Читать книгу Мелодія кави у тональності кардамону - Наталія Гурницька - Страница 19

Коли Анна зайшла до кухні, Адам, уже цілком вдягнений, збирався виходити надвір. Отже, вони таки їдуть, і на то теж нема ради. Чомусь до останнього не вірила, що це станеться насправді.

Відчувши, що знов не може стримати сліз, Анна відвернулася до вікна. Ну, й нехай. Хіба їй світ клином зійшовся на Жовкві? У Львові вона теж колись мешкала, і це були чи не найкращі роки життя.

Вловивши щось розпачливе в поводженні Анни, Адам підійшов до неї ближче.

– Я тебе не скривджу. Ти мені віриш?

Вона здивовано підвела на нього очі.

– А хіба я коли-небудь вам не вірила?

У її погляді було стільки німого подиву, що Адам відчув докір сумління. Здається, ще ніхто не вірив йому так щиро і так беззаперечно, як вона.

– Ти хоч поснідай нормально. Я залишив для тебе сніданок. Інакше змерзнеш мені в дорозі.

Слабо усміхнувшись, Анна підійшла до столу, зазирнула в кавник, налила у філіжанку каву. Адам прослідкував за нею поглядом.

– Напевно, ти звикла до білої кави, а я сьогодні маю тут лише чорну.

– Нічого, я з цукром.

Вона вдихнула аромат кави з кардамоном, зробила декілька ковтків гіркуватого запашного трунку і відчула, як кров веселіше потекла по жилах. Здається, саме цього їй бракувало найдужче.

Зосередившись на відчуттях, Анна й не зауважила, як Адам вийшов на вулицю. Коли озирнулася, його в кухні вже не було. Ну, й нехай. Напевно, зараз їй краще побути самій.

Прибравши за собою посуд, вона визирнула у вікно. За ніч снігу насипало мало не до самих вікон, і подвір’я змінилося до невпізнання – виглядало незнайомим і якимось аж меншим за розміром. Як вони поїдуть? Якщо тут так багато снігу, то що робиться за містом?

Вона впритул наблизила обличчя до шибки і, щоб світло свічки не заважало їй дивитись у вікно, затулилася від нього долонею. Здається, Адам уже не лише відгорнув сніг від воріт, але й сани приготував.

Удома він, напевно, ніколи такого не робить, а тут навіть кучера з собою давно не бере. Мусить зберігати в таємниці своє життя. Тепер, певно, не муситиме. Вона його коханка, і розголосу не уникнути.

Вона відступила від вікна. Ні. Нікуди вона не поїде. Залишиться тут – і крапка. Не везтиме ж Адам її до Львова силою.

Вдягнувшись, Анна вийшла на подвір’я. Зробила кілька невпевнених кроків і майже відразу провалилася в сніг по коліна. Сніг не лише засипав все подвір’я, але й зараз не вщухав – сипав і сипав із темного неба, ніби збирався засипати все довкола. Відчуття того, що вона опинилася десь у зовсім іншому місці, було таким реальним, що аж налякало Анну своєю правдивістю. Вона підвела голову, розгублено глянула в простір сніжинок угорі й відчула якесь дивне запаморочення. Так, ніби подивилася не в небо, а зазирнула в темну глибоку яму.

Ледь похитнувшись, таки втримала рівновагу. Ні, вона біля будинку Адама, ще в Жовкві. Просто надворі надто темно і сніг чомусь летить на неї звідусіль. Вітер змітає його з даху, з дерев, з паркану, сипле колючими сніжинками в очі. Аж подих забиває.

Анна мимоволі заплющила очі й раптом знов відчула у собі якусь відірваність від реального життя і таку пронизливу самотність, аж моторошно стало. Це вже було з нею десь, колись, в інакшому житті, за інакших обставин, але де і коли пригадати не могла. Напевно, це наснилося їй? Призабутий сон, що виринув із підсвідомості й налякав своєю подібністю до справжнього життя. Це навіть не божевілля, а приховані спогади.

Високо підібравши спідниці й знов провалюючись у глибокий сніг ледь не по коліна, вона підійшла до Адама, зустрілася з ним очима і раптом відчула, як серце у неї болісно стиснулося. Ні, нікуди вона від нього не піде. Хіба можна втекти від чоловіка, якого любиш понад життя? У душі, у серці так багато кохання, а вона тікає. Наївна. Від долі, як і від себе, не втечеш.

Примружившись від колючого снігу, який летів їй в обличчя, Анна зазирнула Адамові в очі. Цікаво, а він теж її любить?

Глянувши на неї, Адам став перед нею так, щоб захистити від вітру.

– Шкодуєш, що прийшла до мене? Я тебе образив? Зробив боляче? Ти не хочеш їхати зі мною?

Заперечно хитнувши головою, Анна промовчала. Ні, він її не образив, і навіть не зробив боляче, і їхати їй із ним тепер хочеться. Лише серце чомусь так недобре защеміло.

– Я не хочу, щоб ти йшла від мене, – раптом сказав він їй. – Не тікатимеш? Добре?

Анна торкнулася рукою його плеча і, не помічаючи холоду, обережно змела сніг з темного ворсу хутра.

– Нащо так робиш? – Адам перейняв її руку і ледь стиснув холодні від розталого снігу пальці. – От, бачиш, тепер у тебе руки зимні. Дівчинка ти моя нерозумна… Знов рукавиці десь забула?

Піднісши її долоню до губ, він спробував зігріти її пальці своїм подихом.

– Не бійся, маленька, ти в мене не змерзнеш. Я поклав у сани кожух.

Розгублено усміхнувшись, Анна потупила погляд. Ще ніхто не опікав її так, як він. Він її любить?

– Не бійся, маленька, все у нас з тобою буде добре… Ти мені віриш?

Анна усміхнулася, і від її страхів та сумнівів не залишилося й сліду. «Все у нас буде добре». Звісно, буде. Інакше й бути не може.