Читать книгу Шляхами і стежками життя - Наталена Королева - Страница 5

Дону Еугеніові де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа лишилось пробути в Кордові тільки п’ять день. Здавалось, що про це нагадували молодому старшині королівської гарди п’ять пальців «Фатьминої руки» – символ п’ятьох мусульманських чеснот99, що ним так гойно100 прикрашені кордовські будови.

Якщо не вхопиш щастя рішучим рухом – раз у раз повторював собі Еугеніо, – життя твоє лишиться навік благально простягненою рукою.

П’ять день!

А по них – знов Мадрід, почесні варти в королівському палаці, військові паради, забави… товариське життя, блискуче і порожнє, як ті мильні баньки101, що ними бавляться діти…

З інтенсивно синього неба спека ллється потоком розпаленого металу, наповнюючи собою по береги вуличку, подібну до пересохлого уеду102 пустині.

Дон Еугеніо заблукав у старій Кордові, заплутався у своїх думках, пекучих, як цей день.

Нога підкнулась на нерівному бруку об камінь, що лежав тут, мабуть, ще за часів каліфів. В заглубленню стіни блимнуло – майже безбарвне у сліпучому сонці – світелко лампади перед статуєю Пресвятої Діви.

Молодий старшина відсалютував святому зображенню, як велить звичай, по-військовому, немов прапору. Перебіг поглядом заплетений гірляндою, кучерявий арабський напис на червоно-цеглястому фаянсі маврського орнаменту. Добре знав арабську мову, бо любив читати арабських авторів, на сторінках яких історичні події переплетені барвистими легендами, як металево-темне листя лаврів ніжними пахучими квітами.

– Наша доля, – проголошував маврський посвятний вірш, – завішена у нас на шиї.

– Як амулет? Чи як ярмо? – всміхнувся дон Еугеніо. І ще раз повторював собі, як повторював це протягом всього цього місяця своєї відпустки, що провів її в Кордові.

– Мушу від’їхати! Мушу! Щоб більш ніколи не зустрінутись на свойому життєвому шляху з доньєю Ангустіас де Рохас і Карраско. – Ішов, як прочанин до Мекки103, не приймаючи жадних вражінь, не відчуваючи ані нестерпної спеки.

Спинився лише перед брамою – підковою, затягненою тонкою філіграною кованих залізних ґрат.

Таємною омегою зачиняла ця брама білі, без вікон, стіни монументального чотирикутника. Серед африцької пустині він міг би бути пам’ятником-могилою святого марабу104 або фортецею.

В Кордові це був тільки стародавній палац, в якому, як у фортеці, замкнулась гордість старого роду.

Здавалось: ще панує над Кордовою розквіт маврської доби, так недоторкані часом сміялись над ним кам’яні і фаянсові мережива орнаментальних фризів.

Тільки герб над брамою-омегою нагадував про Реконквісту105: зелений дуб на срібному полі. Навколо на тарчі106, на золоті бордюру – дев’ять блакитних зорь. Герб роду де Рохас і Карраско107.

Рука молодого старшини взяла калатало-молоток, що заміняло дзвінок.

Слуга впровадив молодого старшину до малого двору – патіо108, виложеного блідою мозаїкою, немов застелено[го] тебризьким килимом109, якого не стерли тисячі тисяч ніг, що пройшли по ньому протягом століть. Кришталеві пасма співучих фонтанів падали, розмотуючись безупинно, до мармурового басейну.

Білі, мережані аркади колумнад вкривали блакитні скарби тіні і прохолоди.

– Чи ж перестала бути мусульманкою Кордова? Що, власне, в ній християнського, крім дзвонів церковних веж, що заміняли спів муедзинів?

Всі ці дні неспокою та гарячкових мрій Еугеніо жив, як у сні. Дійсність здавалась бути неймовірною, як спотворений образ. Ангустіас де Рохас і Карраско – дружина дона Антоніо де Рохас? Як можна вірити подібній фантасмагорії? Таки ж цілою істотою відчує Еугеніо, що Ангустіас є половиною його власної істоти! А стародавня мусульманська Кордова замкнула їх у зачароване коло своїх обіймів і нашіптувала:

– Це – ваша доля! Ви створені один для одного. А дон Антоніо – фікція, порожній згук, на який не відповідає ані серце, ані думка доньї Ангустіас.

Прохолодою невеликого салону пливе аромат гірких мигдалів – пахощів олеандрів – і відбивається від холодного мармуру стін, виложених мозаїкою з перламутру, порфіру та міді. Донья Ангустіас напіввкрита квітами олеандру. Саме вкладає до високих переливчастих венеціанських ваз галузки з метальово-твердим листям й темно-рожевим квіттям. Еугеніові здається, що і від слів доньї Ангустіас віє, як від цього квіття, легкою гіркістю.

– Щаслива людина? – підхоплює молода жінка нав’язану розмову. – Це – антитеза дона Хуана де Маранья110, цього вічно неситого коханням ловця примари – щастя. Щаслива людина – це блаженна й бідна істота єдиного кохання, цього райського овоча з Дерева Життя. Така людина споживає той райський овоч як хліб щоденний. А задля нього варто втратити і самий Рай!

Слова доньї Ангустіас згучать немов дискретним викликом. Як згук меча, витягненого до мовчазного бою. Еугеніо хотів би заглянути у вічі молодої жінки.

– Чи ж про себе говорить вона, приховуючись за образом дона Хуана?

Але таємниця ховає зіниці й думки доньї Ангустіас. Ах, так! Говорить про свою приятельку донью Мілягрос, таку «бувшу щасливу людину»! Про Мілягрос де Ляра, що недавно овдовіла…

– Скількох жінок вдовство перетворює до невпізнання.

Жиючи у щасливому подружжі, вони звикли не виходити ані з дому, ані з волі дружини.

Овдовівши, не можуть отямитись, впізнавши, що мають власну волю та уміння керувати нею. Та що поза стінами подружнього дому є світ, повний яскравого життя.

Доном Еугеніо раптом немов оволодівав демон – так міцно обхоплює його палке бажання побачити донью Ангустіас вдовою, «здивованою, що має власну волю», якою – напевно! – вона б вміла керувати. Аж на мить червона імла заволікує зір. Раптом ледве чутний подих ніби торкається обличчя молодого старшини. Немов прозора рука лягає на його чоло.

Чи ж би… Ангустіас?…

Підносить очі. Між ним і Ангустіас встає прозора постать. Легка – як «Маріїна пряжа»111, що носить її вітер восени. Нерухома, лагідна вона, немов заслоняє собою Ангустіас.

– Клара!.. Сестра… – спалахнуло в серці Еугеніо і постелилось кадильним димом. Але з уст не зірвалось ані слова. Лише холодом провіяло всі кості. Бо ж вже п’ять літ спить Кларіта в могилі…

Але обличчя доньї Ангустіас стало безбарвною алабастровою112 маскою. Чи ж би й вона побачила колишню подругу?

Раптом нечутно розлетілись двері салону, пропускаючи доктора родини де Рохас. Вираз офіціальної кондоленції113, повної пошани, сповіщав нещастя раніш, як прозвучали слова:

– При повороті додому – цілком вже близько від Кордови – ані чверть години путі, кінь сеньйора графа злякався без жодної видимої причини. Прудко і несподівано метнувся вбік, звівся на задні ноги. І їздець – один з найліпших на всю Еспанію – не втримався в сідлі. Машталіри114, що супроводжували сеньйора графа, привезли до Кордови лише мертве тіло.

Донья Ангустіас де Рохас і Карраско була вдовою.

* * *

Сім місяців, один за одним, клали дні, як каміння, з яких виростала стіна між доньєю Ангустіас та Еугеніо. Від менту, коли смерть пересікла мереживо безнадійних мрій, Ангустіас і Еугеніо більш не бачились.

Вдова замкнулась, як султанша, за мурами свого кордованського палацу й стала невидимою навіть для найближчих кревних.

Еугеніо повернув до Мадріда, назовні не змінений. Намагався стерти з пам’яти й саму згадку на донью Ангустіас.

Здавалось, ображає цим мертвого, який не може вже боронити ані своєї дружини, ані своєї честі.

– Невже ж бажання може вбити людину на віддаленню? – запитував себе Еугеніо. – І думка – зброя, страшніша за шпаду?

Еугеніо намагався тікати від самого себе. Намагався розвіяти настирливі думки. Блукав Мадрідом, викликаючи в пам’яті події та постави, які вчинили з «міста семи зорь»115 немовби скорочену формулу пізнішої історії Еспанії.

Але доля немов сміялася з молодого старшини. І коли йому здавалося, що гострий біль вже не такий пекучий, раптом виринав перед очима герб міста Мадріда: дерево і медвідь у його стовбура, а на бордюрі тарчі сім зорь…

І з новою силою вирисовувалось геральдичне дерево кордованського палацу, а приспана болість гризла душу з відновленою силою… Немов шматував її пазурами геральдичний ведмідь… А дев’ять лазурових зорь горіли ранами в серці. І знов вогненний вихор болісті підхоплював і ніс у безвість, де нема ні відпочинку, ні полегчення, ні увільнення…

Щоб не бачити цього геральдичного дерева й зорь, Еугеніо переніс свої блукання містом під лагідний погляд зорь правдивих. Вільний від військової служби час присвятив студіям та читанню улюблених своїх арабських авторів.

Уникав товариства, уникав руху денного Мадріда з його повними згуків і барв вулицями. Не хотів бачити вогненних бліків, квітів у вікнах домів, на балконах та у волоссю жіноцтва. Того характеристичного для Мадріда жіноцтва, в масі якого цілковито зникають негарні та старі жінки. Лишаючи вражіння, що тільки молода і гарна жінка, як «геній міста», безіменна й невловима, присутня скрізь: від тіні соборів й до тіні дерев.

– Дерева без овочів116, сеньйор падре! – згадав обурення й здивовання старої Хосефи, своєї пістунки117-баскійки118, яка, повернувши з Мадріда, ділилась мадрідськими вражіннями зі своїм сповідником від Сан-Педро де Карденья119. Тоді саме Кларіта приправлялась до свого першого причастя…

Як давно – і як недавно! – це було!..

Від згадки на дитинство на душі проясніло, стало раптом тепло і тихо на серці.

Здається, що аж ніч злагодніла і повіяло весняним подихом… Минули дні лукавих мадрідських вітрів, що то «свічки не згасять, але людину вб’ють».

То ж завтра – Зелений четвер120! – пропливло думкою. І втопились у тихих акордах арфи згуки, бризнули свіжою росою з бічної вулички. I un perillo121! I por amor de Pios122! – озвався старечий голос, вловивши згук Еугеніових кроків. Струнка дівоча постать, схилена у ніг сліпого арфіста, підвелась й простягла до молодого старшини немов з бронзи відлиту руку.

– Благослови мене, падре, раніш як від’їдеш далеко-далеко!

Твердо вимовлена хота123 співала віолончеловою струною в голосі дівчини. Сумніву не могло бути: говорила циганка124.

Еугеніо оглянув дівчину. Все той же «символ Мадріда»: молода і миловида.

У тьмяному освітленню лампади перед Христовими муками обличчя циганки закреслювалось блискучим трикутником низького чола, між двома «крилами» розділеного проділом й зчесаного на вуха волосся.

Блиснули іскри довгих скляних сережок. Була це зряча поводаторка сліпого арфіста.

– Тут немає священника, niňа125, – озвався Еугеніо.

Але гітаніта126 притакнула головою.

– Бачу на тобі священичу одежу! – вказала пальцем на молодого старшину. – Швидко одягнеш її! Поїдеш далеко… Благослови ж Марікіту! Знаєш-бо: перше благословення священиче приносить щастя!.. Дай ж мені цю милостиню.

– Най тебе Бог благословить! – поважно промовив Еугеніо. І простяг циганці монету. Але гітанілья лише поцілувала руку, що подавала їй дар. Грошей не взяла.

Еугеніо раптом відчув смертельну втому. Вертавсь додому, не помічаючи ні вулиці, ні часу. Ніби дрімав.

– Так, мабуть, сплять у поході, ідучи… – мляво ворохнулась згадка колись читаного…

Не міг цілком струсити з себе цього стану ще й ранком, прокинувшись від міцного, хоч і короткого сну. Млявість розвіялась, лише коли дзвони урочистим хоралом віддзвонили на «Gloria»127 і замовкли аж до Білої суботи, а вулицями озвались калатала128.

Здавалось: то мертві встали з гробів й б’ють у позбавлені тіла груди кістяками рук. Свідчать проти живих, що не дотримують ніде і ніколи великої заповіді: «Любити один одного!».

У Зелений четвер Еугеніо мав нести почесну варту у королівському палаці, у каплиці архангела Михаїла.

У зловісному мовчанню відбулась церемонія «руйновання вівтарів»129 після закінчення служби Божої.

Духовенство увійшло без співу й без світла, і рука священника зірвала з вівтаря покрови на знак жалоби і смутку. Свічники, падаючи, глухо стукнули об мармур престолу, покритого скрученим у безладі убрусом.

Тоді за хрестом на високому держалні, як військо за прапором, вийшов з каплиці хор, а за ним ченці різних орденів (чинів) й різних барв й попрямували до салі колюмн.

Тут, попід стінами, двома рядами завмерли у мовчанню дванадцять жебраків та дванадцять жебрачок, чекаючи на «mandatum» – церемонію омивання ніг.

Між папським нунцієм і мадрідським130 архієпіскопом повільно увійшла королева-регентка, донья Марія Крістіна131.

– Ante diem festum Paschae132… перед днем свят Пасхи, – звучать чернечі голоси, аскетичні, майже суворі. Не намагаються створити зі співу красу. Могутньою бурею жене їх сила духового взлету понад марними принадами життя. Королева виступає наперед. За нею шустять шовкові шати двірських дам.

Дукеси, маркези, кондеси133 схиляються з покорою й роззувають жебрачок. І родинні дорогоцінності грандес134 кидають іскри при кожному руху покори. Марія Крістіна схиляє праве коліно, як перед вівтарем. Їй, королеві Еспанії, не вільно ставати на ліве коліно. Правила двірського етикету про це ясно висловлюються. Так-бо чинять лише перед королівським троном, коли «король з трону уділяє милість».

Обережно, немов доторкаючись до тяжкохворого, королева обмиває губкою ноги кожної жебрачки. Мадрідський архієпіскоп тримає миску. Представник Папи ллє на губку теплу воду зі золотого жбану старої маврської праці. А коло дверей «Capilla Real»135 у приписаній етикетом – тим стислим, невмолимим, всепередбачаючим етикетом еспанського двору! – позі завмер на свойому місці молодий старшина на почесній варті. Нерухомо завмерло його тіло. Але думки летять вихором, як хмари, які жене прудкий вітер.

– Покора… – летить Еугеніова думка. – Королева на колінах перед жебрачкою. Але… чому, коли ми – християни, є між нами брати наші, такі ж люди, як ми, які не мають нічого і жебрають? Як ми допускаємо таку кривду, таку нерівність? І ніхто цього не відчує… Нічого не робиться, щоби це поправити, щоб утворити інші – ліпші умови життя…

Раптом перед духовим зором молодого старшини повстає образ його далекого предка дона Карлоса, що зрікся особистого щастя, маєтку, батьківщини й подався у далеку подорож до Христового Гробу – самітній, босий, зі свічкою в руці136.

І на мить Еугеніові видається, що він тримає в руці не свою шаблю, але дон Карлосову свічку. А в серці лунає відгуком:

– Заповідь нову даю вам – любити один одного…

Який же героїзм треба мати – більший, незмірно більший, ніж героїзм дон Карлосів! – щоб «любити ближнього» чинною любов’ю!.. Героїзм? Він, Еугеніо, – вояк. Та ж героїзм – сенс і мета його життя! А любов? На мить спалахнула в заграві сліпучого сонця чарівниця Кордова. І згасла, немов перегоріла на попіл. Вогненний меч ангела смерті Азраїла137 розсік веселкове мереживо мрій. А сам Азраїл став на сторожі коло брами щастя і кохання, замкненої для Еугеніо…

Але ж поза коханням є Велика Любов, яка не шукає свого, особистого, маленького щастя, а дбає про щастя Людства!..

На мить виплив в уяві ніжний, мов з місячного сяйва вирізьблений, профіль сестри. Тихим відгомоном озвалася в серці пісня, яку любила співати Кларіта:

– Шукала я щастя на княжому дворі… І там його не знайшла.

І немов рука невидимого майстра прим’яла, як м’який віск, Кларітині риси. Вимоделювала з них інше – сумне, але величаво-спокійне обличчя. Еугеніо знає це обличчя, бо бачив його в Севільї138 у шпиталі Милосердя139. Де – смертельна маска140 оспіваного поетами всіх народів дона Хуана де Маранья141.

– Доти мав спрагу, – згадує Еугеніо слова брата-францискана, який показував йому гріб Хуанів, – доки напував своє серце з криниці світських пристрастей і, засліплений коханням, не впізнав Великої Любові… – Теплі нотки згучали у голосі «fraile»142, немов говорив про близького приятеля, якого добре знав.

– Нині відпочиває у спокою брат Хуан. Тіло його – цілком нетлінне, – продовжує брат-францискан. – Кавальєро143 напевно знає, що брат Хуан де Маранья закінчив життя ченцем в монастирі? І такого святого життя був, так невтомно, з такою любов’ю доглядав хворих! Не відстрашували його ані найогидніші хвороби. Ані джума144 – мор. Кілька разів вже підносив наш кляштор питання про канонізацію145 брата Хуана. Але завжди відхиляли нам наше прохання. Ніби потрібні чудеса посмертні на гробі брата Хуана. Що ж! Вони будуть! Чекаємо! – і голос fraile згучить певною вірою.

Занурений у свої думки, Еугеніо не зчувся, як навколо все стихло. Вийшли із салі колюмн й жебраки та жебрачки, щоб бути того дня «королівськими гостями» на обіді в королівському палаці.

Еугеніо був цілком самітній. Проти нього лише вівтар – також самітній, немов всіма покинений, зі збуреними покровами, розкиданими свічниками, згашеним світлом вічної лампади… І раптом немов власне Еугеніове серце запалюється ясним світлом. Чи не від дон Карлосової свічки? З недосяжних далечин летить подихом вітру тінь голосу предка. Кличе:

– Слідуй за мною!

А чернець-францискан, фрай Хуан, – той, оспіваний поетами де Маранья! – притакує рухом безхмарного чола, над яким розквітає сяйво святості.

– Іди за мною!

В лазурі теплого, майже літнього неба співом пливе:

– Заповідь нову даю вам!..

* * *

Змінившись з варти, Еугеніо змінив і все своє життя. Поклик знайшов його, як учнів Ісусових: серед щоденних обов’язків біжного життя, без переконувань і без вагань.

Вдома на молодого старшину чекав лист – з далекої Волині. Писав старий чернець-трінітар146, що доживав у Великих Борках147 свого віку, на «ласкавому хлібі» у пані Теофіли. По Польському повстанні 1863 р. царською владою було зрушено католицькі кляштори. Ченців розпущено. Хто з них мав ще кревних – вернувся додому. Молодші знайшли собі працю. Старші ченці були розміщені як священники по селах та містах. Патер Гауденцій знайшов собі пристановище як капелан при каплиці у Великих Борках. Нині, писав патер Гауденцій, вмерла пані Теофіла Дунін-Борковська. Лишилась цілком самітня на світі несповна п’ятилітня сирітка, племінниця і хрещениця дона Еугеніова, донька його померлої сестри, Клари Дунін-Борковської, Наталена Кармен Фернанда Альфонса Стелла.

Патер Гауденцій писав по-латині, бо еспанської мови не знав. Тому еспанське наймення Естрелля переклав латинською формою Стелла148.

– Виникли, – писав чернець, – великі комплікації149. Невідомо-бо, де перебуває батько дитини і чи живий ще. Як багато нащадків повстанців, жив з дитинства за кордоном. Студії побирав в Парижі. Оженившись, переїхав до батьківщини дружини – Еспанії. По смерті дружини від’їхав до Індії чи Цейлону й більш про нього немає відомостей.

Інших кревних тут, «в краю», дитина не має. Як видко з документів дитини, народжена вона в Бурґосі150, в Еспанії. Записана як еспанка й не є російською підданою. Має, еспанським звичаєм, цілий ряд наймень, прізвищ, титулів151, які нічого спільного ані з Росією, ані з Польщею не мають. Отже, може, дон Еугеніо, як опікун та хрещений батько, уйметься сирітки та знайде яких кревних, бо інакше треба буде звертатись до еспанського посольства, щоб малолітню еспанську піддану умістили десь до сиротинця в її батьківщині.

Маєток по пані Теофілі лишився великий. Але дитині навряд щоб міг дістатись, бо перш за все дитина – чужа піддана. Якби ж хоч була доросла, то могла б шукати якихсь способів, шляхів, щоб доказати свої права. Але – п’ятилітня дитина? А до того ще – напевно буде згадано про те, що дід її, дружина пані Теофіли, граф Адам Дунін-Борковський, був польський повстанець 1863… Тож маєток найпевніш перейде до царського володіння.

Еугеніо замислився.

Сумні й давні вже згадки викликав в його пам’яті цей лист: його прощання зі шваґром152, Адріаном-Георгом, графом Дунін-Борковським…

Кларіта пережила лише чотири години народження своєї дитини. Батько по похороні не хотів ані бачити своєї доньки.

– Погляд на неї шарпає мені серце! Нагадує смерть Кларіти…

І вирішив від’їхати до Індії.

– Не говоріть мені про християнство! – перервав умовлення своєї матері, пані Теофіли, яка приїхала до Бурґосу на хрестини дитини, що мала народитись. – Не можу-бо зрозуміти, кому і нащо було потрібно смерті Клари! Також вона взірцева християнка-католичка! – молилася свойому Богові, прохала у нього щастя для себе! І ось – маємо відповідь на її молитви!

– Тож не лишається нічого іншого, – зітхнула бабуня Теофіла, – як взяти дитину на Волинь! Бо хто ж її тут виховуватиме?

– Напевно не я! – знизав раменами батько, – бо це – жіноче діло!

Донья Клара давно вже не мала батьків. Вся її родина складалась з брата Еугеніо, старшини королівської гарди, та молодшої сестри Інес, яка ще була в кляшторній школі-пансіонаті «Sacré Coeur» в Парижі. Були, правда, віддалені кревні, але родина доньї Клари ніколи не була з ними в жадних близьких відносинах.

Адріан Дунін-Борковський перебував у Франції з десятилітнього віку. Мати його, графиня Теофіла, не хотіла покинути своєї батьківщини та могили свого дружини. Залишилась 23-літньою вдовою з несповна дволітним сином Адріаном-Георгом. До 10-літнього віку лишила дитину при собі й виховувала його сама. Коли ж малому Адасеві минуло 10 літ, мати послала його до Франції153 з вихователем, католицьким священником-поляком, та чотирма слугами-поляками. Був це біжний звичай за ті часи серед польських – особливо ж повстанських – родин по повстанні 1863 р.

На добровільну еміграцію ішли не тільки заможні люди. Від’їздили за кордон і вбогі родини, хоч добре тямили, що емігрантське життя на чужині не буде солодке.

Але в царській Росії також тяжко жилось, особливо ж нащадкам повстанців. Такий поляк міг бути або сільським господарем, або адвокатом. Стати лікарем вже було тяжче. Жодної урядової посади дістати не міг, так само, як не міг бути урядовцем суду, у війську також були обмеження. Щоб бути купцем – треба було платити «гільдію»154, тобто право бути купцем. У вбогих на те не було грошей. Ремесло – хоч би й не-полякові! – виносило дуже мало. Ремісники в царській Росії жили дуже кепсько, вбого, платилося їм мало, й кожний трохи «ліпше поставлений» – багатший – вважав ремісника за істоту «нижчу». На студії, щоб бути лікарем або адвокатом, також треба було мати гроші, щоб студіювати, і на перший час, доки професія не буде давати заробіток.

Молодому Адріанові не треба було журитися тим, з чого має жити. Мати посилала йому досить, бо по конфіскаті царським урядом маєтків дружини повстанця пані Теофілі лишилось те, що було її «віном», тобто маєтком її родини, так би мовити, її «дівочим майном». А цього було досить.

По закінченні університетських студій і по відбутті військової служби, яку «натуралізований» французький громадянин мусив відбути кожний, без винятку, граф Адріан працював далі науково. З природничих наук, які собі вибрав, затримався на вузькій спеціальності – ентомології.

Був одним із серйозних ентомологів своєї доби. Мав вельми цікаві і цінні збірки-колекції. Частинно купував матеріал для своїх збірок, частинно сам його збирав. Аби придбав якийсь рідкий чи особливо цікавий екземпляр, видавався на далекі мандрівки, небезпечні подорожі. Зазнав чимало пригод. Але ніколи не хотів писати про те, що так цікаво розповідав.

– Не зрозуміють! Більшість людей вважає нас, ентомологів, за дурнів або дармоїдів, які знічев’я не знають, що вже й вигадати, й тому ганяються за метеликами – як діти! А цікавого зажив досить.

Так, напр., аби придбав гарний екземпляр мотиля антімахуса155, видався за ним аж до Сахари. Бо живе цей мотиль в оазах, на верхів’ях пальм, і спускається на землю лише по дощі. Що ж дощ у Сахарі не таке часте явище, як, скажім, на Литві чи на Волині, то мусив чекати два роки. Зловлений мотиль був ушкоджений. Тож довелось знов чекати, щоб впіймати другого.

Мотилі були головною метою студій графа Адріана. Він казав, що на ці студії не вистачає часу за людське життя – занадто воно коротке, а студії занадто скомпліковані та розсяглі. Але цікавився також і астрономією. Може, тому, що на університеті поприятелював з Камілем Фламаріоном – пізніш славним французьким астрономом. Те приятельство тривало ціле життя. І упевнилось ще більш, коли обох товаришів засягло теж саме горе – вдовство у молодому віку.

Молода Фламаріонова дружина, яка мала наймення Стелла156, як і слід дружині астронома і в пам’ять якої Адріан вирішив назвати дочку, якщо її матиме, загинула вельми трагічно: їй схотілось спробувати лету в аеростаті – явищі тоді цілком новому. Аеростат упав. І в числі офір була пані Стелла Фламаріонова.

Граф Адріан не був створений на родинне життя. Мав всі дані, щоб з нього став вчений. І було це великою помилкою з його боку, що не пішов цією дорогою. Якби не був багатий, може, досяг би слави великого вченого. Перешкоджала йому можливість легко здійснювати кожну фантазію, кожну примху. Це відтягало від систематичної і витривалої праці й зводило її на ступінь тільки ділетантизму. Зі своєю першою дружиною, доньєю Кларою де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, граф Адріан зазнайомився в Біаріці, де був на морських купелях.

По одруженню перенісся до її батьківщини – Еспанії, де прожив з нею три роки.

По смерті дружини вважав для себе за понижуюче лишитись «управителем маєтком» померлої до повноліття доньки. Здавалося йому, що горді еспанські гранди дивитимуться на нього, як на «вбогого емігранта»: поляка, який користає з багатства дружини.

Коли очікували народження дитини, бабуня Теофіла приїхала до Еспанії на хрестини. Але хрестини відбулись сумні і разом з похороном матері.

Коли бабуня бідувала над тим, хто виховуватиме сирітку, граф Адріан гостро відсік:

– В кожному разі не я, бо це діло жіноче. Якби ще це був син! Але – дівчина? Вона не може ані продовжувати мій рід. Вийде заміж, змінить прізвище й буде чужа… Чужа мойому роду, чужа мені… Вона вже й нині мені чужа!

Еугеніо згадує всю цю сцену.

Згадує, як гостро згучали ці слова… слова батька. Вступився за свою небіжку і хрещеницю.

– Коли Карменсіта вам чужа, пане шваґре, – озвався Еугеніо, називаючи свою хрещеницю одним з її наймень, найбільш популярним в Еспанії, але граф Адріан спинив його, злісно знизуючи плечима:

– Карменсіта! Кармен Дунін-Борковська! – промовив роздільно й іронічно. – Який нонсенс! Чи не відчуєте цього, пане шваґре? Не відчуєте дисгармонії цього наймення в зв’язку з прізвищем? Графиня Дунін-Борковська мала б називатися Ядвіга, Станіслава… чи Яніна! Але не Кармен і не Естрелля!

Еугеніо цілком вже розсердився.

– Але ж ви знали, які наймення мала дістати при хрещенню ваша донька! Ви згодились. Зрештою, то була воля вашої дружини, Кларіти, яку ви любили.

Граф Адріан стукнув ногою об підлогу, забігав по кімнаті й нарешті впав на стілець, стискуючи голову руками.

– Не нагадуйте! Бодай би та дитина ніколи не народилась!.. Ні, ні! Ніколи не буде вона мені близькою, не хочу її знати, не хочу її бачити!

– Так дозвольте вам нагадати іншу річ, – Еугеніо намагався говорити якнайспокійніше. – Кармен, – висловив це наймення з притиском, – народилась в Еспанії, від матері-еспанки. Вона еспанської крові. А у нас існує закон і давньою традицією освячений звичай, що дитина носить також прізвище матері, так як і прізвище батька. Тож, коли вас так болісно вражає «дисгармонія» наймення і прізвища, проголошую як голова нашого роду, що ми, де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, приймаємо дитину до нашого роду. Ваше прізвище буде лише на другому місці, щоб було ясно, що дитина має також і законного батька. Крім того, ви – французький громадянин. Член нашого роду, який носить наше наймення, не може мати цього громадянства. Занадто живі в пам’яті нашого народу згадки на те, що чинили французи за Наполеона року 1808157 у нашій землі. Завтра від’їду до Мадріда і упорядкую всі ці справи. Кармен буде еспанкою, як ми всі. І, повторюю, вона носитиме наше ім’я, ваше ж прізвище, чуже нам, буде зазначено тільки в офіціальних документах, по титулах і прізвищах материнського роду…

– Але ж ви нічого не мали проти, – озвався граф Адріан, – коли ваша сестра виходила заміж за емігранта-чужинця…

– Сестра була повнолітня, поступила, як визнавала за вгідне! – знизав плечима Еугеніо. – З виходом заміж також вона перестала носити наше прізвище! Зрештою, ми припускали, що, мешкаючи в Еспанії, в оточенні нашої родини, ви, пане шваґре… не маючи упередження до чужого громадянства…

– Стану еспанцем? – вискочив з місця Адріан. – Це, пане шваґре, – ні, ніколи! Бо ж як поляк я міг стати французьким горожанином. Наші батьки воювали з Наполеоном, який для нас, поляків, не має бути ворогом, бо воював, щоб повернути нам самостійність, свободу…

– Але ж не повернув вам її!

Адріан розклав руки:

– Проти долі тяжко воювати! Але він би це вчинив, хотів це вчинити! Та й Наполеон III158 приймав наших земляків як приятелів, не робив ріжниці між ними і французами! Але Еспанія? Що зробила Еспанія для поляків? Можна приняти громадянство народу, який був нашим приятелем в тяжкі для нас часи. Але ганебно змінити громадянство задля коханої жінки тому, що з нею одружився.

Розмова ставала гострою. Еугеніо почував, що ще слово – і він не опанує над собою. На щастя, пані Теофіла дала інший напрям дискусії.

– Але дитина, – почала вона, шукаючи переконуючих слів, – занадто маленька… вона не може обійтися без жіночої опіки…

Еугеніо ухопився за цю думку.

– Маєте правду, доньє Теофіле, – притакнув він. – Тож пропоную вам лишитись милою гостею в нашій оселі. Вважайте наш дім за свій власний, – вклонився він з пошаною старій графині.

Таж пані Теофіла мала тисячу причин, аби повернула до свого краю. Ні. Вона не могла лишити без свого особистого догляду свого господарства, дарма що мала управителів, яким довіряла. Добра господиня мусить бути сама присутня дома, мати над всім своє око, свій догляд, сама входити у всі праці, прикладати до всього свої руки. Не покине також, доки жива, могили свого дружини…

Вирішено було, що бабуня відвезе з собою малу внучку та її мамку, молоду кастільянку Санчу Моліна. Матиме внучку у себе, аж доки їй не сповниться шість літ. Тоді вуйко Еугеніо приїде по Карменсіту, забере її додому, до Еспанії, щоб виховати її, як знайде за відповідне.

Санча, селянка зі Сан-Педро де Карденья159, Сідова160 села, згодилась на від’їзд та на те, щоб залишилась на чужині цілих шість літ.

Її доля була також трагічна. Чоловік її – молодий, повний сил селянин – загинув, рубаючи старі дерева. Його придушило падаючим стовбуром. Вдова лишилась з кількатижневою дитиною, хлопчиком, який також незабаром вмер. Казали, що тому, що мати дуже плакала та вбивалася по дружині. Санча була в одчаю. Коли ж довідалась, що в родині де Кастро шукають мамку до сирітки, приголосилась. Їй було жаль сирітки, позбавленої матері. Присягалась, що буде сирітці за рідну матір, бо сирітка замінить їй її дитину.

Еугеніо був радий, що Карменсіта матиме коло себе пістунку-еспанку, яка навчить її рідній мові, як тільки дитина почне говорити. На другий же день по бурхливій розмові родина почала роз’їздитись.

Першим подався до подорожі до Індії граф Адріан. За ним від’їхав до Мадріда Еугеніо, куди на якийсь час поїхала з ним і пані Теофіла з малою Карменсітою та Санчею, щоб полагодити остаточно всі справи.

У старому домі в Бурґосі лишились тільки домосправець Ізідро та його дружина, баскійка Хосефа, колишня пістунка Кларітина, Еугеніова та Інесина, та кілька слуг, потрібних до утримування дому в порядку, доки не поверне до нього Інес по закінченні студій та по шлюбі. Старим-бо кастільським звичаєм Інес ще в дитинстві була просватана. Її наречений, старший за неї на два роки, мешкав тепер також в Парижі, де студіював і куди перенеслися на час його студій його батьки.

І от так добре уложені плани розвіялись.

Бабуня Теофіла вмерла раніш, як Карменсіті сповнилось шість літ. Еугеніо мусив їхати по свою небіжку і хрещеницю: він-бо був також і її опікуном.

Цього вечора Еугеніо не блукав Мадрідом, дарма що Мадругада161 – ніч на Велику п’ятницю з її цілонічними – аж до рана – процесіями162 – викликала з дому майже все населення міста.

В натовпі мішаються гранд і продавач води «галлего»163, гнучкий, з рухами хижака, гітано, дама в чорній мережаній мантільї й пишна на свою барвисту шаль «маха»-«маноля»164. В повітрі кучерявляться мелодії імпровізації – «саети»165, розпливаючись широкими кругами, як кола на воді.

Процесії проходять одна за одною, зі статуями Святої Діви, вкритими дорогоцінностями, зі статуями Христа, закрівавленими, аж страшно на них дивитись, але пишно одягнених до вишиваних золотом оксамитових шатів.

Згучать співи, мерехкотить золото вишивок та дорогоцінностей на святих зображеннях, стелиться фіміам, палають свічки в руках закаптурених166 «членів братств» – «назареньос»167… Марширують, відбиваючи крок, когорти багато одягнених «римських вояків» в шоломах з перами. Аж не знати: чи то християнські процесії, чи старопоганські «містерії» відбуваються…

Але Еугеніо серед натовпу нема. Йому хочеться бути самітньому, як втомленому мандрівникові, який нарешті прийшов додому. Він всміхається до розгорненого листа, як до живої істоти.

Відшукав поглядом наймення своєї хрещениці і вголос вимовив еспанську форму наймення Стелла: «Естрелья»…

Так: не Карменсітою буде її називати – цим найменням, яке з десятка еспанок мають, напевно, шість. Буде для нього Естрельїтою, «зірочкою»… Зірочкою, яку посилає йому сестра Кларіта, щоб не блукав манівцями за проміннями зорь герба Карраско…

По Великодню Еугеніо вирушив у подорож по свою племінницю – Естрельїту…

* * *

Чекав у бібліотеці Великих Борків на свою небіжку. Від педантично вишикуваних книг, як ряди вояків, віє холодом на молодого старшину, зломки горельєфів, мармурові бюсти та статуї видаються ще холоднішими, біліючи серед зчорнілих портретів.

Відчиненим вікном ллється напоєна свіжостю прохолода весни, не теплішої за андалузьку зиму.

Меркло-сіре, як «мертві» перли, небо злегка ружовіє вечірнім рум’янцем. Дощ висить на хмарах, як сльози на віях, що ось-ось стріпнуть їхні краплини… Не буде то прудкий еспанський дощ, але тихий весняний дощик, котрий ніжно торкається ще не розвинених листочків, немов гладючи їх, помагаючи їм висвободитись з липких пуп’янків.

Проглянуло на мить бліде проміння невидимого заходячого сонця і перетворило пасма дощу у кришталеві струни натягнені від неба до землі. І раптом немов ті струни зазгучали… Попливла сумна тиха мелодія. Немовби одночасно і плакала, і несла потішення.

Еугеніо обернувся до патера Гауденція, що саме увійшов до бібліотеки:

– Хто то грає?

Чернець всміхнувся:

– Чех! – відповідає коротко на Еугеніові питання.

– Як гарно грає!

– Чехи – добрі музиканти!

– Родинна здібність? – не зрозумів Еугеніо слово «чех».

– Ні – народна, – висвітлює чернець. – Чехи – не родина, а нарід. Слов’янський нарід, вклинений між Австро-Угорщиною та Німеччиною.

– Я гадав, що то – прізвище? Що то той музикант так зветься.

– Як він зветься, того ніхто не знав, бо він – німий. Знаємо лише, що він воював разом з польськими повстанцями під прапорами, на яких було написано гасло «За нашу і вашу свободу»! Воював з графом Адамом Дунін-Борковським. Граф Адам поляг в бою. Чех залишився. Але стратив мову. Чи від ранення, чи від пережитого жаху – хто ж про те знає? Сказати він не може! Нині довгі вже роки ходить з арфою і грає. З цього живе. Часами завітає й до нас. Грає у гробу колишнього товариша… Може, у якісь пам’ятні – лише йому одному відомі – дні?..

Мовчки слухали німого арфіста. Згуки падали, як сльози, – чисті і ясні… як краплини весняного дощу.

Еугеніо згадав мадрідського арфіста-гітано. Той самий інструмент, але як інакше згучить! Там – в Еспанії! – співали струни живого серця, співали тіло і кров… Тут немов співає країна, занурена до опалової168 імли…

Певно, що люд цього краю ніколи не зрозуміє закрівавленого еспанського Христа, напівпоганських святочних урочистостей з пишними процесіями та експромтами – саєтами й боями биків…

До цих душ тут треба доторкатися дотиком таким легким, як дотик цього їхнього весняного дощу, що доторкається до пуп’янків дерев…

Яке тяжке – і разом з цим принадне! – завдання бути тут священником… І раптом Еугеніові схотілось колись – хоч на якийсь короткий час! – зажити цього почуття… Та ж – марне бажання! Помислив – якби до цього могло дійти? Де Еспанія, а де цей «срібно-опаловий край!». Чого і як міг би Еугеніо сюди знов повернути, коли забере тепер Естрельїту й поїде додому, де має пройти їхнє життя?

Двері бібліотеки відчинились. Вихователька-француженка ще раз нагадала своїй вихованці:

– Faites votre révérance á Monsieur votre oncle, Noële169!

Дитина без усміху, але й без страху, дивилась поважними очима на вуйка. Незвиклий до дітей Еугеніо спробував нав’язати розмову фразою, якою звичайно дорослі починають знайомість з дітьми.

– Як же тебе звати, маленька? – запитався французькою мовою, хоча добре знав, як звалася дитина.

Ноель, як назвала француженка дівчину, не забуваючи на необхідний «реверанс», поважно назвала себе:

– Chica170!

Вихователька погіршено підняла брови:

– Впертість цієї дитини переходить всі межі! Марна річ висвітлювати їй, що діти не сміють вигадувати своїх слів, а повинні лише слухняно повторювати ті, котрим навчають їх дорослі! – Але Еугеніо не слухав її промови, враз зворушений і зближений до дитини тим, що вона назвала себе еспанським словом. І перейшов на цю мову:

– Так ти говориш по-еспанському? Знаєш, що ти «чіка»? Хто ж навчив тебе? Твоя еспанська пістунка? Де ж вона? Чому не прийшла з тобою?

Але виявилось, що Ноель еспанської мови не знає й ніколи свідомо не чула її, бо пістунка Санча вмерла за півроку по свойому приїзді на Волинь. Не звикла до тутешнього підсоння, захворіла на маларію й вже не видужала – вмерла.

Слово «чіка» було власна творчість дитини, було то перше слово, яке вона вимовила, й цим словом назвала себе, рішучо не згоджуючись що вона – Ноель, як називала її вихователька-француженка.

– То – для інших! – запевняла дівчинка. – А по-справжньому, для себе, я – чіка!

Еугеніо притис до себе дитину.

– Хто, як не голос крови, міг підказати тобі слово, яким би назвала тебе мати? Таки треба, неодмінно треба взяти тебе додому! Бо тут ти чужа!

Бліде золото вечірнього сонця всміхнулося з-поза хмар. Міцніш запахло весняною свіжостю молодої зелені. Горобці завзято відновили свій гармідер, немовби наганяли прогаяний час. Чех перестав грати…

* * *

Ще того ж таки року, коли винні грона почали наливатись золотом нового вина, вуйко й небіжка вступили на новий життєвий шлях. Еугеніо на теологічні студії в Римі, «чіку» відвезено до кляштору в Піренеях, де черниці згодились приняти сирітку, занадто ще малу, щоб могла вступити до школи як вихованка.

– І може, потім стане черницею-сестрою? – всміхнулась мати-суперіора171, довідавшись, що опікун дитини приправляється до священичої кар’єри. Але Еугеніо захитав головою. Навіщо забігати наперед? Дитині ще немає повних п’яти років! Як же можна рішати за неї? Він, єдиний опікун дівчатка, ніколи не дозволить собі рішати її долю без її згоди.

Мати-суперіора трохи здивувалась такому вирішенню майбутнього священника, але більш не торкалась цього питання. Сестри ж кляштору називали малу вихованку «облаткою»172, «офірованою» Богові, терміном, який заховався ще від середньовіччя, коли до кляшторів віддавали дітей «по обітниці», щоб там виросли, не знаючи світу, звикли до кляшторного життя й потім стали ченцями чи черницями.