Читать книгу Одрі Хепберн - Наталія Павліщєва - Страница 3

Одрі завжди мріяла танцювати. Не просто танцювати, а бути примою в балеті – плисти лебедем, ледь торкаючись сцени пуантами…

Однак війна перекреслила всі її мрії.

Одрі Хепберн, а точніше Одрі Кетрін Растон, народилася 1929 року в Брюсселі. Батьки розлучилися, коли дівчинці не виповнилося і шести років, тож початок Другої світової війни вона зустріла у голландському Арнемі, куди мама відвезла її і братів подалі від можливих воєнних дій, а в сусідньому Вельпо, у великому маєтку, жив дідусь.

У нейтральних Нідерландах було надзвичайно спокійно, до того ж багато голландців з Арнема працювали в Німеччині, мали змішані сім’ї та безліч друзів по той бік недалекого кордону, який важко було навіть кордоном назвати.

В одному з фільмів батько говорить героїні, яку грає Одрі: «Я не хочу тобою пишатися, я хочу, щоб ти була щаслива».

Баронеса Елла ван Хеемстра хотіла бачити свою дочку Одрі щасливою, та водночас прагла нею пишатися. Можливо, тому надто багато вимагала від дівчинки. Баронеса знала, як повинна поводитися справжня леді, вона знала навіть, що мусить відчувати і думати справжня леді. І хоча виховання часто виявлялося надто суворим, Одрі все життя дякувала мамі за настанови:

• думай спершу про інших, а потім лиш про себе;

• до будь-якої справи стався чесно, виконуй її так, щоб не було соромно за результат і головне – за свої зусилля;

• ніколи не вимагай для себе кращих умов і не чекай подяки;

• не сподівайся схвалення навіть за великий успіх, пам’ятай, що ти завжди можеш краще;

• не забувай хвалити інших, а як щось і викликає в тебе невдоволення, тримай думку при собі;

• доброзичливо стався навіть до тих, кого тобі хочеться знищити.

Ці та багато інших, подібних, настанов Одрі чула від мами. Баронеса ван Хеемстра і сама суворо дотримувалася цих правил, а тому мала право вимагати їхнього виконання від дочки.

Окупація

Коли на вулицях Арнема загуркотіли німецькі танки, а сім’ю Хеемстра виставили з їхнього власного будинку, стало зрозуміло, що відсидітися осторонь не вдасться. Їм пощастило – дозволили жити в прибудові для прислуги, інші взагалі не мали даху над головою. Баронеса потіснилася, адже спершу слід думати про інших, а потім про себе…

Одрі згадувала, що вони не жили, а виживали. Спочатку все здавалося грою, страшною, але грою. І хотілося одного – щоб ця гра якомога швидше закінчилася, щоб це було не назавжди. Їм доводилося регулярно відмічатися у комендатурі, як злочинцям здавати відбитки пальців, фотографуватися в фас і в профіль, отримувати продовольчі картки, щоб не померти з голоду, а Одрі ще й ретельно приховувати, що її батько англієць, а старший брат на фронті. Вона мусила забути англійську і власне ім’я.

А ще потрібно уникати випадкових облав, щоб не забрали на роботу до Німеччини, як брата Одрі, або не розстріляли, як її дядька. Той просто стояв у шерензі десятим…

Знову і знову вона плекала надію: «Тільки б не назавжди!»

Жити під гнітом постійного приниження неможливо, людина або ламається і перестає бути людиною, або починає чинити опір.

Вулицями Арнема гасала ватага дітей, вдаючи, що просто бавиться. На щастя, окупанти не здогадувалися, що насправді це зв’язківці (наприклад, у Одрі під устілкою туфельки захована записка для бійців Руху Опору). Окупанти так і не втямили, як Рух Опору налагодив зв’язок, і це їх страшенно дратувало. Облави в місті проводилися дедалі частіше…

А потім поширилася чутка, що збитий англійський пілот живий і ховається в лісі. Баронеса ван Хеемстра та її юна дочка не могли залишитися осторонь.

Якось, віднісши передачу цьому пілотові, дорогою додому Одрі наразилася на німецький патруль. На щастя, в руках вона тримала букетик квітів. Схилившись у балетному поклоні, дівчинка простягнула букетик солдатам, мило всміхнулася і пішла далі. Від страху в неї ледь не підкосилися ноги.

Опір окупантам зростав, дедалі більше поїздів летіли під укіс, дедалі частіше страйкували залізничники. Звісно, гітлерівці жорстоко розправлялися з тими, хто потрапляв до їхніх лап, облави завершувалися розстрілами кожного десятого спійманого жителя міста. Так загинув дядько Одрі.

А потім німці заборонили постачання провізії до Арнема, і для містян настали тяжкі часи. Люди відносили речі в сусідні села й обмінювали їх на хліб і картоплю, та невдовзі закінчилися й речі… Почався голод. Ноги Одрі розпухли, а сил не вистачало не лишень на танці – бігати вулицями було несила.

Одрі придумала власний спосіб боротися з голодом: дівчина навіювала собі, що їжа – це щось огидне, і що вона мусить з’їсти лишень крапелиночку, щоб не померти від виснаження. А ще потрібно більше спати, однаково несила щось робити.

Та згодом їх вигнали навіть із міста.

Коли союзники завдали удару, німецькі війська чинили в ньому запеклий опір. Їм страшенно заважали жителі Арнема, тому посеред зими літніх людей, жінок і дітей (чоловіків у місті вже майже не було) просто викинули геть. Одрі з мамою зуміли добратися до будинку її дідуся у Вельпо і принаймні мали дах над головою.

Був дах, але під тим дахом нічого їсти. Не залежались навіть колекційні цибулини тюльпанів, залишені на зиму в льоху.

Якби баронеса ван Хеемстра жила тільки з дочкою, цього, можливо, вистачило б до весни, та хіба можна не пустити до будинку тих, хто зовсім не має даху над головою?

Коли не залишилося зовсім нічого, Одрі раптом згадала, що в їхньому будинку в Арнемі є захований мішечок з сухарями – його забули в поспіху. Дівчинка переконала матір дозволити сходити в місто по ці сухарі.

Небезпечно? Звісно, можна потрапити під облаву, тоді її забрали б на копання окопів, що для ослабленої голодом Одрі означало б смерть. Або потрапити під обстріл… Але вона пішла.

Сухарів не знайшла – їх з’їли щури, але в розбитій булочній знайшлися дві черстві булки і пара яблук. Це був подарунок! Ховаючись від патруля, Одрі мусила спуститися в льох, де на неї чигала ціла щуряча зграя, яка теж не відмовилася б від сухарів із яблуками. Дівчинка не могла віддати свій скарб, тож зрештою зазнала численних щурячих укусів і захворіла на жовтяницю.

Коли вона нарешті дісталася Вельпо і принесла булки з яблуками, мама вжахнулася від жовтого кольору шкіри своєї дочки.

Звісно, врятувати кілька людей від голодної смерті два сухарі й пара яблук не могли, але союзники вже почали скидати посилки з продовольством із літаків. Це дозволило протриматися до звільнення Арнема.

Можливо, ви читали «Щоденник Анни Франк», єврейської дівчинки, яка зі своєю сім’єю і ще кількома знайомими два роки ховалася в таємному притулку в Амстердамі. Знайшовся зрадник, який доповів про них у гестапо. Анну та її рідних і друзів кинули до концтабору, де майже всі загинули. Анна також.

Упродовж страшних місяців ув’язнення Анна вела щоденник, який по війні опублікував її батько, один з небагатьох, хто вижив у концтаборі.

Коли пізніше Одрі Хепберн запропонували зіграти Анну Франк у фільмі, вона категорично відмовилася. Одрі не могла грати майже те, що сама пережила в Арнемі, те, про що дуже хотіла забути.

Кінець кар’єри балерини

Закінчилася війна, тож варто було знайти себе в мирному житті. Звісно, далися взнаки п’ять років кошмару, п’ять викреслених років, а надто місяці голоду. Річ не лишень у тому, що знесилена голодом дівчинка не танцювала – 1945 року їй було вже шістнадцять, запізно, щоб починати вчитися балетним па. Висока (1 м 70 см), дуже худа, Одрі не підходила для балету, проте власниця знаменитої балетної школи Лондона прийняла її на навчання. Дуже вже блищали очі цієї незвичайної дівчинки.

Однак невдовзі всі зрозуміли, що час втрачено. Одрі доводилося опановувати ази професії поряд із зовсім маленькими дівчатками, до того ж її м’язи ще не відновилися і не справлялися з навантаженням.

Настала мить, коли наставниця чесно зізналася, що примою Одрі ніколи не стати, а на артисток кордебалету не варто гаяти часу.

То був жорстокий удар, але Одрі розуміла, що балет вимагає саме такого чесного й жорсткого підходу. Не варто дарувати людині надію, що у неї щось вийде, якщо це фізично неможливо.

Одрі Хепберн танцювала таки артисткою кордебалету. Але балериною, на щастя, не стала.

Напевно, вона була б прекрасною балериною, оскільки працювала завжди самовіддано, але тоді ми не побачили б її в багатьох чудових ролях у кіно.

Запитання

1. Які з настанов, що їх давала мама Одрі, ти вважаєш найважливішими?

2. Чи потрібно було ризикувати власним життям під час окупації, а чи ліпше було пересидіти тихенько, як мишка в нірці?

3. Чому загинув дядько Одрі?

4. Чому Одрі та її мама могли сміливо дивитися в очі людям після війни?

5. Чи варто було Одрі докладати таких зусиль, щоб стати балериною?