Читать книгу Мелодія кави у тональності кардамону - Наталія Гурницька - Страница 9

Уже й літо добігало до перших осінніх днів, а в її стосунках із Адамом нічого особливого не відбувалося. Та сама невизначеність і очікування чогось незрозумілого. Така ж прихована гра поглядів і обережних напівтонів в інтонаціях. Якби Анна мала сміливість запитати себе, що саме примушує її серце завмирати в передчутті зустрічі, не змогла б нічого собі відповісти. Уже близько тижня Адам знов поводився так, ніби між ними нема нічого незвичайного. Жодного мимовільного доторку, обережного натяку чи двозначності у словах чи діях. Лише щось невиразне у погляді й вичікувально-обережне в поводженні. Напевно, вона вигадала собі цю симпатію, а він давно втратив до неї інтерес.

От і сьогодні Адам звично прийшов до них ввечері й зараз сидів навпроти і навіть не зауважував її присутності.

Анна кинула на нього швидкий погляд з-під вій і опустила очі. Вперто вдає, ніби захопився грою у карти і нічого, окрім цієї своєї гри, не помічає. Ну, й нехай. Хіба їй не однаково?

Відклавши шиття на столик для рукоділля, Анна підвелася. Давно треба все це припинити. Ситуація вичерпала себе. Адам перший це зрозумів і тепер завжди поводитиметься відсторонено та байдуже.

Намагаючись не привертати до себе увагу, вона тихенько вийшла з кімнати. Незабаром осінь, а в помешканні досі по-літньому задушно. Повітря завмерло і навіть від теплого мерехтіння свічок не рухається – застигло так, ніби це не повітря, а в’язка патока. Аж дихати важко.

Анна ледь зсунула пластини корсету, які особливо дошкульно вп’ялися в ребра, скинула з ніг легенькі літні черевички і вийшла на вулицю. Ступила декілька обережних кроків босоніж і зупинилася. Вечірня напівтемрява сутінок перемінилася в ніч і сховала у своїй невиразності садок при будинку.

Глибше вдихнувши повітря, Анна зітхнула. Чого їй хочеться? Й сама до ладу не розуміла, проте так виразно відчувала, що сумує за чимось безнадійно втраченим, що ладна була абсолютно серйозно це оплакувати.

У цілковитій темряві зробила ще кілька невпевнених кроків і наштовхнулася на стовбур грушки. Ввечері тітка поливала грядки і тепер нічна прохолода пахне свіжою зеленню та вологою землею.

Заплющивши очі, Анна притулилася плечима до стовбура. А ще матіола цвіте. Цвіте і пахне так, що аж млосно від тих її пахощів.

Торкнувшись руками стовбура грушки позаду себе, Анна ковзнула долонями по шорсткій корі. Нічого незвичайного не сталося, а почувається так, ніби щаслива й одночасно дуже нещасна. Цікаво, чому? Невже тому, що Адам не помічає її? Божевільна. Це ж значно краще, аніж якби він намагався скоротити дистанцію.

Вона ледь відхилила голову назад, глибше вдихнула трохи прохолодніше, аніж в помешканні, повітря і сумно всміхнулася. Навіщо себе дурити? Насправді скучила за увагою Адама, за його обережними доторками і за тим, як він ще зовсім нещодавно дивився на неї. Цікаво, а якби він її поцілував?

Вона ковзнула долонями по шорсткій корі й опустила руки. Відчувала дивний неспокій чи радше жаль за чимось незвіданим. Звідки це незрозуміле сум’яття на душі? Напевно, від спеки, а може, від пахощів трав та нічних квітів?

Раптом почувши шум, Анна розплющила очі. Хтось виходить із будинку?

Якусь частку секунди вона вдивлялася в нічну темряву, тоді, впізнавши Адама, завмерла. Він повертається додому. Сам-один, і навіть вуйко не пішов його відпровадити.

Мимоволі затамувавши подих, Анна причаїлася. Лише серце товклося в грудях, немов збожеволіло. Що з ним діється, з тим клятим серцем? Відбиває свої удари десь аж у скронях – шалено, налякано, млосно, не даючи зосередитися на тому, що відбувається. А якщо підійти до Адама самій? Ніхто ж не побачить їх зараз?

Анна глибше вдихнула повітря і знов затамувала подих. Ні, не варто підходити. Адам перший осудить її за таку сміливість. Якщо він шукає зустрічі з нею, – це щось одне, а якщо вона, – це дещо цілком інакше.

Якимось дивом Адам сам зауважив її у темряві поміж дерев і підійшов ближче.

– Я думав, ти вже спиш. Не спиться?

Анна не ворухнулася. Жодного разу їй не доводилося зустрічатись із Адамом посеред ночі, ще й наодинці. Хоч би ніхто того не побачив. Осудять так, що не лише її добре ім’я постраждає, але й усе життя полетить шкереберть.

– Нічого, що я напрошуся до тебе в товариство? – він усміхнувся і став так близько, що Анна відчула тепло його тіла. – Ти ж нікого тут не очікуєш?

Не знаючи, що відповісти, дивилася на нього широко розплющеними очима і мовчала. Тільки серце продовжувало налякано товктися в грудях і дихати ставало дедалі важче. Та що ж воно за напасть на її голову?

Адам нахилився і спробував у темряві роздивитися обличчя Анни. Виглядала розгубленою, наляканою, але була дуже милою. Бачив, що не надавалася до життя, яке тут провадила, проте була саме такою, з якою йому б хотілося розпочати трохи інакше життя. Може, й справді якомога швидше забрати її до себе? Віднедавна бажання вчинити саме так перетворилося для нього у нав’язливу ідею. Давно йому не доводилося так довго очікувати на якусь жінку. Здається, має до Анни цілком виразні сентименти і боїться скривдити.

Він замислено торкнувся долонею її щоки. Його вабило її тіло, її запах, навіть те, як вона насторожено завмерла зараз. На що він взагалі очікує? Щоб її віддали заміж? Ніколи собі цього не подарує.

– Анно, ти подобаєшся мені. Знаєш це?

Вона не ворухнулася, а Адам, ніби так воно й має бути, пригорнув її до себе.

– Ми не повинні… – Вона зробила нерішучу спробу звільнитись, вперлася долонями йому в груди, проте відчула тепло його шкіри під тоненьким полотном сорочки і затихла. Раптом їй стало так затишно, так добре, що опиратися розхотілося.

– Тихенько… – Адам легенько діткнувся пальцем її губ і усміхнувся. Торкався Анни дуже обережно, не поспішаючи і не переходячи певних меж, так, щоб не налякати її ще дужче. – Бачиш, нічого поганого з тобою не відбувається… Я не роблю тобі жодної кривди.

Анна заперечно хитнула головою, невпевнено спробувала звільнитися, проте солодка млість уже накривала її своєю густою вологою хвилею, забивала памороки, заплутувала думки і не дозволяла розсудливо мислити. Вона не повинна так поводитися… Не повинна таке дозволяти… Не повинна…

Адам нахилився. Не поцілував її, вона лише відчула тепло його подиху надто близько від своїх губ. Ще мить – і вона сама себе втратить, а він її поцілує.

Мимоволі злякавшись, Анна відхилила голову. Її волосся ковзнуло по його щоці, і Адам торкнувся губами скроні.

– Чому ти тікаєш? Я ж нічого поганого тобі не роблю.

Вона заперечно хитнула головою, проте Адама не відштовхнула. Впиратись не намагалася навіть тоді, коли він розстібнув декілька ґудзиків на її сукні. Відчувала його гарячі поцілунки у себе на шиї, на плечах, тоді значно нижче… Навіщо вона взагалі дозволяє йому все це?

Не зустрічаючи опору, Адам легенько потягнув спідниці вгору. На якусь частку секунди відчув долонею тепло шкіри, ще за мить мимовільний порух назустріч її тіла, але майже відразу Анна вперлася руками йому в груди.

– Ні, так я вже не хочу… Відпустіть мене. Чуєте?

Адам неохоче розтиснув руки. Не набагато ж їй стало сміливості – лише на декілька доторків. А шкода. Тепер хотів її навіть дужче, аніж раніше. Нічого, вона ще належатиме йому.

Швиденько натягнувши сукню на плечі, Анна глянула Адаму в очі й сама злякалася того, що побачила там. Ні, вона не стане його коханкою. Ніколи і за жодних обставин. Це неможливо.

Хапнувши ротом повітря і ледь не розридавшись від надлишку емоцій, вона майже з жахом глянула на Адама.

– Але я не хочу…

– Чого не хочеш? Любити чи бути зі мною?

Розпачливо зазирнувши Адаму в очі, Анна раптом кинулася геть. Однаково куди і навіщо, тільки подалі від своїх та його бажань, подалі від доторків його рук і від того, що відчувала зараз. Такого з ними не мало статися. Це помилка. Лише прикра помилка.

До тями Анна почала повертатися десь аж за рогом хати. Притиснулася чолом до побіленої вапном стіни і насамперед гірко розплакалася. Плакала від щастя, від солодкого болю в грудях і від жалю за тим, чого у неї ніколи не буде з цим чоловіком. Почувалася нещасною й одночасно найщасливішою у світі. Попри дистанцію у віці, становищі та віросповіданні, любила Адама так сильно, що ладна була віддатися йому. Що з ними взагалі відбувається? Раніше він ніколи не робив із нею нічого такого, а зараз ніби розум втратив. Невже відбувається щось таке, чого він не хоче чи не може контролювати? Ще рік тому тітка казала, що якщо в якийсь момент чоловік надто вільно поводиться з дівчиною – це ще не означає, що він думає про неї якось інакше, аніж як про тимчасову розвагу. Саме тоді треба бути особливо обережною й очікувати, що він намагатиметься дуже сильно скривдити дівчину.

Анна витерла очі краєм спідниці й присіла на землю при стіні. Але Адам зовсім не такий. Просто він дозволив собі трохи більше, ніж можна собі дозволяти. Кажуть, деякі чоловіки такими є, і з тим нічого не вдієш. Зрештою, навіть їй це сподобалося, то що вже казати про нього.

Обхопивши коліна руками, вона заховала обличчя в складках сукні. А може, це вона його спровокувала? Не зуміла зупинити? Це ж не катастрофа, а звичайне непорозуміння. Вони лише ледь втратили голову і відразу отямилися. Адам навіть не поцілував її по-справжньому. Лише трохи сильніше обійняв і торкнувся так, як не мав би торкатися. Може, він зараз шкодує про це?