Читать книгу Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід - Наталія Лавлєнцева - Страница 5

Агрипина випустила у двір курей, нашвидкуруч попоралася коло корівки та хутко побігла до сусідської хатини. Така новинна має обійти все село! Нині вночі, вже під ранок, над Лисою горою спалахнули блискавки! Цікаво, чи хтось іще те диво страшне бачив? Ба, чого їй не спалося цієї пори? Бо Вовчик гавкав до світанку, як навіжений! Ясна річ, що тра було глянути, що там робиться. А там таке!

Не інакше як відьма зійшла у світ! Чому відьма, а не відьмак? Бо ж недарма в Параски з крайньої хати на узліссі зникла випрана жіноча сорочка. А штани чоловічі лишилися! Ось як повернеться з риболовлі її Дмитро, то тра буде його попрохати, аби виліз на Лису гору – на траву подивитись. Якщо відьма там качалася – усі трави горішні мають бути викачані й випалені.

А що, як вона оце зараз ходить, шукає невинну душу людську, аби зі світу звести? Оце так! Ще бабця розповідала, що з Лисої гори раз на сто років нечиста сила сходить – але ніхто досі того не бачив. Певно, прийшов час!

В Агрипини аж дух перехопило. Вона вже добігала сусідської хати, коли хазяйка вийшла на ганок.

– Ой сусідонько дорогенька! Чи чули допіру, що на Лисій горі робилося? – й вона, вирячивши очі, побігла розповідати страшну новину. Ще аби Дмитра послати на гору подивитись, бо самій лячно. Всі мають знати!

* * *

Дівчина йшла доріжкою між хатками і парканчиками, схиливши голову, та вдивляючись тихцем, з-під лоба, в усе незвичне і дивне, чого тут не мало бути. Рубані хатки, невеличкі, часом із добудованим хлівцем та невеличким городом. Плетені тини. Десь за ними щось мукає, бекає і квокче. Вишні, яблуні, сливи. В цілому – звичайне село, хоч і занадто глухе. Тобто, древнє…

За низьким парканчиком із дощок у городі поралася жінка років сорока п’яти. Голову її покривала біла хустина, а довга сорочка, чи то сукня, була підперезана плетеним пояском. Порівнявшись із нею, Дарина зупинилася.

– А що, чи далеко до Києва? – раптом вимовила Дарина, і сама здивувалася собі та своєї сміливості. Дійсно, якщо ця земля – Україна, чи Русь, то за будь-яких часів має бути Київ. Завжди.

Та випросталася.

– То сім днів шляху ізвідси, дитино. Чи ти, небого, маєш туди дістатись?

Жінка дивилася на неї без ворожості, навіть із якимсь співчуттям у погляді. Лише потім Даринка збагнула, що та звернула увагу на її ноги – босі, ясна річ. Тобто, якщо ти ідеш босоніж до Києва в самій сорочці – то є на те вагомі причини, і можна тобі поспівчувати та допомогти.

А мова у них цілком зрозуміла…

– Так! Маю дістатись! Хай би що! Здалека йду! – й вона закивала головою.

– Ой, доню, оце Сава якраз збирає ся до Києва, бо ж ось везе збіжжя на ярмарку. Сава із сусіднього Залісся, всі його знають. Хоча ні, тобі не знати… Простуй шляхом уздовж лісочку, допоки сонце стане вгорі. Тоді дійдеш до Заліщиків, де Сава жиє. Має днями їхати до Києва. Везе своє збіжжя, ще Лістратове, та вдовиці Марії з нашого села. Йди до нього, четверта хата від ближнього краю. Йди поспитай, не соромся. Та зачекай!

Й жінка замахала руками, ніби прохаючи залишатися на місці. Чимдуж побігла в хату, винесла окраєць хліба, схожого на лаваш, та глиняний глек з молоком.