Читать книгу Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід - Наталія Лавлєнцева - Страница 2

Дарина скинула з плечей, засмаглих за літо на Дніпрі, тонкі бретельки пістрявого шовкового сарафану. Він легко зісковзнув з точеної дівочої фігурки, впавши до ніг, на прохолодний вологий пісок. Сандалії вона встигла скинути раніше, коли переходила по кісточки водою на цю дальню частину пляжу, оминаючи прибережний генделик, давно зачинений такої пізньої пори.

Тоді зняла рожеву плетену резинку, яка з’єднувала дві прядки на потилиці, утримуючи непокірне світло-русяве волосся з мідним відблиском у довгому широкому пасмі до талії. Акуратно закрутила тугий хвіст на маківці та закріпила його цією ж резинкою.

Мочити мереживні стрінги теж не хотілося.

Пісок виявився прохолоднішим, ніж вода. Теплий лагідний Дніпро наче кликав у свої обійми цієї дивної ночі. Його гладеньке плесо, таке ж чорне і зоряне, як небо над ним, зачаровувало блискучою мовчазною красою. Крок за кроком вона занурювалася в теплі річкові води. Невагомий дотик піднімався від ніг усе вище, до самих грудей, приємно лоскочучи гаряче дівоче тіло.

Там, де небеса торкалися чорного обрію води, сходило над Землею величне сузір’я Оріону. Дарина повільно йшла просто на лінію зірок його поясу, що витягся майже перпендикулярно горизонту. Щойно остання зірочка виринула з води, як безкрає дзеркало Дніпра слухняно відобразило цю струнку зоряну стрічку, ніби возз’єднуючись із небесними сферами невідомих світів.

Вона відчула непереборне бажання поринути з головою у цю невимовну красу, у цю єдність земного і небесного, в цю прекрасну ніч, що нависла над сплячим світом. Вдихнула повні груди повітря, що пахло рікою, водоростями й прибережними вербами. Прекрасні дівочі перси здійнялися на мить, аби одразу зануритися у чорні води Дніпра. Легкою хвилькою ріка зімкнулася над головою, мов перебираючи волосся тонкими мокрими пальцями.

Тієї самої хвилини увесь світ наче завмер, а тоді раптом усе навколо закрутилося у водяному вирі.

Що це? Що відбувається?!

У вухах задзвеніло. Очей не розплющити, повіки налилися свинцем. Ні, дихати не можна! Дзвін усе голоснішав, наче хотів розірвати череп зсередини. Вона зненацька усвідомила, що не здатна поворухнути ані рукою, ані ногою – та й взагалі втратила розуміння, де вверх, а де низ. Де має бути дно, а де – повітря…

Але ж у цих місцях завжди було пологе піщане дно!

«Тут немає виру. Тут немає виру! Тут немає…» – майнуло в голові, а далі – тиша і пустота.

Не треба було купатися цієї літньої ночі голяка.

Розумні та розважливі дівчата не вчиняють таких дурниць. І не втрапляють в такі історії.

* * *

Це була одна з останніх ночей літа, саме останньої серпневої неділі. Той час, коли наприкінці насиченого літнього життя якось по-дитячому чекаєш дива. Великого чи хоч більш-менш помітного дива – на достойне завершення тих довгих прогулянок зеленими черкаськими парками, відпочинку на узбережжі Дніпра, посиденьок із друзями до ранку. І наче зовсім не віриться, що невдовзі всьому цьому прийде край: просто так, без якихось значних завершальних подій. І тому чекаєш десь у глибині душі цього переливчастого фінального акорду, дзвінкі ноти якого ще довго бринітимуть довгої осінньої пори – одноманітної та недружньої, вже бідної на пригоди й визначні події.

Тільки хто ж міг знати, що цей акорд буде таким несподіваним, довгим і гучним, що змінить усе навкруги, змусить в буквальному сенсі виживати й шукати вихід звідти, звідки виходу немає? Як, власне, і входу…

Але поки що саме така чарівна ніч прийшла на зміну гучному веселому вечору тієї останньої неділі серпня. Дарина з Оленою гарно проводжали цю прекрасну пору в невеличкій милій ресторації просто на березі Дніпра. Ні, гарно – це не означало упитися й горлопанити щось непотрібне на весь голос, час від часу сповзаючи під стіл. Треба сказати, що обидві юні панянки були добре виховані, навчалися в університеті, відвідували художні виставки, любили музику та співи. Ось і тепер їх запросив послухати виступ «живих» музикантів давній друг Микола, гарний скрипаль і просто хороша людина. Потім ще довго сиділи за столом, сміючись та згадуючи це прекрасне тепле літо, коли можна гуляти до ранку з друзями, співаючи під пару мелодійних гітар в парку, та розглядаючи ясні сузір’я у синьо-чорному небі.

Як не вистачатиме цього, коли прийдуть холоди, й пальці замерзатимуть, не відчуваючи захололих струн, а прохолодний подих осінньої ночі забиратиметься під курточку. І вже ніхто не гулятиме до ранку, зустрічаючи рожевий світанок дорогою додому…

– А давайте підемо до Дніпра, – несподівано запропонував Микола, коли остання пісня з динаміків стихла, й стомлені офіціанти заходилися ретельно прибирати покинуті столи.

– Вночі?

– Ну а що? Наостанок. Тобі що, далеко додому йти?

– Ні.

– І мені недалеко. І їй недалеко. Все, вирішено.

Авантюра видавалася цікавою і романтичною. Справді, чому б і ні? Всі троє жили в районі портів, відповідно добре знали ці місця. Нічого поганого не мало трапитися.

Неширока асфальтована дорога то піднімалася на пагорб, то спускалася донизу, то знов підіймалася. Ліворуч височіли крани вантажного порту. Час від часу в проміжках між пагорбами виблискувало чорне плесо Дніпра. Праворуч ховалися у темряві сплячі дев’ятиповерхівки. За квартал їх змінили затишні будиночки приватного сектору, що потопали в зелені, ховаючись за нескінченними парканами.

Здавалося, що і небо кольору синього авантюрина теж вигнулося вздовж пагорба – аби схилитися аж на обрії, десь за чорними верхівками далеких дерев. Величезні яскраві зорі, зовсім не такі мілкі, як у вечірньому середмісті, з цікавістю дивилися на нічних перехожих, яким оце якраз кортіло знайти пригод цієї ще теплої привітної ночі. Чумацький шлях, густо й вкритий незліченними блискітками неймовірно далеких світів, розкинувся через авантюринову сферу – від Дніпрового небокраю до самого краю галактики, і зникав десь за дахами.

Не дивно, що розмовляти хотілося про щось таємниче, незбагненне, в унісон цьому загадковому настрою і цій чарівній ночі.

– А ви знаєте, що саме за зірками поясу Оріона зорієнтовано єгипетські піраміди в Гізі? Так само як і піраміди Теотіуакану в Мексиці…

– Нічого собі. Я не чув.

– Овва! Ви не в курсі? Це справді круто! – Дарина, зрадівши можливості розповісти про такі цікаві речі, оживилася. – Фокус у тому, що древні прив’язували свої споруди до зоряного неба і магнітних полюсів. Якщо лінію пірамід в Гізі зобразити на мапі поряд з Нілом, то в такому ж положенні буде розташований пояс Оріону і Чумацький шлях! Тобто, вони пов’язані!

– Нічого собі…

– Та це ще не все. Коли додати до цієї схеми Сфінкса, то його погляд вказуватиме на сузір’я Лева. Найдивніше, що таке положення зірок і пірамід було п’ятнадцять століть тому! Може, саме тоді вони і були збудовані?

– Дивно, – озвалася Олена. – Навіщо так точно орієнтувати за зірками гробниці?

– Напевно, древні вірили, що після смерті душа відлітає до зірок, – висловив своє припущення Микола.

– А ви впевнені, що піраміди – це гробниці?

– Це давно відомо. Вчені довели, – голос Олени був зовсім байдужим.

– Та невже? Чому ж тоді в пірамідах Гізи не знайдено жодного мерця? – не вгамовувалась Дарина.

– Просто вони були розграбовані задовго до появи європейців… – на обличчі Олени відобразилося щире здивування від такого невігластва подруги. Хіба вона не знає елементарних речей?

– Чекайте. Хіба у піраміді Хеопса не було Хеопса?

Розмову перервав гучний собачий гавкіт в якомусь із дворів.

– Та щоб тебе… – обірвався на слові Микола, озираючись на гавкіт чергової собаки Баскервілей.

– Не було! Знайшли лише довгі переходи, вузькі шахти і пару приміщень незрозумілого призначення. Жодних решток людей! Більш того, існує напис на кам’яній плиті про те, що піраміда Хеопса існувала задовго до його народження. У документальних джерелах є лише згадка, що він проводив якісь будівельні роботи біля вже існуючих пірамід. Тобто, вони були збудовані невідомою цивілізацією. Можливо, піраміди взагалі слугували для подорожей у часі чи просторі!

Микола посміхнувся, повівши бровами, і замріяно глянув угору:

– Дарино! Ти зламала мій мозок! Я жив собі спокійно усі свої тридцять з гаком років, упевнений у сталості історичних концепцій, а тут – на тобі! Як я тепер буду спати?

Уся компанія розсміялася. Справді, хіба такі фантастичні теорії мають хвилювати звичайну людину?

Проте зорі зараз були такими близькими. А звичайне життя обивательське – таким далеким…

– А чому в нас немає пірамід? Чому ми не можемо подорожувати в часі шляхами пірамід? Що за несправедливість! – не вгамовувався Микола.

– Цілком можливо, що є. Тобто були. Але збудовані так давно, що решток від них не залишилося…

Друзі змовкли. Сказати більше було нічого, а обговорювати якісь буденні речі у цьому настрої не хотілося. А хотілося поволі йти під загадковим небом, дивуючись його незбагненій величі й нерозгаданим таємницям.