Читать книгу Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль - Страница 3

Там, усередині чорного масивного корпусу, працювала найсучасніша електронна апаратура зв’язку і захисту від втручань, відстеження абонентів і багато чого іншого, чим він ніколи не користувався. Для нього головним було те, що телефон дзвонив класичним дзвоником із фільмів про Другу світову війну, як дзвонив телефон у кабінеті Сталіна, а на корпусі знаходилися великі кнопки, напроти яких стояли прізвища. Натискаєш відповідну кнопку – апарат бездоганно тебе з’єднує з абонентом, і ти спокійно говориш. Маючи глибокий і не завжди позитивний досвід, він страшенно боявся прослухування, нікому не довіряв, тому питання безпеки стали для нього найважливішими. Позавчора вони кинули в нього куряче яйце, вчора на нього упав вінок, а завтра захочуть кинути гранату або впаде бетонна стіна, – ніхто не застрахований від безглуздя людей і нещасних випадків, а життя, воно одне, і чим довше живеш, тим більше починаєш цінувати кожен день. Тому, коли зайшла мова про телефонний апарат, він мав чітку уяву про те, яким той має бути: міцний важкий корпус 1930-х років, щоб не потрібно було притримувати рукою, коли натискаєш на кнопки, простий і надійний у користуванні, максимально захищений від втручань при розмові.

Напроти перших двох кнопок стояли прізвища «Шевцов» і «Гусляков». Віктор Шевцов вів всі юридичні питання Хазяїна, тримав руку на пульсі в судах і прокуратурах, закривав угоди, словом, більш довіреної особи, не рахуючи сина, у власних справах Хазяїн не мав. За винятком, звісно, Миколи Гуслякова – людини, яка відповідала за його безпеку на всіх рівнях. Обидва – Шевцов і Гусляков – сиділи зараз напроти на стільцях і розповідали вельми цікаві речі. Два мільярди доларів – навіть для Хазяїна це була величезна сума грошей. Грошей, які хтось хотів поцупити з бюджету країни, тобто, вважай, з його, Хазяїна, бюджету, інакше він ніколи про держбюджет і не думав. Інакше навіщо тоді було ставати президентом країни, якщо ти не можеш брати звідти, скільки тобі потрібно?!

– Так, значить, два мільярди доларів? – ще раз перепитав він.

– Саме так, – відповів Шевцов. – Ось рішення судів. Обидва прийняті в червні цього року, обидва – на користь приватної фірми «Газукрпром». Щоправда, приватною вона стала не так давно…

– Що ти маєш на увазі?

– Донедавна серед засновників там значився державний «Нафтогаз»… Але, знову ж таки, рішенням суду… – Тут Шевцов голосно хмикнув: – Державне підприємство півроку тому вивели з числа засновників.

– Як таке могло статися?! – Хазяїн насправді видавався здивованим.

– Ну, наші суди… ви ж самі добре знаєте, – почав було відповідати Шевцов, але Хазяїн грубо його осік:

– Як таке могло статися, що ми про ці гроші дізнаємося останніми? І як таке може бути, що ці гроші забирає хтось інший?!

– Важко сказати, – Шевцов давно звик до спалахів гніву Хазяїна. В такі критичні моменти головне було знаходитися від того на відстані більшій, ніж довжина руки, а зараз Шевцова захищав стіл, тож він зберігав абсолютний спокій. – У цих товаришів – могутнє прикриття і непогано працює голова. Там все дуже просто придумано і, водночас, дуже нахабно. Ми не знаємо напевне, хто стоїть за цією оборудкою, можливо, що навіть і росіяни.

– Хто саме?

– «Газпром».

– «Газпром»? – Хазяїн напружився. – Ми так із ними не домовлялися!

– Думаю, що «Газпром» – тільки удаване прикриття для Кардаша. Насправді він хотів тишком поцупити гроші сам.

Хазяїн уважно подивився на Шевцова – прізвище відомого олігарха, начебто і союзника Хазяїна, а насправді окремого і дуже небезпечного гравця, в сьогоднішній розмові прозвучало вперше.

– Ми можемо це зупинити? – Хазяїн міцно постукував кулаком по зігнутій долоні, начебто бив когось, як він механічно завжди робив під час великої психологічної напруги, наприклад, коли грала улюблена футбольна команда «Шахтар».

Шевцов рефлекторно втиснувся в крісло, Гусляков, навпаки, подався вперед, наче беззастережно був готовий прийняти удар будь-якої сили прямо в обличчя.

– Звісно, – зважено відказав Шевцов. – Ми можемо наказати «Нафтогазу» – негласно, звісно, – не виконувати рішення суду, потягнути час. А там щось придумаємо. Зараз головне – не дати грошам вийти за межі країни.

Хазяїн кивнув головою погоджуючись. Насправді він щодня дивувався, як багато людей і в яких масштабах крадуть в цій країні, і, що дивно, при тому країна не розвалювалася. Пройдисвіти, серед яких було майже все його оточення, вдавалися до таких хитромудрих схем, що якби ту енергію направити в конструктивне русло розбудови країни… І при всіх своїх можливостях – ФСБ, СБУ, розвідка, податкова, інші джерела інформації – навіть він, президент, не міг контролювати і регулювати цей процес, не міг знати в повному обсязі, що відбувається. Тільки затикали дірку в одному місці, давали негідникам по руках – протікало в іншому, затикали там – відкривався наступний потік. Шахраї були неймовірно вигадливі, відчайдушні, хитрі, жадібні, і їх всіх об’єднувало одне надзвичайне сильне бажання – не працювати, але мати якомога більше від усіх життєвих благ і ні з ким не ділитися. У цих прагненнях хазяїн не бачив нічого поганого, єдине, що його не влаштовувало, – безконтрольність. Він хотів контролювати все або майже все, він мусив навести порядок у цьому хаосі розкрадання державного майна і коштів, і насправді багато вже зробив для досягнення мети – тепер розкрадати мали право тільки ті, кому він дозволив, віддячуючи йому значною долею. І тут його очікував такий підлий удар – хтось крав з-під самого носа майже два мільярди доларів! Такого нахабства він вибачити не міг, більш того, не мав права вибачати! Виходить, намагаючись поцупити ці гроші, його не боялися, на його гнів не зважали, та що там казати: цим вчинком його прямо зневажали, били привселюдно по носі! Ще б трохи – і з нього почали б глузувати, як з останнього лоха!

Хазяїн бахнув кулаком по столу:

– Візьміть цього покидька за яйця!

Шевцов задоволено кивнув головою – «цього покидька» він сильно недолюблював:

– Будемо тримати доти, поки не накажете, що робити далі.

– Тепер ти! – Хазяїн указав на Гуслякова. – Хто ця дівка? Звідки взялася?

Гусляков перетасував папери, дістав кілька фотографій.

– Ось вона. Олександра Василівна Зінчук, тридцять два роки. Освіта вища, юридична, десять років працює в юридичній конторі «Коротенко і К», на роботі характеризується позитивно, керівництво їй довіряє.

– Звідки їй відомо про цю судову справу?

Шевцов підняв руку:

– Вони давно вже обслуговують кілька контор Кардаша. Очевидно, якимось боком супроводжували і цю справу про газ. Так і дізналася. Тобто цілком випадково. Навіщось почала писати про це в соціальних мережах під чужим ім’ям…

Хазяїн спохмурнів:

– Справу багато людей бачили. Але чому саме вона підняла шум?

Гусляков розплився у посмішці:

– У неї дуже багата біографія. Є навіть карна справа, щоправда, давно вже закрита. Не повірите: «вербовка найманців»!

Хазяїн аж підскочив із крісла:

– Що?!

– Ні-ні! – заспокоїв його Гусляков. – Я перевіряв! Це «служба» просто намагалася її завербувати, щоправда – безуспішно, але дівчина політикою займається давно, тому і є в «чорному списку» у вашої охорони. На своєму рівні, звісно, така собі Че Ґевара місцевого розливу: любила по вулицях побігати, на мітингах постирчати, прапорами помахати, покричати про злочинну владу і все таке, жодну з великих акцій протесту не пропустила. Має багато друзів серед радикалів… Але вже давно живе в цивільному шлюбі, народила дитину і в політику досі не лізла.

Хазяїн скривився – радикалів-націоналістів різного ґатунку він не розумів, не любив і боявся. Вони нічого не мали за душею, наче церковні щури, і втрачати їм було нічого, крім життя, та й життя вони своє, судячи з усього, цінували не сильно. Хоча, і він це також напевне знав, багато з них, потрапивши під реальні карні впровадження, пішли на співпрацю зі Службою безпеки і вправно виконували завдання по демонізації та дискредитації опозиції та інших національних рухів, включаючи історичну складову – Бандера, УПА: вони добре знали, як полякати міщан цими жупелами. Але через такі речі він не любив їх ще більше, будь-яких зрадників-стукачів він душив би своїми руками.

– А що вона робила вночі в Заповіднику? Гриби збирала?

Гусляков знизав плечима:

– Хтозна. Прийшла команда її відпустити, хоча я особисто не відпускав би, а поговорив би по душах… Будемо, звісно, тепер приглядати за нею.

– Ви на неї щось маєте? Чим її зачепити?

Гусляков погортав папери в папці, простягнув один:

– Як не дивно, нічого такого, за що можна вхопити отак одразу. Наскільки я розумію, особа вона трохи екзальтована, навіть, деякою мірою, можна сказати, фанатична у досягненні своєї мети. Тому й вийшла під псевдонімом у публічний простір із цим повідомленням про два мільярди.

– А яка у неї мета? – Хазяїн розслабився і розвалився в кріслі. Все видавалося не так уже й кепсько, як він спочатку думав. І якщо відкинути підле намагання віджати його гроші і все перевернути на свій бік, то оборудка виходила досконала – те, що потрібно, та ще й зроблена чужими руками. А ця дівчина, чи то пак, жінка, і її візит до Заповідника – дріб’язок, якоюсь мірою, випадковість.

– На кого вона працює? – спитав він.

Шевцов і Гусляков перезирнулися.

– Так от поки виходить, що ні на кого. Сама по собі. Від одних відійшла, до других – не дійшла. Останнім часом в активній політичній діяльності не помічена, якщо не звертати увагу на те, що активно пише під псевдонімом у блогах.

– Де? – не зрозумів Хазяїн.

– Це такі невеличкі статті в інтернеті.

– Менш із тим. Дайте їй щось, якийсь матеріал, спробуйте нацькувати на Кардаша. І натякніть, щоб більше до кабанів не ходила – загризуть і з’їдять! – Хазяїн із задоволенням від відчуття вирішеної проблеми і нових – і чималих! – фінансових надходжень знову відкинувся на спинку крісла і натиснув кнопку для зв’язку з обслугою.

– Чаю! – замовив він. – І покличте мені того, як його… хто завідує страусами.

Віктор Шевцов, на відміну від свого шефа, повертався до свого офісу в значно гіршому настрої. Високваліфікований юрист, автор проектів багатьох законів, давно вже мільйонер, одночасно – тонкий психолог і майстер інтриги, поціновувач східного живопису, він завжди звертав уваги на деталі, які іншим видавалися незначними, і часто приходив до парадоксальних висновків і прогнозів, що, як правило, збувалися. І в цій справі з двома мільярдами доларів, що державне підприємство так легко мало віддати за газ, за який воно вже і так розрахувалося… Щось тут не те, дуже просто, якось недбало і легко, зухвало навіть, можна сказати, робилася ця оборудка наче виклик.

І ця жінка, юрист, що бігала по лісу, він добре знав засновників цієї юридичної контори і її провідних фахівців, кого попало там не тримали, так от, вона пише, що кілька місяців тому бачила своїми очима по телевізору, як хтось з директорів «Нафтогазу» демонстрував акт виконаних робіт за цей газ, відповідно, в бухгалтерії повинні зберігатися і документи про оплату. А тут… Поважний суд приймає рішення, що не налазить на голову: якщо оригінали «актів виконаних робіт» між суб’єктами підприємницької діяльності відсутні, значить, вважає поважний суд, за товар треба заплатити ще раз. Нісенітниця якась! А юристи «Нафтогазу» погоджуються з усім, навіть не роблять вигляду, що намагаються боротися за ці величезні гроші.

Щоб прийняти подібне рішення, суддя мусить бути або самогубцем, або самовпевненим хабарником, або отримати команду з самого верху. Але ж хто міг дати таку команду? Таких людей в країні – три-чотири, не більше. Не виключено, що та жінка-юрист, як її? – ага, Олександра – пов’язана з кимось із них.

Шевцов набрав свій офіс:

– Людочко, привіт. Збери мені, будь ласка, всю інформацію про Олександру Василівну Зінчук, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження, так, 4 квітня, Овен, тобто – баран, тридцять один повний рік, працює в юридичній фірмі «Коротенко і К», проживає в місті Київ… Мені потрібно знати її контакти з оточенням Хазяїна: олігархи, народні депутати, силовики. Дякую!

«Треба дізнатися про неї побільше. Вона з’явилася в цій справі невипадково…» – подумав Шевцов. Він вважав себе знавцем не стільки жіночої душі, скільки жіночого мозку і тіла, на серця йому було, за великим рахунком, наплювати. Він любив розумних цинічних жінок, які добре його розуміли, – також розумного і цинічного. Шевцов уже давно міг дозволити собі таку розкіш – мати в коханках саме таких. Йому було під п’ятдесят, і якби не товсті короткі пальці на руках і трохи завеликий живіт, він міг би вважатися красивим чоловіком. Наразі всі вади він компенсував завжди чудовим зовнішнім виглядом: Шевцов дорого і зі смаком вдягався, ходив до найкращих перукарів і косметологів, чудово міг підтримати бесіду навіть про останні витівки марсіан і досі лише на особистих якостях і досвіді міг вкласти в ліжко найкрутішу молодицю. Середнього зросту, з посмішкою ласого кота, м’який у манерах і дуже жорсткий у роботі, непоступливий і гострий на слівце – такого ловеласа ще треба було по Києву пошукати.

Машина в’їхала в місто. Шевцов уже давно перемкнувся на вирішення інших нагальних проблем – три його мобільних не змовкали, але справа, що доручив Хазяїн, і жінка, що засвітила два мільярди, не відпускала його ні на мить. Інтуїція підказувала, що за цією оборудкою стояло значно більше, ніж великі гроші. Але що? Жінка, судячи з усього, була зв’язана з тим, хто знав про цю оборудку і хотів її зупинити. Не прямої вигоди заради, а заради того, щоб продемонструвати Хазяїну всю підступність і жадібність тієї сторони і, користуючись величним праведним гнівом, прибрати конкурента з дороги. Ну що ж, може мати місце така версія, чому б і ні. Значить, таки політика?

Гусляков йшов до свого кабінету, що знаходився саме тут, у Міжріччі, зовсім в іншому настрої, ніж їхав до себе в офіс Шевцов. Начальник безпеки Хазяїна почувався вельми роздратованим. Після того, як головний охоронець заповідника розповів йому про всю епопею з переслідуванням тієї жінки, після того, як вона привселюдно дозволила собі зневажливо висловлюватися про Хазяїна, після всієї тієї біганини по лісах і болотах він згорав від нетерпіння отримати наказ на більш рішучі дії. Ту курву хтось підіслав спеціально – і треба перевірити, перемацати систему охорони, дізнатися про слабкі місця, як налаштована безпека, чи здатні охоронці до рішучих дій. І що ж вона дізналася зрештою? З якою інформацією покинула заповідник? Вже зрозуміло, що охоронці погано орієнтуються на місцевості, погано скоординовані поміж собою і не готові застосовувати не те що зброю – фізичну силу…

Гусляков почувався приниженим, і тому, коли Шевцов пішов, попросив у Хазяїна дозволу на невеличку помсту: дівку потрібно було б провчити прямо там, на болоті, потримати голову хвилинку-другу під водою, щоб наковталася води, а з водою – і страху, жаху! Треба було подати сигнал: хто сунеться сюди, того покарають жорстоко!

Але Хазяїн, на подив, дозволу не дав, і Гусляков розцінив це як слабкість: «Втрачає хватку. Інша справа – його малий, справжній бультер’єр! З таким можна замахнутися й на більш серйозні справи, він би не дозволив так просто це спустити на гальмах…»

Гуслякову дійсно подобалося, як син Хазяїна, якого всі позаочі кликали Дантистом, тихо і невблаганно веде справи «сім’ї». Він бачив, як «малий» зростає на очах, мужніє, стає справжнім лідером. І колись Дантист їм, безумовно, стане. Хазяїн уже потихеньку передає йому справи, а сам шукає усамітнення на полюванні та в колі нової фаворитки. І де потім опиниться він, Гусляков? Кому буде потрібний? Тому зараз керівник безпеки кипів від злості – він мав все менше шансів проявити свій хист.

Гусляков йшов, розмахуючи довгими руками і міцними кулаками – він любив рукопашний бій у всіх проявах; ходив швидко, навіть, можна сказати, стрімко, наче змагався кожної миті, але при всіх своїх видатних фізичних даних всі знали Гуслякова як людину проникливу, хитру, зі своїм сталим комплексом понять про життя, де основний принцип звучав приблизно так: Гусляков ніколи нічого нікому не прощає. Середнього зросту, широкий в плечах, з короткою спортивною зачіскою, енергійний, завжди з напруженим обличчям – начальник безпеки посміхався тільки вдома, коли бачив своїх дітей. Тоді він піднімав краєчки губ і ворушив коротким, наче обрубаним носом і поламаними типово по-борцівськи вухами.

Він починав зі звичайної патрульно-постової рутини в Макіївці, куди після служби в армії його влаштував двоюрідний брат матері, який сам служив начальником у невеличкому районному містечку там же, на Донбасі. Гусляков зарекомендував себе швидко: фізично міцний, кмітливий, цинічний – таких там служило багато, але Микола відзначався тим, що не тільки був готовий виконати будь-яке брудне завдання, але виконати його грамотно і чітко, навіть з таким собі хистом завзятого мента. Начальство оцінило здібності молодого міліціонера – далі він продовжив кар’єру в карному розшуку, де на нього також чекав стрімкий ріст по службі, а згодом – і керівна посада. То були роки, коли на Донбасі часто вбивали, тож будь-якому менту, якщо він хотів нормально жити і мав амбіції, потрібно було знати не тільки входи, але й виходи.

З Хазяїном Гусляров вперше перетнувся, коли той ще працював директором складу, і вони сподобалися один одному: недавній зек і перспективний опер. Кар’єра Хазяїна зростала так само швидко, і його чіпка пам’ять вміла зберігати і виділяти потрібних людей, не втрачати з ними контакту. Згодом він знаходив і перевіряв їх, а тих, хто пройшов іспити, наближував. Гусляков всі ці роки перебував поруч, жодного разу не схибив, тож коли Хазяїн став президентом, він посів пост начальника служби охорони. І дуже сильно тепер дивувався забороні на активні дії.

У кабінеті Гусляков набрав номер колеги зі Служби, звичайно, земляка.

– Петрович, мої вітання. Як сам? Я в порядку, так, на посту номер один. Слухай, у тебе далеко ручка з папірцем? Ні? Запиши, будь ласка, потрібно одну дівку пробити: Зінчук Олександра Василівна, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження, 4 квітня… Ага, так точно, Овен…