Читать книгу Сторінка з книги - Наталена Королева - Страница 10

Вже восьмий рік по періодичних виданнях усього світу подибуємо наймення єгипецького фараона Тут-Анк-Амона, що чудодійно ніби воскрес нині, пролежавши в труні 3300 років. Одначе тільки в останній час, коли впорядковано знайдені в фараоновій домовині річі й прочитано (хоч не всі) папіруси та написи, – є змога уявити собі Тут-Анк-Амонову постать і його добу. З цього приводу написано вже чимало цікавих праць, щороку з’являються нові. Отож, мабуть, не буде зайвим на підставі новіших даних бодай в загальних рисах зазнайомити з цією давноминулою добою й нашого читача, котрий – при бажанні – знайде в ній дещо подібного й на нашу сучасність, та ще раз переконатися «Quod factum est, ipsum permanent, quae futura sunt, iam fuerunt»[9].

Наймення Тут-Анк-Амонове, що в нашій мові означає «Амон – найдорогоцінніше в житті», та факт його панування були вже й раніш досить докладно констатовані з ріжних документів, витягнених з-під пороху тисячоліть під час розкопин в так званій «Королівській долині гробниць», або «Долині смерті», та з написів на стінах люксорських і карнакських руїн. Але тільки тепер завдяки матеріяльній помочі (покійного вже) лорда Карнарвона[10] та одчайдушній впертости й відвазі тоді ще молодого починаючого еґиптольоґа Говарда Картера, котрий і сам не раз ризикував життям, – довідуємось про юного фараона так докладно, як про жадного иншого.

Думка почати розкопини в Королівській Долині – цвинтарі фараонів запала в голову Г. Картерові ще в році 1890-му, при його перших відвідинах Єгипту[11]. Однак тільки року 1907-го, коли видатні вчені Г. Масперо та В. Ґарстин порекомендували Карнарвонові молодого дослідника єгипецької старовини, – Картерова мрія почала здійснюватись. Але студії та клопоти про концесію на право переведення розкопин тривали ще аж сім років. Археольоґи не віщували Картерові нічого доброго, і для їх скептицизму були підстави: місце, де почав свої пошуки Картер, вже було кілька разів розкопано та… обікрадено ріжними кочовниками, що часто випереджували вчених досліджувачів й добре вміли гандлювати старовічними річами. Та Картер твердо стояв на тому, що його попередні студії місця – не заведуть. Особливо ж переконувало його те, що попередній власник концесії, американець Девіс наприкінці своїх розшуків таки знайшов у тім місці келих з найменням Тут-Анк-Амоновим та алебайстрову статуетку, яка – правдоподібно – зображує жерця Аї, Тут-Анк-Амонового сучасника[12], а також шматки деревляної шабатурки з поламаними золотими плиточками, на яких були зображення та наймення Тут-Анк-Амона і його дружини. Спираючись на цьому, Картер мав переконання, що не знайдена ще домовина Тут-Анк-Амонова мусить конче бути десь близько, й тому не зважав на перестороги старших колєґів.

Працю розпочато взимку 1914–1915 р. Але тепер на заваді їй стала війна. Та, не зважаючи ні на що, Картер з усякими труднаціями р. 1916-го знову прибуває до Люксору. І тут враз довідується, що на місці розпочатих ним праць господарять вже тубільські археольоґи-бандити. Копачі-робітники, що працювали раніш з Картером, оповіли, що одна банда арабів уже знайшла гробницю, та не встигла нею поживитись, бо на них налетіла друга банда, подужала перших шукачів і саме тепер завзято там працює. Картер, не гаючи хвилини, того ж вечора з кількома фелагами з партії своїх копачів подався до місця розкопин. Прибув у «Долину Смерти» опівночі, але саме вчас: під землею гупали мотики «неконцесованих» конкурентів, що спустились мотузом в глибоку шахту. Край мотуза був припнятий на поверхні. Розлючений Картер всамперед перетяв мотуза й таким чином ув’язнив під землею непроханих аматорів старовини. А тоді, не довго думаючи, по свойому мотузові сам-один спустився в шахту, де й знайшов вісьмох шукачів. Картер – не белєтрист, а тому досить коротко розповідає про ці приємні хвилини. Він тільки говорить, що «запропонував» бандитам на вибір: або ж взагалі лишитись у шахті, або скористати з його линви, щоб вилізти нагору. Конкуренти вибрали останнє…

Та знов таки й тепер доля неначе глузувала з упертого вченого: могила, в якій він опинився, не мала зв’язку з Тут-Анк-Амоном. Це була порожня домовина, свого часу приправлена для королевої Гатасу, тіло якої, однак, ніколи тут не лежало. Та Картер не вгамувався, шукав далі й тільки в 1917 знайшов справжнє місце. Лежало воно в трьохкутнику між розкопаними вже гробницями фараонів: Рамзеса ІІ-го, Менефти й Рамзеса IV-го.

На цім місці рився Картер ще п’ять років. І нарешті, 5 листоп[ада] 1922, між звалищами та каміннями, побачив перший поріг сходів, котрі привели його до знахідки, так уперто шуканої. 24-го листопада відчищено всіх 16 сходинок, і археольоґ опинився перед запечатаними дверима. На печатці, що висіла на тих дверях, було витужене наймення: Тут-Анк-Амон. Здається, не було сумніву, що мети досягнено. Але ж так здавалося тільки на перший погляд. Побіч з Тут-Анк-Амоновою Картер побачив другу печать з зображенням шакаля. Правда, була це печатка старо-єгипецького королівського Некрополю. Але ж вона говорила, що гробниця не лишилась недоторканою: хтось уже раніш господарив у ній ще за часів фараонів. Отже: чи лишилось в ній те, що сюди принесено перед 33-ма століттями? Чи не буде вона такою ж порожною, як і домовина жінки фараона – Гатасу, в якій Картер воював з грабіжниками?

Але Картер копав далі. Протягом 25-го та 26-го листопада розчищено дальший хідник, завдовжки в 10 метрів. На його другому кінці об’явилися другі двері. А на них висіла також незрушена печать Тут-Анк-Амонова і… знов печать королівського Некрополю!

В дверях зробили невеликий отвір. Обережно просунули в печерю свічку, щоб перевірити, чи нема там якихось шкідливих ґазів. Потім отвір збільшено й за двері просунено всю свічку. Першої хвилини Картер не побачив у пітьмі нічого. Але ж, коли його очі трохи призвичаїлись до темряви, перед ним блиснуло золото. Тут і там і скрізь, – куди падав його погляд, блищало й сяяло щире золото: на статуях, зображеннях дивовижних звірів, на безлічі ріжноманітних, більших і менших річей…

– Бачите що-небудь? – нетерпеливо питався Карнарвон.

Картер тілько важко відсапував. Схвильовання відобрало йому мову. Нарешті опанував себе:

– Так. Бачу… Дивовижні річі!..

Мрія, що нею одною жив учений протягом 32-х років, нарешті здійснилася. Напевно, в цій хвилині на нашій планеті була принаймні одна абсолютно щаслива людина: та, що в нетрах африканської пустині при тьмяному світлі блимаючої свічки впивалась искристим блиском золота. Дуже повільно, з педантичною обережністю фіксовано, розбірано та впорядковувано скарби розритої могили. Тривало це аж до 1927 р. Бо ж мимо того, що дорогоцінности, принаймні деякі (як, наприклад, тканини) були в такому стані, що до них не можна було доторкатись раніш, ніж їх буде зафіксовано, – була їх така сила скрізь, що між ними важко було обертатись. Крім того, повстали непорозуміння з теперішньою єгипетською владою, що також затримало працю. Довкола розкопин лавами стояли вчені і невчені інтересанти, з яких дехто мав сильні протекції, – вони теж немало утруднювали Картерове становище. Нарешті, коли стало широко далеко відомо, які скарби ховає в собі гробниця, нелегким завданням було забезпечити їй охорону і від місцевих грабіжників, і від «культурних» експропріяторів, у котрих свербіли руки.

Гробниця складалася з зазначених вище сходів та коритара, за яким міститься перша комора, розміром 6 × 3,60 метрів, друга – бічна 4 × 2,90 м, третя – з саркофаґом – 6,40 × 4,03 і, нарешті, четверта – «комора скарбів» – 4 × 3,50 м. Помешкання з саркофаґом має заввишки 3,62 м. Починаючи з першого й до останнього, всі помешкання повні найріжноманітніших річей, що були або улюбленими фараоном, чи служили йому для його потреб за життя, або ж річами, призначеними для вшанування його пам’яти та ще такими, що мали призначення служити йому по смерти. Властиво все, що було в гробниці, згідно з віруваннями старих єгиптян, мало се останнє призначення, бо фараонові було потрібно й на тім світі все те, чого він потрібував на цім. Багато речей буквально «валялось» в повному безладді, і це пояснювало, чому на дверях висіли печатки королівського Некрополю: могилу, дійсно, окрадено за найдавніших часів, коли ще в Землі Кемі панували фараони. Певним того доказом були й сліди ніг тих злодіїв, що притоптали тут порох ще перед тисячоліттями. Але ж, як можна гадати, були то злодії, не зацікавлені в золоті чи инших дорогоцінностях. Видимо, вони тут шукали чогось, що мало для них значіння політичне чи літурґічне. Так, наприклад, виявилось, що з гробниці винесено якусь статуетку, від котрої лишилась порожня й відчинена золота шафочка чи шабатурка. Це – щось подібне до наосу («кораблик», табернакулюм), в яких звичайно зберігались зображення богів. Крім того, на підлозі кинуто хустинку з загорненими в ній вісьма золотими перстнями; на деяких з тих перстнів були фараонові печатки. Кілька шабатурок прекрасної роботи перекинено, а частину з них і дуже пошкоджено. Та все те було дрібницею, порівнюючи з скарбами, що лишились недоторканими в чотирьох помешканнях гробниці й можуть достатньо характеризувати їхнього колишнього власника.

Оповідаючи про Тут-Анк-Амона, ніяк не можна поминути його попередника, з яким тісно зв’язана Тут-Анк-Амонова доля. Був це «великий єретик» фараон Ехн-Атон (з грецька звуть його Аменофіс IV-й[13]), що володарював у Єгипті перед Тут-Анк-Амоном, а – може – був навіть його батьком.

Ехн-Атон переняв у спадщину землю Кемі в хвилині найповнішого її розквіту й могутности, але сів на трон 15-літнім юнаком, немічним на сухоти та епілепсію, й накоїв Єгиптові чимало шкоди. Отримавши владу над великою країною, Ехн-Атон мало цікавився справами зовнішніми, а всю свою хворобливу енерґію скерував на боротьбу з існувавшими в тодішньому Єгипті церковними та національними традиціями. Головним же чином, увесь час свого панування присвятив на те, щоб звалити найповажанішого єгиптянами бога – Амона Тебанського.

Чому, власне, поставив собі за мету життя таке завдання Ехн-Атон, видима річ, сьогодня сказати важко. Деякі з істориків бачуть в цій боротьбі ідеалістичне Ехн-Атонове бажання дати Єгиптові замість безлічі ріжних богів, чи може, – в нашому розумінні – патронів, або святих[14] (за тих часів кожна єгипецька провінція, навіть кожне місто мало своїх), єдиного бога Атона, що був символом соняшного диску[15]

9

«Що було, те є й тепер; що буде, те вже було» (Ekl. III. 15. Пер. П. Куліша).

10

Певно, читачі ґазет пам’ятають, як траґічно загинув цей меценат: він помер від отруйного комаря саме в час, коли почато ознайомлення з першим покоєм винайденої гробниці. Помер, не довідавшись, які неоцінимі скарби ховали в собі дальші склепіння. З приводу цієї наглої смерти, а також вісьмох його товаришів праці, утворилось чимало зворушуючих леґенд.

11

Howard Carter und U. Mace. «Tut-ench-Amun». Leipzig, Brockhaus. 1924.

12

Відносно вимови єгипецьких наймень поднесь існує велика плутанина, що залежить від не зовсім з’ясованих ще законів староєгипецького письма. Картер, напр[иклад], читає наймення згаданого жерця – ЕЙІ, тим часом Ermann вважає за справжнє звати його ЕЄ. (Див. A. Ermann bearbeitet von H. Ranke. «Aegypten und aegyptisches Leben in Altertum». Ст. 135. Tübingen, 1922.) Те ж саме можна сказати й відносно наймення Тут-Анк (Анг) – Амона (Амуна).

13

Деякі вчені (напр[иклад], теперішній проф[есор] празького ун[іверси]тету F. Lexa) звуть його Аменготепом. Dr. F. Lexa. Náboženská literatura Staroegyptská, 1921. Kladno Šnajdr.

14

У декого з католицьких дослідників повставала ідея про анальоґію між христіянськими святими та богами поганського світу. Ця інтересна думка, однак, не спинила на собі уваги давновічних істориків. Але це питання – окрема тема.

15

Ermann. Ibidem. G. R. Tabouis – «Le Pharaon Tout-Ank-Amon», 1928, Payot, Paris.