сяке?

– Та про все, чого я сам не знаю.

– А чого ж ти сам не знаєш?

Став їй Андрій розповідати, а стара слухала-слухала і позіхати почала.

– Добре, – сказала вона, – почекай, скоро син ночувати повернеться. А я тим часом подрімаю: бо я за довгий день натомилась.

Вийшов Андрій надвір. Розвів вогнище, почав смажити сало, бо зголоднів за довгу дорогу! Наївся сала з хлібом. Пити захотілось. Пішов до річки й нахилився до води. Раптом бачить – піднімається з дна річки дівчина, та така гарна, що очей не відвести. І вона на нього задивилась.

– Не пий води з річки, – каже вона, – бо Сонце тебе спалить!

– А мені дуже хочеться пити.

– Йди за мною.

Привела його дівчина до старого дуба, а з-під нього тече джерело чистої холодної води.

Нахилився Андрій і напився вволю джерельної води. А тут і Сонце почало спускатися з неба в свої хороми. Треба до нього йти, а йому шкода прощатися з красивою дівчиною.

– Ти ж дивись, не говори Сонцю, що бачив тут мене, – сказала дівчина, піднялась вгору і заблищала з неба яскравою зірочкою.

Пішов Андрій у хороми. А там Сонце так пече, що аж стіни потріскують. Але Андрію байдуже – напився він джерельної води, от Сонце й не може його спалити. Тільки шапку насунув на лоба, щоб очей не випалило. Розповів він Сонцю, за чим прийшов. Каже Сонце:

– Навчати тебе у мене немає часу. Але я зроблю так, що ти сам про все дізнаєшся.

Сказало так Сонце, зібрало всі свої промені в один жмут і блиснуло йому в голову.

І Андрій відчув, що стало в його голові зрозуміліше і світліше, тільки дуже горить вона, а серце стало раптом холодним, як лід…

Вийшов він. Недобре йому стало з холодним серцем. Згадав він про дівчину. І так йому захотілось побачити її ще раз, що він навіть увесь розімлів.

Почав кликати її. І скотилась з неба яскрава зірочка і обернулась перед ним гарною дівчиною. Як глянув на неї Андрій, одразу відчув, що серце його стало знову таким, як було.

Узяв він дівчину за руку і повів на свою батьківщину. Він був таким щасливим, що і птахам, які мають крила і літають, не заздрив.

Підійшли вони до того чоловіка, що сміття розгрібав. Подивився на нього Андрій і все зрозумів.

– Ти, – сказав він чоловікові, – шукаєш у смітті загублені копійки і тільки гаєш час. Візьмись краще за роботу – швидше заробиш гроші, ніж знайдеш.

Послухав його чоловік, почав працювати та й нажив собі добро і гроші.

Йдуть вони далі, побачили чоловіка, який підпирав плечима тин. Подивився на нього Андрій і сказав:

– Не підпирай, чоловіче, те, що перегнило, воно все одно завалиться. Зроби краще новий тин.

Прислухався чоловік до його порад і поставив новий тин.

Дійшли вони до чоловіка, що на камені сидить і не знає, чи довго йому ще так сидіти. Андрій йому каже:

– Не будь, чоловіче, таким жадібним: дай посидіти на цьому камені й іншим перехожим.

Зняв Андрій чоловіка з каменя і сіли вони з дівчиною перепочити. А чоловік побіг задоволений додому.

Відпочили і рушили в далеку дорогу, туди, де жив Андрій.

І відтоді не Андрій у людей про все розпитує, а, навпаки, люди в нього.

Так став Андрій мудрим.

* * *