Читать книгу Шляхами і стежками життя - Наталена Королева - Страница 6

Вуйко Еугеніо знайшов монастирську школу-пансіон, який згодився прийняти маленьку – ані не шестилітню «Естрельїту», ще не дорослу до шкільного віку – у глухому куточку південної Франції, де Русільйон межує з Гасконью173. Було це так близько від еспанських кордонів, що більш нагадувало Еспанію, як Францію. Говірка сільського й містечкового населення була ближча еспанській мові, як французькій. На ярмарках, де циганів бувало не менш, як в Андалузії174, рахували на «дуроси»175, хоч платили франками. Та й цигани ті були не брудні французькі «романішелі»176, але звичайні, як кожний інший177, ремісники: ковалі, кошикарі, ножарі, що самі виробляли ножі, серпи й коси, що їх продавали. Жіноцтво циганське переважно продавало «баньюельо» – оладки, що виробляли їх тут же, на місці. Пекарки-циганки у чистих попередницях і хустках торгували цілою родиною. Жінка пекла оладки, чоловік мішав кописткою178 тісто й відбирав гроші, а діти підкладали топливо до переносної залізної печі. Не бракувало і старих циганок-ворожок, що продавали різне лікувальне зілля та ворожили з руки і з карт. Молоденькі циганські дівчата танцювали та співали пісень. По більших містах бували також і бої биків – коріди, дуже улюблені населенням. І коли французька влада схотіла була їх заборонити, вибухло правдиве «повстання» інакше мирного населення.

Дон Еугеніо вибрав цей кляштор не тільки тому, що цей куток землі так нагадував Еспанію. Мусив-бо шукати такого пансіону, де б згодилися приняти п’ятилітню Естрельїту, бо не було куди її подіти: у себе не міг її мати. Наймолодша ж його сестра, а тітка дитини, була ще сама 10–12-літньою дівчиною й вчилася у пансіоні «Sacré Coeur» в Парижі. Ніде не хотіли брати малу Естрельїту. Була занадто мала. Опікування такою дитиною вимагало праці і часу, на які не було розраховано в жадному пансіоні.

Естрельїті кляштор видався «справжнім раєм» по сумному, мовчазному бабуниному домі на Волині, з завжди спущеними заслонами, бо бабунині хворі очі не зносили сонця, з пахощами «запашних свічечок», які палились, щоб «освіжити повітря», бо бабунині ревматизми не зносили протягів та холоднішого повітря.

Бабунин дім нагадував більш гробницю або каплицю, в якій виставлено перед погребінням небіжчика, як дім, у якому жиють живі люде.

А й ті люде, що жили у бабуниному домі, були такі інші від решти світу! Були це колишні бабунині товаришки з молодих літ, нині самітні старі панни чи бездітні вдови, які не мали більш нікого на світі. Тож «Борковська пані-дідичка» приняла їх «на досмертя» до свого дому. Місця в ньому було досить, жити з чого – також не бракувало. Тож не дуже оглядалися на те, скільки осіб сідає до столу.

Був це «світ западаючий», вмираючий, у якому не було місця дитині – новому майбутньому життю…

Найбільш тішило Естрельїту, що здихалась своєї виховательки mademoiselle Hortense, яка від ранку й до вечера нагадувала дитині, «чого не слід робити». Ще й вночі будила пильна вихователька свою вихованку, привчаючи її «спати слушно», не скорченою, щоб «тіло могло вільно розвиватися». Бігати дитині було заборонено. Тупотіння дитячих ноженят турбувало хвору бабуню та її старих приятельок, серед яких завжди була якась недужа. Тому завжди говорилося про пригрівки, «декокти»179, лікувальне зілля, якщо не читалося вголос якусь старовинну книжку, між тим як все товариство, сидючи коло столу, пильно вишивало «гобелени» або «по тюлю», в’язало чи робило якусь іншу забарну – й непотрібну – «ручну працю». Був це старий поміщицький світ, який вмирав. Нині в кляшторі Естрельїта цілими днями могла бігати в великому саді, могла сміятись, голосно співати, гратись. І який же був він гарний, повний квітів, цей монастирський сад! Такий радісний, такий неподібний до її «дитячої кімнати» у бабуні! Кімната, яка нагадувала більш келію Савонароли180, як дитячий покій, з тяжким дубовим столом без убрусу, великим образом «Семиболісної» Святої Діви та полицями образкових книжок, якими mademoiselle Hortense бавила свою вихованку та вчила по образках чужій мові.

Правда, були в покої й полиці забавок. Але що робити з опукою181, якої не вільно кидати? Як гратися з механічними звірятками, коли їх не можна «пускати», бо це робить галас, неприємний mademoiselle Hortense?

Бавитись ляльками було Естрельїті заборонено, так само як гратись з «начинням», яке так люблять малі дівчатка.

Ці забавки могли б «пробудити в дитині родинні інстинкти». А їх Естрельїта не повинна була мати, бо бабуня твердо вирішила – немовби цілком забула про еспанського вуйка-опікуна, – що дівчина, як доросте, стане черницею.

– Чернеча регула182 – єдиний приятель того, хто не має нікого на світі! – казала бабуня.

– Матері дитина не має. Батько її вирікся. Я – довго вже не буду на цьому світі. Най же ліпше дитина не зазнає ані зрадливих радощів світу, ані його пекучих болістей. Най іде до кляштору. Там знайде принаймні тривалий мир та спокій за кляшторною стіною.

Дівчинку в бабуниному домі доглядали, навчали, виховували, дбали, щоб була здоровою. Естрельїта мала все, крім вільного повітря та сердечного тепла. Мала все, за що можна заплатити… Єдиний явний промінь сердечности знаходила, коли їй щастило вирватись з «панського будинку» й втікти до баби Северини, що доглядала дріб у маєтку.

Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зіллям, розвішаним пучками і пучечками по стінах. Баба Северина була «зілійниця»183 й вміла лікувати.

Перед темною іконою у срібній «шаті» висіли на шовкових ниточках гарно мальовані писанки і світилась лампадка – червона і тепла. Немов горіло офірою живе серце Северини, яка собі вже нічого не бажала від життя. Сама баба Северина ходила завжди одягнена у темно-гніду – однакової барви з її обличчям – одежу. Немовби її всю вирізьблено з одного шматка темного дерева. Тільки рукави сорочки, не вишивані, а лише вимережані, були такі білі-білі, ніби на те, щоб підкреслити темну барву решти.

На небарвленій, завжди такій чистій підлозі бабиної кімнати розстелено було домоткані «ряднинки». Над ліжком – припнута червона картата плахта.

– До шлюбу в ній ішла, синцю! – зідхала Северина, дивлячись на плахту. Казала «синцю» всім, однаково і хлопцям, і дівчатам, старим і молодим. Стара знала безліч казок. І не «про красуню з золотим волоссям» чи про принцесу, що носила ослячу шкіру, але про те, звідки взялися на світі дикі гвоздики, чому жайворонок летить до сонця, чому чайка – «татарська душа» – все про «кни-ги! кни-ги!» кричить, нагадує.

Навесні у баби Северини аж лящало від щебетання. То на всіх полицях її кухні, у ситах, решетах, скриньках та скриночках було повно «потяток»: курчат, каченят, гусенят, індичат, перличок. Все те – жовтеньке й пухнате, як квіточки кульбаби, – вітало весну і життя. А вікном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок, бо була це «заливна лука», яка ішла аж до потоку.

Коли баба Северина по-перше випускала на двір своїх потяток, відбувалась ціла містерія. Ранком того дня Северину возили «нетачанкою»184 до містечка, до церкви. Повертала баба урочиста й посвятна, з двома просфорами. Половину одної давала Естрельїті, довго хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про «душечку», яка б «мала зглянутись на сирітську долю».

Другу половину просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихітки. Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом й пила чай з хлібом і медом.

Цукру баба Северина ніколи не вживала:

– Він – грішний! – була твердо переконана. – Його крізь собачі кості перепускають!

Діставала шматок хліба з медом і Естрельїта. І який же смашний був цей хліб!

Напившись чаю й прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні своїх потяток зі всіх скринь, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накрішена друга просфора, сипала «свячене на Маковія» зілля: полинь, деревій, китички проса. Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав’язувала собі очі і, ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити своїх пташенят, простягнувши наперед себе руки, баба «виводила» з хати потяток, примовляючи:

Коли всі пташата були на дворі, Северина здіймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вітри» й заклинала:

Тоді сипала навхрест «маковійське зілля» й крихотки просфори, промовляючи:

Закінчувала свій обряд побажанням курятам, щоб вони «росли здорові» та щоб було їх «як маку».

Для баби Северини вся природа була жива і посвятна. Борони Боже, щоб хтось при бабі плюнув у вогонь! Тоді вона гасила «сплюгавлену ватру», дочиста вигрібала увесь жар і закопувала його. А новий вогонь розпалювала від своєї лампадки, переносючи його «страсною свічкою» з зеленого воску (тобто свічкою, яка горіла у Страстну п’ятницю), що її принесла зі «святого Київа» з прощі у Лаврі.

Ранком, набираючи з криниці «ще не почату» воду, баба «віталася» з нею:

Доторкалась кінцями пальців землі в низькому поклоні.

Віталась і з новим місяцем, називаючи його Володимиром. Коли ж зривався вітер, умовляла його:

Якось навесні, разом з потятками, об’явилась у баби Северини чорнява дівчинка Маруся, одного віку з Естрельїтою. Старенька вклала Марусину ручку до Естрельїтиної руки, погладила обох по голівці й промовила:

– Тож я пійду яєчка вибирати! А ви, голуб’ятка, грайтеся гарненько. У обох вас, сиротятка, одна тепер матінька – Цариця Небесна. Тож любіться, як сестрички.

І тільки у старої Северини в товаристві сільської сирітки Марусі Естрельїта по-перше впізнала радість з забавок та просту сердечну ніжність. Ті чудові забавки робила їм бабуся: лялечки з маківок, ложки з капустяного листя, відерця з огірків-«жовтяків», перерізаних упоперек та видовбаних зсередини…

Порозумівались малі подружки дивною мовою, мішаниною української з французькою, з домішкою польських та чеських слів. Чеським словам навчилася Естрельїта від своєї пістунки, чешки Гати, яка замінила померлу Санчу. Чехів було на Волині багато. Але mademoiselle Hortense не дуже дозволяла, аби Естрельїта бавилась з тою, на її думку, «некультурною жінкою». І була це велика прикрість для Еcтрельїти. Бо вона любила простосердешну, ласкаву Гату. Крім того, Гата також, як і бабуся Северина, знала багато цікавого: веселих казок, пісень та різні приказки. І Естрельїта швидко навчилась від Гати приказкам, як «пече пекарж гоуски, ущіпує коуски, пекаржка му помага, ущіпуі оба два» або про горобця, що «сидить на даху» й «шиє боти зе гроху»186.

Естрельїту вчили тільки французької мови і тільки цією мовою з нею говорили, бо бабуня мріяла віддати її до кляштору «Sacré Coeur» в Парижі. Але від прислуги – а головно від баби Северини – дівчинка навчилась мови української. Польської привчилась від бабуниних приятельок, з якими пані Теофіла говорила тільки по-польськи. Російської мови не чула. Її не вживалося майже на селі, а в домі вдови по польському повстанцеві не було кому говорити нею.

Естрельїта досить швидко навчилась Марусиним пісням про «Дощик», «Огірочки» та «Журавочку». Сама ж навчила Марусю французьким пісням. Найліпше співалося обом дівчаткам:

«Frére Jaques, frére Jaques, dormez vous?..»187

І годинами виспівували рефрен пісні, що наслідує дзвони:

– Dinc-din-do!

Аж Северина крутила головою:

– Ач, розкумкалися, як жабки на дощ! А ну, гиля! На ставок, коли заманулось жабок удавати!

На Різдво – в цей день святкували Естрельїтині іменини188 – бабуня схотіла зробити внучці особливу радість. Запиталася, чого б собі бажала іменинниця? Що їй подарувати?

– Подаруйте мені, бабуне, Марусю! Най буде мені за сестричку! Але за «справжню!». Най живе у нас, най спить зі мною, най буде завжди у нас!..

Довелось докладно висвітлювати, хто така Маруся, де та як пізнала її. Покликано Северину, яка прийшла урочисто, з мережаною хусткою в руках і в новому шовковому очіпку. Зі всіх служащих у маєтку одна тільки Северина не цілувала руку пані дідички. Зате ніхто, крім пані дідички, не називав бабу Северця!

Результатом Естрельїтиного прохання було, що Маруся переселилася до «панського будинку», мешкала з Естрельїтою, вчилася французької мови, а Естрельїта дістала дозвіл вільно і без перешкод ходити до бабусі Северини…

І от стали «минулим»: Маруся, і бабуня Северина, і стара оселя… Зникло все, як сон…

Нині Естрельїта починала свій день не поцілунком бабуниної руки, що пахне «Violettes de Parme»189, а службою Божою в каплиці. Там, у бабуні, також була каплиця. Але Естрельїту водили на службу Божу тільки в неділю і у свята.

Замість нудних навчань mademoiselle Hortense – завжди усміхнені черниці оповідають прецікаві речі, яких, здається, ніколи не наслухаєшся. Показують баревні190 образи, на яких намальовано «все, що є на світі!»: звірі, птахи, квіти, рослини… і як Бог світ створив… і як Ісусик у печері народився та від лихого Ірода-царя тікав на ослику до Єгипту… далеко-далеко!

На інших, знов, намальовано Histoire de France: поганські жерці у білих шатах, славний Верцінгеторікс191 з довгим волоссям, заплетеним у коси, як у дівчини. Естрельїта вже знає, що він воював з Цезарем, який «був поганин і забив багато-багато людей та відбирав їм їхню землю».

Був там і король Кльовис192, що перший охрестився. І другий король, завзятий вояк Даґобер193, що так поспішав до бою, аж одного разу одяг штани на руба194…

Але найбільш подобалася Естрельїті «L’histoire Sainte des anciens», як тому казали дівчата: «Святе Письмо стародавніх». Тобто старогрецька та староримська міфологія. Про жодних святих, ані про Ісусика у тому «стародавньому Святому Письмі» не було мови. Говорилося там лише про богів та богинь. Мати Марія Маргарита, яка тому навчала, казала дівчатам, що ті боги богами не були, бо бог тільки один. І було дуже тяжко зрозуміти, хто ж то були, ці боги, що богами не є?.. Але на образках у книжці вони були такі гарні!.. А мати Марія Маргарита казала, що кожна справді освічена людина повинна про них знати, тому й навчають цьому у школі195.

Естрельїті дуже подобалися ці «боги, що богами не є». Прийшла до свого власного переконання, що ті боги є чимось таким, як добрі феї-чарівниці у казках. Вона плела вінки і вішала їх на найгарніших деревах кляшторного саду в дар «богам, що богами не є»…

Сестра Анжеліка, яка вміла дуже гарно креслити і малювати, креслила у класі на чорній дошці котика, як п’є з мисочки молоко. І говорила, як називається «котик» по-французькому, як по-еспанському й як по-латині. Потім казала, як у тих мовах називається «мисочка», а як треба сказати «п’є».

По сестрі Анжеліці мати Марія Магдалена казала, як все те зветься по-італійському. А сестра Мехтильда, немовби не хотіла залишатись позаду, додавала, як все те сказати в мові англійській та німецькій. Ці дві мови були дуже тяжкі. Але вихованки-англічанки – їх було п’ять – та американки, тих було вісім, сперечалися й казали, що, навпаки, англійська та німецька легкі мови, а тяжкі – французька, еспанська, італійська та латинська.

Була це дуже весела і цікава гра, дарма що це називалося «вченням»…

Естрельїта була ще дуже мала, тому до жодної класи не належала. Але коли хотіла, могла також бути у найменшій, першій, класі й могла також слухати разом з іншими вихованками.

Коли привезено її до кляштору й, переодягнену до темно-синього однострою з чорною попередницею, приведено її до класи, чекала на малу «новеньку» дивна несподіванка.

Сестра Анжеліка поставила перед «новенькою» найменшу доти вихованку кляштору, мексіканку Нієвес Гонзалес, семилітку. І всі не могли досить надивуватись подібності обох дівчаток. Та сама постава, риси обличчя, погляд, барва волосся, очей… Навіть «природній знак» – гніда плямка на підборіддю, збоку, у Естрельїти – справа, у Нієвес – зліва.

– Може, кревні? Віддалені, що ніколи раніш не бачились? Звідки ти, Естрельїто?

– Від нас… з дому!

Але де було те «від нас», то вже тяжко було висвітлити!

– У нас – все ліси! – висвітлювала Естрельїта. – Та ще багновиська… болота. А на них очеретів – сила! Туди не можна ходити, бо в печерах живуть гади. А в лісах – злі звірі. Великі! От такі! – показала руками. – Мають велетенські ікла, а самі – препогані! Немов чорні свині.

– Тапіри! – плеснула в долоні Нієвес. – Я знаю! А очерет – солодкий! Чи ж не так, чіка? – Естрельїта не знайшла слів на відповідь: так здивувалась, що та Нієвес знає її «справжнє», «для себе», наймення, бо ж таки ніхто їй не казав, що Естрельїта «для себе» зветься «чіка»!

А Нієвес вже висвітлювала сестрам:

– Вона – з Мексики, сестричко! Як я!.. Ось, бачите, – зраділа мексіканка, коли Естрельїта нарешті видобула зі себе слово й запиталася, звідки Нієвес знає, що вона зветься «чіка»?

– Бачите, і вдома її звали «чіка», як мене!

Черниці поміркували: мати ігуменя казала, що вуйко, який привіз дівчинку з дуже далека, говорив еспанською мовою. Дівчинка мала дуже багато наймень і прізвищ, як це звичайно буває у еспанців тільки. Хто ж може зватися Естрелья Кармен Альфонса Фернанда Наталена, як не еспанка? Але Еспанія близько, тільки за горами, у «двох кроках»! А вуйко казав, що привіз здалека! Тож дуже правдоподібно, що з Мексики! Чому ж тільки ця еспанська дитина не вміє по-еспанському? Знайшлося висвітлення й цьому. Дитина – сирота. Тож, певно, виховувала її французька вихователька – вона ж це і сама ствердила? Та доморода пістунка, індіянка! Дівчинка говорить такі дивні слова у «мові своєї пістунки», яких ніхто ніколи тут не чув. Вони не подібні на жодну відому мову! Напевно, то індіанська мова! Подивилися на документи Естрельїти: народжена в Бурґосі, народність – еспанська!.. Отже, не інакше – з Мексики.

Вуйко Еугеніо міг бути цілком спокійний: Естрельїту враз вміщено до гуртка дівчат еспанської народності й пильно навчали її рідній мові…

* * *

Непомітно летіли дні, роки безжурного дитинства, щасливого дитинства, навіть коли дитина – сирота. Дні сплітались у місяці, місяці складались у роки. І п’ять літ пролетіло над кляштором, де вчилась вже десятилітня Естрельїта.

Крім вуйка-теолога, ніхто не відвідував дівчину. Ніхто не брав її додому, ані на ферії196, ані на свята. Бо ж того «дому», що має його кожна дитина, у Естрельїти не було. Куди ж би міг її взяти вуйко-теолог, який в Римі сам мешкав в кляшторі? А тіточка Інесілья ще вчилась!

І от на десятому році Естрельїтиного життя травневим ранком до життя сироти увійшла казка…

Мала вона, як це й повинно бути у казці, постать гарної молоденької жінки – тіточки Інес, щойно одруженої. Весілля відбулося в Парижі, бо там мешкала родина нареченого Інесиного – дона Лоренса, просватаного Інес, ще як вона була дитиною. Нині молоді повертали до Еспанії – це була їхня «шлюбна подорож». Інес, до якої щойно усміхнулося життя, щастя й кохання, хотіла зробити щасливою й «Кларітину сирітку». Приїхала по неї, щоб взяти її додому. Бо нині цей «дім» вже був…

У своїй ласкавості «доброї феї» тіточка Інесілья запропонувала, аби Естрельїта сама назвала міста, які хотіла б побачити.

Справжня казка! Травневим ранком з’являється «добра фея» – сама, як квітуча весна, й перетворює забуту, нікому не потрібну Попелюшку у казкову принцесу, яка має тільки побажати й станеться те, чого вона хоче…

Естрельїті хотілось побачити три міста: Бурґос, «місто Сідове», в якому вона народилася й де поховано її маму. Рим, місто тих стародавніх богів, «що богами не є», місто, де жив Сенека, якого дівчина дуже полюбила й хотіла мати за свого «вчителя» від часу, як прочитала його «Листи до Люція»197, місто Адріана198 й Марка Аврелія199, яких також обдивувала. Нарешті – місто Святого Петра, катакомб, перших християн… Третім містом, яке цікавило її, був… Аахен200!, що французи називають Aix-la-Chapelle й вважають за «своє», французьке, хоч нині володіють ним німці. Але для французів є це «місто Карла Великого»201, славного Charlemagne’a202, про якого багато говорилось у школі, бо для французів він – французький герой.

Доньї Інес цей план цілком годився. Прецінь до Бурґоса вони їдуть, щоб там жити. Це – їхній дім!

До Рима мали заїхати, щоб побачитись з Еугеніо.

Третьому бажанню посміялись, але не сперечалися з ним. Донья Інес хотіла накупити собі мереживо у прославленому його виробом бельгійському місті Малін203. А це – дуже близько вже й до Аахена.

Перші дні тіточка Інес та «новий вуйко» Лоренсо пильнували кожного Естрельїтиного кроку. Але переконались, що мала «монастирка» дуже розважна. Тому вирішили дати їй ще доки не знану їй радість – свободу. Дозволили їй вільно, без свого супроводу, проходжуватись Аахеном та оглядати всі пам’ятки по Charlemagne’ю, а головно «Дом»204 – катедралю, вибудовану цим «героєм» Естрельїтиних мрій, його гробницю і т. д.

– Най оглядає все сама!.. – казав вуйко Лоренсо. – Тим більш, що ми з Інес на карломанію205 не терпимо!

Вертаючись з оглядин катедралі, Естрельїта затримувалась у парку Елізенгартен206. Там між сито-зеленими травниками, під великими платанами, було завжди повно птахів і дітей. Дітей німецьких, звичайно, що трохи здивувало Естрельїту. Бо вона собі уявляла, що Aix la Chagle – французьке місто. А тим часом французького в ньому не було нічого. Так-таки рішучо нічого!

Діти грались веселим гуртом, дівчата й хлопці разом. А Естрельїта досі ще ніколи не бачила, як граються хлопці.

Діти бігали, скакали, кричали, сміялись на повний голос, і ніхто не забороняв їм цього, не спиняв, кажучи, що це – неслушно. Було дуже цікаво дивитись на таке не видане досі видовисько!

Спочатку діти запрошували до свого гурту й Естрельїту, яка самітньо сиділа на лавці. Але дівчинка не приставала до них. Гратись, як вони, вона не вміла. Ну, й соромилась так бігати та кричати «на вулиці»…

Вона зауважила, що в певну годину гра разом спинялась. Діти збирались до гурту, радили свою раду, а потім шикувалися, немов вояки, з боків доріжки. Лише хтось один з китицею чував207 при вході до парку.

Щойно це сталось, об’являвся молодий німецький старшина зі світлими вусами. Часами при ньому бував один, часами двох інших старшин.

Хлопець чи дівчина з ґречним поклоном подавали тому, зі світлими вусами, «китичку». Він брав квіти, салютовав дітям по-військовому й ішов далі. Часами спинявся, говорив з дітьми, а тоді вже ішов далі.

Був це кайзер Вільгельм II208, що лікував в Аахені свою немічну руку, той Вільгельм, про якого Естрельїта чула в кляшторі, що то – «страшна людина», яка радо б загарбала увесь світ. Одного дня до Естрельїти підійшла справжня організована «депутація» від паркових дітей й звернулась з промовою.

Ти, мовляв, з нами не граєшся, бо, мабуть, хвора. Однак вважаємо, що й ти належиш до нашого гурту, бо ходиш до нашого парку. Тому ми вирішили, що й ти маєш право привітати кайзера. Сьогодня китичку подаєш ти!

Естрельїтина рука похолодніла. Забула всі німецькі слова, яким вчили також в кляшторі. Влучивши хвилю, коли діти відійшли від неї, вона лишила китичку на лавці, а сама майнула що було сили з парку додому. На другий день обминула парк. Але її нагнало кілька хлопчаків, а з парку бігла ціла отара дітей. Враз оточили її, вхопили за руки, за плечі й швидко та голосно почали дорікати.

В кляшторі вчили також і німецької мови, бо вважали, що «мову ворогів» треба вміти ще ліпше, як «мову приятелів».

Але діти цокотіли так швидко, вживали, певно, виразів суто народніх, тож більш з тону та рухів, як зі слів, зрозуміла, що то були обурені докори. І хто знає? Чи не послідує за ними й штурханець?

Раптом обурений хор замовк. Біля Естрельїти стояв кайзер. Того дня ніхто не подав йому китички. А чому – діти детально і без найменшої незручності висвітлили йому й розповіли про вчорашню пригоду.

– Чому ж ти не схотіла подати мені китичку? – з цікавістю звернувся до Естрельїти кайзер. Вона зніяковіла. Що мала йому відповісти? Але кайзер, сам про те не знаючи, допоміг їй.

– Чи ж ти не любиш свого кайзера? Звідки ти?

– З Франції… – й Естрельїта назвала свій гасконський кляштор. – Ми там кайзера не маємо, – відповіла з гідністю. Прецінь вона, кастільянка й землячка Сідова, не буде боятися нікого! Хоча б і «страшного» Вільгельма! І коли питання поставлено руба, то відповідь треба дати, як слід кастільянці. Кайзер хитнув головою й всміхнувся.

– Лишити її! – обернувся до дітей. – Але пам’ятайте, ви – майбутні вояки: прийде час і вас будуть вітати – там, у них!

Ця пригода вилікувала Естрельїту від її «Карломанії». Мала вже досить Аахена, кайзера і… і Карла Великого! Попросила тіточку, аби вже їхали далі, розповівши пригоду в Елізенгартені.

У дальшій подорожі зблідли Аахенські вражіння.

Але Рим з першого погляду трохи розчарував її. Вона, власне, не уявляла собі Рима. Але в уяві її вставали пишні будинки, Колізей, білі постави весталок209, сенатори в латіклавах210… Згук «Roma» не міг викликати інших образів, хоч добре знала, що те все – давно минуле… Але… було досадно, що бачить Рим без справжніх римлян!.. Таж вуйко Еугеніо, який зустрів туристів, привернув чари Рима.

– Побачиш справжній Рим! – пообіцяв їй. І дотримав слово.

Приїхав по дівчинку дуже рано, на світанку ще сонного дня. Повіз котився порожніми вулицями міста, сповитого легенькою імлою, яка стирала контури сучасної архітектури.

– Поглянь! – вказав «padre Гіо»211, як вона називала вуйка Еугеніо.

Вдалині, між Via Salaria212 та Via Nomentana213 легенько зеленіли сріблясті відблиски неба.

– Там – Ostrianum214! Там на старому цвинтарі навчав апостол Петро…

Дівчині здалося, що цей рух і слова немов розсунули таємну заслону й викликали з імли постать вічноприсутнього в Римі Великого апостола, побачити якого може кожний, хто відчує його присутність серцем.

Почали зустрічати гуртки селян з осликами. Ішли і поєдинчі постаті з кошами ярини, овочів, квітів… Але дівчині хотілось бачити в них прихованих під сільською одежею стародавніх християн, повертаючих з катакомб!..

Без сумніву, так, розпорошені й малими гуртками, ішли й вони… І скільки було між ними безправних рабів, які там, в катакомбах, лише на хвилину почували себе людьми серед людей, братами, такими ж, як і інші «свободні» люди, й тужили по справедливості на світі, по рівності всіх, по свободі, волі серед вільних!..

Он там, коло старовинного водограю, двоє дівчат кроплять квіти у своїх кошиках… Певно так, як та дівчина, загорнена до великої білої хустки, виглядала тіточчина патронка, св. Агнеса215, коли по дорозі з катакомб затримувалась, щоб поговорити зі своєю молошною сестрою, сільською дівчиною св. Емеренціаною, коли та приходила до міста…

Повіз затримався. Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим – Вічне місто. Вічне не вічностю своїх будівель, але вічних, не в’янучих згадок та образів тих далеких часів, які відживають в уяві того, хто, входючи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» – «lucern’и»216, який оживлює той давноминулий світ…

Коли ж потім перед вівтарем з’явилась висока й струнка постать вуйка Еугеніо у білому орнаті217, Естрельїті здалось, що і його обгортає ясне світло минулого.

Немов з глибини віків лунали тихі латинські слова служби Божої. Вони були відгуком слів Петрових, що жили вічноприсутні тут. Естрельїта відчула: доки ці латинські слова в’язатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це – мова її далеких, дуже далеких предків… Але треба бути латинської крови, щоб відчувати це… тому стільки народів ніколи не зможуть зрозуміти, мати за «свою», «рідну», цю «латинську віру»… Вертаючи додому у повозі, сказала про це вуйкові.

Еугеніо міцно стиснув дитячу ручку.

– Справно відчула, mi alma218.

І за хвильку тихо додав:

– Коли життя розділить нас, будемо далеко один від одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.

Більш до самого дому не промовили ні слова. Естрельїта притулилась голівкою до вуйка. А він притис її до себе. Йому здавалось, що тримає в руці ясний вогник дитячої душі, як тримали ліхтарі-lucerna ті, що ішли лабіринтом катакомб…

При від’їзді з Рима гурток подорожніх збільшився: Еугеніо їхав з ними до Бурґоса. Малій мандрівниці здавалось, що вона жиє у казці. І, як казкова принцеса, що довго-довго спала зачарованим сном, тільки тепер прокидається, щоб жити справжнім життям…

Бабунин старий похмурий дім, баба Северина, Маруся – на все це тепер ледве пам’ятала. Немов все те бачила у сні або чула, як розповідають про те казку! Все це не було життя правдиве, живе. Була це казка!.. Дуже сумна казка…

З усміхом згадувала про недавню аахенську пригоду. І це мусило бути! У казці завжди є якийсь лихий «orge»219. І от зустрінула його, побачила живого «orgа»… Але все це розвіялось, розтануло, живе життя повіяло могутнім, очищуючим подихом. Тепер починається те «справжнє», здорове, дійсне життя: вона вертає до нього!

Мармурове бурґоське розп’яття на площі св. Марії220 простягало до Естрельїти обійми, немов жива істота, що чекала на втрачену відсутню й кликала її, певна, що та вернеться. Прийде, бо мусить прийти!

Нове молоде життя в особах доньї Інес та її дружини оживило старий родинний дім. Старий Ізідро, домосправець, та його жінка, баскійка Xосефа, немовби помолодшали. Згадували дитинство Кларіти, Інесільї та Ніньо, як називали в дитинстві дона Еугеніо.

– Немов вчора це було! От такими пам’ятаємо їх! – показував Ізідро рукою на метр від підлоги. І навколо усміхнених старечих очей збирались дрібненькі зморшки, на яких блищали сльози зворушення.

– Люде Божі! – витирала й собі очі Хосефа. – Здається вчора – вчора! – було все це! І от, в цій дитині вернулась до нас Кларіта! – Старенька хапала Естрельїту на руки й цілувала її палко, ніжно, як досі ніхто не цілував сирітку.

Предобрій бабі Северині ніколи не впало на думку просто й щиро цілувати «панську дитину». Бо «пан», кінець кінцем, який би не був, най хоч і не шкідний, але все ж таки він «не свій брат», але в ґрунті речі – ворог… й чужий!

Чорною смугою проходить ця межа між «паном» і «слугою», «хлопом» на Україні і ділить їх назавжди. Щоправда, «пан» ніколи не потрудився, щоб цю межу знищити. То і як же мала б вона впасти?

У патріархальному сільському житті Еспанії ця межа не існує, бо пан221 там живе тим самим життям, що й селянин. Має ті самі радості і тривоги, той самий одяг, їсть за одним столом зі своїми пастухами, говорить про річі, їм близькі, які хвилюють їх однаково.

Їх не ділить межа, що то – ґранд, а той другий – пастух чи хлібороб. Їх в’яже тверде переконання, що кожний з них має свою гідність, властиву його стану, і нічим не гіршу за іншу.

Коли еспанський селянин хоче висловити поняття «людина», він говорить: «християнин!» – «один християнин з нашого села», «…бачили його християне…».

Вираз цей витворився, певно, ще за маврських часів, щоб підкреслити, що то – «свої люде», а не чужинці-маври.

Естрельїту порівнювали зі старими портретами, шукали подібностей то з тим, то з іншим членом роду.

І дівчинка довідувалась, ким була «зеленоока» прапрабабуня Інес де Кастро222, ким вчена донья Ізідра223, «доктор університету Алькала де Хенарес»224… прапрадід дон Фернандо225, канонізований святий і т. д.

Тіточка Інес постановила:

– Закінчивши школу, Естрельїта лишиться у нас. До жодного кляштору не піде!

Вуйко-священник згоджувався. Не примовлявся за чернечий габіт226 для племінниці.

Помалу дівчинка знайомилась і з Бурґосом. Клячала у соборі перед статуєю Христа, що морські хвилі принесли невідомо звідки до Біскайської затоки, а звідти перевезено її до Бурґоса.

Ходила на службу Божу до Сант-Агуеди227, де в каплиці Діви Марії мав щодня свою месу вуйко Еугеніо.

Любувалась статуєю Сіда в кінці «paseo»228, перед аркою св. Марії. Слухала історичних оповідань вуйка-падре або численних легенд, що жили в пам’яті Хосефи, як кажани у старих руїнах.

Бурґос жив пестрим несмертельним життям. Коли в соборі лунав дивний голос дерев’яного автомата «Papa moscas»229, що віддзвонював години, нагадуючи людям, що час повертати до праці по закінченню молитви, Хосефа згадувала про «Безіменну красуню» й відмовляла за неї молитву.

– Давно це було, mi alma!230 – зідхала стара, вертаючи з Естрельїтою додому. – Ще за дона Енріко III231!.. До костелу Сан-Педро де Карденья – от як ми з тобою до Сант-Агуеда, – щодня приходила молоденька дівчина. Приносила щодня квіти на Сідову могилу й молилась коло неї. А така красуня була – як у пісні співаємо, що «король тільки глянув й враз закохався».

Глянув король – таки дон Енріко! – глянула й красуня. Не промовили ані слова. Але доля сказала своє слово.

На другий день король прийшов раніш. Вирішив сказати дівчині-красуні, хто він є та запитати її, чи схоче розділити з ним трон? Але скільки не чекав – дівчина не прийшла. І більш у Сан-Педро не об’явилась. Зникла, як сон. Розвіялась, як мрія. Марно шукав її король. Не міг довідатись навіть її наймення. Щоб розігнати тугу-журу, став король полювати. І от, гонючи звіра, відбився лише з кількома псами від своїх дворян та й заблукав у горах, вкритих дикими хащами.

В ущелині напали на нього вовки. Аж шість їх було, здоровезних вовцюг, напрочуд сильних та великих. Псів в одну мить розірвали. Певно, подолали б й мисливця. Аж раптом щось як не загукає, як не завищить! Та ж таким несамовитим голосом, що й не розібрати: звір то, чи людина, чи страховище яке кричить? І найбільший з вовків покотився мертвий, вбитий з аркебузи232. Решта – втекла.

Король обернувся – і остовпів. Такого ж бо й у сні гарячковому не могло примаритись. У хащах стояла істота, ще страшніша за той крик. Обличчя – крейдяне, очі витріщені, божевільні з жаху й аж зблідлі, майже до безкровності, з переляку. Роззявлені уста не можуть стулитись. Тільки тремтять. Однак, як король придивився, – немов щось знайоме у цьому привиді углядів. А привид головою притакує:

– Я це, – мовляв.

Була це красуня з Сідової гробниці! Зробила крок до короля й похитнулась. Дон Енріко отямився й підхопив її. А вона:

– Сіда, – шепоче, – я кохала. Все шляхотне, велике, героїчне кохала в ньому. І присягала, що ніколи нікому іншому не належатиме моє серце. На гробі його присягала. Але Сід був мертвий. А ти прийшов живий. І в тобі втілилося все те, що робило мені Сіда героєм моїх мрій. Тоді я втекла від тебе… від себе самої… Вирішила остаток свого життя прожити в диких лісах як пустинниця. Бо ж, прецінь, Сідові не зраджують!

Договорила і випустила дух. Серце не витримало переляку та радості спіткання…

За рік, у роковини смерті дівчини – наймення її король так і не довідався – з наказу дона Енріко було поставлено у бурґоському соборі статую. Хитро та мудро зробив її майстер-мавр. І крик-бо несамовитий, й риси обличчя зумів придати такі, що самі по собі й гарні, але жахом вкінець спотворені. Ця статуя мала нагадувати, що зрада перетворює в потворність навіть найгарнішу істоту. Пройшли роки. Люде забули і про безіменну красуню, й про короля дона Енріко. А статую за її роззявлені уста назвали «Papa-Moscas» (папа-москас), тобто «мухолапка». З неї зробили години233. А крик сповіщає, скільки пробило годин.

Сан-Педро де Карденья, рідне Сідове село, нині мале село у восьми кілометрах від Бурґоса. Естрельїта добре знає його. Знає також і те, що колись землі Сідові межували з землями її роду. І дівчині приходять думки, що, може, колись – у ті давні часи! – Сід заходив до її прапрадідуся… Заходив не як вславлений народний герой, а як сусід до сусіда. І говорили сусіди про те, про що й нині говорять сусіди в Сан-Педро де Карденья: про врожай, про холодну зиму, про гострі ледяні вітри, бо ж вони ще й нині вельми докучають взимку… відгадували по ознаках природи, яку віщують зиму: м’яку чи гостру? Може, й Сідові доньки приходили побавитись чи разом працювати – прясти, ткати – з її, Естрельїтиними, прапратіточками… І горда донья Химена, зломлена смертю дружини, перевізши цілою Еспанією тіло Сіда та уложивши його на вічний відпочинок у кляшторі Сан-Педро, приходила сумними вечорами, щоб розділити самітність з сусідкою-вдовою, Естрельїтиною прапрабабунею…

Обидві пряли або ткали, бо кастільська жінка ніколи не буває нечинною, якого б не була роду…

А надворі скиглив вітер і осінній присмерк накривав землю фіаловою імлою… Але сусідки-вдови не плакали, не нарікали. Не личить-бо вдовам героїв плакати над поляглими. Вони лише згадували, доповнювали свої згадки-спомини.

Говорили з пошаною про шляхетність, про геройські вчинки своїх чоловіків, про бої за свободу народу, про увільнення Еспанії від маврського ярма…

І ближчим – живим – ставав Сід від таких думок. Естрельїта полюбила його, немовби знала його справді живим, реальним. І от якось жива дійсність увірвалась до Естрельїтиних мрій: стрийко Лоренсо мусив вертати до двору королеви-регентки доньї Марії Крістіни. Того часу вона перебувала в Аранхуесі234.

– Добре ще хоч не в Мадріді! – зітхнув дон Лоренсо. – Але подорожувати влітку! В таку спеку!

– Поїду з тобою, – озвався вуйко Еугеніо. – Мені треба відвідати приятеля, патера Естебана. Він нині в Ескоріалі235. Розділений тягар – легший, а розділена подорож – коротша. – Естрельїта зі здивованням дивилась на вуйків, що нарікають на подорож. Вона, Естрельїта, хотіла б подорожувати ще й ще… Дон Еугеніо немовби відчув тугу дівчатка.

– Чому б нам не взяти з собою чіку? Це дасть їй змогу трохи побачити Еспанію!

– І тету Касільду! – всміхнувся дон Лоренсо. Донья Касільда де Медінацелі була кревнячка, сестра у других матері доньї Клари, Інес та Еугеніо. В родині не дуже шукали її товариства. Вже старша віком донья Касільда все своє життя прожила при королівському дворі. На своїх кревних, які жили на селі та займалися своїм господарством, вона дивилась з поблажливою погордою і називала їх в душі «пастухами» – «zagalos».

Нині донья Касільда була одною з найулюбленіших двірських дам Марії Крістіни236. Вся наскрізь просякнута правилами двірської етикети, вона була сліпо віддана королеві-регентці, яку обоє вуйки не любили головне за її тираністичну владу та за стремління завести при еспанському дворі австрійські звичаї.

В Мадріді не затримались довго.

Але справді гарні аранхуезькі сади зачарували Естрельїту.

Таких садів з чудовими рослинами, численними водограями, а головне, з силою солов’їв, які співали і вдень в густій тіні старих розлогих дерев, Естрельїта не могла собі уявити і в найчарівніших мріях.

Тета Касільда видобула у королеви-регентки дозвіл представити їй десятилітню Естрельїту, «майбутню двірську даму», яка «замінить донью Касільду, коли прийде на те час»… Дівчина була наперед поучена й знала, як має ховатися в притомності королеви. Справно виконала приписані етикетою двірські поклони. Не виявила жодної несміливості, якої сподівалася від неї тета Касільда, знаючи, що дівчина нічого, крім свого кляштору, не бачила. Але не уділила жодної уваги тому, що королева австрійським звичаєм подала їй руку до поцілунку. Коли ж донья Касільда пошепки звернула її увагу на хибу, якої вона допустилась, Естрельїта відповіла спокійно і голосно, пам’ятаючи, що «шептати в присутності чужих осіб чи в товаристві є проявом невихованості», що, прецінь, «дама дамі руки не цілує».

Королева, мабуть, була того дня в доброму настрої. Вона лише милостиво усміхнулась й зауважила, що з Естрельїти напевно буде «взірцева двірська дама», коли вона вже й нині так добре тямить приписи доброго виховання й двірської етикети.

– Але гордості тобі не бракує, доньє Естрельїто! – жартом озвалась до дівчатка королева. – Бачу, що ти дуже горда!..

– Як це личить кастільянці! – відповіла Естрельїта. – Бо кастільці – наші предки – боювали за свободу Еспанії. І разом з Сідом увільнили Еспанію від маврів.

Королеві, видко, не хотілось вдаватися у дебати з малою кастільянкою. Запропонувала доньї Касільді, аби пройшлась із дівчиною садами.

– Знайдете там дона Альфонса237, – промовила королева. – Донья Касільда представить тебе королю. – І додала трохи іронічно:

– Можеш його трохи навчити гордості! Це йому не зашкодить!

Королева дуже журилась тим, що її єдиний син й дідич трону238 не вдався в неї. Наскільки сама була гордовита, пишна та пановита, настільки малий король був простий, мовчазний та замкнений в собі. Більшість його вихователів намагались виховати його в дусі, милому королеві. Мучили його дотримуванням всіх правил етикети, нудили безконечними оповіданнями про величність еспанських володарів. Але мети своєї не досягали.

Хлопець ставав тільки що далі, то більш замкнений в собі, мовчазний та до всього байдужний. Було але і серед вихователів кілька таких, котрі жаліли завжди сумного хлопця. Ті дозволяли йому бавитись, як йому було до вподоби. Лишали його вільно проходжуватись садами, розмовляти зі садівниками і працювати на «власних грядках», бо малий король дуже любив квіти.

Саме того дня мав службу при королі такий людяніший вихователь. Тому діти мали можливість зазнайомитись вільно, без етикети, поки донья Касільда розмовляла з вихователем.

Перше вражіння, яке зробив на Естрельїту малий король, було, що цей блідий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом більш подібний на сироту, як на короля. Що ж сама вона була сиротою, то враз почула до нього співчуття, симпатію. Був це малий товариш. І схотіла зробити йому приємність, викликати усміх на його сумному обличчю. Найкраще буде, вирішила в думці, коли буду говорити йому про те, що сама знаю найкращого. Тому, не рахуючись з етикетою, ословила його по-камарадському на «ти» й почала:

– Приходжу до тебе з Бурґоса – знаєш? З рідного міста Сіда. Чи ти був там? Напевно, знаєш багато про Сіда? Але чи бачив ти його країну, його гріб? Чи уявляєш собі так, як я, як він там жив?

Дон Альфонсо був здивований таким виступленням. Так з ним ще ніхто не говорив. Мабуть, по-перше в життю почув себе дитиною. І чисто по-дитинячому відповів на питання питанням:

– А чому ти прийшла без мами?

Мабуть, таке питання прийшло йому в думку тому, що в його житті ніщо не діялось без розказу239 матері.

– Я не маю мами, – відповіла Естрельїта. – Вона давно вмерла. Сестрички в кляшторі казали, що нині моя мама – Діва Марія. А ти розумієш, що вона не може зі мною скрізь ходити, бо вона на небі!

Хлопець оглянув свою нову знайому й промовив несміливо:

– Чи ж схочеш зі мною приятелювати? Моя мама – звичайна королева й живе на землі.

– Це нічого! – вирішила Естрельїта. – Яка є, така є! Матері собі ніхто не вибирає. Мені здається, що ти добрий хлопчина. Буду з тобою приятелювати.

Так було нав’язано приятельство, якому було суджено тривати довгі роки. Але також з того дня зачалась ворожнеча доньї Касільди до «зухвалої дикунки». І ворожнеча ця протривала аж до смерти доньї Касільди.

Естрельїта часто відвідувала свого нового приятеля. Вуйко й тета Інес завжди брали Естрельїту з собою, коли мусили бувати при дворі. І діти гралися разом. Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стає живішим, немов здоровішим, коли грається з Естрельїтою, бо ніхто не вмів вигадувати такі гри, як вона. А королева-мати дуже турбувалась слабим здоров’ям свого сина.

Найулюбленішою грою обох дітей було робити «каравели» – стародавні кораблі з приправлених на те дощечок. Готові «каравели» мали паруси, прапори, котви240 – все, як «справжні».

Тоді їх пускали до великих басейнів-водограїв в королівських садах. А їх було досить, чи то в Аранхуесі, чи в Сан-Ільдефонсо241, чи в Мадріді… «Каравели» виправлялись до «Нового Світу»242 об’являти «нові землі»… Тоді малий Альфонсо був Колюмбом й керував своїми кораблями…

Також любили обоє стріляти з луків, бігати наввипередки. Гралися й «на Робінзона», мали навіть хатку, вибудовану власноручно, звичайно, з поміччю садівників, про яку, однак, не знали.

Але ніколи не гралися на війну. По-перше, бо не мали вояків: гралися тільки самі двоє. А потім, щоб воювати, треба, прецінь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотіли!

Мали ще дивні гри, мотиви яких випозичили з історії. Але історії, яку собі уявляли по-свойому, по-дитячому.

Обоє, наприклад, дещо знали про те, що Феліпе ІІ243 хотіла «скинути з трону» принцеса Еболі244 – «tuerta»245, «одноока», яку мальовано на портретах з чорною паскою на оці. Мабуть, з дитячого віку була вже така нестримана та бойовнича та Анна де Еболі, бо стратила те своє око чотирнадцятилітньою дівчиною, шермуючи шпадою246 з юнаком-пажем.

Як саме це було з тим «скиненням з трону», діти собі ясно не уявляли. Найцікавішим в цій грі було те, що вона була заборонена. Отож, перш за все треба було грати так, щоб ніхто цього не бачив. А потім, була вона така чудернацька й весела! Коли знаходили таку вигідну для цієї гри хвилю, то майстрували, з чого могли, «трон Феліпе II» – Альфонсо звичайно сідав на цей трон. А Естрельїта, яка зав’язала собі око чорною стьожкою з коси, добре наміреним штурханцем скидала «Феліпе II» з трону так, що «його величність Феліпе II» летів сторч головою й розтягався на піску доріжки, сміючись на ціле горло. Але «Феліпе ІІ» мав гніватись на нечемну принцесу й мусив її ув’язнити в альтанці. Відбувалося це «ув’язнення» дуже весело і зі сміхом. Але не тривало довго, бо малий Альфонсо нудився без товаришки.

– Виходь вже! – кликав за хвилину приятельку. – Ти вже не принцеса Еболі! Будеш Ізабелею247, а я – Фернандо, й будемо боювати з маврами та брати від них Гранаду.

З «Гранадою» б ще дали собі раду: в садах було досить альтанок! Але як «брати» місто, яке ніхто не боронить? До того ж, як не вигадували, але не могли вигадати нічого, щоб могло зображати маврів. Якби ж була в садах кропива чи хоч будяки, то можна було б їх рубати. Але рубати іриси, троянди чи лілеї? На це рука не підносилась! Обом це видавалося великою «barbaridad» – варварством… Тому гру міняли. Альфонсо казав привести осідланого коника. Естрельїта сідала на нього. Була прецінь Ізабелею, але не в той мент, коли ця бойовна королева брала Гранаду, але коли «дон Енріко248, її брат, помирившись з сестрою, провадив її коня за узду при її від’їзді до Сеговії249», як про те розповідали підручники історії. Звичайно, цю «історичну урочистість» треба було відзначити у видимий спосіб. А що двір був в Аранхуесі навесні, то «Енріко з Ізабелею» бігли на грядки полуниць – тих прославлених «аранхуезьких полуниць», яким «нема рівних на світі». Але цей незрівнянний смак набували прославлені полуниці тоді, коли діти їх вибирали з грядок і їли «з руки», а не з кришталевих тарілочок. По цій «урочистості» мили собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалось вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополоскуючи собі руки по праці.

Було це справді дивовижно, що тета Касільда ніколи про це не довідалась. Інакше не допустила б ніколи більш Естрельїту до гри з доном Альфонсом.

Так минали для Альфонса та Естрельїти «щасливі дні Аранхуеса»…

Про Ескоріал250 Естрельїта, звичайно, чула, читала, вчила й бачила його на старих дереворитах251. Але коли побачила його справді – гадала, що бачить привид, казку, яка раптом стала дійсністю, або страшний сон, як ті, що сняться людині, коли буває хвора.

Величезний замок – скорше ціле містечко, як замок, – встав перед Естрельїтиними очима, немовби виріс з землі – граніт з граніту – похмурий, суворий, як житло чародія, викликане до життя не працею людських рук, але таємним могутнім закляттям.

Нині не жило в ньому, як за старі часи, «сотки ченців, як королі, а король, як чернець», як писали про те старі літописи. Губляться в ньому ті кілька десятків ченців, що працюють в його архівах, та вояки і служба, що «охороняють» його. Нині є це лише величезна гробниця. Гробниця не тільки королівських гробів, але й бувалої слави й пихи.

Колосальна кам’яна постать св. Лаврентія252, спершись на позолочений бронзовий рошт253, дивиться кам’яним зором в далечінь, немов виглядаючи, чи не іде похоронний провід з розпущеними по вітру прапорами, з духовенством та співами, щоб покласти до вічного відпочинку чергового члена королівської родини.

Тоді розгойдувалися 51 дзвонів ескоріальських, будили з тиші величезну будівлю. Смерть вносила життя до мовчазних кам’яних стін. Потім знов все западало до мовчання, в якому плачуть без упину 63 ескоріальських водограїв… Естрельїта не могла знайти назви почуттю, яке обгорнуло її, коли вступила за ескоріальську браму. Здавалось, що тут втрачає ціну все, що має її в життю. Спиняється тут час, межі дійсності, зникає минуле і майбутнє. Немовби відслоняється запона на Вічність. Ту Вічність, в якій «нема часу», про яку говорять і пишуть люде, але уявити собі її не можуть. Бо не може уявити собі безконечного й безначального людина, яка має початок і кінець. Естрельїта хотіла сказати про те, що відчула, вуйкові, але не знаходила слів.

Але потім в життю, коли переживала тяжкі хвилини, коли ламалося її життя, а душа слабла, завжди бачила в уяві Ескоріал. І немов з далечини озивався до неї голос Ескоріалу, який нагадував:

– Все – марність! Життя і смерть, щастя і болість. Витривати! Це є повинність людини, якщо вона хоче бути гідною назви людини.

Отямилась лише в головному храмі, коли несподівано засяяло ясне рожеве світло. Було незрозуміло, звідки взявся цей безжурно-радісний усміх в цій гробниці, в цьому володарстві «невідворотньої Мойри254», яка не знає ані милосердя, ані зм’якшення. Піднесла голову, шукаючи: звідки іде це світло? А патер Естебан – рухом Івана Хрестителя! – показував рукою на баню храму. Рожеве світло лилось з кольорових вікон бані, затоплюючи своїм мерехкотінням вівтар.

– Так, прецінь, безока Мойра не така вже страшна, коли має усміх? – промовила сама до себе Естрельїта. Промовила вголос. Про Мойру знала. Прецінь в кляшторній школі вчили міфологію, і Естрельїта знала, що стародавні греки уявляли собі Долю як безоку, безмилосердну істоту.

Патер Естебан здивувався цим словам десятилітньої дитини. Глянув на Еугеніо, немовби питаючи:

– Це ти її цьому навчив? – і відповів: – Безжурне, ясне світло живе в серці людини і воно – сильніше за Мойру.

А тепер Еугеніо додав:

– Це – усміх життя, Естрельїто! Життя невміруще і сильніше за смерть, за Мойру.

Естрельїта дивилась на великі ніші довкола вівтаря, на бронзові постаті255 в них.

– Праворуч – вказував патер Естебан, – Карлос V256 з дружиною257 та інфантом258. Ліворуч – Феліпе II з жінками, яких всіх пережив, та сином доном Карлосом259, оспіваним Шілером260. В дійсності цей дон Карлос не мав в собі нічого ані поетичного, ані принадного, ані романтичного. Був це слабий розумом, хворий на падучу неміч-каліка з нахилом до безсенсовної жорстокості. За дитячі роки бавився тим, що мучив звірят. Як виріс – мучив тих, кого нещаслива доля віддала до його рук…

Відвідали кімнату з вікном на вівтар храму, де протягом 54 днів конав Феліпе II, доки милосердна смерть не припинила його страждань.

– А хвороба, дійсно, була страшна, – висвітлював патер Естебан. – В живому тілі Феліпе II об’явились міріади гробаків, які все множились й пожирали тіло безміцного проти них «володаря», який хотів «володіти світом» й пишався тим, що «сонце ніколи не заходить над його володіннями»… Тогочасні лікарі казали, що та хвороба була завезена з дарами з Південної Америки. Саме з цієї частини Феліпових володінь, де сонце світило, коли заходило в Еспанії… Є там такі комахи, які відкладають свої яєчка людині під нігті. З яєчок вилуплюються гробаки, які, ще не будучи вповні розвиненими комахами, мають здібність вже відкладати нові яєчка. Знищити їх – принаймні в ті часи – не знали жодного способу. І людина гинула в страшних муках, заживо з’їдена гробаками… Але досить цих похмурих згадок на минуле! – закінчив висвітлення патер Естебан й попровадив своїх гостей до бібліотеки – величезної й з дивною особливістю: книжки, які рідко вживались, були поставлені на полицях не так, як звичайно становлять їх у бібліотеках, але золоченим обрізом сторінок до глядача так, що творили золоту, суцільну площину. Але що справді зачарувало Естрельїту, це був так званий «бузковий сад». В дійсності – цілий гай, розлогий парк з самих бузків. Цілі алеї, боскети261 різнобаревних бузків. Від темного, аж з пурпуровим відтінком, й до блідого, ледве рожевого й чисто-білого. Була це чарівна казка, повна свіжості і аромату ніжного й радісного, як весна, як молодість…

* * *

На тринадцятому році Естрельїтиного життя тітчина родина мусила перенестися до Андалузії. У тіточки Інес починалась туберкулоза. Лишатись в Бурґосі було неможливо: його гострі, безсніжні зими з ледовим вітром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадріда з його зрадним вітром, що «свічку не згасить, але людину вб’є».

Дон Лоренсо володів прекрасним комфортабельним домом в Севільї та сільським житлом з різноманітними пасовиськами в Андалузії, не дуже далеко від Сан-Люкара262. Була це спадщина по його роду, бо бурґоський дім належав Інес. Севілья здалася дону Лоренсові занадто рухливою та галасливою, особливо навесні, коли до неї з’їжджалося багато чужинців на славні севільські урочистості Великого тижня та на перші коріди263, які починались на Великдень.

Тому було вирішено перенестися – принаймні на весну і літо – до тихої, сільської оселі. Досі дон Лоренсо ще там ніколи не був. І уявляв собі «caserio de la Santa Virgen de la Soledad»264 як звичайне андалузьке літнисько265 – віллу, утопаючу у помаранчевих садах та пальмах. Тож коли після досить довгої подорожі – спочатку залізницею, а потім повозом у супроводі шістьох навантажених мулів – побачив мету своєї мандрівки, був дуже здивований.

Caserio de la Soledad цілком виправдував свою назву. Був це цілком самітній хутір, який нагадував більш суворий кляштор, як віллу. Над монументальною брамою, яка замикала певної кладки стіни, що оббігали довкола цілої оселі, стреміла вежа. В її глибокій ніші містилась статуя св. Діви – de la Soledad266, звідки оселя мала свою назву.

Заґратовані вікна двоповерхового дому виходили на широку просторінь берега. А далі – безкрая далечінь Атлантичного океану267 стелилась аж до обрію.

У брами висів ретязь дзвінка – власне, порядного дзвону, – закінчений залізним кованим хрестом. За стінами, як у всіх андалузьких домах, містився patio268. Видко було китиці верхів’їв пальм, які хитали головами, немов попереджаючи, що некликані гості сюди не дістануться.

За домом зеленіла vega269 – овочевий сад – та винниця270.

А далі – лише зелений другий «океан»: розлогі пасовиська, скільки сягало око. Ніде ані ознаки іншого людського життя чи дерева. Тільки безкрає море трави…

Коли мегаловий271 згук дзвону збудив тишу, у замкненому дворі загавкали пси, закудкудакали кури, сердито озвалися індики та сполошено закричали павичі й пантарки272. Потім почулися діточі викрики. Нарешті у заґратованому віконці брами з’явилась голова.

– Таж ми не чужі подорожні, а власники цієї оселі й приїхали до себе! – пояснив дон Лоренсо віддвірному, який замість питання повідомив лише, що, мовляв, чужих подорожніх на ночівку не приймають, бо панства нема дома. «Con Dios, caballeros273!»…

Однак висвітлення дона Лоренса було, очевидно, не досить переконуюче, бо брама не відчинилась. За хвилину у віконці об’явилась інша голова, вже літньої людини, яка назвала себе домосправцем, майордомо Педро Хілем. І тільки переконавшись, що приїхав дійсно власник оселі, обережний майордомо впустив подорожніх, перепрошуючи, що не приправився до приняття, бо не було жодного повідомлення про приїзд пана, а вже більш як двадцять літ жодний власник не голосився і не відвідував «самоту святої Діви».

– Нас тут всього десять чоловік, не рахуючи жіноцтва і дітей, тому не відчиняємо гостям, які з’являються цілою караваною! – висвітлював домосправець Педро Хіль свою обережність, вказуючи рухом голови на шість мулів з вантажем, які слідували за двома повозами.

І на запитання дона Лоренса, чи тут небезпечно, знизав плечима:

– Хто ж це може знати? За мою пам’ять, хвалити Бога та св. Діву de la Soledad, ще нічого лихого не сталося. А я же тут більш як тридцять літ. Від батька свого – най відпочиває в спокою! – також нічого такого не чув. Наша родина вже, мабуть, більш як сто літ тут за домосправців… від діда-прадіда! Ну, але обережність ніколи не заважає!

Дон Лоренсо всміхнувся:

– Найліпша обережність – це відвага!

Домосправцеві, видко, сподобалась ця сентенція.

– Відваги нам не бракує, – всміхнувся й він. – Але може забракнути зброї, ну і рук, які нею володіють.

Принесено ключі, відчинено долішній поверх, у якому давно ніхто не жив.

Педро Хіль провів приїжджих цілою анфіладою великих порожніх кімнат.

В деяких замість меблів було насипано купи збіжжя, квасолі. В інших зложено пальмове сухе листя та очерет на плетіння мат274 та кошиків. На стінах, замість образів, висіли цілі жмути сухої червоної паприки та сріблясто-білого часнику.

Вступили до другого поверху, вікна якого виходили на океан.

Еспанці взагалі не знають переповнених меблями покоїв, які так часто можна бачити скрізь, в інших краях Европи. Можливо, що це спадщина по маврах, які прикрашали свої житла переважно співучими водограями, баревними орнаментами, килимами та квітами. Можливо, що це – вплив підсоння. І що це літня спека вимагає головно прохолоди, повітря та вільного простору.

Але тут меблів було справді мало. Лише саме необхідне. В їдальні стояв довжелезний горіховий стіл на різьблених ногах, креденс275 та довкола стола обтягнені шкірою стільці. З високими спинками й поруччям для голови родини й його дружини, як цього вимагав старий патріархальний звичай. З нижчими спинками та без поруччя для інших членів родини й горіхові ж, як стіл, лави для слуг оселі. Старим еспанським звичаєм у сільських «caserio» – осель – господарі і всі слуги – до останнього підпаска – їли всі разом, за одним столом й ту ж саму страву. У одного з вікон, в глибокій амбразурі, стояла прялка і вишивальні кросна276 господині оселі. Перед ними – стілець. В розі роззявляв свою чорну пащу, немов позіхаючи з нудів, величезний ватран277. В «парадній салі» були вишикувані попід стінами оббиті шкірою канапки без спинок. Над ними – великі, позеленілі від часу дзеркала тьмяно виблискували, як стояча вода. Зі стелі звисали залізні ковані люстри на свічки. Але в «кімнаті господаря» знайшлась ціла бібліотека. Складалась з лицарських стародавніх романів, книжок побожного змісту та старогрецьких – у латинському перекладі – та староримських класиків. Видко було по книжках, що переважно й найчастіш читалися твори Плінія278, «Життя славних людей» Плутарха279 та «De rearum naturae» Лукреція280.

Кімната Інес – «кімната пані дому» – велика, вибілена вапном, як і всі кімнати цього дому, – відзначалась від інших лише тим, що до вапна було примішано трохи рожевої барви. Тільки трохи, аби стіни не були мертво-білі, але приємного теплого відтіння.

Муслінові281 білі заслони тремтіли на відчинених вікнах під легким подихом з океану. Дві великі горіхові скрині, виложені всередині пахучим кедровим деревом, стояли з обох боків ліжка, поставленого на підвищенню коло стіни, – в головах одна, друга – [в] ногах, монументальне ліжко мало муслінову мустікеру282, щоб захистити сплячого від комах. Проти ліжка – молитовна лава-клячник перед великим мармуровим розп’яттям, під яким, на підставці з різьбленого горіха, було поставлено статуетку, метр високу, тої ж самої св. Діви de la Soledad, яка прикрашала вежу над брамою. В розі – великий «tocador», туалет-комод з великою кількістю різних ящиків та ящичків, але настільки низький, що можна було зачісуватись, сидючи перед ним, дивлючись у дзеркало в різьбленій горіховій рамі, яке стояло на туалеті. Коло одного з вікон – велике крісло з шовковими подушками та низенькою лавочкою під ноги. Це було все умебльовання. А що кімната була велика, то виглядала майже порожньою. Естрельїті дісталась подібна ж кімната, тільки з одною скринею.

Дівчині незвичайно сподобалось нове житло. Їй, що виросла в кляшторі, оточена завжди товаришками та черницями, здавалося нині, що вона вільна, як птах, якому відчинили клітку й дали можливість ширяти в безмежних просторах, яким не видко краю.

Помиляються-бо ті, хто думає, що в кляшторі панує самітність. Навпаки, в кляшторі людина ніколи не буває самітня. Завжди оточує її товариство все тих самих осіб – день що день, з якими вона мусить жити, мусить зустрічатись. До того ж весь цей кляшторний день, все кляшторне життя поділене на певно встановлені, незмінні години. Молитва, праця, відпочинок, їжа, сон – все іде вічно незмінною чергою, день як день, місяць що місяць, рік що рік… На власну ініціативу, власне бажання – місця нема. Людина там живе під вічним доглядом. Тепер Естрельїті здавалось, що в світі не існує жодних меж. Навколо лише безмежний простір, не обмежена нічим свобода… найкраща, найліпша річ на світі!

Природа, яка оточувала Естрельїту, не мала в собі так званої «романтичної краси». Зі всіх сторін простиралась лиш безкрая далечінь – простори океану та пасовиськ…

Хто не жив коло моря, не може собі уявити безперестанну мінливість барв. Ніколи не бувають вони однакові двічі. На все життя віднесла Естрельїта з caserio de la Soledad цю любов до барв та до просторів. І потім, коли побачила ліси, ніколи не могла зрозуміти їхню красу. В лісі було їй завжди немовби тісно. Щось давило і гнітило її в лісі. У дівчини було лише одно бажання: лишитись тут назавжди…

Не нудились також і дон Лоренсо з Інес. Були молоді, щасливі. І раптом побачили щось нове, щось, про що раніш ніколи не думали: працю! Звичайну фізичну працю, яку роблять руками, яка заповнювала цілі дні, місяці і знов відновлялась і повторювалась, як відновлюються і повторюються пори року.

Господарство на хуторі не було занедбано тому, що господар там не жив. Навпаки, люде які ніколи цього господаря не бачили, звикли ставитись до господарства як до своєї власності. І дбали про неї, бо вона годувала їх.

Коли Інес і Лоренсо запали до цього працьовитого гуртка, було їм ніяково лише дивитись на чужу працю. Схотілось і самим прикласти свої молоді сили, здібности, знання, щоб зробити цю працю зручнішою, удосконалити, облегчити її.

Ввечері, по обіді283, коли зі столу було прибрано, дехто ішов спати, інші ж лишались ще трохи посидіти, поговорити про біжні річі. Дехто з жіноцтва брався за веретено. І Естрельїта з Інес також навчились прясти. Була це нова радість: слухати під дзюрчання веретен сільських пісень або оповідань, старих легенд, переказів історичних подій, як збереглись вони в народній пам’яті.

У Естрельїти вистачило часу навчитись їздити на коні та плавати. Одного разу навіть це купання в океані мало не скінчилось для неї трагічно. Був великий вітер. І дівчину попереджали, що іти купатись небезпечно. Але вона не послухала доброї ради. Здавалось, що мусить бути так гарно «погойдатись» на хвилях. Тоді океан, як суворий батько, що має трохи «тверду» руку, покарав непослушну дитину. Викинув її на берег з такою силою, що дівчина лишилась лежати нерухомо. А що була сама, загрожувала небезпека, що набігаючі хвилі могли знести її, як порожню мушлю з берега. Та ж вчас отямилась й більш не дозволяла собі «жартувати» з океаном.

Так промайнуло літо. Естрельїта повинна була вертати до школи.

На небі почали громадитись хмари. Вітер іноді переходив у справжню бурю. Тоді хвилі ішли у наступ на берег. І оселя, дарма що була у безпечному віддаленню від океану, здавалось, тремтіла вся, як корабель на морю. Вікна дзеленчали, вітер вив і грозив. І Естрельїті приходила думка: яка шкода, що вона дівчина, а не юнак! Як би їй хотілось бути моряком, бути на кораблі, на морі!..

Інес почала кашляти. Відновились гарячки. Стрівожений Лоренсо поспішав перевести свою родину до Севільї.

Якщо Бурґос на перший погляд видався Естрельїті простягненими обіймами рідної істоти, то Севілья зробила на неї вражіння усміху.

Усміхались люде на вулицях, квіти, що прикрашали вікна домів та балкони. А головно «patio» – внутрішні двори, обсаджені зеленню, олеандрами, жасминами, трояндами!.. Від вулиці «patio» відділені широкими кованими, як металеве мереживо, брамами, які не перешкоджають прохожим бачити красу цих чарівних куточків. Ідучи вулицями, здається, що ідеш суцільним садом.

Дивною видавалася дівчині спочатку м’яка андалузька говірка, з незакінченими, немов з недбалості, кінцівками слів, з заміною згука «р» на «ль», а м’якого «ль» на «й».

Стан здоров’я Інес швидко поліпшився. М’яке підсоння, теплі ночі, південний відпочинок, «siesta» зробили своє.

По закінченні кляшторної школи Естрельїта залишилась вже на стало у тітчиній родині. Ранком, по старому еспанському звичаю, ходила зі старою Хосефою на службу Божу. Інес, дарма що також вихована у кляшторі, але в Парижі цього звичаю не дотримувала. Не любила вставати рано.