Читать книгу Сторінка з книги - Наталена Королева - Страница 5

– співають в гимні на честь Орлеанської Дівчини.

І коли вона, тринадцятьохлітнє селянське дівча, нічого не тямлюче поза господарством, полола бур’яни в своєму садочку чи ганяла вівці, – її рідний край переходив трагічні часи. Франція палала в огні, розпадалася в грузи, перетворювалась на руїну. Зрештою: чи була ще тоді Франція?..

Була розірвана на шмаття між арманяками та бурґундцями, а північну частину та дві великих південних провінції зайняли анґлійці. Зі своїм королем на чолі кидаються вони на останні твердині, котрі ще не склали зброї…

Відомо, що страшний той анґлійський король зі своїм непереможним військом. Та ж, кажуть, що ще страшніщий його союзник, «свій» запроданець і перекінчик, найлютіщий тепер ворог Франції – герцоґ бурґундський… І яка ж може бути на них рада, коли проводирі стратили розвагу й розум, коли скрізь вирує гризотня на смерть між власними партіями та гуртками, коли нема гидоти, нема такої підлоти, на яку б не пристали для взаємного поборювання ватажки?!

І валиться все, обертається в руїну. Гине багатий, веселий край. Горить, підпалене ворожою рукою, достигле збіжжя на сільських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руїну й голод у міста.

Під королем Франції Карлом VII-м лишається всього кілька провінцій в осередку Краю. Чужі, а ще більше свої глузують з короля, що він нині є лиш «Roi de Bourgis»[4].

І саме в цей останній, дванадцятий час, коли лицарство, проводирі та мужі бойові падають на дусі й поратунок стає виключеним, 16-літнє селянське дівча, котре раніш не бачило нічого, крім свого рідного села, котре цілком щиро признається про себе архиєпископові Реймському:

– Я не знаю ні «А», ні «Б», – кидає свою хопту на городі та овець у полі й з’являється перед військовим капітаном Бодрикуром:

– Я мушу вратувати Францію!

– Божевільна?! – згірдно поводить раменем капітан. – Женіть-но оту «спасительку Франції» в її село, най пасе далі свої вівці.

Та вже тепер недовго витримує Жанна в своєму Домремі біля овець. За рік її рішучість доростає свого апоґею. Вона не може більше зволікати, бо нещастя рідного краю вимагає рішучих і одчайдушних кроків.

Її очі звертаються до Гори Архистратига Михаїла, на якій ще лишилась єдина твердиня, що не схилила свого прапора перед ворогом, не зрадила своїх на користь наїздників.

– Ніхто, як він: Святий Архистратиг!.. Він поможе слабій і темній дівчині!..

А тут і батьки, і всі близькі й чужі – всі проти неї. Глузують, лають, загрожують… Та проти всіх стає вона одиноко.

Ось вона вже знову в того вояка Бодрикура, що спочатку й бачити її не хоче. Та ж, коли Жанна починає говорити кров’ю свого серця, не витримує грубий вояк. Сталева воля й непохитна віра хуторянської пастушки, її пляни й обрахунки – все це таке дивовижне, але такої неймовірної сили, що може статися чудо!

І те чудо, яких мало знає історія, сталось.

Було ж воно, власне, не в тім, що молоде й неосвічене дівча перейшло без перешкод країною, вщерть заповненою ворожим вояцтвом та бандитами. Це нещодавно траплялось не раз із дівчатами, нам ближчими.

А було чудом, що й той король, і всі вояки віддали в її руки свою й цілого краю долю. Було чудом, що її рука, котра ні раніш не тримала зброї, ні в походах не брала її, а несла лиш вишиваний прапорець-орифламу, – показувала напрям, куди йти, щоб досягти перемоги. І перемога йшла за нею.

Та ж перед Жанною не було перепон. Вона бере місто за містом, розгромлює найстрашнійше за тих часів військо анґлійське, вибиває найвидатніщих ґенералів, коротко: перемагає все й доходить до повного здійснення своєї мети:

Вратовує Францію.

Що ж, зрештою, є Жанна д’Арк? Феномен, геній? Свята, чудотворець?.. Не знаємо напевно. Можливо, – але, як це довести? Ми ж знаємо тільки один незаперечний і ясний факт: Жанна зуміла всеціло скупчити свій дух на одній думці, на одному стремлінні, на одному бажанні. Ми знаємо також, що їй вистачило волі, щоб, без огляду на перешкоди, зовнішні й внутрішні, без огляду на волю інших, зробити те, що вона порішила. Ми знаємо, що пастушка з Домремі вирішила й довела правдивість євангельського парадоксу:

– «Вірою можна рухати гори».

І тому, і – власне – тільки тому, перед її тремтячим прапорцем падало все і рухались гори…

Та ж і на побідному шляху Орлеанської Дівчини стало щось, чого не змогла подолати й вона. А може… може вона вже так палко й не хотіла боротись з підлотою «самоотвержених» яничарів та рабів, котрі пішли проти неї особисто, щоб прислужитись своїм панам.

Тому то Жанну беруть в полон «свої ж» – бурґундці, закидають до страшної «круглої вежі», де вона, говорючи словами історика, «переживає агонію, борючись від всяких найганебніших насильств». Вона, однак, бачить, що її особисту справу програно, бо ж купувати волю й життя за зраду своїй ідеї, як це їй пропонують, вона собі не дозволить. «Цидула» вертає з «круглої вежі» непідписана – на майдані виростає костир для «відьми».

Жанну спалили. Попіл її розвіяли. Ім’я її зганьбили й прокляли. Сказано, що й пам’ять її буде знищена.

Та ж ні! Найбільшого чуда, що є в людині – безмежної людської волі – не можна спалити, розвіяти, знищити. Бо воля лишає чин, і той чин буде, зрештою, узнано.

Минуло півтисячі літ, як спалили Орлеанську Дівчину. Проклята тоді – тепер Свята. Тоді – в хурдизі й на костурі. Нині – її найменню – пишні храми, багаті вівтарі, гимни й урочистости.

Нащадки народу, що сам палив її на дровах, сьогодня має день її спалення за день національного свята. Бо ж зрозуміли, що ідея жива, що несмертельне не вмірає, а сила перемоги в духу, «що рве до бою»…

На знайомій ратуші – орифлама з Архистратигом Михаїлом…

Але ж, де наша Жанна, що піднесе той прапорець?!.