Читать книгу Мереживо людських доль - Наталія Хаммоуда - Страница 1

Живий живе гадає…

Оглавление

– Христос посеред нас, – промовила жінка у чорній хустині, вхопивши ложкою кілька зерен пшениці, і поки гості відповідали «є і буде» вийшла за двері.

Тільки що Параска поховала чоловіка. Прожили разом півстоліття. Як вже було – так було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землі. Хай йому Бог все простить…

…– Василь лежєв на катафельку[1], як квітка. Виділа-с, Ганько? Як живий, правда?

– Правда, Юстино. Шкода хлопа, – відповіла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареної ковбаси. – Не хлоп був, а дуб, царство му небесне. Нема єдної баби в селі, жи би за Василем не заплакала.

– Ая-я, не кажи. Такі правда, – перехиливши склянку «Тархуну» і обтерши рукою рота відповіла Юстина.

Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусідка і подружка Ганнина і Юстинина.

– Йой, дівки, я сама таким сі сплакала за Василем. Добрий був хлоп, порєдний, робітний[2]. Коли-м не попросила, ніґди[3] ми не відмовив: косу наточит, сапу поклепає, цвєка[4] заб’є… – перечислювала жінкам Іруська, – бо я баба сама, хлопа не маю…

– Був безвідказний? – протягнула Юстина примруживши око.

– Що правда, то правда, – обірвала Іруська, ледь стримуючи сміх, бо всі три знали про що йшла мова.

– Наливай, Петрівна, – почулося в іншому кінці столу. – За такого хлопа гріх не віпити.

Петрівна, ще одна сусідка, налила собі, і ще двом жінкам, що сиділи поряд. Юстина і Ганна наповнили свої чарки.

– Ну, що… най му там буде царствіє небесне! – виголосила повна червонощока жінка у чорній з квітами хустині. – Най му Бог не памнітає того, що ми забути не годни!

– За Василє… гмммм, той-во, кажу, най му буде вічна памніть. – Жінки потягнулись одна до іншої стаканами, але одразу ж опам’ятавшись, що за покійних не «цокаються», розняли їх і швидко перехилили до дна.

– Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видів, і сири, і риби, і салати. А горівки всякої кілько, і вино, і солодка вода… – продовжувала червонощока жінка, закусивши оселедцем.

– А хліб-хліб ади всьой домашний! Мой-мой! Не похорон, а вісілє, – донеслася розмова з-за іншого стола.

– Видко, жи му всьо забула, – штовхнула Юстина Іруська. – А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабів справец. Нікотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту[5].

– Хі-хі, – відповіла Іруська сміхом на слова Юстини. – Ну, вип’єм по другі за Василє, на му легко сі лежит. Най відпочине хоть на тім світі, як на сім спочинку не мав. Ади, як жив весело – так і вмер! Землє му пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрівна, бо в тебе легка рука.

Чарки спорожніли вдруге. І хоча за померлих більше двох разів не п’ють, за Василя пили. Гріх було не пити – бо «добрий був хлоп» і «такий файний похорон».

За чоловічим столом помалу почали голоснішати розмови. Хтось згадав Василеву молодість, хтось роботу в колгоспі і заслуги покійного перед державою. Розмова плавно переходила з минулого в теперішній час…

…– То траба було так вдати: вмерти на бабі в сімдесєть років, – щоб почули усі виголосив уже добре нетверезий сусід Гриць. – А вона хоть на похорон прийшла?

– Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже нинька му згадувати? – штовхнув Гриця товариш по лаві. – Пий і закусуй, бо вже пізненько, а ми ще тверезі.

– Я не згадую, я й сам би так хтів… – потер чуба Гриць і опустив очі, – Моя Сенька вже зо дваціть років як окремо ночує…

– Вуйку Василю, – звернувся якийсь молодик до дяка. – Може зробим перерву тай заспівємо?

Дяк озирнувся, потер себе по животі, витер рукою масні від олії губи і кашлянувши затягнув:

– Ві-і-ічна-я па-а-а-ам’ять!

– Го-спо-ди, По-ми-и-и-и-луй! – залунало за столом. – Со святими упокой… душу усопшого раба тво-о-оє-є-я-я!

Почали розносити борщ. Хоч кожен уже щось перекусив, але борщ був невід’ємною частиною похорону. А до борщу і по чарці.

– Ну, Грицю, наливай, – скомандував товаришу глухий Тимко, не помітивши, що його чарка вже була повною, і чекала лиш, аби згадати добрим словом про Василя і випити.

Гриць піднявся з стаканом у руці і помовчавши секунду викрикнув: За Василє! Най му там буде добре!

– Стрийку, кажіт «вічная пам’ять» – штовхнув Гриця племінник зціпивши зуби від злості, але було пізно. Спиртне вже текло до шлунка і потребувало миттєвої закуски.

– Розступіться, розступіться, би я вас соусом не облила, – веселенько заторкотіла Оленка, Василева племінниця, що прибула на похорон вуйка з самого Києва, бо покійний записав весь маєток на неї, так як дітей власних не мав. – Голубці такі добрі. Чуєте, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарілку особисту, решта по двоє до тарілки. Закусюйте, аби все мені з’їли. І пийте… Наливайте…

Гриць взяв з рук дівчини тареля з голубцями і швидко встромив виделку у страву.

– Вуйку Грицю, на сухо не їжте, – запросив наповнити стакана молодий поважний чоловік, що сидів напроти, і вже почав цідити Грицеві сто грам. – Якби ж не було чим запити, але ж є…

– Що є – то є, – підтакнули чоловіки підставляючи і свої чарки. – Ну, за упокой душі…

Перевернули й до голубців.

Жінки вже також розчервонілись від горілки змішаної із вином.

– Ото добрий той «Кагор»! – почала розмову Ганна, коли за чоловічим столом затихли розмови, бо всі після чарочки поїдали теплі голубці.

– Ая-я, солодкий такий. А в голову як йде. Я вже п’яна! – додала своє Юстина, і до Іруськи, – якби які музики я би вже й гуляла.

– Боже, прости ї дурні гріха, – перехрестилась Іруська, бо чи то мудрішою була, чи пила через раз, та не так оп’яніла.

– Со святими упокой… – зятянгув дяк після голубців.

– Вічна-а-я па-а-а-а-м’ять! – підтягнув хор.

Як тільки закінчили співати, наднесли картоплю з грибами та тушкованими стегнами. Аромат заповнив усю кімнату, яка і без того вже пропахла цибулею від маринованих оселедців, часником від пампушок, які подали з борщем, і квашеними огірками, яких добряче досипали до винігрету. За столами знову почався рух. Люди вже почували себе вільнішими, кожен наливав собі сам, а хтось і по два ризи. Розмови стали веселішими, жвавішими. Навіть глухий вуйко Тимко, який досі мовчав, наче раптово прочув[6], бо почав розмовляти нарівні з іншими. Жінки навпаки втишились, поопирались на спинки диванів схрестивши руки на животах і слухали про що говорять чоловіки.

– А памнітаєш Василеве вісілє, як ми йому Параску через ліс вели? Га, Тимку? – запитав Гриць.

– О, як не памнітаю. Ти був першим, я був другим. А Василь так і вмер, і ніц не знав.

Гриців племінник зблід від почутого, і вже почав дядькові знову наливати, але Гриця було не зупинити. Горілка робила своє.

– Та він собі такой раду давав, – продовжив Гриць. – Ану, котрої баби в селі не мав? І твою мав… і мою…

– Та мав… – понуривши голову відповідав Тимко, а потім раптом згадавши, що глухий, зробив вигляд, що не почув. – Що? Не чую. Що?

– Памнітаєш дівчинонько, як я тебе бавив, а в тебе був кривий пупець, я його направив… – затягнув вставши з місця Гриць, але племінник різко шарпнув його за кукав і всадив на лаву. – Стрию, вгомонітьсі, ви на похороні! Майте лице!

Люди за столами почали шуміти, заспокоюючи глухого Тимка, який все чеплявся до Гриця, щоб відповів йому на те, чого він скоріше не дочув. Гриць молов язиком щось незрозуміле. Племінник все шарпав за рукав і втихомирював стрия. Прикрикнули на Гриця й жінки, щоб трохи спинився. З сусідньої кімнати відгородженої тільки аркою попри стіл повний наїдків на той шум почали пхатись хористи, щоб подивитись, що ж там твориться. Дяк, який сидів посеред арки бачив усе, але не звертав уваги, все доливаючи і доливаючи собі і паламареві «Кагору», наче п’ють його востаннє в житті, а під кінець вже випивали за здоров’я Параски, що так гарно все зготувала і за кухарчине здоров’я голосно вдаривши чарками. Про покійного Василя наче б і забули.

Після останньої чарки, які випили до «налисників[7] з маком», гості разом із дяком і паламарем ще раз заспівавши «Вічна-а-я па-а-а-а-м’ять» почали виходити на подвір’я. Вийшла на поріг і Параска, щоб подякувати всім та випровадити людей до брами. Очі жінки не були червоними від сліз, а обличчя не виглядало дуже сумним. Чоловіки можливо й не помітили, а жінки виправдали все тим, що як би там не було, а Параска таки має рацію тримати зло на чоловіка, бо й справді, не кожен чоловік вдасть так, як Василь: цілий вік не мати спокою через бабів, і ще й вмерти у ліжку коханки.

– Але шкода Василє!

– Але то був хлоп, як дуб…

– Ото був файний похорон…

З тими розмовами люди помалу розходились з подвір’я, і тільки глухий Тимко присівши під плотом ще додумував сказані Грицем останні слова: «І твою мав… і мою…»


1

Катафельок – катафалок, гріб.

2

Робітний – роботящий.

3

Ніґди – ніколи.

4

Цвєк – цвях.

5

Хрукт – фрукт.

6

Прочути – раптово почати чути.

7

Налисники – млинці.

Мереживо людських доль

Подняться наверх