Читать книгу Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль - Страница 7

На роботу в перший день після відпустки Саша прийшла у футболці з оригінальним принтом: трафарет Хазяїна з червоною крапкою посеред лоба. Автори трафарету – два зовсім молоді хлопця – отримали за цей малюнок по кілька років в’язниці, тож Саша вирішила, що треба їх якось підтримати, хоча б таким чином. Олексій Петрович, начальник юридичної контори «Коротенко і К», спочатку не звернув уваги на її зовнішній вигляд – насправді вони мали купу роботи, але потім, очевидно, за підказкою секретарки Олени Янівни, яка не дуже любила Сашу, зняв окуляри і нарешті покликав на розмову.

– Сашо, – сказав, як завжди, розважливо. – Ти ж знаєш, я цього… – Начальник мляво помахав у бік трафарету Хазяїна рукою, – урку сам терпіти не можу. Але ми на роботі, тож, будь ласка…

– Не можна на роботі так ходити? – уточнила Саша.

– Ну, по-перше, незалежно від малюнків на футболці, у нас існує певний дрес-код. Він досить демократичний, як на мене, тож варто його дотримуватися. Маємо солідних клієнтів… ну, ти сама розумієш…

– Так, ясно, – Саша кивнула головою. – А от…

– …але справа не тільки в роботі. Я дуже, чисто по-товариськи, не рекомендую тобі носити цю футболку деінде.

– Чому? – здивувалася Саша.

– Задля безпеки, – Олексій Петрович постукав пальцями по дереву стола. – Повір мені, часи йдуть вельми скрутні. В столиці тепер наймодніші – автомобільні номери з Донецької області.

– Ви щось знаєте? – запитала Саша. Олексій Петрович, зважаючи на перелік клієнтів, з якими він мав справу, завжди щось знав.

– Ти про що?

– Ну… Про країну. Про те, що станеться?

– Не турбуйся, тебе це не обходить, – посміхнувся керівник. – Просто зніми футболку… ха! – ляпнув себе долонею по лобі. – Я мав на увазі – не ходи в ній, а не «зніми футболку»!

Саша засміялася. Підсвідомість, ясна річ! Після повернення з відпустки виглядала вона дійсно неймовірно привабливо, кожна клітиночка її тіла дихала свободою і здоров’ям, хоча сказати, що вона красива, навряд чи було можна. Але зараз вона просто сяяла, і навіть чоловік ніяк не міг насолодитися її присутністю – дуже скучив, і з великими труднощами відпускав на роботу кожного ранку. Через кілька днів він мав їхати в Макіївку, до себе на батьківщину, там йому пропонували якусь роботу і заробіток, відмовлятися не мало сенсу, бо гроші в родині зовсім зійшли на ніщо5.

Наступного дня Саша прийшла в контору вдягнута, як завжди, по-діловому, поклавши в прання футболку з «хазяїном-вдовою індуса», як висловлювався про неї Іван через червону цяточку на лобі. Вона не мала жодних претензій до керівника своєї юридичної фірми – вони ж не програмісти якісь, що ходять на роботу в різнокольорових драних шкарпетках і з немитими головами – такий стиль їм навіть личить, інакше важко зрозуміти, як вони дають раду всьому тому безладу в комп’ютерах і програмах, та й на душі стає легше – такі розумні, але ж, бачиш, бідолашні, чим доводиться жертвувати… – Ні, вони висококваліфіковані юристи, що мають дуже впливову і багату клієнтуру, яка миттєво реагує на будь-яку дрібницю.

Так, все правильно: бізнес є бізнес, і особисті політичні уподобання не мусять муляти вимогливому оку клієнта. Але щось всередині не відпускало її, противилося звичним раціональним доводам, не вкладалося в звичні ніші, в яких раніше вона почувалася затишно і де завжди можна було сховатися від нового знання про гидотний світ, що її оточував.

«Напевне, це тому, – здогадувалася Саша, – що нове отримане знання перевершує собою все, що я знала раніше про цей світ. А можливо, воно стало, як то прийнято говорити, останньою краплею, що переповнило склянку». Так чи інакше, але Саша не знаходила собі місця, і її улюблений діловий костюм видавався їй тепер тюремним одягом, який її примусово змусили вдягнути, наче вона натягнула чужу шкіру, а та, справжня, залишилася вдома крутитися в центрифузі пральної машинки, інколи подаючи знаки червоною цяточкою на чорному трафареті ненависної пики з білосніжної піни «Рекса».

Новим її знанням, що так її збентежило, став план маєтку сину хазяїна – Дантиста. Ті двоє чоловіків, які заскочили її, коли вона, наче Афродіта шпигунів, виходила з піни морської, тримаючи на витягнутій руці таки мокрий фотоапарат, виявилися милими будівельниками, точніше архітекторами-прорабами. Вони помітили вправи Олександри, які вона виконувала навколо будівництва з фотокамерою, тож, коли вона зайшла в море, вирішили поцікавитись, хто вона така і навіщо їй неприємності. Чоловіки спочатку були налаштовані вкрай рішуче і грізно, але наскільки ж чоловіча природа вразлива до напівоголенного спокусливо-мокрого жіночого тіла! Побачивши Сашу в купальнику, вони вмить забули про свої претензії і розмову почали грайливо. Саша підтримала цю тональність, розуміючи, що головне зараз – дістатися одягу, а там далі як уже піде.

Трохи обсохнувши, вона швидко вдяглася, одночасно відповідаючи на різноманітні запитання, і навіть не відкинула пропозицію випити кави чи чаю у найближчому кафе.

Кафе виявилось саме таким, які Саша любила в Криму, – кримськотатарським, тому після кави вона не відмовилася від шурпи і плову. Слово за слово, відчувши, що перед нею не охоронці і не манкурти Хазяїна, а нормальні люди, та ще й із Києва, вона стисло виклала мету свого візиту – дізнатися все про будівництво і максимально зафіксувати на фотоапарат. З останнім трапилися очевидні проблеми, проте емоційні враження перекривали цю невдачу. Зрештою, сюди можна було повернутися більш підготовленою, покликати журналістів тощо… Чоловіки, яких звали Анатолій і Сергій, уважно слухали дівчину, попиваючи пиво, здавалося, що сказане нею їх мало хвилювало. Та й дійсно, яке їм діло до злочинної влади? Вони тут працювали, заробляли гроші, і непогані гроші, а от хто замовник, вони могли і не знати, та й яка, кінець кінцем, різниця? Якщо замовник – погана людина, то хай із ним розбирається прокуратура, чи не так? Їхня справа – будувати. Проте чоловіки знали, хто замовник, про що повідомили Саші: Дантист особисто контролював будівництво, неодноразово тут бував, і, очевидно, великих симпатій до нього будівельники не мали. Зрештою, вони розплатилися за обід, подякували за компанію і попросили номер телефону: так, про всяк випадок.

Пізно ввечері Саші на вайбер прийшов якийсь план. Ледь розідравши очі, вона у темряві намацала нудний телефон, що сповіщав про повідомлення, розкрила його і довго не могла зрозуміти, що то за картинки їй надіслали з незнайомого номера. Вранці прийшло просвітлення – то був план маєтку Дантиста. Дуже детальний, з усіма входами-виходами, комунікаціями і навіть системою внутрішньої безпеки і сигналізації. Маючи на руках такий план, можна вільно проникнути всередину і взяти там все, що захочеш. Це був щедрий подарунок в обмін на кілька хвилин спостерігання Афродіти-шпигунки і неквапливий спільний обід. Значить, зачепила їх чимось, змогла достукатися до сумління, хоча вони ж просто говорили про ситуацію в країні, про донецький клан, мафію, «сім’ю», про те, що країна занепадає при Хазяїні просто на очах. Значить, не одна вона так думала, не тільки маргінали-журналісти чи опозиція або заштатні громадські активісти чи вузьке коло національно налаштованої інтелігенції за чаркою горілки це обговорювало. Проблема хвилювала значно ширше коло людей. Для неї це був сильний сигнал.

Тепер Саша сиділа в Києві на роботі і думала, як має вчинити з тим планом маєтку Дантиста з мису Айя. Хороми там виростали на п’ять тисяч квадратних метрів – для чого, для кого? Для однієї людини? П’ять тисяч квадратів заповідної кримської землі тільки під фундаментом і дахом, а скільки ще заховають за височенний паркан?

Підліткові жахи, що переслідували її колись, – що Крим перетвориться на суцільні вузькі доріжки, огороджені величезними парканами, набували реалістичності, точніше, сюрреалістичності. Фотографії справді вийшли не дуже вдалими, проте на деяких можна було досить чітко розгледіти і будівництво, і башти, і дах будинків, і паркан.

Шкода, оптика не дозволила охопити всю грандіозність задуму проекта. Не обійшлося і без сюрпризів: на одній із фотографій Саша угледіла під деревом якісь мішки із трубами. Вона збільшила зображення на екрані і з’ясувала, що це не труби, а… гармати, замотані в мішковину. Спочатку вона здивувалася: невже дійшло до того, що охороняти маєток сина президента буде артилерія, потім розсміялася – ну, це було б уже занадто! Роздивившись, прийшла до висновку, що тим гарматам – сторіччя півтора-два, не менше, де ж він їх взяв? Тож навмання кинула в пошук у Гугл «старовинні гармати в Криму» і знайшла дуже цікаве повідомлення: нещодавно в Севастополі в Артилерійській бухті поцупили старовинні гармати.

Отаке. Не може бути! В інтернеті також висвітилася стаття з місцевої газети, в якій патріотична громадськість Севастополя переконливо стверджувала, що крадіжка тих гармат – справа рук британців, бо Велика Британія з часів перемоги в Кримській війні виливає саме зі сталі саме таких трофейних російських гармат знамениті «хрести Вікторії». «Очевидно, – стверджувала севастопольська патріотично налаштована громадськість, – у британців закінчилися трофейні гармати, от вони і вкрали наші. А все чому так відбувається? Тому що зробили Севастополь відкритим містом! От коли був Радянський Союз, і місто було закрите для іноземців…» – ну, і далі в тому ж запеклому дусі.

Подібні завивання про СРСР Саші нагадував відомий анекдот про недбалого студента, що для іспиту вивчив відповідь лише на одне запитання – про бліх. Тягне квиток, перше запитання – коти. «Коти – це тварини, вкриті шерстю, – відповідає студент, – в якій водяться блохи…» Друге запитання – собаки. «Собаки – це тварини, що мають довгу шерсть, в якій водяться блохи…» – відповідає так само студент; нарешті, третє запитання у нього – риби. «Риби – це істоти, які не мають шерсті, але якби риби мали б шерсть, то в ній би водилися блохи…» Тобто «патріотично налаштована громадськість», незалежно від місця мешкання і теми, завжди говорила тільки про бліх, що стрибали у них у головах. Але то пусте, так би мовити, рефлексії на задану тему – найцікавішими в статті виявилися не слова, а світлини вкрадених гармат, що як дві краплі води були схожі на ті, що вона випадково сфотографувала під деревом у майбутньому маєтку сина президента. Такий збіг видавався неймовірним, неможливим – виходить, син президента для свого маєтку вкрав історичні гармати з набережної міста-героя?! Але скидалося на те, що це було правдою.

Правдою, що шокувала Сашу. Навіть більше, ніж ті два мільярди. Тому що вкрадені для свого маєтку гармати були не в якомусь там бандерівському, чужому для кожної клітинки тіла й серця Дантиста, Львові, а в рідному за духом і суттю Севастополі, «місті слави російських моряків»! «Яким негідником потрібно бути?!» – завдавалася риторичним запитанням Саша. І приходила до логічного висновку: «Така людина здатна на все!»

Тож рішення і дії, що слідували за цим висновком, стали логічним продовженням її переконань. Вона мусила надати цим фактам розголосу, так вона вирішила. Майданчик у соціальних мережах для цього Саша мала, нехай йшлося просто про свою сторінку, але інших можливостей, виходу на медіа вона не мала. Може, воно й на краще, бо анонімність їй, наразі, поки що, гарантовано. І Саша взялася за підготовку матеріалу для оприлюднення. Без особливих сподівань на те, що такі дії щось змінять, але як завжди заповзято.