Читать книгу Мереживо людських доль - Наталія Хаммоуда - Страница 4

Дід Захарій Козак, а в селі просто Марисенько мав велике щастя, бо прожив аж три життя. Три-не-три, а два точно.

Історія його народження сама по собі також є цікавою. Марисеньків батько, Андрусько Козак, сорокарічний шепелявий парубок, взяв собі за жінку Текинку Пипчикову. «Де ті Текинці ще було до віддаванє? Яка з неї жінка в штирнаціть років?» – не вчухали сільські дівки й молодиці, але Текинка прийняла сватів і вийшла заміж за Андруська, бо ніхто ніколи не сватався ані до однієї із її восьми старших сестер. Хто зна, чи ще трапиться їй хто, чи ні, а в дівках сидіти не хотілось. За першого й віддалась.

Як вже вони жили, так жили, але за не повних вісім місяців по весіллі Текинка народила Андруськові двох синів-близнюків. Текинка була дуже слаба по тих пологах, а Андрусько на крилах літав від радощів. Жінку він любив, а від коли народила, ще більше почав коло неї припадати.

Видно, що любив Андрусько Текинку добре. Результати були перед очима всього села: за п’ятнадцять років шлюбу дванадцятеро дітей. Правда, два рази Текинка народжувала близнят. А зараз ось, знов лежить, мучиться, плаче, бо почалось… і на чім світ проклинає Андруська.

Біжить Андрусько морозом до повитухи, видихаючи перед собою клуби білого, як молоко, гарячого повітря. Від повитухи треба зайти ще до панотця, щоб на вечір прийшов охрестити дитину, бо нехрещеним недобре ніч ночувати. Пішов городами, щоб менше людей бачило, бо самому вже шостий десяток. Над його плодовитістю в селі вже давно вижартовували жінки, а чоловіки запитували секрет чоловічої сили.

Вбіг Андрусько до панотцевої хати, зняв шапку в порозі, і зі словами «Слава Йсу Христу!», приступив до панотця й голосно цмокнувши поцілував руку.

– Що, знов? – запитав у Андруська панотець, вилупивши очі і піднявши вверх кудлаті широкі брови, тим часом витираючи заслинену руку. – Чи ви здуріли, Андрію?

– Знов, панотцику! – випалив чоловік, і опустив погляд додолу.

– Дайте си стрим, Андруську! Прошу вас, дайте си трохи стрим, – ходячи по хаті взад-вперед наголошував отець, і щироко розводячи руками навчав темного хлопа[14]. – Андруську, на ціле село такого цуда нема, як в вас. Ви як той варстат[15] діти робите…

– Отцику, пане отцику, – заторкотів Андрусько, – то не я!

– Не ви? – викотив очі на лоба священик, розгубивши від подиву слова. – А хто?

– То не я. Біг-ме[16] не я. То воно… якос… так само… – затявся чоловік.

Панотець не стримавши сміху голосно пирснув у кулак, а потім посадивши чоловіка на крісло біля себе почав науку.

– Ви, Андруську, трохи ся втихомирте! Що то ви так стриму не маєте? – То не я… – знову завів своє чоловік.

– Не ви. Не ви. Я зрозумів. То воно само… – тамуючи сміх продовжував панотець. – Ну дивіться: ви повинні дати жінці трохи відпочити. Ви ж її в гріб заженете тими дітьми. Кілько їх вже?

– Та аво, родит трийнацєте, – аж зіщулився у відповів Андрусько, ніби очікував отроимати від панотця ляпаса.

– Тринадцять?! О, свят, свят, свят, то недобре, – відповів хитаючи головою священик, й косо глянув на чоловіка. – Може вже досить?

– Мозе й досить, але кілько взе є, то є, – аж зігнувся Андрусько. То прийдете охрестити? – перепитав.

– Прийду, – розвів руками отець. – Даш мені знати, хто народився і чи все щасливо.

– Добре, панотцику. Добре. Слава Йсу в ваші хаті, – відповів Андрусько, і вже навіть торкнувся клямки дверей, щоб іти геть, як тут його хтось потягнув за язика. – Отце, скажіт-но мені, як мудра людина: а як то люди роб’є, аби дітий не було?

Отець явно не очікував такого запитання «в лоб», але й сам був добре «гострим на язик».

– На поді спи, дурню! – крикнув панотець у відповідь, і виштовхав Андруська за двері.

Не минуло й двох років, як народився Захар, що пізніше стане Марисеньком. Чотирнадцятий і останній син в родині Андруська Козака. Як казали сільські люди, підсміхаючись: «Зав’язав си Андрусько нарешті ґудза на тім, що само діти робило».

Андрусько, знімаючи картуза, зі словами «Слава Йсу Христу» впхався до священикової хати, і тупцюючи з ноги на ногу піднаходив потрібні слова, які ніяк не лізли у голову. Священик пильно дивився на чоловіка, наче очікував недоброї звістки, бо Андрусько звіку до церкви не ходив, а до священика навідувався суто при потребі хрестин.

– Слава Йсу! – прошепотів зіщулившись.

– Що? Знов? – сполохано запитав священик.

– Знов! – голосно зітхнувши промовив Андрусько.

– Хто? – пильно дивлячись в очі запитав священик.

– Хлопцина, – знічено відповів чоловік.

– Хлопчина… – повторив панотець піднявши очі в стелю. – Най Пан Біг йому дасть добру долю і розуму трохи більше, як в його тата, – і схопивши Андруська за сорочку закричав, – ти чого на поді не спав, бовване[17] старий?

– Я спав на піді. Я спав… Бігме-м спав, пане отце. Я всього раз зліз, я лиш раз зліз…І воно само якос…

Отець стояв в ступорі не знаючи, що відповісти, а самого розбирав сміх. Виходить, як би не той випадок, що Захарків тато нарушив дане панотцеві слово, і не зліз з підка – не було б і Захарка.

Захарко, вже будучи дорослим, жив в хаті за ліском. Мав жінку і єдину донечку Доцинку. Видно не обминули Божих вух слова панотця, коли той просив у неба доброї долі, і розуму більшого, як в його покійного тата Андруська, раз Захарко щороку не навідувався до панотця.

Зими в давнину були холодними зі снігами та заметілями, але люди все одно йшли до роботи: обходили худобу, рубали в лісі дрова до печі, возили з поля солому. Захар також мав власне, хоч і не дуже велике господарство, але й коло нього в таку студінь роботи вистачало. Жінку свою Захарко беріг від тяжкого труду, бо та трохи хворіла. Все робив сам, а жінка поралась суто з бабськими хатними справами.

Вийшов одного разу Захарко по воду до криниці. Та криниця була єдиною на цілу округу, тому від досвітку аж до пізньої ночі біля неї збиралась черга. Щоб не вистоювати чергу зранку, Захарко надумав схитрити, і піти наносити жінці води вночі. Зараз там точно нікого не буде. Тільки-но підійшов до криниці, як побачив здаля якусь чорну пляму, що то роздвоювалась, то знову зливалась в єдине. Та пляма наближалась до чоловіка, а згодом почувся скрипіт снігу та кінське фиркання. То були сани, а в санях Штефко – Захарків старший брат.

– Се ти брате? – запитав чоловік із саней, придивляючись до Захара.

– Я. А ти де їдеш серед ночі?

– В ліс. За дровами. Думав-им до тебе повернути, би ти мені поміг. А тебе сам Бог мені післав.

– Та мені траба води наносити, та й жінці сказати.

– Наносиш ще води. Доки жінка рано встане, то ми вже вдома будемо. Гай, сідай, ми зараз живо накидаєм. Там вже нарізані є, я вчора розвідав. Єдна нога туво, друга тамо. Клади ведра за кирницу та й поїхали, бо вже незадовго сторожі прийдут.

Те, що Захарко поїхав з братом окрім нього і брата не знав ніхто. Захаркові відра впізнали сусіди, бо він їх гарно обкував залізом, щоб не бились. Таких ні в кого не було. То ж коли побачили одне відро повне води, інше порожнє, і мотузку розкручену до кінця, зняли крик, що Захарко втопився. Виймати Захарка з криниці не було кому, не знайшлося сміливих лізти у криницю в таку студінь. Був один, що поліз би-то його брат Штефко, який повитягав усіх потопільників[18]