Читать книгу Мереживо людських доль - Наталія Хаммоуда - Страница 3

Двоє хороших друзів Місько Смітніцький і Юзько Козіцький прибули в невеличке село на Західній Україні із Перемишля в сорокових роках, відразу після війни. Там влаштувались на роботу, одружились з місцевими дівчатами, і навіть свої перші невеличкі хатинки побудували поблизу. Вони купили в складщину[8] старий ґрунт, розділили його муром надвоє, і зробились близькими сусідами. Як кажуть у селах – «в межу».

Коли завагітніла Міськова жінка-красуня Ґенка, яка вважалась місцевою, а на справді була також в далекому минулому із польських переселенців, Місько з того дня почав кликати Юзька в куми. Когось іншого він і запросити не міг, бо хто може бути кращим хрещеним батьком його дитині, як не його найліпший товариш і земляк. А вже коли Юзькова Варвара також призналась, що носить під серцем дитя – з того дня товариші почали кликати один одного сватами. Так вони собі постановили, що як в них народяться дівчинка і хлопчик, вони їх обов’язково подружять.

Минали роки. Старшим був Міськів Влазьо, а молодшою Юзькова Марічка. Все як задумано. Кумували і сватались сусіди, жили дружно. Разом працювали. Разом дітей ростили, і сподівались, що колись дочекаються спільних онуків. Але життя, як кажуть, вводить свої корективи. Змінило життя й Міськів розум.

Владзьо, хоч був добрим хлопцем, але красою не дуже вдався. Що ж хотіти? Чистий тато: високий, гандрабатий[9], губатий і носатий. Ще й трохи згорблений, бо встидаючись власного двометрового росту часто пригинався. Ось і виробилась така звичка – горбиться, і що хочеш роби. Марічка, навпаки, дівка видна: круглолиця, не дуже висока, в міру повненька, але не товста. На вроду красива. Очі взяла від матері – сині, як небо. А волосся від тата – попелясте і блискуче.

А до танців були обоє беручкі та справні. Владзьо, хоч і закомплексований, а коли Марічку бачить поруч, ті комплекси кудись самі собою зникають. Як зійдуться на весілля, як візьмуться до танцю, то аж люди розступаються, так вони гарно витанцьовують, що рівні їм нема.

Після закінчення семилітки Марічка подалася до міста вчитись на кравчиню, а Владзьо лишився в селі. Працював у колгоспі їздовим.

Десь на двадцятому році, коли молоді вже подумували повінчатись, чи бодай розписатись, бо Марічка була комсомолкою, Місько, Владзів тато, чомусь почав бокувати[10] від свого товариша Юзька. Як вже Юзько не приступав до того з бесідою, той ніяк він не йшов на контакт. А коли Юзько заговорив про дітей, що пора б уже їх подружити, та чекати внучат, взагалі нічого не відповів, тільки глянув скоса на Юзька, і чкурнув до хати. Коли Владзьо почав розмову про одруження, батько не прийняв синового вибору.

– Не пара вона тобі, Владзю. Не пара, – вимахував руками Місько перед сином, що нічого не розуміючи сидів перед ним на кріслі, і тільки блимав очима.

– Як то, тату, не пара? Ми ж з дитинства паровані. Ви ж самі з вуйком Юзьком нас посватали з пеленок…

– Ну ще не посватали… – чухав потилицю батько. – Нащо тобі та Марічка? Що, дівок в селі мало? Як мало, то йди на друге село, на третє, – торочив[11] своє батько, штовхаючи хлопця в плече.

– Навіщо ж мені по селах жінки шукати, як я Марічку люблю? – впирався син.

– А сам не розумієш? Ти на неї подивися. Вона дівка, як троянда. А ти що? Жердка-жердкою! Ну яка ви пара? – Голосно кричав Місько, а Владзьо лиш кліпав очима, і все ще думав, що то батько його випробовує, чи на сміх бере. Батько ж цілком серйозно продовжував. – Твоя Марічка зафайна[12] до тебе. То нині ви молоді, то нічого не бачите і не розумієте, бо любов вам очі засліпила. А мине з десять років, ти полисієш, посивієш, ще більше згорбишся, он, як я ото! Вона, навпаки, ще більше розцвіте, і чкурне від тебе до якого голови колгоспу чи агронома. А ти тоді куди?

– Що ви, тату, таке несете? – образився хлопець, бо не хотів чути ані єдиного злого слова про свою кохану.

– Я не несу. Я знаю. І послухай мене сину: ніколи твоя Марічка не переступить нашого порога, як невістка. Що хоч роби, а моє слово останнє.

– Ну то я піду в приймаки до вуйка Юзька, – буркнув Владзьо, і гримнувши дверима вийшов на подвір’я, де носом до носа стрівся з Марічкою, яка стояла мов завмерла біля дверей Міськової хати.

– Ти все чула? – сполохано запитав хлопець.

– Чула, – відповіла дівчина, і притулилась до парубка. – Ти, Владзю як хочеш, то слухай вуйка Міська, але я тебе люблю, і ніколи не буде того, що він тобі наговорив. Не треба мені ані голів, ані агрономів. Я тебе люблю, і заміж лиш за тебе хочу.

– Ой, Марічко, і я лиш тебе люблю. Але тато…

– Що тато? А, давай, ми тихо-ціхо розпишемось. Ніхто й знати не буде. Добре? Га?

– Добре, – відповів хлопець і пригорнув до себе Марічку, – добре.

Минуло трохи більше року. Владзьо так і не зміг заперечити батьківському слову, бо той при кожній нагоді погрожував проклясти сина. Просила Міська й жінка, щоб дав жити молодим, але він став на своєму, і кляв синові на чім світ при кожній нагоді, як тільки той згадував про Марічку. А потім до села приїхали ветеринари-практиканти. Один із них вподобав собі кравчиню Марічку.

Навіть перед самим весіллям дівчина ще робила даремні спроби поговорити з Владзем. Казала, що все ще не пізно змінити, і вони можуть бути разом. Але як не старалась Марічка, її слова не змогли зрушити з місця хлопцевого страху перед батьківською забороною та прокляттям. Марічка вийшла заміж за міського ветеринара і поїхала жити кудись аж на Волинь. Владзьо лишився їздити на конях у рідному колгоспі.

Минали роки. У Марічки вже був синочок. Вона на свята привозила його до батьків. Заходила провідати і вуйка Міська. Там були їй раді, а ось Владзьо побачивши Марічку з чоловіком і дитям, втікав кудись з дому, і аж по кілька днів не давався чути, поки Марічка не від’їжджала з села. Марічка жила щасливо зі своїм Петром. А ось Владзьо…

Кілька разів на рік Владзьо приходив додому, і оголошував батькам, що має дівчину, й хотів би женитися. Років йому було вже зо двадцять п’ять. Ще більше згорбився. Почав лисіти. Мав рацію старий Місько – роки Владзя не скрашували. Кілька разів Владзьо був готовий поствататись до різних дівчат. Кілька разів батько Місько вишукував причину в тій чи іншій дівчині, щоб не дати синові змоги створити сім’ї:

«В тої мама має недобру славу. Повір, знаю, що кажу».

«В тої тато злодій».

«За ту люди не добре говорять».

«Та надто молода».

«Та вже занадто стара».

«Та не до тебе, бо вона для тебе зафайна».

І такої бесіди було майже щодня. Всі ті дівчата були й порядними, і красунями, але не в дівчатах була річ. Секрет Міськового незадоволення потенційними невістками крився в іншому.

Коли Місько взяв Ґенку за жінку, такої красуні на ціле село не було. Де не йшли разом – завжди люди дивувались, що то за файна в Міська жінка. І чоловіки на роботі про її красу жартували. І на весіллі всі її до танцю кликали, та в нього дозволу просили. Місько дозволяв, але всередині сам згорав від ревнощів. Навіть зараз, коли Ґенці вже добре за п’ятдесять, вона ще досить вродлива жінка. Місько останнім часом зовсім здурів. Навіть до сільмагу за хлібом жінку не відпускає. Сам ходить. А слідкує за нею пильніше, як в молодості. Чомусь вбив собі в голову, що й синові його буде так само погано, як йому при жінці красуні. Ось і руйнує тепер йому життя.

Але одного разу Владзьо таки прийняв важливе рішення, і не питаючи дозволу в батька та матері, повів до сільради доярку Іваську. (Сказати, що дівчина була невродливою – не можна. То образа для неї. Але навіть Іващин батько не раз питав у Бога, чому Він пожалкував краси для його дитини.) З сільради молоді пішли просто до Міська додому. Вже Владзьо жонатий! Тепер батько хай, що хоче робить, що хоче каже, а в нього є жінка. Ще й яка!

Місько з Ґенкою затримались в полі до самого смерку. Владзьо завжди вертався з колгоспу пізніше від них. Місько, знаючи що в хаті нема нікого, сміло увійшов. За мить хатні двері з гуркотом розчинились, і Місько кулею вилетів на подвір’я, де Ґенка ще обчищала чоботи від землі. Переполоханий чоловік дивлячись на жінку випалив своєю західняцькою мовою, яку напевне не вживав зо тридцять літ:

– Ґенко, там… там на п’єцу[13] щось такоє страшноє… такоє чорноє… так ся роззявіло.

– Що там на печі? Що, Міську? – Відштовхуючи чоловіка, жінка бігла до хати. Місько біг слідом.

– Гондечка, Ґенко, – показував пальцем на піч. – Ади-во, якоє страшноє!

Слідом за батьками увійшов і Владзьо, що якраз ходив до сільмагу купити чогось до столу, щоб відсвяткувати своє одруження.

– Ну що тату? Догодив я вам? – з порога буркнув Владзьо, – такої «файної» жінки як в мене ні в кого не буде. Можете доживати віку спокійно!