Читать книгу Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід - Наталія Лавлєнцева - Страница 4

Вона ледь прийшла до тями й відразу зробила глибокий вдих – наче вперше в житті, в пусті легені. Відчула тупий удар в груди над серцем, і воно забилося – спочатку рвучко, потім спокійніше. Відчула, що лежить на землі, нічим не вкрита. Розплющила очі і побачила небо. Воно вже почало світлішати, зірочки зблідли та віддалилися. Але навкруги ще нависав переддосвітній морок.

З речей на ній був лише кулон з аметисту. Придбала його місяць тому на ярмарці майстрів хенд-мейд у Долині троянд, там завжди можна було знайти щось цікавеньке з натурального каменю. Кристал глибокого темно-бузкового кольору з білою жилкою довгим ромбиком звисав із мідної оправи-трубочки, причепленої до плетеного шкіряного шнурочка. Забула зняти, коли заходила у воду. І ще, звісно, резиночка для волосся…

Дарина лежала на верхівці невисокого пагорба. Трава навколо була чорна, наче випалена, але далі спускалася крутим схилом живим зеленим килимом. Внизу широкою темною стрічкою тягнулися зарості чагарнику. Трохи подалі, ліворуч, виднівся невеличкий гараж із дощок чи кругляка – зараз не розгледіти. Ще далі вгадувався інший такий самий. «Певно, хтось витяг мене сюди, на територію причалу», – майнула здогадка. Але хто?

Навколо ні душі. Десь за кілька будівель загавкав собака. Рвучкі звуки привели її до стану критичної свідомості. Нарешті зрозумівши, що лежить невідомо де, без одягу і повністю беззахисна, вона поволі підвелася, спустилася донизу та спробувала заховатися в чагарнику. Боліла голова. Тонкі гілочки з мілкими листочками боляче дряпалися, але іншого виходу не було. Берег зник з поля зору, навіть з пагорба ріки не було видно, тому шукати свій сарафан не було сенсу.

З іншого боку – там, де, судячи з уявлення про місцевість, мав розташуватися цукровий завод, – виднілася темна стіна дерев. «Ліс? Звідки тут ліс?» Справедливо гадаючи, що голій панянці серед дерев безпечніше, аніж серед невідомих будівель, дівчина направилася туди.

За кількадесят метрів шлях перегородив невисокий плетений тин, що перпендикулярно впирався у смугу кущів. Дивно, адже такого парканчику тут не повинно бути. Будівлі причалу мають бути огороджені високою сіткою-рабицею, та місцями – високим парканом, якщо пам’ять не підводить…

Кущами тин можна було обійти, потрапивши до іншого дворику. Так і зробивши, вона помітила дещо, що привернуло увагу і навіть порадувало. Якщо, звісно, у такій ситуації можна ще чомусь радіти – окрім того, що ти жива і неушкоджена.

На парканчику висіла довга широка нічна сорочка та чоловічі кальсони.

Зверху до тину їх було причеплено довгими гнучкими паличками, мабуть із верби, розщепленими з одного кінця. Мабуть, щоб не знесло вітром вночі. «Якійсь дивний спосіб сушити білизну», – подумала Дарина. Наче не існує мотузки й прищепок.

Але роздумувати було ніколи. Подякувавши долі за такий щедрий подарунок, вона акуратно стягла сорочку і побігла до кущів. Тут вже вдяглася. Пес знову загавкав, тепер уже голосніше і ближче, зовсім поруч. Здалося, що скрипнуло щось, наче двері відчинилися. Коли ж десь у двориках забубонів сонний голос, озиваючись до галасливого пса – вона ген добігала до дерев, аби сховатися в лісочку. Верхівки сосен уже ясніли смарагдовою зеленню, яку пробуджували промінчики сонця, що лише мало показатися з-за горизонту.

Сорочка виявилась якоюсь дивною, наче з прабабусиних запасів. Біла тканина, доволі груба для нічної сорочки – певно, лляна, – на вороті й на рукавах була вишита простеньким візерунком хрестиком. Сірою, ледь блакитною ниткою. Проте, як сукня вінтажного стилю, цей наряд видавався цілком придатним, аби дістатися дому.

Знати б лише, де той дім.

Навколо височів ліс. Але тут не повинно бути ніякого лісу!

Вона досі не могла, не хотіла усвідомлювати того, що з нею трапилося дещо неординарне. Небачене, незрозуміле.

Вдалині почувся дивний звук, не схожий ні на що. Тобто – ні на жодний звук, який доводилося чути в реальності.

А ось в кіно…

Це був тупіт кінських копит.

Дарина присіла за густими заростями чагарнику. Узліссям, витоптаною дорогою вздовж густих сосен, промчали четверо вершників. Гнідий, вороний, ще білий та гнідий коні. Довгі темні плащі розвивалися за спинами кремезних чоловіків, одягнутих у щось блискуче.

Кольчуги?

Дарина заплющила очі. Ні, так не буває. Так не може бути.

Абсолютно дикі, нереалістичні здогадки стукали в скроні та вимагали належної уваги.

Певно, варто вже вилазити з кущів та чимчикувати кудись. Розвідка – саме те, що потрібно у таких випадках.

Вона розгладила розкуйовджені коси, які ще вологою хвилею впали на плечі. Певно, краще заплести косу. Не будуть заважати.

Вранішня зоря нарешті прогнала сутінки, та окреслила небачені досі лінії жител та доріг. Там, де мали бути ангари п’ятого причалу, тулилися невеличкі рубані хати з прилаштованими покрівлями над сінниками та нібито хлівами. Певно що хліви чи курники – бо всередині часом щось мукало, мекало, кукурікало та хвацько смерділо. Маленькі клаптики землі, рудої та піщаної, свідчили про зібраний не так давно врожай. З домівок почали виходити їхні мешканці: жінки – у таких же, як у неї, полотняних сорочках та довгих спідницях; чоловіки – у штанах, схожих на кальсони.

Боже… Це якійсь інший світ.

Чи інший час?

Якщо справді існують на Землі системи древніх споруд, здатні переносити людину в часі чи просторі – то чи не це саме відбулося з нею? Відбулося ось тепер, зненацька, без її особистого бажання, саме собою…

Звісно, вона не видиралася на піраміди. Але ж прокинулася на верхівці гори! А якщо ця гора була під водою, замулена товщею піску? Намитого, певно, у шістдесятих роках двадцятого століття під час будівництва Кременчуцького водосховища… Хтозна, який там був рельєф, коли по нинішньому руслу ще стояли села. Занесена землею і поросла травою, піраміда могла стояти тут непримітним пагорбом тисячоліттями…