Читать книгу Мелодія кави у тональності кардамону - Наталія Гурницька - Страница 12

Коли того року прийшла зима, Анна не зауважила. Якось вийшла на вулицю і раптом побачила, що навкруги все біле. Відколи падає сніг, а не сніг із дощем, пригадати не змогла. Можливо, від учора, а може, вже кілька днів поспіль. Жила десь поза часом та простором – у своєму маленькому, відмежованому від чужого втручання світі, і не прагнула його полишити.

Проминуло Різдво, потім Йордан, завершилися свята. Майже нікуди не ходила того року. Зосередилася на своєму коханні й нічого іншого біля себе не помічала. Трохи непокоїло і відволікало тільки те, що вже два-три тижні Адам якось дивно придивляється до неї. Так, ніби щось виважує, намагається зрозуміти або ж у чомусь її підозрює. Незрозуміло лише, в чому.

Те, що Адам міг приревнувати її до котрогось із залицяльників, Анні навіть на думку не спадало. Окрім нього, не помічала нікого. Не відразу зауважила вона й те, що за нею почав упадати такий собі Дмитро. Того хлопця вона заледве знала. Мешкав на іншому кінці міста і не належав до її товариства. Ніколи з ним не розмовляла, хіба неуважно віталася і відразу забувала про його існування. Не надала значення й тому, що хлопець надто часто з’являється там, де й вона, та постійно намагається з нею поговорити. Якби хтось запитав, якого кольору у нього очі й чи подобається він їй – не знала б, що відповісти, бо навіть не придивлялася до нього.

Цілком ігноруючи існування Дмитра, Анна в якийсь момент зауважила, що той буквально переслідує її. Не розуміла, чому він вчепився саме до неї. Не дала йому ані найменшого приводу для того: не кокетувала, не намагалася звабити і взагалі майже не помічала. Навіть пригадати не могла, як довго все це триває. Здається, хтось познайомив її з тим хлопцем на уродинах у її найкращої колежанки. Знала б, чим це обернеться, нізащо б туди не пішла.

Не вигадавши нічого кращого, Анна почала вдавати, ніби не помічає хлопця, проте це не допомогло. Тепер Дмитро й на вулиці постійно її супроводжував, і в товаристві безперервно крутився біля неї, і біля будинку простоював лише для того, щоб поговорити. Вона вперто відхрещувалася від нього, проте колежанки не вірили жодному її слову і казали, що вона нарешті закохалася. Це настільки розлютило Анну, що вона почала з’ясовувати стосунки з Дмитром. У результаті з’ясування ігнорувати прихильність хлопця вже не було сенсу. Мусила визнати, що проблема існує і треба якось давати їй раду.

Завершилося тим, що в ситуацію втрутилася її тітка.

– Ну, і що ти собі думаєш? – якось увечері, залишившись із Анною наодинці, з притиском запитала вона її. – Доки ти соромитимеш себе і нас перед родиною та сусідами?

– Соромитиму? Я? – Не зрозумівши, про що та говорить, Анна зблідла так сильно, що й сама це відчула. – Неправда. Я нічого поганого не зробила. Я лише раз заходила до нього. Я навіть не хотіла туди йти. Він сам мені запропонував.

Слухаючи її, тітка аж рот відкрила від подиву.

– Зачекай, ти що, була у нього вдома? Коли?

Ціпеніючи від жаху, Анна злякано скулилася в кріслі.

– Ще восени. Але лише один-єдиний раз… Я не хотіла… Він сам мене запросив і…

Не дослухавши, тітка обірвала її на півслові.

– Як це запросив? Дмитро? Ти ж навіть не заручена з ним.

Розгублено кліпнувши, Анна густо почервоніла. То це вона говорить не про Адама.

– Ні, ні… Я не ходила до Дмитра. Я не зрозуміла… Я взагалі нікуди з ним не ходила. Він мені не подобається. Ви мені не вірите?

Тітка зміряла її роздратованим поглядом.

– Жодному твоєму слову. Щось із тобою діється, а що – зрозуміти не можу. Як собі хочеш, але я скажу Павлові, щоб поговорив із батьками Дмитра. Якщо в тебе нічого з ним не було – нехай відчепиться від тебе і не робить нам сорому перед родиною та сусідами, якщо ж ти збрехала – вийдеш за нього заміж.

– Заміж? Я? Але я нічого з ним не мала. Я не хочу. Чого я маю виходити за нього заміж?

– А чого ти маєш випробовувати наше терпіння і перебирати нареченими? Не поясниш?

Закусивши губи, Анна не відповіла.

– Доперебираєшся до того, що сама лишишся. Не дитина вже. Скажи, багато у тебе незаміжніх колежанок залишилося? Не розумію, що з тобою взагалі діється. А Дмитро, між іншим, – не найгірша для тебе партія.

– Але він мені не подобається.

– Господи, дитино, та хто ж тебе питатиметься, немудру таку. Мене теж ніхто не питався. Нічого, вийдеш заміж і потім ще дякуватимеш нам за це.

Спочатку Анна вирішила, що тітка лише лякає її, але незабаром зрозуміла, що та говорила серйозно. Вуйко Павло поговорив із батьками Дмитра, і перед нею знов постала проблема ймовірного заміжжя. Божевілля якесь. Доведеться розповісти все Адамові.

На її превеликий подив, він не лише давно все знав, але й доволі специфічно поставився до проблеми.

– Думаєш, якщо я мовчу, то нічого не бачу? Ти того, напевно, не розумієш, але тут цілком інакша ситуація. Мусиш сама визначитися, чого ти хочеш насправді – вийти заміж чи бути зі мною, бо так не буває, щоб мати одне й інше… І, знаєш, мені набридли твої шлюбні історії. Думай сама. Я нічого тобі не зробив. Якщо хочеш – можеш виходити заміж хоч завтра. Силою тягнути тебе до себе я не збираюсь.

Вражена словами Адама, Анна промовчала. Чому він нервує? Так, ніби її все це дуже тішить. Почувалася не лише несправедливо покривдженою ним, але знехтуваною у найкращих своїх почуттях. І кажи йому після цього правду.

Повернувшись додому, Анна замислилася. Отже, Адам давно помітив, що Дмитро упадає за нею. Можливо, навіть раніше, ніж вона сама. Помітив і нічого їй про це не сказав. Навіть не натякнув. Хотів подивитися, як вона реагуватиме на ці залицяння? Раптом їй пригадалося, як він уже кілька тижнів роздратовано приглядається до неї, і щось трохи почало розвиднюватися. Здається, він її ревнує. Ніколи б такого про нього не подумала. Такий розсудливий і розумний чоловік, а поводиться не краще, аніж будь-хто з її залицяльників. Кумедно.

Намагаючись не спровокувати Дмитра на сміливіші вчинки, Анна припинила вітатися з ним на вулиці, а в товаристві поводилася так, ніби зроду-віку його не знає. На її превеликий подив, це не справило на нього враження. Навпаки, він став сміливішим і з дозволу вуйка почав заходити до них додому. Коли вперше побачила його на порозі, ледь стримала гнів і змовчала лише тому, що за нею уважно спостерігав вуйко. А Дмитро, розцінивши це як свій очевидний успіх, уже не відступався від неї.

Спостерігаючи, до чого все це йде, Анна бачила, що її бездіяльне очікування не лише дратує Адама, але й примушує поводитися дивно. Якось навіть довелося ледь не зі сльозами на очах впрошувати його дати ще трохи часу на роздуми. Не наважувалася уникати його і не погоджувалася стати коханкою. Чому Адам не може прийняти ситуацію такою, якою вона є? Невже він аж так сильно ревнує її? А якщо ревнує, то чи означає це, що так само сильно її любить? Якщо ж любить, то чи зможе пробачити те, що вона не хоче стати його коханкою? А якщо вона не хоче стати його коханкою, то ж чи аж так сильно вона його любить? Якщо ж не сильно, то чому їй не байдуже, що він ревнує її з такою силою, що вже ні на що не зважає? У голові у Анни був суцільний хаос із думок, припущень та ідей, проте якимось дивом їй все ще вдавалося відтягнути момент прийняття остаточного рішення. Чого чекала? На що сподівалася? І сама до ладу не розуміла. Можливо, розраховувала, що проблема вирішиться сама, а може, що хтось інший зробить вибір за неї.

Увага Дмитра її злостила, намагання вуйка посприяти заручинам – доводили до шалу, а ревнощі Адама – збивали з пантелику. Поводитися розсудливо чи бодай обережно вже й не намагалася. Якось, довідавшись, що у неділю до них додому прийде Дмитро, нікому нічого не сказавши, відразу по Службі Божій пішла до колежанки. Навмисно не сказала, до кого йде, і пішла до тієї з колежанок, яка не лише мешкала якнайдалі, але й з якою бачилася якнайрідше. Може, домашні нарешті зрозуміють, що вона не лише не хоче бачитися з Дмитром, але й ніколи не погодиться вийти за нього заміж. І нехай собі кажуть, що вона непокірна, легковажна і невдячна. Їй давно все це байдуже.