Читать книгу Історія Флоренції. Державець - Никколо Макиавелли - Страница 4

Маючи намір викласти діяння флорентійського народу в його межах і поза ними, я перше хотів почати оповідь із 1434 року за християнським літочисленням, – з часу, коли дім Медічі, завдяки заслугам Козімо і його батька Джованні, досяг у Флоренції більшого впливу, ніж будь-який інший. Бо я вважав тоді, що месер Леонардо Аретіно і месер Поджо, двоє видатних істориків, докладно описали все, що сталося до того часу. Та потім я уважно вчитався в їхні твори, бажаючи вивчити їхній спосіб і порядок викладу подій та наслідувати його, щоб заслужити схвалення читачів. І от виявилося, що перебіг воєн Флоренції з чужоземними державцями й народами вони справді виклали докладно, як належить, але стосовно цивільних розбратів, внутрішніх незгод і наслідків одного й другого вони багато чого зовсім замовчали, а решти лише поверхово торкнулися, тож із цієї частини їхніх творів читачі не дістануть ні користі, ні задоволення. Гадаю, так вони вчинили або тому, що події ці видались їм малозначущими й такими, що не заслуговують на збереження в пам’яті поколінь, або тому, що побоювались образити нащадків тих, кого їм довелося б засудити. Такі причини – хай не гніваються на мене ці історики, – здаються мені зовсім не гідними великих людей. Бо коли в історії щось може сподобатись або виявитися повчальним, так це докладне викладення подій, а коли якийсь урок корисний для громадян, що правлять республікою, так це пізнання обставин, які породжують внутрішні розбрати й ворожнечу, щоб громадяни ці, навчені недобрим досвідом інших, уміли зберігати єдність. І якщо приклади того, що відбувається в будь-якій державі, можуть нас хвилювати, то приклади нашої власної республіки зачіпають нас іще більше і є ще більш повчальними. І коли в якійсь республіці панували неабиякі розбрати, то найвизначнішими були флорентійські. Бо більшість інших держав обмежувалися зазвичай однією якоюсь незгодою, котра залежно від обставин або сприяла розвитку держави, або призводила до її загибелі; натомість Флоренція, не обмежуючись однією, породила безліч незгод. Загальновідомо, що в Римі після вигнання королів виникли розбрати між нобілями та плебсом і не затихали вони до загибелі Римської держави. Так було і в Афінах, і в усіх інших державах, що процвітали в ті часи. Та у Флоренції розбрати виникали спочатку серед нобілів, потім між нобілями і пополанами і, нарешті, між пополанами й плебсом. До того ж дуже часто траплялося, що навіть серед переможців виникав розкол. Розбрати ж ці призводили до таких убивств, вигнання, загибелі цілих сімейств, яких не знало жодне відоме в історії місто. На мій погляд, ніщо не свідчить про велич нашого міста так явно, як розбрати, що роздирали його, – адже їх було цілком достатньо, щоб привести до загибелі навіть найвеличнішу й наймогутнішу державу. А проте наша Флоренція від них немов тільки зростала і зростала. Така видатна була звитяга її громадян, з такою силою духу старалися вони звеличити себе і свою вітчизну, що навіть ті, хто виживав після всіх лих, цією своєю звитягою більше сприяли славі батьківщини, ніж сварки й розбрати могли їй нашкодити. І немає сумніву, що, якби Флоренція після звільнення від імператорської влади мала щастя дістати такий спосіб управління, за якого вона зберігала б єдність, – я навіть не знаю, яка держава, сучасна чи стародавня, могла б вважатися вищою за неї: стільки б вона досягла у військовій справі та мирній праці. Адже відомо, що не встигла вона вигнати своїх ґібелінів у такій кількості, що вони заповнили всю Тоскану та Ломбардію, як під час війни з Ареццо і за рік до Кампальдіно ґвельфи за цілковитої згоди з тими, хто не зазнав вигнання, могли навербувати у Флоренції тисячу двісті важкоозброєних вояків і дванадцять тисяч піхотинців. А згодом, у війні проти Філіппо Вісконті, герцога Міланського, коли флорентійцям протягом п’яти років довелося діяти не зброєю (якої вони тоді не мали), а витрачати кошти, вони витратили три з половиною мільйона флоринів; по закінченні ж війни, невдоволені умовами миру та бажаючи показати міць свого міста, вони ще обложили Лукку. От тому я й не розумію, чому ці внутрішні розбрати не гідні бути висвітленими докладно. Якщо ж згаданих славетних письменників стримувало побоювання зашкодити пам’яті тих, про кого їм довелося б говорити, то вони в цьому помилялись і тільки показали, як мало знають вони людське честолюбство, незмінне прагнення людей до того, щоб імена їхніх предків та їхні власні не зникали з пам’яті нащадків. Не бажали вони й згадати, що багато з тих, кому не випало уславитись якимось гідним діянням, намагалися стати відомими через нечесні справи. Не зважили вони також, що діяння, котрі самі по собі певною мірою величні, – як, скажімо, всі справи державні й політичні, – хоч би як їх вели, до яких би наслідків приводили, завжди, мабуть, дають тим, хто їх виконує, більше честі, ніж хули. Поміркувавши про це все, я змінив думку і вирішив почати свою історію від виникнення нашого міста. Але, не маючи наміру вдиратися в чужу землю, я докладно описуватиму лише внутрішні справи нашого міста до 1434 року, про зовнішні ж події згадуватиму, коли це буде необхідно для розуміння внутрішніх. В описі ж подальших років докладно висвітлюватиму і те, й інше. А для того щоб у цій історії були зрозумілішими всі епохи, які вона зачіпає, я, перш ніж говорити про Флоренцію, розповім про те, як Італія потрапила під владу тих, хто нею тоді правив. Усі ці початкові відомості як про Італію взагалі, так і про Флоренцію, складуть перші чотири книги. У першій буде коротко викладено всі події, що відбувалися в Італії після занепаду Римської імперії і до 1434 року. Друга охопить час від виникнення Флоренції до війни з папою після вигнання герцога Афінського. Третя завершиться 1414 роком – смертю короля Неаполітанського Владислава. У четвертій ми дійдемо до 1434 року і, починаючи з цього часу, будемо докладно описувати все, що відбувалось у Флоренції та поза її межами до сьогодення.