Читать книгу Шляхами і стежками життя - Наталена Королева - Страница 2

Сонце вже згасало і, немов у розпачі, кидало останні сполохи свого денного розкошування на порожні палаци, вілли та інші споруди таємничих Помпеїв, видобутих з полону сірого попелу несамовитого Везувію.

Відомий професор-сходознавець Гарвардського університету Омелян Пріцак1 намагався зазирнути чи не в кожний будинок, немов сподівався зустріти когось із знайомих. Він раз у раз перекидався словами зі своїм колегою по Гарварду, знаним у світі візантологом Ігорем Шевченком2.

Раптом професор Пріцак повернувся до мене:

– А чи знаєте ви, що розкопки в Помпеях вела і наша Наталена Королева?

– Письменниця? – відповів запитально я. – Ні, не знав. Не знав, що ця таємнича незнайомка… Так, незнайомка в Україні. Вона ще й археолог?

– О, вона була відомим археологом. Копала не тільки тут, де ми, можливо, саме й перебуваємо, – Ігор Шевченко зупинився і з висоти свого журавлиного зросту подивився на нас. – Копала вона у Персії, Вірменії, в Єгипті й, до речі, в Києві. Досліджувала Ярославів вал, що біля Десятинної церкви. Копала під орудою самого Хвойки.

– В українській літературі є ще один археолог. Поет, звісно, політичний діяч Олег Ольжич-Кандиба. Я з ним зустрічався перед війною у Львові, – додав Омелян Пріцак.

Професор Шевченко зупинявся чи не біля кожної вивільненої від вулканічної магми споруди і пояснював: «Це вілла, а це інсуля, тут були дві кубікули-спальні, а тут – домашні терми… А це кімната для масажу – унктуарій…». Біля однієї з двоповерхових вілл, яка колись належала багатому римському патрицію, він непоспішно почав оповідати:

– Наталена Королева, вона ж – Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена, лишилася загадковою не тільки для української людини, але, здається, і для себе самої. Гадаю, що вона шукала все життя себе в собі…

– І себе в Україні, – доповнив доктор філологічних наук Олекса Мишанич3. – Наталена Королева була переконана, що її іспанський рід якимось чином був пов’язаний з Україною ще задовго до того, як вона з’явилася на світ.

Професор Шевченко став пояснювати, чому так багато імен мала Королева: у неї на хрестинах було п’ять пар хрещених батьків, отже, від кожної пари отримала по імені, крім того, додавалося прізвище матері та батька.

Згодом, перечитуючи її роман «Quid est veritas?» («Що є істина?»), у примітках вичитав, що таким чином в Іспанії застерігалися від шлюбу між родичами.

У «Слові від автора», яке передує цьому історичному романові4 про долю прокуратора Юдеї Понтія Пілата, письменниця розповідає про андалузьку легенду, за якою рід її матері Марії-Клари де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордоба і Фіґероа начебто був споріднений із родом Понтія Пілата. Найвагомішим аргументом на користь такого заглиблення родоводу гордого іспанського роду Медінацелі у два тисячоліття та породичання з вихідцем із Іберії-Іспанії, могутнім і впливовим у Римській імперії Понтієм Пілатом був один із палаців родини Медінацелі, який мав назву «La casa de Pilatos» («Дім Пілатів»). Навіть більше – цей палац нагадував прокуратора в Юдеї – єрусалимську преторію з балконом, із якого Понтій Пілат вказав рукою на Христа і промовив: «Ессе homo!». Чи не найбільшою гордістю та родинною святинею Медінацелі був «стовп бичування», подарований колись неаполітанському віце-королеві з роду Медінацелі римським папою Юлієм ІІ. Та Наталена Королева сумнівалася, що саме до цього стовпа Понтій Пілат наказав, за законами Юдеї, прив’язати Ісуса Христа та піддати бичуванню. Прокуратор, якого називали Справедливим за його ретельне дотримування законів у цій римській провінції, інакше не міг вчинити: в Юдеї діяли місцеві закони, за якими обвинуваченого після допиту обов’язково бичували, хай навіть він і не був винним.

Перебуваючи в науковому відрядженні в США кілька місяців, я перечитав багато чого з того, що в Радянській Україні зберігалося у спецфондах, а головне, було під глухою забороною. Що казати, згадувати, зокрема в радянській пресі, імена багатьох представників української творчої і наукової інтелігенції – письменників, художників, музикантів, учених – було неможливо. Годі було тоді сподіватися і бодай нейтральною оцінкою оприлюднити чиєсь ім’я із поскрибованих комуністичним режимом. Наталена Королева була однією із тих таємниць, відкрити і розгадати яку прагнули деякі вчені. До них належав Олекса Мишанич, що мав у своїй бібліотеці прижиттєві видання творів письменниці.

Я і не сподівався, що раптом тут, у звільнених від попелу Везувію Помпеях, розгорнеться така цікава розмова про цю таємничу жінку. І професор Омелян Пріцак, і професор Ігор Шевченко, і відомий український історик Ярослав Ісаєвич5 були приємно вражені тим, що професор із Радянської України Олекса Мишанич, виявляється, так детально ознайомлений із життям і творчістю Наталени Королевої.

– Я зараз готую… Зрештою, я вже підготував. Упорядкував, склав примітки до її історичних повістей «Сон тіні», «1313», «Предок». І подаю також її «Легенди старокиївські». Саме з цих легенд я і розпочав підготовку цього першого видання в Радянській Україні творів Наталени Королевої. Ще напишу післямову… Є домовленість про публікацію з видавництвом «Дніпро»6, – розповідав Олекса Мишанич.

Професор Ярослав Ісаєвич намагався скористатися паузою у розмові, поспішаючи додати свої міркування:

– Я так зрозумів, що це буде повторення того видання, яке здійснив Орест Зілинський7 у Братиславі ще 1966 року. Я маю цю книжку. Там також підготовка текстів, примітки і післямова нашого славетного славіста, який, на жаль, полишив у 1976 році цей світ. О, як би він радів зустрічі з усіма вами тут, у Неаполі.

Саме Орест Зілинський на семінарі «Розвиток україністики в соціалістичних країнах», який проходив у Пряшеві в 1968 році, запропонував створити Міжнародну асоціацію україністів. Ця пропозиція авторитетного вченого-славіста була підтримана, і О. Зілинський не тільки ввійшов до обраного на цьому семінарі підготовчого комітету – йому було доручено організувати зустріч україністів під час проведення VI Світового з’їзду славістів у Празі в серпні 1968 року. Там передбачалося обговорити і затвердити статут Міжнародної асоціації україністів. Проте члени делегації від УРСР не змогли взяти участі в цьому засіданні – заборонив голова делегації академік Іван Білодід. Лише вислав на неї двох учених: Віталія Русанівського і Григорія Вервеса, «які негайно після виступу О. Зілинського суворо напали на нього, мовляв, запропонована асоціація матиме антирадянський та буржуазно-націоналістичний характер, і радянські україністи, маючи свій Український комітет славістів та Комітет культурних зв’язків з українцями за кордоном, ніколи не погодяться з її заснуванням»8.

Тоді, в червні 1999 року, в Неаполі відбувалося засідання Організаційного комітету зі створення Міжнародної асоціації україністів. На запрошення відомого професора-славіста Неапольського університету Ріккардо Піккіо прибули вчені не тільки із США, Канади, Європи, але й з Радянської України. Екскурсія в Помпеях сприяла ближчому знайомству колег, які знали один про одного за працями, але далеко не всі мали змогу особисто побачитися.

– Так. Якоюсь мірою, – згодився Олекса Мишанич, – добротне видання. Я ним користуюсь. Але там лише дві повісті – «Сон тіні» і «1313». А я додаю ще «Предка» і, що для нас дуже важливо, «Легенди старокиївські»…

– Саме із цих «Легенд» – своєрідних творчих переосмислень багатющої літописної і усної народної спадщини Київської Русі – я і розпочав своє знайомство з Наталеною Королевою, – сказав Омелян Пріцак. І додав:

– Жоден український письменник не розробляв так досконало, так глибинно історію та міфологію Давнього Сходу, Риму, біблійні та євангельські теми і сюжети, як це робила Наталена Королева. Кожна її легенда – це відродження забутої чи призабутої історичної події чи постаті, своєрідне, але науково вивірене дослідження першоджерел, проникнення в ядро міфу, легенди, переказу, «вічного сюжету»… І яке їхнє майстерне художнє «оформлення»!

– Не забуваймо про Лесю Українку. Вірніше, ми маємо передусім згадати її драматичні поеми. Нема нічого художньо досконалішого в українській драматургії за драматичні поеми Лесі Українки, в яких стародавня Троя, християнський Рим, біблійно-євангельська Юдея, середньовічна Європа і деспотична Московія відкриваються завдяки пориванню знайти відповідь на вічні питання: «Що є істина?», «Як зберегти людську гідність і гідність національну?», «Як досягти свободу для окремої людини і всього народу?» Взагалі художнє «оживлення» античних і середньовічних образів, тем, сюжетів сягає в драмах Лесі Українки шекспірівської морально-філософської глибини, духовної напруги й універсальності, – дозволив я і собі втрутитися в розмову.

Професор Ігор Шевченко терпляче очікував на появу паузи в цьому монолозі. Нарешті і йому вдалося висловити своє міркування:

– На жаль, в Україні не досліджується, як у науковому, так і в художньому плані, після Івана Франка, Лесі Українки, Агатангела Кримського, ну і частково після Юрія Липи, глибинна історична протяжність нашої історії і культури у східні світи, зокрема те, що Липа називав Чорноморською Україною. Понтійською Україною. Я вже не кажу про світи ближчі – європейські. Світи культури. Передусім.

Відтоді я не раз повертався в думках до слів професора Ігоря Шевченка: «…Вона шукала все життя себе в собі…» Наталена Королева була дуже уважна до свого родоводу. Шукала першокорені свого роду, бо вважала, як наголошувала у романі «Quid est veritas?», що рід забезпечує збереження традиції, вкорінює історичну пам’ять у певний етнічний ґрунт, сприяє, якщо вжити сучасну термінологію, формуванню національної ідентичності, тому що своєю родовою кореневою системою вона зрощується з іншими, етнічно поєднаними родами і цим витворює культурно-історичний ґрунт, на якому втримуються і розростаються національні традиції, культури, мови, виростають нові роди, нові покоління народу, нації: «Таж на землі, що родить із себе все для життя земних істот, мусить бути “рід”! Не зайди, мандрівники, приходьки – птахи перелітні чи безпритульні зозулі! Ті не дають порядку життю на землі. Лише ті, що певні й вірні, як певна й вірна сама земля, творять і тим продовжують працю творчих попередників…»9.

Шукала вона сліди свого родоводу, розпорошеного по інших країнах, серед інших народів, а особливо – в Україні, куди втік один із далеких предків її матері, очевидно, учасник Альбіґойської війни ХІІІ століття Пльєльмо де Кастро. Докопалася Наталена Королева і до іншого свого предка – Карлоса де Кастро, який прибув на українські землі в ХV столітті. І от уже у повісті «Предок», яка була опублікована у львівському літературно-науковому журналі «Дзвони» за 1937 рік як перша частина майбутньої романної трилогії, письменниця виповідає дивовижну романтично-авантюрну долю цього таємничого Карлоса – Карлоса де Ляцерди, іспанського гранда, лицаря, якому судилося, завдяки багатій фантазії Королевої та майстерному використанню переказів, історичних хронік і легенд, зазнати драматичних випробувань – пережити романтичне юнацьке кохання і розчаруватися, відчути гіркоту принижень, страждань і сердечних мук, характерних для оповідей про лицарське покликання мандрівних пригод та відкриттів незнаних країв, чужих звичаїв і традицій.

У пошуках щастя, істини та пригод, а головне, рятуючись від зловісних замірів Святої інквізиції випитати про його зв’язки з альбіґойською єрессю, Карлос де Ляцерда направляється на Близький Схід, туди – до Гробу Господнього, де зародилася християнська віра і де, як йому праглося, можна пізнати первісну чистоту духовного причастя, вільного від догматичних лещат фанатичного католицизму його рідної Іспанії. Молодий іберійський гранд, за канонами класичного авантюрного роману, потрапить у полон до «невірних» – до сарацинів, де потоваришує-побратається з таким самим полоняником – українським козаком, волинським шляхтичем Адамом Дуніним-Борковським. І тут Наталена Королева зрощує іспанську гілку свого родоводу з українською – родоводом свого батька, графів Дуніних-Борковських.

Її майбутній батько, гоноровий шляхтич Адріан-Юрій Дунін-Борковський, познайомився із родовитою іспанкою Марією-Кларою де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордоба і Фіґероа на курорті Біярріц у Франції, одружився з нею і перебрався до Іспанії, де прожив у її маєтках три роки.

Саме в містечку Сан-Педро де Карденья, що неподалік міста Бурґоса на півночі Іспанії, і народилася 3 березня 1888 року дівчинка, якій подарували ім’я її небесної заступниці – іспанської святої Наталени (в земному житті звичайної пастушки з Піренейських гір). Повне ім’я, дане їй при хрещенні, – Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена.

На четвертий день свого життя новонароджена втратила матір, внаслідок чого Наталена стала єдиною спадкоємницею славетного іспанського роду Медінацелі-Ляцерда.

Подружнє життя її батьків і до народження Наталени було травмоване сварками, тому зразу ж після смерті дружини опечалений і невдоволений народженням доньки граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський подався у світи – в Індію, Африку та на Цейлон. З науковою передусім метою. Був знаним ентомологом, мав цінні збірки-колекції метеликів. Заради набуття рідкісного екземпляра вирушав у небезпечні подорожі, міг роками шукати унікальний вид метелика, як це було з ним у Сахарі, коли вчений два роки чекав на появу метелика Антімахуса. Потрібно зауважити, що цей рідкісний метелик лише тоді спускався з високих пальм на землю, коли випадали дощі. Адріану Дуніну-Борковському пощастило заволодіти аж трьома екземплярами Антімахуса. І коли працівник російського посольства в Парижі (також пристрасний ентомолог-любитель, до того ж родом із Волині) допоміг Дуніну-Борковському повернути конфісковані царським урядом маєтки, вдячний граф подарував дипломатові один екземпляр Антімахуса зі своєї колекції. Оскільки Адріан Дунін-Борковський мав французьке громадянство і не бажав жити на території Російської імперії, він запропонував російській владі на виручені від продажу його маєтків кошти побудувати в Україні притулок для старих людей і невиліковно хворих. Царський уряд упродовж двох років розглядав це клопотання і врешті-решт відмовив. Розчарований граф махнув на маєтки рукою і повернувся до Франції.

Та поки батько перебував у наукових експедиціях, дитина залишалася під опікою дядька Еугеніо де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордоба і Фіґероа – старшини королівської гвардії в Мадриді – та бабусі Теофіли Дуніної-Борковської з давнього литовського роду Довмонтовичів, яка прибула до Іспанії перед народженням онуки з Волині – родового помістя Великі Борки. Від назви села Борки, в якому осіла родина Дуніних, і походить друга половина прізвища цього нормансько-давньоукраїнсько-литовсько-польського роду.

Згодом Наталена Королева, яка, до речі, аж до першого одруження в 1915 році мала прізвище матері (хоча прізвище батька теж записано під час реєстрації її народження, аби не вважалося, що дитина не має законного батька), заглибиться і в генеалогію родини Дуніних. Дізнається, що предок її батька був данського походження, з’ясує, що назва їхнього родового знаку «Білий Лебідь» походить від прізвища одного з предків-варягів (попередника данця) Швено, яке в перекладі й означає «лебідь», висловить припущення, що варяг Вілфред Швено прибув до Київської Русі разом із Рюриком10. Навіть більше, Наталена Королева стверджуватиме, що в родинному архіві Дуніних були свідчення про те, що цей рід проживав у Києві ще за часів князя Ярослава Мудрого і навіть був шлюбно поєднаний із цим князівським родом. Правда це чи ні, але романтична Наталена надзвичайно екзальтовано сприймала те, що її предок по батьківській лінії був одружений з дочкою самого Ярослава Мудрого, і тому вважала себе Ярославною – спадкоємницею Київського Княжого Престолу.

– На це натякала Наталена Королева в розмові з Орестом Зілинським, але професор скептично поставився до цієї гіпотези – жодними літописними чи архівними свідченнями це не підтверджується, – розповідав професор Ярослав Ісаєвич.

– Але те, що одне із чільних командних місць у війську гетьмана Богдана Хмельницького посідав представник роду Дуніних-Борковських – це відповідає історичній правді, – продовжив розмову Олекса Мишанич. – Адже відомо (про це пише Королева у повісті «Предок»), що в роду Дуніних-Борковських були часом антиподні погляди і переконання. Згадаймо жертовну боротьбу Адама Дуніна-Борковського за визволення Польщі від російського ярма і переконання та віру його старшого брата – волинського шляхтича Василя Дуніна-Борковського, які прирекли його на вороже ставлення до молодшого брата – католика і польського патріота.

Та не тільки пошуки родинних коренів свого батька долучали Наталену Королеву до української історії, культури, мови… На прохання її опікуна – дядька Еугеніо де Кастро, який тоді мав продовжити службу в королівській гвардії при іспанській королеві Марії-Крістіні, – мати батька Теофіла Довмонтович забрала маленьку Кармен-Наталену разом із іспанською нянею Санчею Моліною в Україну – в село Великі Борки. Там дівчинка, яку в маєтку називали Ноель, прихилилася до баби Северини, яка працювала в маєтку, збирала лікарські трави, знала безліч казок, ворожінь, замовлянь, благословлянь, доглядала курей, качок, гусей, індиків, сама виготовляла для сільської сирітки Марусі та для Ноель різні забавки – ляльки з маківок, ложки з капустяного листя, відерця з огірків-жовтяків… Завдяки бабі Северині дівчинка подружилася із Марусею, яку після смерті її батьків забрали до господи. Саме з нею і бабою Севериною Наталена проводила багато часу, спілкуючись із ними мішаниною французької, польської, чеської та української мов. Після передчасної смерті іспанки Санчі вихованням Ноель займалася чешка Гата, яка вчила її чеської мови, розповідаючи казки та різні приказки, співаючи чеських пісень. Там, у Борках, Ноель навчалася української мови, пізнаючи на емоційному рівні національні звичаї і традиції, адже вона на Волині перебувала лише до п’ятирічного віку. Батько про себе й не нагадував, бабуня хворіла і незабаром померла, тому дядько Еугеніо змушений був забрати свою небогу до Іспанії. На той час Естрельїта, так її називав дядько, встигла засвоїти з допомогою суворої і пильної французької гувернантки Ґортензи, яка жила з нею в Борках, французьку мову, що і визначило місце подальшого навчання і перебування. Пансіон при католицькому монастирі Нотр-Дам де Сіон на іспансько-французькому пограниччі заховав Кармен-Естрельїту на доволі довгий час. Зате яку освіту, яке виховання здобула дівчинка в цьому пансіоні!

Із особливою вдячністю згадувала потім Наталена Королева ту атмосферу навчання і відпочинку, яку витворювали черниці-наставниці дівчаткам із благородних родин. Мови, малярство, музика, історія, теологія, філософія, верхова їзда, танці, шляхетні манери, придворний етикет – чого тільки не навчали в пансіоні! Для допитливої Естрельїти особливо праглося то побігати в розкішному монастирському саду, то усамітнитися у багатій бібліотеці монастиря, де вона поринала в глибини історії, релігії, філософії, культури народів і цивілізацій. Особливий дар вихованка пансіону виявила до вивчення мов. Крім поглибленого вивчення французької та рідної іспанської, студіює англійську і німецьку мови, ретельно вивчає латинську та грецьку.

Незабутнім враженням для десятирічної дівчинки, яка тільки того світу й бачила у похмурих покоях старої пані в Борках та в монастирській школі-пансіоні, стала поїздка зі своєю молоденькою тітонькою Інес та її чоловіком, арабістом і археологом доном Лоренсо, до міста Аахена, до Рима і нарешті, в 1899 році, на батьківщину – в місто Бурґос.

У колишньому французькому «місті Карла Великого», а тепер німецькому Аахені, Естрельїта зустріла під час прогулянки в міському парку кайзера Німеччини Вільгельма ІІ, якому відмовилася дарувати квіти, як це робили традиційно місцеві діти, та ще з викличною гордістю заявила, що вона прибула з Франції: «Ми там кайзера не маємо…».

Нарешті – давно вимріюваний Рим, зустріч із улюбленим дядечком Еугеніо, латинські слова служби Божої, які, як відчула Естрельїта, викликають асоціації з героїчним минулим іспанського народу, відроджують в її уяві образи предків та їхні діяння, бо це «мова її далеких, дуже далеких предків». На все життя запам’ятає те, що тут, у Римі, заповість її опікун, священник Еугеніо:

– Коли життя розділить нас, будемо далеко один від одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.

Коли ж Естрельїта-Кармен повернулася в 1899 році до Іспанії в місто Бурґос на запрошення своєї юної тітки і подруги Інес, то під впливом її чоловіка дона Лоренсо почала вивчати арабську мову, захопилася археологією, медициною, філософією, малярством, а за наполяганням тітки – музикою і вокалом. Співала в храмі Севільї, гасала на коні пагорбами поблизу родинної посілості Сан-Люкар, вправляючись навіть із шаблею, пікою та пістолями. Там, у Бурґосі та Севільї, закінчила середню школу.

І ще одна щаслива подорож. До Мадрида. У гості до двоюрідної сестри її матері доньї Касильди Медінацелі. А отже, до двору королеви-реґентки, доньї Марії-Крістіни. Вирушила в супроводі двох дядьків – дона Еугеніо та дона Лоренсо – з надією побувати в королівському палаці Ель Ескоріяль, де донья Касильда, як улюблена придворна дама, постійно перебувала при матері-королеві. Майбутній король Іспанії Альфонсо ХІІІ був ще юний – мав лише дванадцять років. Він тільки в 1902 році посяде королівський трон, тому Іспанією повноправно і доволі тиранічно правила королева-реґентка. У знаменитих королівських садах Аранхуеса Естрелла-Кармен і познайомилася 1899 року з майбутнім королем Іспанії. Це знайомство, яке переросло в дружбу і щире захоплення одне одним, із роками не забудеться, навіть оживе тоді, коли внаслідок громадянської війни король Альфонсо ХІІІ змушений буде залишити країну і проживати у вигнанні.

Наступні роки дівчина мешкає разом із тіточкою Інес та її чоловіком то в Бурґосі, то на хуторі Сен-Люкар, то у Севільї. Там, у повсякчасно веселій, святковій, карнавальній Севільї, прихорошеній квітами і садами, Естрелла-Кармен подружиться з циганами, співатиме з ними циганських пісень, навчиться ворожити… Якось славна колись циганська співачка Аврора подивилася на її долоні і стала пророкувати:

– Гей, дівчино сердешна! – почала викладати стара. – Не дурно любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма що не нашої крови. Ціле своє життя блукатимеш світом, як ми! Скрізь – дома і скрізь – чужа. Не матимеш ані родини, ані рідного дому, ані рідного краю… Двічі до шлюбу підеш. Двічі вдовою будеш, самітня у світі, як місяць на небі…11

Нова дорога, новий далекий шлях стелився перед Естрельїтою-Кармен. Помирає у 27 років від туберкульозу дорога її серцю тітонька Інес. І тут озвався через 16 років мовчання і відмови від своїх батьківських справ її батько, граф Адріан Дунін-Борковський. Звернувся до опікуна своєї доньки дона Еугеніо з проханням дозволити Карменсіті відвідати його в Україні. Живе він у Києві, одружений. Дружина Людмила Лось походить із давнього чеського роду, який прославився боротьбою за самостійну і незалежну Чехію.

Своє чеське походження Людмила Лось особливо плекала, хоча важко сказати, чи належали її предки до величезного роду Лосів герба Доленга, який розселився на території Речі Посполитої, зокрема і в Галичині. Одна з гілочок цього роду одержала у ХІХ столітті графський титул. Переважна частина роду Лосів вважала своїм предком сенатора часів Польського королівства. Як стверджує український краєзнавець і геральдист Євген Чернецький, «частина роду Лосів осіла на Волині, що була на території Російської імперії»12, тому цілком можливо, що батько Людмили, відставний генерал російської армії Ян Лось, належав до волинської гілки родини Лосів. Він дуже пишався тим, що був героєм Плевни – хоробро боровся як доброволець російської армії за визволення слов’ян від турецької неволі. Цей вояк-герой захоплювався «переможною й могутньою Росією». Погляди й уподобання батька повністю поділяла донька Людмила, яка вважала за «рівноцінний» Росії край тільки Францію. Іспанію не любила, не знала ні її справжньої історії, ні культури, тому зразу ж заборонила вживати імена Кармен, Естрельїта – веліла дівчину називати Ноель, бо це наймення, вважала вона, принаймні французьке.

Гордий, непокірний характер вільнолюбної іспанки дратував графиню Людмилу, тож вона вирішує якнайшвидше видати її заміж. А для того, щоб вибрати достойного, а головне – багатого жениха, треба Ноель вивести у світ. Графині здавалося, що тільки Інститут благородних дівчат здатний підготувати цю «середньовічну монастирку» до світського життя, куди вона й запровадила її на рік. Ноель змушена була перед складанням вступних іспитів до цього інституту вивчити російську мову, налаштуватися на виживання в нудній, регламентованій, із жорсткою дисципліною атмосфері, в якій їй доведеться навчатися «манер», «доброї поведінки» та «мистецтва обертатися в товаристві собі рівних»…

Під впливом графині Людмили юна іспанка вивчає чеську мову, історію, літературу, з батьком спілкується польською мовою, із прислугою та киянами намагається розмовляти українською. Продовжує захоплюватися музикою, співом – уроки їй дає сам Микола Лисенко. Славетний український композитор захоплений обдаруванням юної іспанки і дарує їй на пам’ять музичну мініатюру «Зоря з місяцем» із написом «Моїй учениці». Згодом Наталена Королева детально опише всі перипетії свого перебування в Києві та Санкт-Петербурзі в «життєписі сучасниці» – «Без коріння».

А мачуха тим часом підшукує їй жениха. Знаходить аж двох. Ще одного, сина дядька Ноель із португальського роду Фернандо-Енріко де Кастро, знаходить батько. Дівчина зі сміхом відкидає його намагання породичатися… з братом, хай і двоюрідним. Не погоджується і на двох наступних «претендентів». Живе надією повернутися на батьківщину – до Іспанії, з нетерпінням чекає листів від дядька Еугеніо, але мачуха їх перехоплює.

Переїздом всієї родини на зиму до Санкт-Петербурга енергійна графиня Людмила мала найважливішу, на її думку, мету: ввести Естрельїту в блискучий світ придворного життя, показати пасербицю столичним кавалерам на балах, світських прийомах, у театрах… Адже обраний графинею жених – вродливий гусар, ротмістр царської лейб-гвардії Кисілевський, українець із запорожців, якому було дозволено бувати в домі Дуніних-Борковських і Лосів, – змушений був вирушити до Персії як «інструктор шахського війська».

Та молоду, енергійну, спраглу до знань дівчину не захоплювало феєричне мерехтіння яскравого світла, музики, танців, знайомств – усе те, чим жили в Петербурзі аристократичні роди та придворні кола імперії. Естрельїта не полишає надії повернутися до Іспанії, все ще чекає вісток від свого опікуна, материного брата Еугеніо, пам’ятаючи його запевнення, що вона обов’язково колись та побачить його під час ранкової Божої служби в одній із капличок. А поки що Естрельїта заміряється зайнятися єгиптологією. Вступає до Археологічного інституту, але оскільки там немає спеціальної кафедри з єгиптології, вирішує досліджувати литовську старовину. Водночас навчається в Петербурзькій академії мистецтв, де здобуває диплом «вільного художника». Малює, влаштовує навіть свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Інтенсивно займається науковими дослідженнями з історії Литви, Вірменії, Персії, Єгипту… Друкує російською мовою дві статті: «Про орнаментацію плетінки у вірменському мистецтві» та «Про мистецтво лікування у скитів за зображеннями на Куль-Обській та Нікопольській вазах». Продовжує брати розпочаті в Києві уроки співу в ще одного талановитого українця – славетного оперного співака Олександра Мишуги, який після перших занять став пропонувати Естрельїті різні партії то в опері «Фауст», то у «Трубадурі», «Кармен», навіть у «Севільському цирульникові». Правда, зразу ж пожалкував, що в цієї маленької дівчини не сопрано.

Олександр Мишуга вимріював дебют Естрельїти на сцені. Оскільки вона бездоганно володіла французькою мовою, славетний тенор запропонував спробувати відкрити свій дар на сцені Михайлівського театру, спектаклі якого йшли тільки французькою. Підписано контракт, є вже перша роль Сафо в однойменній п’єсі Альфонса Доде, є запрошення від відомої французької акторки Джейн Гаддінг на ангажемент у паризькому Théâtre du Gymnase, є блискучий дебют на сцені і є протестний виклик родині, світському товариству – вона тепер «акторка Імператорських театрів» і готова розраховувати тільки на себе, на свої власні сили. Отже – розрив із родиною, із нареченим – гусаром лейб-гвардії, із яким вона офіційно була заручена, а головне – це виклик усій петербурзькій знаті. Як це так, ім’я родовитої іспанки з’явиться на театральних афішах – хто із благородних сімей посміє породичатися з акторкою? І раптом Естрельїта закохується з першого погляду в «шейха з орієнтальної казки» – князя зі стародавнього перського роду Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша.

Нарощуються нові витки романтичних пригод, переживань, а головне – нових подорожей, без яких Естрельїта-Кармен не уявляє собі життя.

Повертається з Персії ротмістр Кисілевський, запальний дуелянт, який впевнений, що наречена його чекає. Адже вони заручені. Невже цей князь Іскандер посмів прямо з балу вивести його наречену на очах у здивованої і обуреної поведінкою Естрельїти публіки? Для гордого лейб-гвардійця нема іншого виходу: дуель! На щастя, ротмістр не вцілив у князя, а князь Іскандер прострілив лише гусарську шапку. Але Естрельїті залишатися в Петербурзі не випадало. І вона збирається в далеку дорогу – в Персію. Для знайомства з родиною князя Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша, з яким Естрельїта в Петербурзі заручилася.

Повернення до Києва, щоб зібрати речі в дорогу, зустріч під час ранкової служби Божої в київському костелі з дядьком Еугеніо, який прибув в Україну в пошуках зниклої небоги, переодягання в чоловічу одежу – і перед Естрельїтою прослалася повна небезпек, переживань і пригод дорога до далекої Персії. Її суджений ще залишався в Петербурзі, тоді як його наречена з’явилася в сім’ї старовинного княжого роду Ахеменідів, який сповідував зороастрійську традицію віри й поклоніння Світлу, Вогню. Наречена князя Іскандера прибула до Персії для того, щоб її проголосили членом давнього славного роду ібн Куруш Гакгаманішів, а відтак скласти велику обітницю бути поклонницею Святого Світла.

Юна наречена сиділа поруч із гордим Іскандером у колі його великої родини в нічному саду, де сутінки огортали крони гранатових і персикових дерев, крізь віття яких визирали бліді зорі, дивилася на білі перлинки води, що розліталися увсебіч у мармуровому водограї, пригублювала зі срібного келиха прохолодне вино, несміло торкалася губами до рожевої скибочки дині і згадала давньоперське слово Pairidaeza – «обнесений стіною сад». «Це ж від цього слова походить “парадиз” – рай. Обнесений стіною рай, дивовижний палац просто неба», – подумала Естрелла-Наталена.

Згодом Королева детально опише у повісті «Шляхами і стежками життя» свої враження, пригоди, переживання, майстерно «загорне» їх у такий казково-міфологічний флер, що мимоволі починаєш розгублено дивуватися, де ж тут реальність, а де розкошує фантазія автора. Важко повірити, що дев’ятнадцятилітня дівчина наважилася сама вибратися в таку далеку, повну небезпек дорогу, подолала неспокійний Кавказ, зуміла потрапити на аудієнцію до самого шахиншаха Ірану й одержати дозвіл вільно і без перешкод подорожувати країною – «скрізь, як сама того побажає», пройшла обряд «прийняття до роду» через освячення клятви кров’ю на вірність князю Іскандеру та вірі Святого Світла – і раптом таємно полишила дім свого нареченого й вирушила з караваном верблюдів до Індії.

І тільки тому, що шлюб із князем Іскандером загрожує, як напише вона в прощальній записці своєму нареченому, «істині мого життя!». А ця істина полягала у свободі, у праві вибирати свою долю, свій шлях у житті. Ні, Естрелла-Зірка не хоче бути Неджмою-Зіркою в іншому світі, в іншій вірі – вона прагне повернутися на батьківщину, до Іспанії.

І знову детальні описи подорожування Індією, ознайомлення з бібліотекою і архівом загадкового Монастиря Вдів, зокрема з рукописами такої ж, як і вона, вічної мандрівниці, відомої теософки Єлени Блаватської («Жодна казка не може бути фантастичнішою за життя цієї вічної мандрівниці, яка ганялась цілим світом за “мудрістю”»), екзотичні розповіді Матері Вдів, мрії-сподівання якнайшвидше побачити рідний – до солодкого щему серця – Бурґос, побувати у передмісті феєричної Севільї – в Макарені, там, де вона колись розкошувала в товаристві циган…

І знову Наталена Королева у повісті «Шляхами і стежками життя» розгортає яскраво-образні сторінки свого емоційного втішання зустріччю із дорогим дядечком Лоренсо, таємним відвідуванням стародавнього родинного гнізда – палацу Медінацелі, схилить голову як звичайний відвідувач чи як ревна католичка біля Стовпа бичування, помилується виплетеними з кам’яного мережива аркадами, що їх витворила фантазія перських майстрів, постоїть у задумі перед статуєю дволикого Януса, переведе погляд на статуї великих римлян іберійського походження, замислиться над долею знатного іберійця, сина претора іспанської Таррагони, прокуратора Юдеї Понтія Пілата…

Чи не тоді в Естрельїти зародилася думка написати роман про того, хто зацікавився питанням, «що є Істина», і який, за легендою, започаткував славетний рід Медінацелі?

Цілком можливо, що до цього творчого задуму прихилив Наталену визначний португальський поет Еугеніо де Кастро, з яким вона випадково зустрілася на «Віллі Пілата». Поет відчув у її словах затаєний сум і порадив Nati – так називав свою юну родичку вуйко де Кастро: «Якщо маєш журливий настрій – зроби з нього літературу. І сум стане джерелом радості. Вся “магія” в тому, щоб сум перелити не в сльози, але в атрамент!»

І вселив поет в уяву Наталени мрію про пошуки чогось ідеального, не дійсного, а легендарного, міфічного – запалив поривання віднайти «володіння попа Івана». Таємничої та ідеальної країни, де нема кривди, нерівності, несправедливості, навіть – смерті.

Цим дивовижним краєм для Естрельїти виявились українські Карпати, де є гора Піп Іван, а під нею річка Тиса, і звідки прибула до Севільї молода дівчина-циганка в сорочці «з вишиваними червоно-чорною заполоччю хрестами на раменах» на ймення Марічка, з якою Наталена заговорила українською мовою.

Хтозна, можливо, цей випадково почутий у Севільї український спів і розмови з дівчиною з України, яка також, як і стара циганка Аврора, напророкувала Наталені невпинне мандрування світами, ще дужче прихилив її до того краю, в якому вона провела перші роки свого життя і де проживав її батько.

Португальський поет Еугеніо де Кастро відчув із першого погляду, що сум Нати-Наталени спричинений тугою за чистим, високого духовного наповнення коханням, невимовним пориванням до чогось незвіданого, таємничого, піднесеного над щоденністю, відкритого до поєднання споріднених прагненням досягти ідеалу душ.

І знову доля милосердно обдаровує Естрельїту новим сердечним випробуванням – зустріччю з юним королем Іспанії Альфонсо ХІІІ, а отже – поновленням зародженої в дитинстві дружби та нестримним пориванням відкритися одне одному своїми почуттями, які переповнювали їхні серця. Та деспотична правителька Іспанії, мати короля Альфонсо ХІІІ донья Марія-Крістіна, дізнавшись про їхню дружбу і кохання, звеліла Естрельїті або вступити до монастиря кармеліток (і цим навіки замурувати себе на повне відчуження від світу), або назавжди покинути дорогу її серцю Іспанію. Дядечко Еугеніо, обурений цим зухвалим ультиматумом тиранки-австріячки, радить небозі полишити батьківщину з власної волі. На знак протесту дон Еугеніо також разом із Естрельїтою покидає Іспанію.

Далі Париж, поривання бути серед тих, хто живе зі своєї праці, прийняття найскромнішого зі своїх наймень – Кармен Фернандес, переїзд до Неаполя – поближче до Помпеїв, до середовища археологів, художників, письменників, відновлення знайомства, яке відбулося ще в Петербурзі, з винятково популярним маестро співу («Мікельанджело співу» – так називала Італія свого улюбленця) Маттіа Баттістіні.

Нагадав славетний Баттістіні про їхню зустріч у Петербурзі, про своє захоплення її голосом і подивування тим, що Естрельїта не пішла тоді на оперну сцену, а обрала сцену драматичного театру. Пам’ятав співак і те, що колись йому сказала Естрельїта, вивчаючи партитуру опери «Ернані». А тоді юна іспанка призналася, що їй подобається співати «для себе», витворюючи в своїй уяві зовсім інші образи, ніж ті, які «живуть» в опері.

«І тоді я сказав вам, – продовжував згадувати Маттіа Баттістіні, – що ви маєте всі дані, щоб стати письменницею. Що це – ваш поклик, дарма що обдаровані ви всім, щоб стати славною співачкою чи драматичною артисткою. Але ви – більше за це, бо ви самі автор, який може творити живі образи, а не тільки “втілювати” створені іншими. Отже, нині повторюю вам це. І коли досягнете своєї мети, згадайте, що був це співак Баттістіні, який перший вказав вам ваш шлях! Сцена – молох, який вип’є сили, душу, кров… І кине у забуття свою офіру. Письменництво ж дає тривале життя…»13.

Уявила тоді Естрельїта себе перською казкаркою, яка мандрує містами і селами, долаючи уявою історичні часи й земні простори, пряде барвисту пряжу своїх думок, фантазій та мрій, переплітає з подіями, які пережила сама, і повними пригорщами сипле людям радість і втіху, оповідаючи про велике щастя свободи, закликаючи до волі, до вільного власного життя. І їй в ту мить здавалося, що в її душі задзвеніли чарівні маврські струни, що в неї вселився дух праматері роду Ляцерда, прапрабабусі Хадиджі, походженням із маврів.

Та ще багато драматичних подій доведеться пережити Кармен Фернандес, поки вона почне творити образним словом художній світ, народжений її багатою уявою.

Знову Париж, зустріч із легендарною Джейн Гаддінг, яка її запросила знову грати на драматичній сцені, пророкуючи їй щасливу долю «блискучої зорі» на театральному небосхилі, але Кармен замірилася реалізувати свій талант на оперній сцені. Водночас вона хоче продовжувати розпочаті «медицинські студії», вабить її пропозиція давнього приятеля її батька, вченого-астронома Каміля Фламмаріона, розпочати працю на літературному полі. Що ж, Кармен Фернандес під опікою і завдяки порадам свого старшого приятеля Фламмаріона починає співпрацювати з журналами. Робить переклади, пише фейлетони, невеличкі статті та готує книжку новел, навіяних враженнями від розкопок у Помпеях.

Імовірно, як стверджує Орест Зілинський, її літературна біографія розпочалася з публікації у французькому журналі «La Croix»14, коли Наталені-Кармен було лише шістнадцять років. Начебто тоді вона переклала з української французькою мовою якийсь давній твір чи документ отців-василіян, прибравши для цієї публікації відповідний псевдонім Брат Іван (Frève Jean)15.

В «Автобіографії» Наталена Королева стверджує: «Писати почала я давно, а перестала – з двадцять років тому. Писала спочатку у французькій пресі. Якусь мою працю видано було навіть по-московському (“О мотиве плетенки в армянской орнаментике”). І думала я працювати у французькій літературі, до чого мене намовляли приятелі мого батька: Анатоль Франс і Каміль Фламаріон, астроном. З української мови колись – не згадаю року, бо дуже давно – зробила була я переклад на французьку, бо ніхто тоді не міг перечитати, що то за мова»16.

Тож цілком можливо, що юна Наталена таки здійснила цей переклад, бо підписала цю працю псевдонімом Брат Іван, згадуючи таку поширену у Франції легенду про міфічну країну – «володіння попа Івана», з якою в її уяві асоціювалися українські Карпати з горою Піп Іван. Мабуть, важко давався шістнадцятирічній дівчині цей текст, оскільки до приїзду восени 1904 року до Києва Наталена рідко коли чула українську мову, хіба що в дитячому віці, але могла геть забути. Не знала української мови в такій мірі, щоб перекладати складні наукові тексти. Адже вона майже дванадцять років провела у монастирі Нотр-Дам де Сіон із виїздами до Іспанії.

Початок літературної діяльності Наталени французькою мовою логічно датувати 1903–1904 роками, можливо, 1909 роком, як визначає Роман Завадович17, та найвірогідніше – періодом навчання в Парижі в роках 1911–1914-х. Сама Наталена згадує, що тоді вона активно співпрацювала із літературними і науковими журналами «Echos d’Orient», «Pevue des Poétes»18 та ін.

Творить Наталена-Кармен новели французькою мовою, водночас виконує партію Кармен в Паризькій опері з несподіваним вкрапленням ексцентричного танцю, чим викликає бурхливу реакцію глядачів і шалений успіх цієї оперної постановки.

Дядько Еугеніо листовно підтримує свою племінницю, бо відчуває, що її темперамент, почуття, любов до життя спрямовують творчу енергію на втілення прекрасних образів на оперній сцені та в літературі. А те, що рукопис її першої книжки новел не прийняло видавництво, пише вуйко, хай не опечалює, бо вона має «великий Дар. Дар роздавати радість, відпочинок мільйонам, струджених життям…»

Кармен Фернандес надходить пропозиція виступити в наступному сезоні в оперному театрі Венеції. Захоплена цим запрошенням, Кармен натхненно вчить нові оперні партії, лише зрідка відволікаючись – задля відпочинку – на студії з археології та на малювання.

І знову озвався батько. Важко хворіє, готується до операції на нирках, благає доньку приїхати до Києва – він хоче попрощатися і попросити вибачення за всі ті кривди, яких він їй завдав.

Зголосився поїхати зі своєю племінницею і дядько Еугеніо, сподіваючись довго не затримуватися в Києві. Та й Естрельїті треба було вчасно, згідно з контрактом, прибути до Венеції.

У Києві Естрельїта зразу ж поринула у світ французької колонії – в музично-театральне, комерційне і релігійне середовище вихідців із Франції, а також у світ україномовний – приятельок подруги її дитинства Марусі, українських дівчат-служниць. Познайомилася вона із музикантом, керівником українського хору Олександром Кошицем, із хористами від Садовського… Із особливим нетерпінням чекала виїзду до Італії, сподіваючись бути на початку серпня у Венеції. Та несподівано вибухає Перша світова війна, кордони закривають, і Естрельїта разом із дядьком Еугеніо змушена залишатися в Києві. Як бути? Обоє зголошуються вступити до Червоного Хреста – «воювати з війною», гоїти рани, завдані жорстокою війною. Відбули шестимісячні курси, після яких вуйка Еугеніо відправили на Кавказький фронт, а сестру милосердя Естрельїту на якийсь час залишили в Києві.

Та ненадовго. Далі – санітарний поїзд, передові позиції, поранені, кров і жах, атаки і відступи, відчайдушні зусилля дотягти непритомного солдата до польового шпиталю, поранення під Травником, нагородження солдатською медаллю «За храбрость». Естрельїта пише за неграмотних поранених листи додому, підстригає їх і голить, годує і напуває, миє і дезінфікує, розповідає казки, переказує легенди і міфи…

Після першого поранення і першої військової відзнаки Естрельїта дістає службове відрядження до Києва і відпустку для лікування на Кавказі.

У Києві випадково зустрічається із Іскандером, який вступив до нещодавно сформованої «Дикої дивізії» у чині гусарського старшини, прийняв православну віру, обрав собі християнське ім’я Павло – «бо це ім’я Паоло Малатеста, того, що і в смерті, і у вічному полум’ї пекла не був розлучений зі своєю Франческою, як про те оповідає Данте у своїй “Божеській комедії”»…

Одруження, короткі миті щасливого подружнього життя – і знову для Естрельїти, світлійшої княгині Неджми Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, продовжуються нічні й денні чергування в шпиталі, а разом із тим – переживання за свого чоловіка Іскандера-Сандрі-Павла, який вирушив зі своєю «Дикою дивізією» на фронт.

Тиф, гарячка, марення-візії, передчуття жахливої трагедії – загибелі в бою Іскандера. І чорний морок самотності. Вистачило сил і мужності супроводжувати разом із Зуарабом, братом Іскандера, тіло покійного чоловіка до Ірану. Без перешкод дісталися до Кавказу, але далі Естреллу-Неджму не пропустили – жінки через турецький фронт не мали права переходити. Перебрався тільки Зуараб із труною. Естрелла дивом переправилася через Каспійське море, далі подолала майже половину території Ірану, поки дісталася до Шираза – місця поховання Іскандера.

Переживаючи це страшне горе, виморена тифом, а згодом і малярією, вдова не поринула у відчай, а намагалася віднайти душевну розраду і спокій у самотності: «Самітність віднині – родина моя і дім мій… І піду шляхом самітності, шукаючи справжнього Світла!..». Так заповіла Естрельїта-Неджма собі, запевняючи, що не збирається повністю усамітнюватися, тотально відчужуватися від світу сліз, страждань і крові: «Поверну до тих, що вмирають на полі бою. Стану до бою зі стражданням, болістю…» – призналася вона перському мудрецеві.

І повернулася Естрельїта у кривавий вир війни – на передову лінію, до шпиталю, до санітарного поїзда, в безумство стогонів, криків, благань, невимовних страждань і молодих смертей. Дивом залишилася живою. Друге поранення, військовий шпиталь, оніміння від глухої самоти. Помер батько. Забрав немилосердний тиф із земного світу дорогого дядька Еугеніо – ніщо її тут, в Україні, не тримало. Думала про те, як дістатися до Італії – а раптом зможе попрацювати в археологічній експедиції у Помпеях? Про оперну чи драматичну сцену годі й мріяти: після поранення відбулися непоправні зміни слуху. Завдяки знанням іноземних мов пощастило потрапити на роботу до Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки. Більше того, одержати український паспорт. Пощастило! Адже після шлюбу з Іскандером вона фактично стала підданою Ірану з екзотичними титулами та іменами. Тепер перська княгиня Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш – українка, яка народилася 3 березня 1888 року в селі Забороль на Волині, ім’я її – Наталія Ковалевська.

Яка дивовижна гра долі! Щось містичне, здається, крилося в тому багатстві імен, які мала і набувала Наталена Королева. Створюється таке враження, що ця часта зміна імен зумовлювалася несподіваними поворотами долі самої Наталени, жадібним прагненням освоювати нові й нові професії, виявляти, реалізовувати кожну нову грань свого таланту, розкрилювати дар своєрідного перевтілення в дещо іншу, іноді несподівану для самої Наталени іпостась обдарування.

Набуття нового, вже українського, імені й прізвища мало свою, так би мовити, територіальну зумовленість і доцільність. Міністр закордонних справ УНР Микола Левицький «докопався», що нібито її батько мав на Волині маєток під назвою Ковалівка, знайшлися «свідки», які підтвердили, що її батька називали «ковалівський пан», тому певна логіка була в наданні їй прізвища Ковалевська. І що важливо, від цієї біографічної віхи в житті Наталени стрілка її долі остаточно спрямувалася у бік України. Було, правда, невеличке відхилення, коли Наталена разом зі своєю хворою мачухою Людмилою виїздила до Праги за спільними документами як «чеська репатріантка». Мачуха прямувала до Чехословаччини через Галичину, де проживали її родичі й де у містечку Красне під Львовом був їхній родинний маєток. Але графиня Людмила Лось так і не змогла видужати після важкого запалення легенів і, не потрапивши до Чехії, померла в Галичині. Наталена – вже сирота – таки добирається до Праги, там влаштовується спочатку на роботу в Міністерство закордонних справ Чехословацької республіки, співпрацює з установами шкільництва, а незабаром – після наполегливих умовлянь Василя Короліва – переходить працювати до української дипломатичної місії в Празі.

О, цей імпульсивний, невгамовний, постійно заклопотаний, переобтяжений творчими задумами й обов’язками Василь Королів-Старий! Не впізнала його Наталена, хоча познайомилася, працюючи медсестрою, ще в Києві, коли «рухливий, невтомний і веселий Королів» – «живе perpetum mobile» – похвалявся своїм шведським родоводом, а також тим, що навчався малярства в самого Іллі Рєпіна, ученицею якого була й Наталена. Саме він тоді натхненно розповідав про Іспанію, Мексику і Перу, хоча в цих країнах ніколи не бував. Наталена, правда, не запам’ятала ні його обличчя, ні прізвища, бо від того першого знайомства минуло дев’ять років. І ось зустріч у Празі, захоплене враження Василя Короліва – талановитого письменника і працьовитого чоловіка – від жінки з фантастично багатою біографією, знанням багатьох мов, закоханою у мистецтво й археологію, надзвичайно здібної до перекладацької творчості. Його ж єдина любов – Україна і праця для України. Наталена як жінка Василя Короліва не приваблювала: «малої постави, дуже смаглява, темноволоса, зеленоока, маломовна, без голосних вибухів сміху, завжди одягнена в чорне, без прикрас та без оздоб» – такий тип жінок йому не подобався. А от її тверда вдача, вміння стримувати себе, готовність працювати з такою ж, як у нього, енергією і невтомністю – це якраз і відповідало його планам гуртувати навколо себе робітників на ниві української культури, освіти, літератури.

Василь Королів став пропонувати Наталені робити переклади з французької, італійської, навертав у розмовах до самостійної творчої діяльності в жанрі новели, оповідання. І обов’язково українською мовою. А знання української Наталена активно поглиблювала завдяки спілкуванню і співпраці з Василем Королівим, а також роботі над словниками. Уклала невеликий за обсягом чесько-український словник для шкіл на замовлення Міністерства освіти, який з’явився друком за редакцією професора С. Смаль-Стоцького. Працювала над великим французько-українським словником і водночас писала оповідання та новели українською мовою. Мала в особі В. Короліва-Старого фахового порадника, літературного редактора, щирого друга, який запропонував їй укласти своєрідну угоду про спільне життя задля взаємопідтримки, врешті-решт, для виживання в умовах суворої емігрантської дійсності. Бо після поразки Української Народної Республіки українська місія в Празі згорнула свою діяльність, і Василь Королів-Старий залишився, як і Наталена, без роботи. От він і запропонував цій всебічно освіченій, талановитій і працьовитій жінці створити «сімейну кооперативу» – укласти шлюб заради об’єднання зусиль для праці в ім’я України і переборення злиднів.

Наталя-Наталена вислухала аргументи 42-річного письменника, який побачив у ній «ідеального товариша», побратима, з яким цікавіше й зручніше було б продовжувати подорож цією важкою дорогою життя, подумала-подумала і процитувала уривок зі старого лицарського роману: «Кожна людина має виконати у свойому житті свій “хрестовий похід”. До цього потрібує вона три великі ласки: Вчителя, який би вказав їй путь, Світлу Постать, яка натхнула б її до героїчних чинів, і Побратима…»

І хоча Наталена Королева, як зазначала далі у спогадах, вважала своїм Учителем вуйка Еугеніо, а побратимом – Альфонсо, справжнім Вчителем, який вказав їй шлях до творення літератури українською мовою, терпляче навчав її української мови, таємниць конструювання фабули, виписування художніх образів, побратимом, який двадцять два роки цього химерного подружнього життя шукав будь-якого зарібку, аби не загас вогонь у їхньому спільному родинно-творчому «багатті», опікувався публікацією її новел, оповідань, есеїв, повістей, перекладів із інших мов, став Василь Королів-Старий.

Своє перше оповідання українською мовою під назвою «Гріх (З пам’ятної книжки)» Наталена надрукувала з допомогою В. Короліва у віденському тижневику «Воля» 15 січня 1921 р., підписала «Н. Ковалівська-Короліва», засвідчивши цим остаточний український вибір свого творчого життя. Повністю присвятила себе українській справі, сподіваючись максимально повно реалізувати свої знання і свій творчий дар українським словом. На жаль, важкі емігрантські поневіряння ускладнювали життя цього «сімейного кооперативу», хоча Василь Королів із усіх сил намагався забезпечити побут і можливість займатися творчістю. Сам багато перекладав – тільки з чеської і словацької переклав п’ятнадцять книжечок, сам деякі з них ілюстрував. Читав лекції з анатомії і фізіології тварин в Українській господарській академії в Подєбрадах, ночами писав, редагував переклади і літературні тексти своєї дружини, часто виїздив на Закарпаття, де зголосився до малювання ікон та реставрування старих образів. Мав природний хист до малювання. Свого часу брав уроки у приватній малярській школі, в духовній семінарії відвідував мистецький гурток. У Києві навчався майстерності живописання в знаного І. Їжакевича та академіка Г. Гомільського, опановував техніку різьбярства у петербурзького професора О. Аронсона. Наталена відродила біля свого дружини спрагу і хист до малювання – робила шкіци, композиції образíв, допомагала вивершувати проекти оформлення інтер’єрів церков. Ці творчі миті випадали нечасто. Увесь день клопоталася в хаті, на подвір’ї – вела нехитре господарство, для творчості в Наталени з’являвся час після десятої години вечора. Василь Королів-Старий у «Матеріалах до життєпису й характеристики творчості Наталени Королевої» («Нова хата», 1941 р.) писав про те, як «сім літ морив її й себе на самій каші», бо повинен був сплатити видавничий борг у півмільйона крон, признавався, що «ми на еміграції все живемо в скруті матеріальній, тому ми не маємо ані потрібної книжки-справочника, ані не можемо собі – нібито белетристи! – дозволити якісь враження». Із прикрістю згадував, що Наталена, яка так любить образотворче мистецтво, оперний спів, театр, симфонічну музику, змогла побувати у театрі за 21 рік лише тричі, вдалося вибратися лише на концерти хору Олександра Кошиця, нікуди не виїздила, навіть не подорожувала ні разу Чехословаччиною. «Буває» вечорами в опері – уявою. Прослуховує-чує всі партії. Вони звучать в її голові – «слухає» оперні постановки пізніми вечорами. Усамітнюється і уявою «робить прохідну» то по Сан-Себастіяно, то Ширазом чи Римом – «бачить те колишнє життя й чує той сміх Усміхненої Землі».

Оскільки утримувати житло в Празі було неможливо, «сімейний кооператив» переїздить до невеличкого містечка Бехині, що заховалося серед темних лісів, глибоких долин і порослих мохом скель. Винаймали хатину, вели нехитре господарство, але зарібку не було ніякого. Тому в пошуках роботи Василь Королів із Наталеною знову повертаються «до Праги, звідти до Подєбрад, знов до Праги», поки не «купили собі маленьку хатинку в Увалах під Прагою». Купили у борг, згадувала Наталена, але приятель-чех порадив придбати хату, бути осібним власником хай скромної, але своєї маєтності.

Поки думали-гадали, де взяти гроші на таку покупку, Наталену в Увалах з великими труднощами відшукав колишній капелан французької колонії в Києві, де Естрелла напередодні Першої світової війни була скарбником. Капелан прибув до Королевої з редактором французького журналу «Echos d’Orient», на сторінках якого друкувалися її наукові статті. Тоді в Києві Естрелла внесла до скарбниці колонії п’ять тисяч рублів, і капелан, який був в окопах Першої світової і ледве не загинув під Верденом («…Я був ранений… мене забули на полі битви… навіть якийсь час мали за мертвого…»), взяв на себе моральне зобов’язання обов’язково повернути цей борг. А тут ще пощастило Василеві Короліву видати кілька своїх книжок, слідом несподівано надійшли літературні гонорари. Долучився і зарібок від малярства в Закарпатті. Завдяки цьому вдалося виплатити борги, продати в Увалах хату і переїхати на постійне проживання до містечка Мельник.

Придбали хату в місті Святої Людмили – покровительки Чеської Землі, патронки всіх скривджених долею, полишених, безпритульних. Разом із хатою успадкували величеньке поле, засіяне вівсом і люцерною та засаджене картоплею, 45 курей і 32 кролі, голубів, гусей, собаку… Все це господарство лягло непосильним тягарем на тендітні плечі доньки польського графа Дуніна-Борковського та спадкоємиці відомого давнього кастильського роду ґрандів де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа. Тепер Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена, вона ж – Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, вона ж – Наталія Ковалевська, вона ж – Наталена Королева, змушена косити і збирати люцерну, вибирати картоплю, лагодити кроликарню і черепицю на даху, рубати сухі дерева в садку, годувати курей, ненажерливих гусей і кроликів, чистити хліви, заготовляти корм на зиму, полоти й поливати город… І приймати гостей. Таких поважних, як Є. Чикаленко, В. Щербаківський, М. Садовський, Є. Маланюк, О. Олесь…

Відновила листування з далеким родичем, славетним португальським поетом Еугеніо де Кастро, який колись, у зеніті своєї літературної слави, заповідав їй свої настрої і почуття переливати в образне слово. Тепер самотній, овдовілий поет перебував на посаді ректора єдиного в Португалії університету в Коїмбрі, радо писав Наталені листи, надсилав книги іспанською і французькою мовами і все запрошував свою родичку переїхати на проживання до нього в Португалію.

Хворий, пригнічений передчуттям близького відходу за межі земного життя Василь Королів радив їй доживати старі літа біля родича, де Наталена знайде спокій, добробут і затишок, а він відійде до монастиря василіян, стане ченцем і, якщо Господь виділить йому ще якийсь час побути на цьому світі, там, у монастирі, наповнить своє життя улюбленою працею: малюванням, літературною творчістю і молитвами.

Та Наталена відхилила запрошення свого родича Еугеніо де Кастро – вже втягнулася в щоденне клопітливе селянське життя, відчула смак творення українським словом уявних художніх світів та й боялася залишати фізично і психологічно втомленого боротьбою з невідступними хворобами свого дружину. Відмовилася вона і від роботи на кафедрі єгиптології в Паризькому університеті – «щоб не роздвоюватись, бо рішуче вступила на шлях української письменницької творчости»19.

Доля вкотре повертає Наталені минуле, наче дарує, як це було із родовитим персом, князем Іскандером, можливість відродити те, що було загублене в лихолітті історичних обставин. Відновлюється спілкування з другом своєї юності, з першим своїм коханням – королем Іспанії Альфонсо ХІІІ, який унаслідок революції втратив трон і на запрошення французького уряду прибув до Франції, де і поселився із сім’єю в готелі «Savoye» у містечку Фонтебло. Згодом «перебував у Меттерніха в Кинжварі на францискових лазнях (купелях)…»20, жив скромно, самотньо, бо вся родина роз’їхалася…

Відшукав у Мельнику ту, яку завжди кохав і вірив, що вони зустрінуться, що Естрелла не забула його, озветься, покличе… «І знов зв’язались оба кінці пасма життя, розсатаного долею, – напише Наталена, згадуючи цю несподівану зустріч, яка повернула їх на чверть століття назад… – Припали устами до уст, немов хотіли вгасити довголітню спрагу».

І хоча Естрельїті було вже сорок шість років, проте почуття не згасли – їй здавалося, що вони тільки вчора ніжно попрощалися в її мадридській майстерні, щоб на другий день знову зустрітися.

Дон Альфонсо відчув, що Естрельїта радісно переживає спорідненість їхніх душ, її серце наповнене почуттям незгасної любові до нього, то чому б їм, скривдженим немилосердними обставинами бурхливого життя, не поєднати дві самотні душі?

Естрельїта на якусь мить уявила, як ці щоденні клопоти по господарству, ця виснажлива боротьба за виживання, ці злидні нарешті залишаться лише в гірких спогадах, як вона порине в широкий потік вільного, живого – справжнього – життя і зацвіте щастям десь в одному з чарівних куточків землі – на Капрі, поблизу Равелло…

«Обом нестерпно, жагуче хотілось вирватись нарешті з тієї змори, якою було все їхнє життя…» – згадувала згодом Наталена, але вона не наважилася на цей крок. Не змогла зрадити й полишити свого хворого, щирого товариша-побратима-дружину: «Mi Alfonso! Товариша не кидають у біді, коли цей товариш старий, хворий, вбогий і потрібує опіки… Не кохання обіцяла я чоловікові, але що буду йому вірним товаришем-приятелем… Ти знаєш, чим ти мені завжди був, є і будеш! Ніщо нас ніколи не зможе розлучити, хоч би ми й були далеко один від одного».

Були ще неодноразові приїзди дона Альфонсо в Мельник, були довгі вечірні розмови, привітні ясні усміхи один до одного, наповнені ніжністю погляди, лагідні звернення до Наталени одним із її наймень – Альфонса. І був останній лист усамітненого в готелі, змученого серцевими нападами її Альфонсо, яким він не прощався зі своєю Альфонсою. Ні, не розлучався навік, а йшов до неї, щоби бути завжди разом, бути скрізь із своєю коханою – невидимий, але завжди присутній.

Альфонса опечаленим серцем переживала кожне слово коханого: «Тепер зі мною тільки ти, завжди присутня, хоч і далека. Твоя рука тихенько закриє мені очі, коли вони вгасатимуть. Ляже на них пестливим, ніжним дотиком. Ти приймеш мій останній віддих й він житиме в твойому серці – “єдиному для двох” – як ти це колись співала, пам’ятаєш? – у тій моїй улюбленій пісні:

Так житиму далі в твойому серці, аж доки не зустрінемося знову у вічності, на віки… Бути завжди з тобою, ніколи більш не розлучатись… Ця думка є не тільки потішенням, але є найбільшою радістю. Чого міг би я ще бажати?».

Вечорами читала вголос – як відпочинок від буденних обов’язків сільського трудового життя – дружині Василю листи від дона Альфонсо, в яких він роздумував над своєю долею як іспанського короля, як екс-короля, над майбутнім дорогої йому Іспанії, якій так необхідно, вважав він, опанувати новий ритм нового життя, в основі якого має бути «освіта, людяність, пошана до людських прав, до чесно виконаного обов’язку, братерства – не на словах! – і передусім любов. Любов до людства, любов до рідного краю…»

Василь Королів, геть знеможений хворобами, постарілий, з важкою – обов’язково з палицею – ходою, завершував «Згадки про мою смерть». Вибрався в дорогу. До Праги, щоб віддати рукопис до друкарні. Повернувся додому на другий день, 11 грудня 1941 року, сповіщаючи про своє прибуття насвистуванням арії з опери «Кармен». Увійшов у хату, «вмочив пальці в кропильничку зі свяченою водою», перехрестився, вимовив: «Ну, слава Богу!» – зрадів, що щасливо добувся додому, і впав на підлогу. Зупинилося серце. На 63 році життя.

Наталена знову залишилася одинокою. Сиротою. Залишилися з нею ті самі щоденні клопоти: прибирання в хаті та у дворі, чищення хліва і кролячих кліток, годівля курей, кроликів, відкидання снігу, носіння у відрах води, бо водогін замерз, – а на письмовому столі запитально купчилися незакінчені рукописи – власні й Василя Короліва. Грошей нема, а видавництво, для якого Королів-Старий малював аквареллю українські народні жіночі строї, вимагає оплати за виготовлені за цими малюнками серії листівок. Треба якось оплатити і видрук книжки «Згадки про мою смерть». А смерть дружини була для Наталени несподіваною, бо вона не знала, що Василя Короліва тоді в Празі допитувало німецьке гестапо. Передусім на виклик гестапо і поїхав хворий письменник до Праги, але дружині про це не сказав – не хотів хвилювати. Дізналася пізніше, хоча здогадувалася, коли несподівано з’явилися гестапівці й стали робити обшук в їхньому домі.

Друга світова війна давала про себе знати труднощами з придбанням харчів, вугілля, бомбардуванням останніми днями війни шпиталю в Мельнику, багатьох будинків, стародавнього костелу… Наталена виживала завдяки тому, що давала дітям уроки з іноземних мов.

І знову доля зробила дивовижне коло-повернення. Сестра милосердя Першої світової війни, двічі поранена, яка протягом майже трьох років боролася за життя солдатів-фронтовиків, за що була удостоєна солдатського хреста «За храбрость», через три десятиліття знову зголошується до Червоного Хреста, щоб рятувати солдатів уже Другої світової війни.

Раділа кожному порятованому життю, тішилася успіхами своїх учнів, яких навчала іспанської, французької, а по війні – й російської мови, все щільніше загорталася в смуток і самотину, переконуючи себе, «що справжнє щастя – це жити непомітною, прихованою, як квіточка у траві. І не жити тільки для себе, думаючи тільки про себе».

У тихі самотні вечори Наталена іноді сідала до свого старенького піаніно і наспівувала складену давним-давно в Мадриді нехитру пісеньку:

Проте не могла змиритися з тим, що її літературна зоря вже досягла творчого зеніту і тепер, по жорстокій війні з фашизмом, поволі згасає, зникаючи за небосхилом скромної прижиттєвої слави. Брала в руки журнали, які стосами стояли на полицях, – західноукраїнські, закарпатські, буковинські й ті українські, що виходили в Чехословаччині, в яких друкували її новели і оповідання. Передусім була вдячна львівським «Дзвонам», де опублікували оповідання на євангельські сюжети. Особливо раділа з появи першої збірки оповідань «Во дні они», яка з’явилася 1935 року в бібліотеці «Дзвонів».

Друкувалися вони протягом 1935 року під інтригуючим для українського читача Йменням «Лячерда Медина Челі» і викликали велике зацікавлення майстерним художнім відродженням євангельських легенд, морально-філософським осмисленням традиційних біблійних образів і сюжетів під кутом зору вірності, зради, моральних зобов’язань, відповідальності за порушення клятви, даного слова.

Зцілений Ісусом від прокази Леві, вражений чудом несподіваного видужання, разом із таким же зціленим Реувімом, «що більше бачили надприродних проявів Його досконалої доброти, що більше чули Його святих, опановуючих слів, – то більше з цілої душі розуміли й відчували блаженність чистих серцем, голодних правди та спрагнених слова Божого, про що говорив Він з гори до незчисленного натовпу відданих Йому слухачів»22 («Прокажений»).

Подивовані й захоплені Вчителем, побратими Леві та Реувім вирішують назавжди лишитися з Ним, бути разом із Учителем у добрі й горі, перенести-пережити все, що судилося Ісусові.

Та поступово згасали поривання слідувати за Вчителем, вселявся в душі страх за своє життя, закрадалися у свідомість сумніви під впливом нашіптувань ворогів Ісуса – все це похитнуло певність зцілених. «І тоді залишились крила духу, що підносили вгору до високого, великого, вселюдського, всесвітнього». Тепер Леві й Реувім не вигукували «Осанна!», легко підхоплювали осуд, злобу і ненависть, що їх кидали в натовп книжники і фарисеї. «І правда, коли кажуть, що як же Він міг врятувати чужих, коли не було в Нього сили врятувати себе самого! Хіба таки й справді дав себе зв’язати Месія? Та ще на те, щоб судили Його погани-римляни?!.»

І вже побратими готові дерти криком горло за розбійника Варавву, який їх побив, пограбував, уже вони разом із осатанілим натовпом вимагають від прокуратора відпустити саме цього розбійника, бо, бачте, він хоч і чинив кривду, зате оступався за гноблених, багатих карав, добро їхнє собі забирав… І, врешті-решт, Леві та Реувім навіть вину за їх жорстоке побиття Вараввою покладають на Ісуса: «Все через Нього…»

Художнє «оживлення» канонічних євангельських образів і сюжетів Наталена Королева здійснює задля «вселення» у свідомість читача вічних проблем: добра і зла, правди й кривди, вірності та зради, віри й християнської любові…

Це своєрідне «переливання» легенд і переказів у сучасні художні форми і образи сягає особливої експресивної напруги, зарядженої передчуттям вибору, який має зробити також і читач, бо зникає межа між минулим і сучасним, між біблійним образом і реципієнтом.

Наталена Королева розраховує на діалог, який вона, художньо трансформуючи християнський, міфологічний світогляд, образи біблійних персонажів та реальних історичних діячів, наповнює пристрастями двотисячолітньої давнини завдяки творенню драматичних і трагічних морально-психологічних колізій.

Письменниця ніяк не могла сприйняти ті поради і докори, які лунали зі сторінок часописів, у листах і в розмовах та зводилися переважно до побажань облишити ту стародавню тематику і художньо освоювати національні проблеми, передусім сюжети з козацького минулого, часів Київської Русі, періоду визвольних змагань початку ХХ століття. Адже вона свідомо здійснювала літературну реконструкцію життя євангельських образів і мотивів, новозавітних колізій, проектуючи семантику біблійних образів і подій на мислення, почування і діяння сучасників.

Гірко переживав апостол Петро свою зраду – свої слова: «Не знаю Його!», які він повторив тричі, «раніш, як півень запіяв» («На Лазаровім хуторі»).

Знову ж – страх за своє життя і неповнота віри в божественність Месії. А клявся, намагався упевнити Ісуса у повній відданості та непохитності своєї віри. Не випадково його ім’я означало «камінь» або «скеля».

– Нехай всі зрадять, я ж душу віддам за Тебе!.. – переконував Петро більше себе, непевного в своєму слові, ніж Учителя. І лише згодом усвідомив, що не здатен «так просто, без зусилля над собою, опанувати навіть власне слово».

Апостол Петро після страти Месії, коли його Вчителя поклали мертвого у гріб, втратив сенс життя, зникла мета його власного існування. І коли Марія, дочка Лазаря, повідомила, що Вчитель воскрес, устав із гробу, як і обіцяв, на третій день, апостол Петро ожив. Його розум і серце заговорили: «Ось Той, що справдить всі надії й дотримає всяке слово!..»

Наталена Королева повернеться до образу апостола Петра і до проблеми віри у новелах «На морі Галилейськім» і «На горі», стверджуючи, що віра тоді набуває особливої духовно-енергетичної потуги, божественної сили, коли вона усвідомлена, пізнана і не ослаблюється спокусою зневіри і сумнівів. Адже, як сказано в апокрифічному «Євангелії від Пилипа»: «Істина не прийшла у світ оголеною, але вона прийшла в символах і образах»23. Ці євангельські символи й образи внаслідок складного і суперечливого «вживання» у свідомість людства перетворилися на універсальні духовні й морально-психологічні моделі переживання буття індивідами та колективними спільнотами24.

Зневіра, сумніви, безнадія переслідували і перших християн, зокрема й апостолів, і майбутні покоління віруючих – усіх, для яких «було світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ» (від Іоана, 1: 9).

Але, як далі свідчить апостол Іоан, він, апостол Христа, прийшов, щоб донести до людей це Світло Істини, «але світ Його не пізнав». Бо пізнання Божого Слова вимагає віри.

Тільки-но апостол Петро засумнівався у можливості піти назустріч Месії розгойданими хвилями моря, морська безодня стала втягувати в себе учня Сина Божого, охопленого жахом і духовно знесиленого зневірою.

Тільки-но майбутній намісник Христа на землі зрозумів, що його думки запліднюються сумнівами в істинності слів Месії, що вони надто приземлені, людські, спрямовані лише на пошуки відповіді, тільки-но він пізнав, чому Вчитель такий необачний, чому наражається на ворожість синедріону первосвященників, чому не уникає конфліктів із владою, йому відкрилося Світло Істини: «Лише в небі, у Богові Єдиному може дух людський злитися з вічністю».

Наталена Королева і в першій своїй збірці оповідань «Во дні они», і в наступній – 1936 року виходу в світ – «Інакший світ» творчо трансформує євангельський сюжетно-образний світ задля переосмислення її сучасниками канонічного матеріалу в новому духовному контексті буття.

Істина полягає в тому, щоб оселити царство Боже в своїй душі, а пізнання цієї істини не обходиться без жертовної посвяти. Наталена Королева, оповідаючи про діяння апостолів, про суперечливий внутрішній вибір Понтія Пілата, про стоїчну віру Йосифа Ариматейського, про зародження сумнівів і спонуки зради Іуди, про Ірода і Марію Магдалину, відкриває надзвичайно складну морально-психологічну атмосферу, в якій боровся, страждав і був розіп’ятий на хресті Месія.

Авторка елегантно заманює уяву читача у пастку історії, моделюючи такі сюжетні колізії і ходи, які «привели» б його думки до переосмислення відомого, традиційного, заканонізованого. Все ж таки цей світ античності, новохристиянства, середньовіччя, в який «поринала» думками і уявою Наталена Королева, не застигав у її творчості добротно виписаною ілюстрацією, а оживав і образно проектувався на проблемні тривоги і напруги сучасності. Письменниця усвідомлювала, що ті давні часи, старозавітні легенди, євангельські образи та фольклорно-міфологічні сюжети становлять особливу духовну та історико-культурну цінність. І не тільки тому, що духовно-моральні цінності та ідеї, які закладені у давніх культурно-історичних епохах, мають універсальний характер, але передусім тому, що на кожному новому витку історичного розвитку людства виникає потреба духовного оновлення, морального очищення, утвердження у вірі та правоті своїх життєвих принципів і релігійних переконань.

Очевидно, що Наталена Королева обрала для літературної діяльності українську мову не лише як засіб висловлення своїх думок і почуттів, але і як духовний зв’язок із українським національним світом – з історією, культурою, традиціями, ментальністю українського народу, його пориваннями до свободи й незалежності. Письменниці було надзвичайно важко переживати холод відчуження, яким «дихала» значна частина української емігрантської інтелігенції, дорікаючи їй «чужим» походженням і слабо вираженим, демонстративно не афішованим українським патріотизмом. Редакції українських газет і журналів часто відсилали назад її повісті та оповідання, бо ж написані вони не на українську тематику: «Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів! Пишіть про запорожців!».

У повісті «Шляхами і стежками життя» Наталена Королева з душевним болем згадує про свої поривання наблизитися і серцем, і творчістю до України, яка була для неї «куточком грецької Аркадії», до українських інтелектуальних кіл, які гуртувалися в цій же Празі, але її, «не попівну», «не хуторянку», в своє товариство не запрошували:

«Для української інтелігенції я була тільки “лукава полька” або “погана ляшка”, як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка.

І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…»

На ці запитання Наталена Королева відповіла сама, своєю любов’ю до України, своїм творчим подвижництвом в ім’я зміцнення віри в духовні сили людини, її величі й достойності, свободи і суверенності.

Так, розмова римського прокуратора Юдеї Понтія Пілата з Йосифом Ариматейським, який прийшов просити порятувати засудженого до страти Ісуса, виходить далеко за межі проблеми життя чи смерті Месії. Наталена Королева у творі «Quid est veritas?» («Що є істина?») використовує цей канонічний сюжет зустрічі Понтія Пілата з впливовим юдеєм, який співчуває Ісусу, для того, щоб вкласти в уста Йосифа Ариматейського важливі актуальні думки, що виразно проектуються на історичну долю України.

Йосиф – і кров’ю, і духом – син свого поневоленого народу. Тому й пояснює прокураторові Римської імперії, чому він не пориває «з цим людом рабської психіки й наскрізь рабської вдачі». Бо певен, переконаний, що Месія, Його вчення – це надія на відродження національного духу, це можливість підняти з колін рабів і пробудити в їхніх душах поривання до вільного життя. Адже стільки століть його народ був у неволі! «В неволі тим тяжчій, що ділила його з переможцями віра, яку гноблено. Тобто увесь світогляд, всі ідеали, мораль – все було гноблене й викорінюване. Що ж дивне, що батьки-раби могли виховати лише рабів-синів і онуків?!»

У сприйнятті й розумінні Йосифа Ариматейського Месія – образ-символ «відродження мого зганьбленого, знищеного і дощенту спідлілого в утисках народу».

Прихід до його уярмленого народу Боголюдини є для Йосифа Божим провидінням, Світлом Істини, яке розжене пітьму страху, безнадії, замирення зі злом, рабської покори і служіння чужим богам. Він вірить, що вражена бездуховністю, здеморалізована чернь ще здатна пробудитися від рабського сну й заслуговує на відродження: «Відродження не в напрямі конче утворення завойовницької держави, але передусім відродження моральне, духове, без якого не може бути нічого великого і вічного. Відродження затоптаних у багно ідеалів, збудження приспаного дзеленчанням золота шляхетного духа, відродження ведучої легенди, що не вмерла під брязкіт терез ваги і бринкання локтя. Месія, Понтію, це людська гідність, повернута цим крамарчукам, крутіям, шахраям і здирникам, за яких небезпідставно вважає юдеїв цілий світ»25.

Але не Понтій Пілат, ні Йосиф Ариматейський не можуть зрозуміти, чому Месія не хоче скористатися наданою Йому Пілатом змогою врятуватися, чому, в ім’я чого, заради якої істини Він іде вперто на смерть. Більше того, прокуратор Юдеї відчуває, що цей дивовижний в’язень повів Себе так, начебто не він, Пілат, осудив його, а Він осудив Свого суддю, пробачивши йому Свою смерть.

Наталена Королева у творі «Quid est veritas?», який був, як і більшість її новел і оповідань, опублікований у журналі «Дзвони» за особливої підтримки його редактора Петра Ісаїва, подає значно глибший, ніж це вичитується в канонічних текстах, світоглядний і морально-психологічний зміст мислення і поведінки Понтія Пілата. В юності він уболівав за збереження і утвердження стародавніх римських чеснот, вірив «без застережень в конечне здійснення наших “променистих мрій, наших сяючих ідеалів”»… Вірив юнаком у чисту правду, був переконаний, що її можна і пізнати, і передати іншим, а тепер, після зустрічі з Месією, Пілат – колишній завзятий республіканець – не може дати собі відповіді на запитання, що таке істина: «Хто скаже мені, що таке правда?!.»

Наталена Королева вирішила психологічно поглибити дослідження душевної драми римського прокуратора Юдеї Пілата Понтійського в романі «Quid est veritas?», який вона почала публікувати в тих же львівських «Дзвонах» напередодні Другої світової війни. Роман був написаний у 1939 році, але ні завершити оприлюднення його на сторінках журналу, ні видати свій найбільший і художньо найдосконаліший твір через воєнне лихоліття їй не судилося. Тільки в 1961 році головна книга її творчого життя з’явилася друком у США.

На час написання роману «Quid est veritas?» Наталена Королева була відомою і популярною письменницею. Крім двох книг новел і оповідань «Во дні они» та «Інший світ», з’явилися друком повісті «1313» (1935 р.), «Без коріння» (1936 р.), «Предок» (1937 р.), «Сон тіні» (1938 р.). Критика відзначала високий професіоналізм письменниці, глибоке знання історії античності та середньовіччя, історії християнства, християнської філософії і етики, зауважувала майстерність у творенні характерів, тонке оперування діалогами в реалізації творчого задуму… І хоча висловлювалися доволі критичні оцінки з позицій необхідності належного дотримання католицьких етичних норм, часто дорікали їй за відсторонення від актуальних національних проблем і запитів сучасності, зауважували відсутність чіткої ідеологічної позиції самої авторки, проте Наталена Королева гідно й твердо обстоювала своє як художника слова право писати про те, що вона досконало вивчила, в що заглибилася пізнанням, уявою до такої міри, щоб могти без сумнівів, сміливо «перевести» архівні свідчення, археологічні знахідки, легенди, народні та родинні перекази, історичні хроніки, євангельські апокрифи й тексти, «мандрівні» сюжети в іншу – художню – реальність.

Гідне подивування і захоплення її вміння завдяки дивовижно нестримній творчій уяві та інспірованій міфами, легендами, апокрифами фантазії художньо вияскравлювати контрапунктні події із зафіксованих в євангеліях сюжетів заради наближення до читацького сприйняття в образах не тільки євангельських персонажів, але й звичайних людей – селян, пастухів, невільників, ремісників, філософів, музикантів, акторів, ченців…

Саме роман «Quid est veritas?» є найбільш «заселеним» героями різних рівнів соціального стану і найбільш сюжетно розгалуженим, а головне, найглибшим у плані психологічного вивершення характерів головних персонажів цієї історичної драми – Понтія Пілата, Йосифа Ариматейського, Маріам Магдалини, сина Пілата Кая і дружини римського прокуратора Прокули. Хоча насправді головною особою в цьому творі є Ісус Христос, Який уже воскрес і вознісся на небо, але Його духовна присутність настільки зрима, настільки впливає на думки і переживання Понтія Пілата та всіх тих, хто «оживає» в цьому творі, що мимоволі в процесі розгортання сюжету чекаєш на Його появу в творі як діяльного персонажа. І Месія справді живе в думках і навіть у вчинках героїв твору. Передусім у тривожних роздумах-каяттях самого Пілата, який ніяк не може собі пробачити, що він тоді, коли зустрівся з Ісусом, не зрозумів Його, хоча й повірив у Його майбутнє воскресіння, бо саме привілеєм богів і за римською міфологією є постання із мертвих, воскресіння. Як воскрес єгипетський бог Озіріс, як ожив грецький бог Діоніс… Та Понтія Пілата гризе почуття ганьби, породженої малодушним страхом перед лукавим ідумейцем, тетрархом галілейським, Іродом Антипою – сином жорстокого Ірода Великого, перед юдейськими священниками, передусім перед головним юдейським первосвященником Каяфою…

Він знає, що цей страх з’явився не в римського прокуратора, а в людині, ім’я якої Понтій Пілат, у людині реальній, живій, «з усіма людськими кволостями!». В людині, залежній від законів, посади, обов’язків, обставин…

Наталена Королева прагне не стільки художньо дослідити суперечливі оцінки життя і діяльності Понтія Пілата, особливо першопричини осудження ним Ісуса на страту, скільки порушити надзвичайно складну проблему вибору в критичній ситуації, в якій опинився всевладний охоронець правопорядку в одній із провінцій Римської імперії. На перший погляд Понтій Пілат у ситуації з Ісусом – Раббі з Назарета – не мав вибору. Він повинен беззастережно додержуватися римського права, згідно з яким суворо каралися будь-які антидержавні дії. Крім того, обов’язково має зважати на місцеве – юдейське – звичаєве право, яке передбачає трактувати відступництво від віри як тяжкий злочин.

Але ж він насамперед людина. «Ecce Homo! Ecce Homo!», – уже в розпачі вигукуватиме Пілат ті самі слова, якими він характеризував перед юрбою Ісуса. Саме тоді, коли він, прокуратор Юдеї, судив Месію, і мала відкритися йому та Істина, яку після воскресіння Ісуса Христа він так наполегливо шукав: «Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І – не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів її?..»

У романі «Quid est veritas?» істину як віру, як духовне віднайдення себе, свого «я» заради того, щоб «бути самим собою», шукають і знаходять Марія Магдалина, Клавдія Прокула, Кай Пілат. Та ці герої не мають за своєю душею такої глибокої вини, яку носить у собі Понтій Пілат. Ця провина і відповідальність за пережитий страх, який і привів його до прийняття такого несправедливого і жорстокого вироку Месії, спричинила духовні страждання прокуратора.

Як запише спостережлива і мудра Клавдія Прокула, доживаючи свій вік у самотині в добровільно вибраному вигнанні, «Пілатова недуга об’явилася з ментом, коли він уперше в житті злякався. Тоді Пілатова душа, як шалька невірних терезів, не могла вже справно й певно чинити справедливість, “відважувати” її. І тоді “справедливий” перестав бути самим собою».

Дружина прокуратора тоді й зауважила, що страх вигнав спокій із його душі, думки втратили ясність, сон не зміг склепити його повік…

Ці душевні муки Понтія Пілата під пером Наталени Королевої набувають особливої психоемоційної напруги. Страх нарощує моральні страждання, породжує депресію і фізичну деградацію, а головне – виводить постать Понтія Пілата на висоту трагічного образу.

Психологічно переконливою є сюжетна лінія, пов’язана з легендами про келих Грааля. Наталена Королева цим сюжетним відгалуженням, вірніше, доповненням про келих магів, у який, за переказами і легендами, Йосиф Ариматейський зібрав кров розіп’ятого на хресті Ісуса, а за словами самого Йосифа, Ісус «пив з того келеха на останній своїй вечері», зрощує-поєднує те, що відбувалося до самопожертви Ісуса заради спасіння людства, із часом, відлік якого розпочинається воскресінням і вознесінням на небо Сина Божого. І в тому новому часі письменниця знаходить місце й можливість не лише для зображення болісного прозріння Понтія Пілата, але й для набуття ним смислу подальшого життя. То він метою свого існування зробив пошук дерев’яної таблички з написаними на ній різними мовами словами «Ісус Назорей, цар юдейський», яку він звелів повісити на шию розіп’ятому Ісусові, то він замірився присвятити себе достойному збереженню легендарного «смарагдового келеха», який він побачив у свого радника Йосифа Ариматейського. Той прийняв цей «келех магів» на зберігання з рук самої Марії – матері Ісуса Христа.

Наталена Королева з дитинства була зачарована легендою про келих Грааля26, а його опис у романі «Quid est veritas?» здійснений, як свідчила сама авторка, з так званого Баальбекського келиха, який був знайдений у Сирії в околицях знаменитого Баальбека. Цю дивовижну красу і мистецьку досконалість вирізьбленого з одного суцільного смарагду келиха відкриває Наталена Королева читачеві захопленим поглядом Марії Магдалини: «На столі тепер стояв зелений келех казкової квітки, вкритий росою перед всуміш із тьмяно-сяйливими “місячними самоцвітами”.

Була ця річ не тільки з неоціненного дорогого каменю, але ж і незвичайної мистецької вартости. Розміщення інкрустованих у смарагд інших самоцвітів говорило про її містичне значення й “надлюдську” досконалість мистецтва, яке зуміло інкрустувати ніжний смарагд, що тріскається від найлегшого дотику різця».

Ще за життя Месії Понтій Пілат побачить, як цей містичний келих віддзеркалиться йому такою ж загадковою, як і Святий Грааль, квіткою пасифлори, яка символізує смерть і передвіщатиме загибель на хресті Ісуса.

Наталена Королева цією квіткою, яку дарує Клавдії Прокулі маленька негритянка Чела, ніби подає знак Понтію Пілату про невідворотність і його хресної дороги в пориванні пізнати Істину. Така дорога – це його, вимученого каяттям і душевними стражданнями, шлях до християнства, символом якого виступає чаша Святого Грааля. Понтій Пілат ступив на цей символічний шлях – пройшов під гірлянди, сплетені з квіток пасифлори, до печери, в якій Йосиф зберігав таємницю – келих Святого Грааля.

Романістка сміливо поглиблює містичну природу цієї чарівної чаші, яка в різних давніх культурах і віруваннях набувала різноманітних символічних значень. Чи не найпоширенішим символом чаші Грааля є святе серце Ісуса Христа, а її походження пов’язують то з першочоловіком Адамом, то з архангелом Михаїлом…

Наталена Королева подає свою версію легенди про цей символ влади, лицарства, любові, серцевини життя, Відвічного Світла… Оскільки вона дев’ятнадцятилітньою пройшла обряд прийняття до старовинного перського роду через освячення клятви кров’ю на вірність своєму мужу, князю Іскандеру, та вірі Святого Світла, в романі «Quid est veritas?» письменниця вкладає в уста Йосифа Ариматейського відкриття таємниці появи в руках матері Христа Маріям цього символу благої вісті: «Від Баал-Фазара, слуги Світла Нествореного, володаря перського, дістала Маріям, мати Раббі, цей келех з фіміямом у подарунок новонародженому синові».

Наталена Королева цим зрощенням євангельської легенди, християнського вірування з давніми перськими релігійними уявленнями про істину віри – Святе Світло – прагне довести, що в основі багатьох традиційних культурних цінностей різних народів лежать схожі легендарно-фольклорні сюжети й герої, хоча й відмінні за назвою і звершеними подвигами, чудесами та перевтіленнями богів. Той же Баал-Фазар (Балтазар) у віруваннях персів був одним із трьох володарів, які першими добралися до Вифлеєма і привітали новонародженого Месію. Крім того, Баал-Фазар був магі-священником перської релігії «Святого Світла». То чому він не міг передати Марії – матері Ісуса – чашу Святого Грааля?

Отже, Ісус Христос, одержавши у подарунок із рук Своєї Матері це символічне уособлення Святого Світла, бере на Себе духовну місію «рятувати світ від “духовної посухи”, від “спраги світла”, вже нестерпних для знеможеного людства, яке черствіє, підлягаючи злу, ненависті та злобі, й утрачає те, чим тільки може жити Любов».

У цих словах радника прокуратора Юдеї Йосифа Ариматейського сконденсована визначальна ідея і цього роману, і багатьох інших творів Наталени Королевої. Це місія духовного просвітлення людства, яка покладається таємничим, незбагненним способом на обраних, на «посланців Світла», проповідників любові, духовного очищення і набуття «спокою досконалости», Великої Мети, Світлої Мети. У романі цю іскру Святого Світла підхоплює Марія Магдалина. Вона бере з рук Йосифа Ариматейського таємний келих атлантів – це послання людству з творчої руки Всемогутнього заради того, щоб справжнім Світлом розбудити людський дух, затуманений міазмами ще не просвітленої духовністю первісної матерії.

Своєрідною хресною дорогою стають для Ізі та Антіноя – героїв роману Наталени Королевої «Сон тіні» – випробування романтичним коханням віри та надії на Божу ласку. Антіной, якому пророчать римський трон, бо він – улюбленець самого цезаря Адріана, навіть після тривожних ворожінь і містичних небесних і земних знаків не владний над своїми почуттями, що завихрили йому розум, і захоплено поринає у цей неймовірно жаданий вир пристрастей і переживань.

Шлях до щастя для юних закоханих складний, драматичний, він пролягає через інтриги наближених до імператора осіб, через плітки, обмови, замахи на життя і завершується трагічно – убивством майбутнього цезаря Антіноя.

Відомо, що часи правління славетного будівничого Римської держави, реформатора, прихильника грецької культури, імператора Публія Елія Адріана, Александрія була однією з культурних столиць не лише Близького Сходу, але і Римської імперії. Одна лише Александрійська бібліотека з багатющою скарбницею пам’яток літератури і культури викликала захоплення сучасників. Там, у Александрії, розвивалося мореплавство і мистецтво, торгівля і література, шанобливо плекалася культура Близького Сходу й античного світу.

Наталена Королева досконало вивчила життя, побут, культуру цієї римської провінції тоді, коли брала участь в археологічних розкопках у Єгипті. Повість «Сон тіні» вражає саме майстерним художнім «вписуванням» у опобутовізований простір імператорського двору й античного міста реальних історичних осіб – цезаря Адріана та Антіноя, грека за походженням, який під час перебування разом із імператором в Александрії випадково потонув у Нілі. Але письменниця головний акцент робить на романтичному коханні Антіноя і звичайної танцівниці Ізіди (Ізі). Ця єгипетська дівчина наділена особливим даром чутливо сприймати високе мистецтво, володіє поетичним талантом, щира в своїх почуттях, безкорислива, чиста душею і вірна своєму мистецькому покликанню. Із великою любов’ю творився цей чудовий жіночий образ уявою і фантазією Наталени Королевої.

Письменниця майстерно «вплела» цю романтичну історію трагічного кохання єгиптянки Ізіди і патриція Антіноя в досконало виписаний культурно-історичний простір буття давньої Александрії під владарюванням римлян у часи поширення християнської віри. Не випадково Августа Сабіна намагається переконати цезаря в тому, що Антіной – колишній раб, син рабині-християнки і його, цезаря, син, що він таємно сповідує християнство, тягнеться до «демосу», і тому таємні християни палко моляться, щоб новий цезар Антіной швидше обійняв владу. Причиною його трагічної загибелі є передусім змова імператорського двору на чолі з дружиною цезаря Сабіною і сенатором Татіаном із метою не допустити на римський трон таємного християнина, одруженого з дочкою роксоланина Ярмужа, який привів у дарунок цезареві Адріану славетного згодом коня Бористена. До речі, у повісті згадується, що батько Ізі також походженням із берегів Бористена.

Як бачимо, і у повісті «Сон тіні» Наталена Королева не забуває про свою другу родинну гілку, яка тягнеться до українського родословного дерева.

А повість «Предок» взагалі присвячена ледве не містичному поєднанню двох родів – іспанського й українського. Цей твір наповнений дитячими враженнями і спогадами Наталени про таку далеку і таку рідну Волинь, про маєток Борки над Стиром, бабуню Теофілю Дуніну-Борковську, зілійницю бабу Вівдю… У повісті все, що пов’язане з Україною, що відбувається на Волині, читач «бачить» очима самої письменниці, яка постає в образі маленької внучки графині Теофіли Теї, і очима волинського шляхтича Адама Дуніна-Борковського, його дружини-сарацинки Марії-Зораї, яка в захопленні вигукує: «Ах, срібна, срібна Волинь!.. Колиска мого золотого щастя!»

Та головне сприйняття Волині, української землі авторка повісті «Предок» «довіряє» молодому лицарю Карлосу де Ляцерда, який прибуває в Україну на запрошення викупленого з турецького полону волинянина Адама Дуніна-Борковського.

Іспанський предок письменниці дон Карлос де Ляцерда справді жив у першій половині ХVI ст., був близький до іспанського двору, супроводжував убиту горем королеву Хуану, яка надумала відвезти тіло померлого короля Філіппа І до місця його народження – Відня.

Наталена Королева відтворює моральну й духовну атмосферу тогочасної Іспанії, в якій сіяла страх і розбрат інквізиція. Оскільки рід Ляцердів (про це було відомо із родових хронік) був пов’язаний з альбіґойською єрессю, то лицарю Карлосу де Ляцерда нічого не лишалося, як покинути таємно Іспанію. Він боявся, що інквізиція дізнається про прибуття до Іспанії його родича Енріко де Кастро, який намагався залучити Карлоса до альбіґойської віри, проти якої римська церква ще на початку ХІІІ ст. оголосила хрестовий похід.

Паломницька подорож до Гробу Господнього, наповнена пригодами і випробуваннями на лицарський обов’язок і честь, приведе згодом Карлоса в той далекий, невідомий край, куди колись помандрував Енріко, один із членів роду Ляцердів, – до «далекої Скитії», де «тече велика ріка Бористен», щоб прищепити там і зберегти «віру», нищену в Романії вогнем і мечем.

Дорадник його величності королеви Іспанії, домініканський патер Інніго, прагне відкрити лицарю Карлосу, який втратив надію на особисте щастя і вирішив шукати забуття дорогами найшляхетніших шукачів келиха Святого Грааля. Він радить опечаленому і зневіреному Карлосу шукати Святий Грааль не в овіяних легендами горах іспанських Піренеїв, а в самому собі, в своїй душі, в своєму серці: «Зрозумійте, це ж – наше власне серце, налите світлом Божої любові. І треба нести його світом, йти з ним шляхами життя так, щоб не розлити й не розплескати ані краплини. А обов’язок лицарськості – обов’язок загалом кожної людини, завжди вщерть наповнений той келих любові подавати спрагненим в ім’я Боже!»27.

Наталена Королева послідовно проводить із твору в твір ідею духовного самовозвеличення людини заради високого її покликання – підтримати ближнього у важкій внутрішній боротьбі за утвердження добра у світі зла, вселяти надію і нести святе світло віри. Їй болить оте повсякчасне релігійне протистояння, яке не просто розмежовує людей, але й приводить до трагічних конфліктів. Не випадково письменниця акцентує у повісті «Предок» на ворожнечі кревних родичів. Василь Борковський – православний козацький лицар – не може змиритися з тим, що його молодший брат Адам сповідує католицизм, є апологетом унії. Ця ненависть, «вирощена» на фанатичній вірі та несприйнятті іншої віри, неминуче кривавить людські долі. Опечалений Карлос, переживаючи, що між ним і Василем – між братами – пролилася кров їхнього роду, в уяві «бачив безконечне руно волинських лісів, а в серці стояв образ іспанських голих червоних скель. Що ж подібне між Еспанією і Волинню? Аякже! – Той самий вічний бій з невірними. Тут – хижаки-номади, а там – хижі африканські і берберійські орди. Ті там “ідуть по хліб”, а ці тут – “по людей”. Як еспанські, так і ці країни, боронять християнство й долю Європи від наїзників. Таж голосу й обличчя цього народу, як і еспанського, Європа собі не уявляє…»28.

Наталена Королева добре уявляла Європу, особливо середньовічну, на порозі доби Відродження, про що свідчить повість «1313», яка принесла їй широке визнання. Це був перший великий твір, у якому письменниця розгорнула широку панораму боротьби добра й зла, особи і суспільства, істини та фанатичної віри. «Твір цей можна віднести до розряду української фаустіани, – зауважує Ярослав Поліщук, – оскільки в основі його образ героя-експериментатора, відважної і безоглядної людини, яка ламає канони та діє на грані дозволеного, здобуваючи унікальний досвід першопрохідця»29.

Головний герой твору Константин Анклітцен, згодом чернець Бертольд Шварц, усамітнюється в одному з францисканських монастирів у горах Шварцвальду заради благородної місії – робити людям добро. Не у вірі в Господа він вбачає безсмертя своєї душі, а в праці – «вирішив, що буде хвалити Господа своєю працею». За середньовічними уявленнями чернець-самітник цим одержимим підкоренням себе службі Розуму відчужується від суспільства, від підпорядкування правилам монастирського життя, від дотримання релігійних догм і приписів, а це означає, що він починає служити дияволу. Віра поступається Розуму, отже, верх у людині бере не добро, а зло. І хоча винахідник, експериментатор, талановитий учений не шкодує ні свого часу, ні сил і працює з неймовірною одержимістю, проте середовище, суспільство не розуміє, не сприймає такого служіння науці, такого самозречення від усіх благ і спокус світу. Здавалося б, Бертольд досяг найдостойніших визнань за винахід вітражного кольорового скла. Його шанували люди з околиць монастиря, ченці-францисканці за те, що знайшов спосіб розминання шкіри, зробив розчини для підживлення рослин, вигадав цілу систему скляних рам для вирощування в теплі овочів… Отож, він має почесті, славу, але водночас його душа потрапляє в пастку гордині та марнославства.

У боротьбі з дияволом, із його спокусами людина з втраченою або ослабленою вірою обов’язково програє. Вихід є – укласти угоду з дияволом, що і робить алхімік Бертольд Шварц, коли вступає у спілку з ченцем Бертрамом. Цей брат Бертрам, який стає його помічником, насправді є дияволом. Тож закономірно, що той, хто «продав душу чортові», неминуче буде покараний. Тому повість «1313» завершується загибеллю творців пороху. У пивницю, в якій винахідники зберігали порох, потрапляє блискавка, і монастир від вибуху висаджується у повітря.

Вражає жага пізнання Наталеною Королевою інших культурних світів, історичних епох, пошуки нею архівних джерел та археологічних свідчень про минулі часи, події, постаті… З особливою ретельністю визбирувала вона історичні «зерна», з яких проростали нові художні світи, світи єдності, взаємодії та взаємовпливи різних культур і народів. Але із особливою сумлінністю вела Наталена Королева дослідження давньої Русі-України. Вона уважно вивчала не лише літописи, перекази, легенди, скандинавські саги, візантійські хроніки, старогрецькі та римські джерела, але й староіспанські епоси, родинні хроніки, монастирські архіви, давньоруські літописи, повчання, агіографічні, ораторсько-проповідницькі твори, вишукуючи оті, часто незримі, нитки, які єднали Давню Русь із європейським світом історії та культури. І Наталена Королева змогла художньо зримо довести, що європейські народи і культури мають широко розгалужену кореневу систему взаємовпливів, взаємозв’язків. Треба тільки заглибитися в історію творення цього родоводу європейської культури та його розпросторення.

У драматичний, матеріально скрутний період часів Другої світової війни письменниця пише цикл оповідань, об’єднаних назвою «Легенди старокиївські» (1942–1943). Звертається вона до історичних і духовних витоків дорогої для неї України – батьківщини душі, «вирощуючи» уявою і фантазією дивовижні квіти-легенди.

Письменниця використала казково-фантазійний прийом художнього виповідання давньовікових казок, які вона начебто чула вечорами від сивобородого Фавна в сонному кримському містечку з найменням Німфи. Подарував їй добродушний Фавн суху маківку і заповів садити по зернятку в чужу землю, яка буде тереном її блукань світом. Кожне маленьке макове зернятко, заповідав Фавн, «може навчити тебе розумінню дощових пісень, візерункам, що їх креслить вітер на ланах збіжжя, бажанню синього вогника, що пливе, хитаючись, над рідною драговиною»30. Бо Матір-Земля дає людям не тільки свої плоди, але й казки, перекази, легенди, в яких заховані зернятка правди. Із тих зерняток, що їх садила авторка «Легенд старокиївських» у бездомних мандрівках, виростали квітки-легенди. «Не треба в них шукати “строгої” науковості: це-бо не вислід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані невтомними садівничками. Мрія – наймення одної, друга ж зветься – Любов»31, – застерігала письменниця читача на початку своїх «Легенд старокиївських».

Наталена Королева давньоруські легенди творить на культурно-історичному полі, щедро засіяному літописцями, хроністами, історіографами, народними переказами, притчами, повчаннями, посланнями, житіями святих, майстерно вплітаючи в творчо опрацьовані усні оповіді, почерпнуті з літописів та історичних хронік, власні доуявлення, здогади, гіпотези, версії… Але кожна її версія чи гіпотеза має під собою конкретну першопричину, яка криється або в старокиївському епосі, або в зарубіжних хронікальних джерелах – старогрецьких, римських, візантійських чи скандинавських. Долучає авторка цих двадцяти п’ятьох легенд і староіспанські джерела, сміливо засвідчуючи взаємозв’язки і взаємовпливи слов’янської культури Давньої Русі та культур багатьох європейських народів.

Наталена Королева органічно, завдяки художній фантазії, зрощує сюжети зі скіфсько-сарматської давньоруської і давньоукраїнської історії з діяннями і подвигами героїв біблійної і античної міфології, скандинавських саг, візантійських хронік. Через те легенди часів Київської Русі – про засновників Києва (трьох варягів-братів і сестру – Кия, Щека, Хорива і Свангільд-Либедь), про Микиту Кожум’яку чи про князя Олега і княгиню Ольгу, про Михайлика і Золоті ворота, про Аскольдову могилу і про навернення князя русичів Володимира до правої віри Христової, про Феодосія Печерського і художника Аліпія – долають у вільному леті уяви письменниці межі Скіфії-Сарматії-Русі-України й поріднюються з міфологічними героями легенд і переказів інших народів і культур. Ця своєрідна художня трансформація давньоруського сюжетно-образного матеріалу, яку здійснює Наталена Королева в «Легендах старокиївських», свідчить про ідейно-естетичну ефективність духовних зустрічей різних культурно-історичних епох.

Так, в оповіданні «Володимирове срібло» відтворені легендарно-апокрифічні епізоди життя князя київського Володимира, які письменниця надзвичайно пишно уяскравлює мовно-образним «декором».

Вирушає князь русичів у Царгород по чужу віру й по Анну Царгородську, сестру базилевсів візантійських Констянтина і Василія, дорогою зупиняється в Херсонесі. Дружинники знаходять великий скарб із золотими і срібними монетами, старовинною цінною зброєю, кованого щита із ясного золота і срібний тризуб. Прислухається київський князь до порад свого волфа-кудесника та срібноголового пастушого патріарха – аркадійського Пана – і вирішує не давати цей дар посвятний в офіру Перунові, а виготовити з віднайденого срібла нові гривні та вибити на них напис «Володимир, а се його сребро» і княжий знак – тризуб. Еллінський бог Пан, який явився Володимирові у вигляді таврійського сивочолого пастуха, намагається відвернути князя від намірів зруйнувати Царгород, знищити братів-базилевсів, які завдяки шлюбу з Анною прагнуть заручитися з Руссю союзом і тривалим миром, а також не проливати крові добрих херсонесців. Пастирський бог дарує могутньому володареві Київської Русі захований ним колись срібний тризуб і пояснює його символічне значення: «Боги промовляють до людей символами… Троє посвятних істот, три вартівниці мусять об’єднано стати на варті краю того – Гармонія, Сила і Любов»32.

А того, хто «мирного тризуба не за берло, ознаку влади, а за зброю смертоносну» вжив, хто дарований Богом символ тризуба зрозумів як три пекельні сестри – Насильство, Жорстокість і Помста, той приречений на погибель.

Наталена Королева не лише переосмислює, поглиблює і доповнює легенди і міфи старослов’янського, давньоруського циклу, «традиційні» сюжети і міфологічних героїв, але й створює авторські символіко-архетипні моделі з метою актуалізації історичного і культурного досвіду українського народу в проекції на інші історико-культурні світи.

Письменниця багато років накопичувала знання і матеріали, перш ніж зосередитися на образному вивершенні легендарно-міфологічних сюжетів і героїв в естетично суверенні образи і відповідні художні форми. Її мета – активізувати уяву і мислення читача до співпереживання закодованих у системі художніх образів ідей і смислів. Із особливою натхненністю Наталена Королева поринає у глибини української історії, культури, писемності, залучаючи до цих образно-символічних мандрів свій багатий інтелектуальний потенціал та емоційно чутливе сприйняття нового, ще не пізнаного, образно не оприявленого. У листі до Олександри Копач від 6 січня 1958 року вона признавалася: «Чому я стала українською письменницею? Бо як побачила Волинь, то закохалася в екзотиці. А як побачила Київщину – власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутись думки – ні, пересвідчитися – що ці люди – нащадки давньої Еллади. На березі Чорного моря ще більш у цьому впевнилась. Стала збирати старі легенди, рівняти їх з тим, що писав Геродот, що розповідали арабські автори. Так блудний лицар знайшов свою духову землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації, якій вірно служили колись члени роду Дуніних-Борковських»33.

У повісті «Без коріння» Наталена Королева наголошує на принциповій позиції свого батька, який заповідав доньці шанувати мову і культуру українського народу, вважати своїм «лицарським обов’язком» слугувати поневоленим мешканцям української землі – «боронити всякого скривдженого й воювати за слабого». Не випадково Адріан-Юрій Дунін-Борковський запросив до свого дому молоду українку Марусю, щоб ця завжди одягнена у вишиваний народний одяг дівчина вчила його доньку української мови, «вишивати, мережити, гаптувати», представляти «фольклор і романтику тутешнього краю».

Згодом Наталена Королева продовжить виповідати розпочату в повісті «Без коріння» автобіографію в розлогому описові своєї романтичної і драматичної долі під назвою «Шляхами і стежками життя», якому передувала автобіографічна повість «Хрест».

Не забувала авторка циклу «Легенд старокиївських» і про другу свою родову гілку. Легенда про Самсонову криницю в Києві «оживає» під її пером уже в проекції на романтичну долю її родича Карлоса де Ляцерда, який прибув на українські землі з турецької неволі разом зі своїм побратимом Адамом Дуніним-Борковським. Знала Наталена Королева, що на початку двадцятого століття на Подолі в Києві була і Самсонова криниця на вулиці Лакерди – кияни перехрестили внука Карлоса де Ляцерди, Єроніма Ляцерду, на Єроніма Лакерду. Це і спонукало письменницю створити легенду «Явлена вода (З легенд роду де Ляцерда)», в якій поява Самсонової криниці завдячується хлопчикові Самусю – внукові садівника діда Семена. Вода з цієї криниці виявилася цілющою – напився «явленої води» хворий Єронім Лакерда і став видужувати: «На місці ж “явленої води” звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові»34.

Наталена Королева залишила по собі низку автобіографічних оповідань, спогадів, уривків із задуманих повістей, новел: «Золоте серце», «Відгуки», «Ґонта», «Сарацинка», «Шовкова пані», «Східна казка (З пам’ятної книжки)», «La Monacella (З пам’ятної книжки)», «Учениця (З київських згадок)», «Наш не наш (Пам’яті Іллі Рєпіна)», «Київська Мотря (Типи старого Києва)», «Турецька неволя (Типи старого Києва)», «Невмируща вдача (Постаті старого Києва)», «Матія Батістіні», «Силует (Із записної книжки)», «Лік», «Подорожній», «Civis Romanus», «Анастатика», «У нічому не прогрішився!», «Самотність», «На Делосі», «З казок життя (Роксоляна)»…

Життя цієї талановитої письменниці, яка створила оригінальний неоромантичний художній стиль і збагатила українську літературу «оживленим» її багатющою уявою і фантазією духовним світлом інших культур, обірвалося 1 липня 1966 року в чеському Мельнику.

Чи збереглася могила Наталени Королевої? І де вона була похована, на якому кладовищі? Очевидно, що поруч зі своїм дружиною Василем Королівим-Старим. У неділю, 24 березня 2013 року, після завершення роботи міжнародного симпозіуму, присвяченого 90-річчю від дня народження видатного українського і чеського літературознавця та фольклориста Ореста Зілинського, Іван Драч, Ростислав Радишевський і автор цих рядків вирушили до Мельника.

Спочатку замірилися відвідати костел Святої Людмили – покровительки Чехії, яку молитовно вшановувала Наталена Королева. Не раз Наталена відвідувала цей третій у Чехії костел, присвячений улюбленій чехами святій. Він був, за легендами, побудований на тому місці, де після прийняття християнства донька князя Славибора Людмила заночувала, бо жителі містечка, яке тоді мало назву Пшов, були ще язичниками і не дозволили християнці перебути серед них ніч. Коли приходила до старого міста і замку, то після служби намагалася ще побути на самоті в капличці своєї покровительки святої Людмили, де збереглася стара вівтарна картина «Хрещення святої Людмили». Виходила на оглядову площадку, що на західному фасаді замку, милувалася просторами Прилабської долини, де зливалися дві найбільші річки Чехії – Лаба та Влтава, а в долині височіла гора Ржіп.

Наталена щоранку, за іспанським звичаєм, приходила до костелу, хоча жили вони на Пшовці – передмісті Мельника, майже в селі серед бідних людей, які виживали завдяки клаптику городу чи поля і малому господарству.

Після смерті чоловіка Наталена Королева запросила до себе жити сусідського хлопця – студента технічної школи Войтеха, поселивши його в малярській майстерні Короліва-Старого, а згодом, після його одруження, передала повністю і всю хату. Бо не звикла жити тільки для себе, думати тільки про себе.

Саме Войтех і його дружина Марженка поклопоталися, щоб тіло Наталени Королевої знайшло вічний спочинок на невеличкому, під густими кронами величавих дерев, цвинтарі св. Вацлава поруч із могилою її дружини Василя Короліва-Старого.

Доля Кармен-Фернанди-Альфонси-Естрелли-Наталени нагадує бурхливий гірський потік, що несеться з неймовірною швидкістю крізь кам’яні загати, валуни, підмиті вируванням пінистої води стовбури дерев, долаючи кордони держав і швидкоплинний час. Де б Наталена Королева не з’являлася – в Іспанії чи Франції, Італії чи Єгипті, Україні чи Росії, Польщі чи Персії, на Близькому Сході чи на Кавказі, врешті-решт, в Чехії – всюди вона намагалася пізнавати, вивчати культуру та історію цих країн і народів та образно трансформувати в оригінальні художні форми, а головне, творчо «зрощувати» з іншими культурами, передусім із українською. Вона з дитинства, ще не вповні усвідомлюючи, задовго до знайомства й одруження з Василем Королівим-Старим, зробила свій культурно-національний вибір. Україна для Наталени Королевої стала такою ж духовно близькою, більше того – рідною, як і Іспанія. Своєрідними символами душі набутої в ранньому віці під час проживання в Борках на Волині, а згодом у Києві, батьківщини стали для неї бабуся Северина і подруга-українка Маруся.

У життєписі «Без коріння» Наталена Королева вкладає в уста української дівчини Тайоні-Таїси – учениці Духовної дівочої семінарії – власні символічні уявлення та узагальнення про цих двох українських жінок – Северину і Марусю, які прилучили її до українського духовно-культурного світу. Вислухавши розповіді Ноель про своє дитинство і враження від спілкування з цими двома українками, Тайона сказала: «Мені здається, що ота баба Северина – це прастара Земля Українська, опущена аж до повної байдужости, інертна до всього й усіх, хто робить її своєю слугою й користає з її величезних природних багатств… Але ж вона, дарма що зрезиґнована й відстала від поступу інших сусідніх земель, вона вперто береже свої дукачі, плахти, намиста, вірування, казки, співи, внутрішні звичаї – ці найдорожчі свої скарби – і ними прикрашає та оздоблює молодь…»35.

Якщо баба Северина в уявленні Наталени Королевої є символом традиційної, свідомо законсервованої в ім’я самозбереження України, то молода красуня Маруся – «це наша стихійна сила, дужа, повна життєвої енергії, здібна до всього доброго, але оспала чи, певніш, іще не пробуджена…»36.

Джерелом пізнання легендарної, дивовижно драматичної долі Наталени Королевої, реконструювання історії її життя, творення її реальної біографії та відкриття секретів естетичної своєрідності її художнього мислення є її мистецький світ, зосереджений у романах, повістях, оповіданнях і новелах, спогадах і листах. Цей мистецький світ наповнений особливою духовною енергією, бо «вирощувався» на пізнанні та відтворенні одвічного поривання людини здобутися внутрішньої свободи і духовно-культурної суверенності задля творення діалогу з іншими культурами і духовними світами. У своєму творчому пориванні відкривати нові духовні джерела для прилучення українського читача до вічних істин і глибиннішого пізнання витоків української духовності Наталена Королева намагалася піднятися на крилах неоромантичного світовідчуття над цим заарканеним меркантильністю, прагматизмом та скепсисом світом, у якому починали розкошувати модернізм, авангардизм та кризове світосприйняття. Письменниця закликала не втрачати віри й надії – віри у Бога і в свої духовні сили та гуманістичне покликання, підноситися надією над буденністю та зневірою, усвідомити величну моральну місію творення добра, плекання любові та проявлення співчуття і милосердя до ближнього. Тому є і буде завжди з нами, з українським духовним світом ця дивовижна легендарна жінка на ймення Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернадес де Кордоба і Фіґероа, вона ж – Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, вона ж Наталія Ковалевська, вона ж – Наталена Королева – легенда європейської культури й української літератури.

Микола Жулинський