Читать книгу Історія Флоренції. Державець - Никколо Макиавелли - Страница 6

І

Серед великих і дивовижних справ, притаманних республікам і монархіям давнини та нині забутим, є гідний відзначення звичай засновувати всюди нові держави й міста. Бо ніщо не може бути більш гідним мудрого правителя чи благополучної республіки, а також кориснішого для будь-якої провінції, ніж заснування нових міст, що дають людям змогу успішно захищатись і в безпеці обробляти свої поля. Стародавнім людям робити це було нескладно, бо вони зазвичай посилали в землі завойовані або порожні нових жителів у поселення, що називалися колоніями. Завдяки цьому не тільки виникали нові міста, а й переможцеві легше було володіти завойованою країною, пустельні місцини заселялись, і населення держави значно правильніше розподілялося по її землях. Приводило це також до того, що, коли добробут діставався легше, люди швидше розмножувалися, були значно енергійнішими у нападі на ворога і значно стійкішими в обороні. Оскільки такий устрій через погане управління монархіями та республіками припинив існування, багато держав занепали: адже тільки він забезпечував міцність держав і зростання їхнього населення. Міцності досягають завдяки тому, що заснована правителем у завойованих землях колонія є своєрідною фортецею, пильним вартовим, що тримає людей у покорі. Без такого ладу жодна країна не може бути заселена цілком, із правильним розподілом жителів. Бо не всі землі в ній однаково родючі й однаково сприятливі для життя, що й призводить в одному місці до надмірного скупчення людей, у другому – до їхньої нестачі, і якщо немає можливості переселяти частину населення звідти, де його забагато, туди, де його бракує, уся країна занепадає: місця, де малолюддя, перетворюються на пустелю, місця, де перенаселення, зубожіють. Оскільки сама природа не може усунути ці несприятливі обставини, тут необхідна людська діяльність: нездорові краї стають більш сприятливими для життя, коли в них одразу оселяється велика кількість людей, котрі, обробляючи землю, роблять її більш родючою, а розводячи вогонь, очищують повітря. Доказом може бути Венеція, розташована у місцевості болотистій та нездоровій: переселення туди відразу значної кількості людей оздоровило її. У Пізі через шкідливі випари у повітрі не було достатньої кількості жителів, поки Генуя та її узбережжя не стали зазнавати набігів сарацинів. І от через ці набіги у Пізу переселилася така кількість вигнанців зі своєї батьківщини, що вона стала велелюдною і могутньою. Відтоді, як щез звичай засновувати колонії, складніше стало утримувати завойовані землі, малолюдні місцевості не заселяються, а перенаселені не можуть позбутися надлишку жителів. Так і сталося, що в усьому світі, а особливо в Італії, багато місцин порівняно з давниною знелюдніли. І все це було і до сьогодні є наслідком того, що правителі не прагнуть справжньої слави, а республіки – ладу, що заслуговував би на схвалення. У давнину ж заснування колоній часто приводило до появи нових міст і постійного зростання тих, що виникли раніше. До них належить Флоренція, яка походить від Ф’єзоле і зростання якій забезпечив приплив колоністів.

II

Очевидно, як це й довели Данте і Джованні Віллані, що містяни Ф’єзоле, розташованого на вершині гори, бажали, щоб ринки його були більш велелюдні та більш доступні для всіх, хто хотів би доправити на них свої товари, і для цього постановили, що вони розташовуватимуться не на горі, а на рівнині, між підніжжям гори й річкою Арно. Я вважаю, що ринки ці спричинили зведення поряд із ними перших будівель: купці потребували приміщень для товарів, і з часом ці приміщення стали постійними будівлями. Згодом, коли римляни перемогли карфагенян і убезпечили Італію від чужоземних нашесть, кількість цих будівель істотно зросла. Адже люди живуть у складних умовах тільки несамохіть, і якщо страх перед війною змушує їх віддавати перевагу місцям, укріпленим самою природою і важкодоступних, то, позбувшись небезпеки, вони іще охочіше оселяються в місцях значно менш суворих і більш доступних, – бо це зручніше. Безпека, яку завоювала для Італії слава Римської республіки, сприяла такому зростанню (ми вже про це говорили) зведення житлових будівель, що вони утворили містечко, яке спершу мало назву Вілла-Арніна. Потім у Римі почалися громадянські війни, спочатку між Марієм і Суллою, пізніше між Цезарем і Помпеєм, а потім між убивцями Цезаря і тими, хто хотів помститися за його смерть. Спершу Сулла, а після нього ті троє римських громадян, котрі, помстившись за вбивство Цезаря, поділили між собою владу, відправили у Ф’єзоле колоністів, які майже всі оселилися на рівнині, поблизу міста, що вже будувалося. Зростання населення настільки примножило кількість будівель і городян і такий громадський устрій установився в ньому, що він уже мав право вважатись одним із міст Італії. Що ж до походження імені Флоренція, то тут думки різняться. Одні вважають, що воно походить від Флорина, одного з ватажків колоністів, інші стверджують, що спершу говорили не «Флоренція», а «Флуенція», оскільки містечко було розташоване поряд із руслом Арно, і наводять свідчення Плінія, який пише: «Флуентійці живуть біля русла Арно». Твердження це, однак, може й не бути правильним, бо в тексті Плінія йдеться про те, де жили флорентійці, а не як вони називалися. Цілком імовірно, що власне слово «флуентійці» – помилка, бо Фрондін і Корнелій Тацит, які писали майже тоді ж, коли і Пліній, називають місто і його жителів Флоренцією і флорентійцями, бо вже в часи Тіберія ними правили у той самий спосіб, що й іншими містами Італії. Тацит передає, що до імператора від флорентійців було відправлено посланців просити про те, щоб води К’яни не спускали в їхній край. Здається безглуздим, щоб те саме місто мало водночас дві назви. Тому я вважаю, що воно завжди називалося Флоренцією, хоч звідки походить ця назва, а також що воно, хоч які причини його заснування, виникло у часи Римської імперії та вже за перших імператорів згадувалось у працях істориків. Коли варвари спустошували імперію, Флоренція зазнала руйнації від рук остготського короля Тотіли і за двісті п’ятдесят років знову відбудована Карлом Великим. Відтоді до 1215 року вона жила, поділяючи в усьому долю тих, хто правив тоді Італією. Нею спершу володіли нащадки Карла, потім Беренгарій і насамкінець германські імператори, як ми це показали в нашому загальному нарисі. У ті часи флорентійці не мали можливості ні піднестися, ні вчинити щось гідне пам’яті нащадків через могутність тих, кому підкорювалися. Проте 1010 року, в день святого Ромула, який особливо шанували ф’єзоланці, флорентійці захопили Ф’єзоле і зруйнували це місто, зробивши це або зі згоди імператора, або в такий час, коли між смертю одного імператора і коронуванням іншого народи почуваються трохи вільнішими. Але взагалі мірою того, як в Італії зміцнювалася влада пап і послаблювалася влада германських імператорів, усі міста цієї країни досить легко припиняли підкорятися правителеві. 1080 року, за часів Генріха III, коли всю Італію було поділено, – одні були на боці папи, а інші на боці імператора, – флорентійці зберігали єдність до 1215 року і підкорялися переможцеві, не шукаючи нічого, крім безпеки. Але як у тілі людському, – що в більш похилому віці заволодіває ним хвороба, то вона небезпечніша і смертельніша, – так і у Флоренції жителі її пізніше за інших поділилися на дві ворожі партії, та зате й більше постраждали від цього поділу. Причина перших незгод досить широко відома, бо про неї багато розповідали Данте й інші письменники. Однак і мені слід коротко розказати про неї.

III

Серед впливових родин Флоренції наймогутнішими були дві – Буондельмонті й Уберті, а безпосередньо вслід за ними йшли Амідеї і Донаті. Дама з роду Донаті, заможна вдова, мала дочку надзвичайної вроди. Збиралася вона віддати її за месера Буондельмонте, юного кавалера і главу цього роду. Чи то через неуважність, чи то переконана, що завжди встигне це зробити, вона нікому про свій намір не повідомила, проте стало відомо, що з месером Буондельмонте бере шлюб одна дівиця з роду Амідеї. Дама була неймовірно розчарована, однак вона все ж сподівалася, що краса її дочки може зруйнувати той шлюб, поки його ще не укладено. Якось вона побачила, що месер Буондельмонте сам, без супроводу йде в напрямку її будинку, й одразу ж спустилася на вулицю, ведучи за собою дочку. Коли юнак проходив повз них, вона рушила до нього назустріч, кажучи: «Я дуже рада, що ви одружуєтеся, хоча призначала для вас за дружину мою дочку». І тут вона, відчинивши двері, показала йому дівчину. Кавалер, побачивши, яка вона прекрасна, і зметикувавши, що знатністю роду та багатством посагу вона нітрохи не поступається тій, з якою він зібрався брати шлюб, запалав таким бажанням володіти нею, що, не думаючи вже про свою обіцянку, про тяжку образу, якою стало б її порушення, і про лиха, які були б наслідком, відповів: «Якщо ви призначали мені свою дочку, я виявив би невдячність, відмовившись від неї, поки я ще вільний». І, не гаючи ані хвилини, він одружився. Справа ця, ледве вона стала відома, надзвичайно обурила родину Амідеї, а також Уберті, які були їм родичі. Вони зібралися разом з іншими своїми родичами і вирішили, що ганьбою було б стерпіти таку образу і що єдиною гідною помстою за неї може бути смерть месера Буондельмонте. Дехто, щоправда, звертав увагу на лиха, до яких мала призвести така помста, але Моска Ламберті заявив, що хто довго обмірковує справу, ніколи нічого не здійснить, а закінчив свою промову відомим висловом: «Що зроблено, то зроблено». Скоїти це вбивство вони доручили Мосці, Стьятті Уберті, Ламбертуччо Амідеї й Одеріґо Фіфанті. Зранку на Великдень ці четверо сховались у будинку Амідеї між Старим мостом і Сан Стефаном. Коли месер Буондельмонте переїжджав через річку на своєму білому коні, вважаючи, що забути образу так само легко, як порушити обіцянку, вони напали на нього біля спуску з мосту під статуєю Марса і вбили. Через це вбивство стався розкол у всьому місті, одні стали на бік Буондельмонті, інші – Уберті. І оскільки обидва ці роди мали палаци, фортеці та озброєних людей, вони воювали протягом багатьох років, але жодна сторона не могла добитися вигнання іншої. Миром їхня вворожнеча теж не завершилася, хіба що затихала часом у перемир’ях. Так вони залежно від обставин то трохи заспокоювалися, то знову спалахували люттю.

IV

Колотнеча ця тривала у Флоренції аж до часів короля неаполітанського Фрідріха II, який вирішив збільшити сили свої для боротьби з Папською державою і, щоб зміцнити свою владу в Тоскані, підтримав Уберті з їхніми прибічниками, і ті за його допомогою вигнали Буондельмонті з Флоренції. І от наше місто поділилося на ґвельфів і ґібелінів, як це вже давно сталося в усій Італії. Не здається мені зайвим нагадати, які роди опинилися в одній партії, а які в іншій. Отже, на боці ґвельфів були Буондельмонті, Нерлі, Россі, Фрескобальді, Моцці, Барді, Пульчі, Герардіні, Форабоскі, Баньєзі, Гвідалотті, Саккетті, Маньєрі, Лукардезі, К’єрамонтезі, Компьйоббезі, Кавальканті, Джандонаті, Джанфільяцці, Скалі, Гвальтеротті, Імпортуні, Бостікі, Торнаквінчі, Векк’єтті, Тозінгі, Аррігуччі, Альї, Сіці, Адімарі, Вісдоміні, Донаті, Пацці, Делла Белла, Ардінгі, Тедальді, Черкі. На бік ґібелінів стали Уберті, Маннельї, Убріакі, Фіфанті, Амідеї, Інфагаті, Малеспіні, Сколарі, Гвіді, Галлі, Капп’ярді, Ламберті, Сольданьєрі, Тоскі, Ам’єрі, Брунеллескі, Капонсаккі, Елізеї, Абаті, Тедальдіні, Джьокі, Галігаї. Окрім того, до тієї та іншої сторони цих родин нобілів приєдналися роди пополанів, тож майже все місто було заражене їхніми чварами. Вигнанці з Флоренції, ґвельфи сховались у краю Верхнього Валь д’Арно, де була більша частина їхніх фортець, і там вони оборонялися від своїх ворогів, як тільки могли. Та коли помер Фрідріх, ті з добре забезпечених флорентійських містян, яким народ найбільше довіряв, вирішили, що краще припинити ворожнечу серед громадян, ніж губити батьківщину, продовжуючи розкол. Діяли вони настільки успішно, що ґвельфи, забувши свої образи, повернулись, а ґібеліни прийняли їх без підозр. Коли це примирення здійснилося, вони вирішили, що настав час для того, щоб заснувати такий спосіб правління, за якого можна було б жити вільно і підготуватись до захисту, поки новий імператор не зібрав сили.

V

Вони поділили місто на шість частин і обрали дванадцятьох містян – по два від кожної сестьєри, – які мали правити містом: називалися вони старійшинами і мусили щороку змінюватися. Щоб уникнути будь-якого приводу для ворожнечі внаслідок судових рішень, призначали, не з громадян міста, двоє суддів, один із яких називався капітан, а другий подеста; їм були підсудні всі цивільні й кримінальні справи, що виникали між громадянами. А оскільки жоден лад не може існувати без охорони, було набрано двадцять озброєних загонів у місті й сімдесят шість у сільських округах. До цих загонів було приписано всю молодь, і кожному молодому флорентійцеві було наказано з’являтися зі зброєю до свого загону, коли громадян закликатимуть до зброї наказом капітана або старійшин. Знамена в загонах були не однакові, а відповідали озброєнню: зокрема, в арбалетчиків були свої значки, у щитоносців – свої. Щороку на Трійцю новим воїнам надзвичайно урочисто видавали знамена та призначали нових командирів загонів. Щоб іще краще оснастити своє військо та водночас дати можливість усім, кого потіснить ворог, швидко знайти місце зборів і з новими силами рушити в бій, флорентійці вирішили, що військо завжди має супроводжувати колісниця, запряжена волами в червоних попонах, а на ній має бути червоно-білий прапор. Коли військо вирушало в похід, цю колісницю доправляли на Новий ринок і урочисто вручали главам народу. А щоб усі справи флорентійців здавалися ще більш блискучими, вони мали дзвін, названий Мартінелла, у який били протягом місяця перед початком воєнних дій із наочною метою дати ворогу можливість підготуватися до захисту. Скільки розважливості було в серцях цих людей і скільки великодушності, що раптовий напад на ворога, який сьогодні вважають діянням шляхетним і мудрим, тоді розглядали як діяння негідне і підступне. Дзвін цей теж незмінно був при війську як засіб для подання сигналів вартовим і всім іншим воїнам.

VI

Саме на цьому громадському й військовому ладі ґрунтувалася воля флорентійців. Не можна й уявити собі, якої сили й міці досягла Флоренція за дуже короткий час. Вона не тільки стала на чолі всієї Тоскани, її вважали одним із перших міст-держав Італії, і хтозна, якої ще величі вона могла досягти, якби не виникали в ній так часто нові й нові чвари. Протягом десяти років існувала Флоренція за такого устрою, і за цей час змусила укласти з нею союз Пістою, Ареццо і Пізу. Повертаючись із-під Сієни, флорентійці захопили Вольтерру та зруйнували, окрім того, кілька укріплених містечок, переселивши їхніх жителів у Флоренцію. Усе це було здійснено за порадою ґвельфів, могутніших, ніж ґібеліни, яких народ ненавидів за зверхню поведінку в той час, коли вони правили у Флоренції під егідою Фрідріха II: партію Церкви флорентійці взагалі більше любили, ніж партію імператора, бо за допомогою папства сподівалися зберегти волю, під владою ж імператора побоювались її втратити. Однак ґібеліни не могли спокійно змиритись із тим, що влада вислизнула з їхніх рук, і чекали тільки нагоди знову захопити її. Їм здалося, що ця нагода настала, коли Манфред, син Фрідріха, захопив неаполітанський престол, що було відчутним ударом по могутності папства. Вони таємно змовились із ним з метою знову захопити владу, однак їм не вдалося діяти настільки таємно, щоб це не стало відомо старійшинам. Рада звинуватила родину Уберті, але ті замість підкоритися взяли до рук зброю і замкнулись у своїх будинках, немов у фортецях. Обурений народ озброївся і за допомогою ґвельфів змусив усіх ґібелінів покинути Флоренцію та шукати прихистку в Сієні. Звідти вони благали про допомогу Манфреда, короля Неаполітанського, і завдяки спритності месера Фарінати дельї Уберті війська цього короля завдали флорентійцям такої жорстокої поразки на берегах річки Арбії, що ті, хто залишився живим, шукали прихистку не у Флоренції, яку вважали для себе втраченою, а в Луцці.

VII

Манфред послав на допомогу ґібелінам на чолі своїх військ графа Джордано, досить відомого у ті часи воєначальника. Після перемоги граф із ґібелінами увійшов до Флоренції, підкорив її владі імператора, зняв усіх посадовців із їхніх постів і знищив усі постанови, що в них хоч якось виявлялась її воля. Здійснено це все було дуже грубо і викликало загальну ненависть містян, ворожість яких до ґібелінів так посилилася, що це призвело згодом до їхньої загибелі. Справи королівства змусили графа Джордано повернутися до Неаполя, і королівським намісником у Флоренції він залишив графа Гвідо Новелло, володаря Казентіно. Той скликав у Емполі раду ґібелінів, на якій усі висловили думку, що для збереження в Тоскані влади ґібелінської партії необхідно зруйнувати Флоренцію, бо весь народ її на боці ґвельфів і самої Флоренції буде досить, аби партія Церкви знову зібралася на силі. Проти такого жорстокого вироку, винесеного такому благородному місту, не протестував жоден громадянин, жоден друг його, окрім месера Фарінати дельї Уберті, який, ні перед чим не зупиняючись, став відкрито захищати Флоренцію, говорячи, що доклав багато зусиль і зазнав багатьох небезпек тільки для того, щоб жити на батьківщині, що тепер аж ніяк не схильний відкинути те, чого так прагнув і що дароване було йому долею, а, навпроти, радше стане для тих, у кого інші наміри, таким самим ворогом, яким він був для ґвельфів; якщо ж хтось із присутніх боїться своєї батьківщини, нехай спробує згубити її, – він зі свого боку вирушить на її захист зі всією мужністю, яка надихала його, коли він виганяв ґвельфів. Месер Фаріната мав велику душу, був чудовим воїном, ватажком ґібелінів, і Манфред його дуже поважав. Промова його поклала край цим спробам, і ґібеліни почали обмірковувати інші способи утримання влади.

VIII

Ґвельфи ж, які сховалися спершу в Луцці й яких вигнали звідти її жителі, котрі злякалися погроз графа, перебралися до Болоньї. Звідти їх покликали жителі Парми на допомогу проти своїх ґібелінів, яких ґвельфи здолали своєю хоробрістю, за що їм було передано всі володіння переможених. Повернувши собі в такий спосіб багатство та шану і дізнавшись, що папа Климент покликав Карла Анжуйського відняти в Манфреда корону, вони послали до глави Церкви послів, пропонуючи свою допомогу. Папа не тільки прийняв їх як друзів, а й дарував їм свій прапор, під яким відтоді ґвельфи завжди бились і яким навіть сьогодні користується Флоренція. Карл відняв потім у Манфреда королівську владу, Манфред помер. Флорентійські ґвельфи зміцнили свої сили, а ґібеліни ослабли. Тож ті ґібеліни, які разом із Гвідо Новелло правили у Флоренції, вирішили, що їм корисно було б хоч якимось благодіянням підкупити народ, котрий вони до того всіляко гнобили. Однак засіб цей, який був би корисним, коли б вони застосували його до того, як змушені були це зробити, тепер не тільки не поліпшив їхнього становища, а й прискорив загибель. Усе ж вони вирішили залучити народ на свій бік, повернувши йому частину тих прав і тієї влади, які в нього відняли. З народу обрали вони тридцять шість містян, доручивши їм і двом покликаним із Болоньї дворянам заснувати новий спосіб правління. Ця рада на першому ж своєму засіданні ухвалила поділити все місто на цехи й на чолі кожного цеху поставити посадовця, який і розбиравсь би в усіх справах своїх підлеглих. Окрім того, кожен цех отримував прапор, під який мали з’являтися зі зброєю члени цеху, якщо місто потребуватиме цього. Спочатку таких цехів було дванадцять: сім старших і п’ять молодших. Але потім кількість молодших зросла до чотирнадцяти, тож усього їх стало, як і зараз, двадцять один. Тридцять шість реформаторів виробили ще й низку інших постанов для загального добра.

IX

Для утримування свого війська граф Гвідо призначив громадянам податок, але це зіткнулось із таким опором, що він не наважився застосувати силу. Вважаючи, що влада від нього вислизає, він викликав до себе очільників ґібелінів, і вони вирішили силою відняти в народу те, що так необачно самі йому дарували. Вони озброїлись і, коли їм здалося, що настала нагода і рада тридцяти шести була на місці, самі викликали заворушення, тож тридцять шість делегатів злякались і сховались у своїх будинках. Але відразу ж з’явилися загони цехів, причому переважно озброєні. Дізнавшись, що граф Гвідо зі своїми прибічниками перебуває в Сан Джованні, вони отаборилися поблизу Санта Трініта і доручили командування месеру Джованні Сольданьєрі. Граф, своєю чергою, розвідавши, куди рушив озброєний народ, вийшов йому назустріч. Народ, натомість, не тільки не ухилився від бою, а пішов на ворога. Там, де тепер лоджія Торнаквінчі, сталася зустріч; сили графа зазнали поразки, і багато з його прибічників загинули; він же став побоюватись, як би вночі супротивник, скориставшись із того, що його люди збентежені невдачею, не напав на них і не вбив його. І думка ця так сильно заволоділа ним, що, не намагаючись обдумати жодного засобу порятунку, він вирішив не боротись, а тікати і всупереч пораді очільників ґібелінської партії відступив з усім своїм військом до Прато. Не встиг він опинитись у безпеці, як страх його розвіявся, він зрозумів свою помилку і вирішив виправити її рано-вранці, уже на світанку вирушив знову на Флоренцію, щоб із боєм увійти до міста, яке він малодушно залишив. Однак це йому не вдалося: народу було б нелегко вигнати його з міста силою, та було не дуже складно не пустити його назад. Гірко збентежений, пішов він у Казентіно, а ґібеліни сховались у своїх замках. Народ переміг, і, на радість усіх, хто переймався благом держави, вирішено було об’єднати місто і покликати назад усіх громадян, що лишилися за його межами, – як ґвельфів, так і ґібелінів. Так повернулись у Флоренцію ґвельфи після шестирічного вигнання, а ґібелінам ще раз простили їхню провину перед батьківщиною і дозволили їм повернутися туди. Проте і ґвельфи, і народ ненавиділи їх, як і раніше: ґвельфи не могли їм пробачити своє вигнання, а народ добре пам’ятав їхню тиранію, коли ґібеліни правили у Флоренції. Тож вони й далі відчували взаємну ворожість.

Поки у Флоренції так жили, поширилися чутки, що Конрадін, небіж Манфреда, іде з військом до Італії, щоб відвоювати Неаполітанське королівство. Ґібеліни знову сповнилися надії повернутися до влади, а ґвельфи, поміркувавши про те, як їм убезпечитися від ворогів, звернулися до Карла з проханням надати їм допомогу при проходженні Конрадіна Тосканою. Коли з’явились війська Карла, ґвельфи настільки посмілішали, що ґібеліни вжахнулись і ще за два дні до вступу анжуйців у місто втекли з нього, хоча їх звідти ніхто не виганяв.

X

Після втечі ґібелінів флорентійці встановили новий лад управління. Було обрано дванадцятьох начальників, владу їм давали на два місяці, і називали їх уже не анціанами, а Добрими мужами, потім рада довірених із вісімдесяти громадян під назвою Креденца і, нарешті, сто вісімдесят пополанів, по тридцятеро від сестьєри, які разом із Креденцою та Дванадцятьма Добрими мужами становили Загальну раду. Засновано було також іще одну раду зі ста двадцяти містян, пополанів і нобілів, що ухвалювала остаточні рішення в усіх справах, які розглядали інші ради, і призначала всіх посадовців у республіці. Після того як було встановлено цей лад, партію ґвельфів іще посилили, що дало б їм можливість краще захищатися від ґібелінів. Майно останніх поділили на три частини: першу взяли в скарбницю комуни, другу віддали магістратурі ґвельфської партії, членів якої називали капітанами, третю роздали всім іншим ґвельфам як відшкодування за збитки. Папа, зі свого боку, для того щоб Тоскана залишалася ґвельфською, призначив короля Карла імперським вікарієм Тоскани. Завдяки новому способу правління Флоренція блискуче підтримувала свою славу, бо у внутрішніх справах держави панувала законність, а зовні діяло її військо. Невдовзі, однак, папа помер, і після суперечок, які тривали протягом двох років, обрали Григорія X, він довго жив у Сирії та перебував там, навіть коли посів папський престол. Унаслідок цього він погано розбирався в боротьбі італійських партій і дивився на них не так, як його попередники. Зупинившись у Флоренції на шляху до Франції, він вирішив, що добрий пастир мусить добитись єдності серед громадян міста, і почав діяти в цьому напрямку, тож флорентійці погодилися прийняти синдиків ґібелінів і почати з ними перемовини щодо умов повернення ґібелінів. Однак, хоча сторони дійшли згоди, ґібеліни відчували тепер такий страх, що повернутися не захотіли. Папа вирішив, що винне в цьому місто, і, розгнівавшись, наклав на Флоренцію відлучення, яке тяжіло над нею, поки Григорій X був живий; після ж його смерті новий папа Інокентій V знову дав місту пастирське благословення. Потім почався понтифікат Миколая III, який походив із роду Орсіні. Оскільки папи все ще побоювались усіх, хто підносився в Італії, навіть якщо піднесенням своїм він завдячував тій самій церкві, і одразу ж намагалися його якось принизити, наслідком такої політики були в Італії безперервні чвари та перевороти: могутнього правителя боялись і протиставляли йому іншого, поки що слабкого, але тільки-но він набирався сили, його починали боятись і намагалися послабити. Через це королівську владу відняли в Манфреда і передали Карлу, який теж почав викликати страх і прагнення згубити його. Отже, Миколай III успішно повів інтригу, за допомогою імператора позбавив Карла намісництва в Тоскані й під іменем імперського вікарія послав туди месера Латіно як свого легата.

XI

Становище Флоренції в ті часи було досить сумним, тому що ґвельфський нобілітет знахабнів і зовсім не боявся посадовців республіки. Щодня коїлися вбивства чи інші насильства, а тих, хто це творив, неможливо було покарати, оскільки вони були улюбленцями того чи того нобіля. Ватажки пополанів вирішили, що для приборкання цього нахабства непогано буде повернути вигнанців, легат цим скористався для того, щоб умиротворити місто, і ґібелінів повернули. Кількість правителів, яких було спершу дванадцять, збільшили до чотирнадцяти – по семеро від кожної партії: вони мали правити протягом одного року і призначатися папою. Флоренцією правили так два роки, потім папський престол посів Мартін IV, француз, який повернув королю Карлу всю владу, яку відняв у нього Миколай. У Тоскані відразу ж відновилася боротьба партій: флорентійці озброїлися проти імперського правителя, а для того щоб не допустити до влади ґібелінів і приборкати знать, установили новий лад. Був 1282 рік, коли цехи, маючи своїх очільників і озброєні загони, набули великого значення в місті. Значенням цим вони скористалися для того, щоб змінити спосіб правління. Замість чотирнадцяти правителів мало бути лише троє: вони називалися пріорами і правили два місяці, обираючись – не важливо – з пополанів чи з нобілів, тільки б опікувалися торгівлею чи ремеслами. Після перших двох місяців кількість правителів зросла до шести, щоб від кожної сестьєри їх було по одному, і так тривало до 1342 року, коли місто було поділено на картьєри, а кількість пріорів зросла до восьми, хоча за цей період обставини часом змушували збільшувати її до дванадцяти. Ця магістратура, як показав час, призвела до цілковитої поразки нобелів, бо спершу обставини давали змогу народу вилучати їх із Ради, а потім і зовсім проганяти. Нобілі від самого початку примирились із цим, бо були роз’єднані; вони так намагалися вирвати одне в одного владу, що зовсім втратили її. Раді цих посадовців надали особливий палац, де вона постійно збиралася; раніше всі засідання й наради посадовців відбувались у церквах. Окрім того, їм установили почесну охорону і дали ще інший обслуговий персонал, аби належно вшанувати. І хоча спершу вони називалися тільки пріорами, тепер для надання їхній посаді нового блиску вони почали йменуватися синьйорами. На певний час Флоренція здобула внутрішнє умиротворення та скористалася ним для війни проти Ареццо, який вигнав своїх ґвельфів, і перемогла при Кампальдіно. Оскільки місто залюднювалось і багатіло, довелося розширити кільце міських мурів до нинішньої їхньої межі. Перший міський мур замикав лише простір від Старого мосту до Сан Лоренцо.

XII

Зовнішні військові сутички та внутрішній мир, можна сказати, знищили у Флоренції обидві партії – ґібелінів і ґвельфів. Лишалася незамиренною тільки одна ворожнеча, що природно існує в будь-які державі, – ворожнеча між знаттю і народом, бо народ хоче жити за законами, а знать прагне йому наказувати, і тому згода між ними неможлива. Поки ґібелінів усі боялися, ця ворожість не проривалася назовні, та тільки-но вони були переможені, вона відразу ж себе показала. Не минало дня, щоб когось із пополанів не було скривджено, відповісти ж на цю кривду закони й посадовці були безсилі, бо будь-який нобіль за допомогою родичів і друзів мав змогу протистояти пріорам і капітанам. Тоді найсильніші члени цехів, прагнучи покінчити з таким зловживанням, вирішили, що кожна обрана синьйорія має призначати особливого гонфалоньєра правосуддя, людину з пополанів, якій було б надано тисячу озброєних людей із приписаних до двадцяти загонів цехів і яка за їхньою допомогою та під своїм прапором чинила правосуддя щоразу, коли б їй це доручили пріори чи капітан. Першим було обрано в гонфалоньєри Убальдо Руффолі: він розгорнув свій прапор і зруйнував дім Галлетті за те, що один із членів цієї родини вбив у Франції флорентійського пополана. Цехам нескладно було встановити такий лад через те, що нобілі постійно ворогували одне з одним і зрозуміли, яких заходів ужито проти них, лише тоді, коли побачили всю суворість їхнього застосування. Спершу вони дуже злякались, але невдовзі повернулися до колишнього нахабства, бо серед членів синьйорії завжди мали когось зі своїх і легко могли завадити гонфалоньєру виконувати його справу. До того ж обвинувач мав привести свідків учиненої йому кривди, а нікого, хто погодився б свідчити проти нобілів, не знаходилось. Тож незабаром Флоренція повернулася до тих самих неподобств, і пополани, як і раніше, потерпали від грандів, бо правосуддя діяло повільно, а його вироки не виконувались.

XIII

Пополани не знаходили виходу з цього становища, поки Джано делла Белла, чоловік із найшляхетнішого роду, але натхненний любов’ю до волі рідного міста, не вдихнув у серця глав цехів мужньої рішучості створити новий лад. За його порадою вони вирішили, що гонфалоньєр мусить засідати разом із пріорами і мати чотири тисячі підлеглих. Окрім того, нобілів позбавили права бути членами синьйорії, зробили родичів злочинця його співвідповідачами і встановили, що для вироку у справі достатньо, щоб злочин був загальновідомим. Закони ці, що називалися Постановами справедливості, дали народу велику перевагу, але викликали жорстоку ненависть до Джано делла Белла: знатні роди не могли простити йому знищення їхньої зверхності, а багаті пополани були сповнені заздрощів, бо їм здавалося, що вплив його надмірний. Це все виявилося за першої нагоди. Склалося так, що пополана вбили під час сутички, в якій брали участь багато нобілів і серед них месер Корсо Донаті. З них він був найзухваліший, і тому саме його звинуватили в убивстві. Його затримав капітан народу, але так вийшло – чи то месер Корсо не був винен, чи то капітан побоювався винести йому вирок, – що його виправдали. Це рішення народу так не сподобалося, що він озброївся та прибув до будинку Джано делла Белла просити, щоб він домігся виконання ним самим запроваджених законів. Джано хотів, щоб месера Корсо було покарано як належить, тому він не закликав народ роззброїтись, як мусив би, на думку багатьох, учинити, але порадив іти до синьйорії, скаржитися на те, що сталось, і вмовляти її ухвалити справедливе рішення. Однак народ іще більше роздратувався і, вважаючи, що капітан завдав йому образи, а Джано делла Белла відсторонився від справи, пішов не до синьйорії, а до капітанового палацу, захопив його і зруйнував. Цей акт насильства обурив усіх громадян; ті ж, хто хотів загибелі Джано, в усьому звинуватили його. Оскільки серед членів нової синьйорії був один його недруг, він був звинувачений перед лицем капітана у підбурюванні народу до бунту. Поки тривало слідство у його справі, народ знову озброївся і, підійшовши до будинку Джано, запропонував йому свій захист від синьйорів і від його ворогів. Джано зовсім не хотів ні скористатися цим виявом народної любові, ні віддавати своє життя в руки посадовців, бо побоювавсь як непостійності перших, так і зловмисності других. І от, щоб не дати ворогам своїм можливості нашкодити йому, а друзям завдати збитків державі, він вирішив піти у вигнання і таким чином поступитися заздрощам недругів, позбавити співгромадян страху, який вони до нього відчували, і покинути місто, яке, тяжко працюючи і з небезпекою для життя, звільнив від ярма можновладців. Отже, вигнання його було добровільним.

XIV

Після того як він пішов, нобілі знову дістали надію завоювати колишнє становище. Вирішивши, що джерело їхніх лих у розз’єднанні, вони цього разу змовились і послали двох делегатів до Синьйорії, яку вважали до себе прихильною, просити про хоча б часткове пом’якшення спрямованих проти них законів. Щойно про це стало відомо, пополани відчули тривогу, бо Синьйорія і справді могла вдовольнити бажання нобілів: розходження між бажаннями нобілів і побоюваннями пополанів призвели до збройних сутичок. Нобілі під командуванням месера Форезе Адімарі, месера Ванні деї Моцці і месера Джері Спіні закріпились у трьох місцях – у Сан Джованні, поблизу Нового ринку й на п’яцца деї Моцці. Пополани, яких було значно більше, зійшлися під своїми прапорами біля Палацу синьйорів, що був тоді неподалік від Сан Проколо. Ставлячись до синьйорів з підозрою, вони послали до них шістьох своїх представників, аби з ними засідати. Поки обидві сторони готувалися до двобою, дехто з пополанів і з нобілів разом із деякими духовними особами, що мали добру славу, вирішили добитися примирення. Нобілям вони нагадали, що коли їх позбавили колишньої шани та видали закони проти них, то причиною цього були їхні зверхність і надзвичайно погане управління; що озброюватися тепер, аби силоміць повернути собі те, що в них відняли через чвари й негідну поведінку, означало б для них згубити батьківщину і ще погіршити власне становище; що пополани і численністю, і багатством, і навіть силою своєї ненависті перевищують їх; і що, нарешті, їхня горезвісна нобільська гідність, що нібито підносить їх над усіма іншими людьми, за них битися не буде, і коли дійде до бою, залишиться тільки словом, геть недостатнім для того, щоб їх захистити. Але народ вони закликали зрозуміти, що надзвичайно необережно висувати найгостріші вимоги, а ворогів доводити до відчаю, бо хто не сподівається на благо, той не злякається зла; що цей нобілітет – той самий, який під час воєн із ворогами Флоренції уславив своє місто, і що тому недобре і несправедливо переслідувати його так запекло; що нобілі легко змирились із тим, що втратили в республіці всі головні посади, та, звісно, не могли знести того, що за нинішніми законами кожен може вигнати їх із батьківщини. Значно краще було б утихомирити їх і таким чином змусити скласти зброю, ніж покластися на випадок і стати до бою, сподіваючись на численну перевагу, бо не раз було так, що великому війську завдавало поразки невелике. Думки в народі розійшлися: багато хто вважав, що треба битися, бо рано чи пізно доведеться це зробити, і краще вже зараз, ніж тоді, коли ворог стане сильнішим. Якби, пом’якшивши закони, можна було утихомирити нобілів, був би смисл це зробити, але гординя їхня така, що вони не вгамуються, поки не будуть змушені до цього силою. Та інші, мудріші й холоднокровніші, вважали, що коли пом’якшити закони не так уже й важливо, то не доводити до збройної сутички значно важливіше. Їхня думка перемогла, і вирішили, що віднині для обвинувачення нобіля потрібні покази свідків.

XV

Сторони замирились, однак лишилися при взаємних підозрах і далі укріплювали мури та збирали зброю. Пополанство ввело нові правила, зменшивши кількість членів Синьйорії, звідки прибрали прибічників нобілів. На чолі її лишилися глави пополанів із родин Манчіні, Магалотті, Альтовіті, Перуцці і Черретані. Зміцнивши державу, подбали про те, як оточити синьйорів більшою пишнотою й краще убезпечити їх: з цією метою було закладено 1298 року фундамент нинішнього Палацу синьйорії, а перед ним розбили площу, зруйнувавши будинки, що належали родині Уберті. Водночас почали споруджувати нові тюрми. Їх було побудовано всього за кілька років. Ніколи місто наше не було в кращому і щасливішому стані, ніж за тих часів, бо ніколи не досягав він такого велелюддя, багатства і слави. Громадян, здатних носити зброю, у місті було не менш ніж тридцять тисяч, а у підвладних йому містах – не менше сімдесяти тисяч. Уся Тоскана підкорялася Флоренції – усі там були її підданими або її союзниками. Хоча між нобілями і пополанами завжди були підозріливість і ворожість, вони не мали поганих наслідків, і всі жили в мирі та злагоді. І якби мир цей не було порушено новими внутрішніми чварами, то його не порушили б і напади зовні, бо Флоренція досягла того, що їй уже не доводилося побоюватись ані імператора, ані громадян-вигнанців, і їй вистачало сили протистояти всім іншим італійським провінціям. Та удару, якого вона могла не боятися від зовнішніх ворогів, завдали їй вороги внутрішні.

XVI

У Флоренції було дві наймогутніші родини – Черкі та Донаті, що вирізнялися знатністю, багатством і численністю людей, які від них залежали. У Флоренції і в контадо вони були сусідами, що призводило до певних сутичок між ними, однак не настільки важливих, аби дійшло до застосування зброї; можливо, взаємна ворожість ця і не мала б сумних наслідків, якби її не посилили нові обставини. Серед найвідоміших родин Пістої виокремлювалися Канчельєрі. Сталося так, що Лоре, син месера Гульєльмо, і Джері, син месера Бертаккі, обоє члени цієї родини, посварилися під час гри і Лоре завдав Джері легкого поранення. Ця подія засмутила месера Гульєльмо, який, сподіваючись залагодити справу, лише погіршив становище, коли звелів синові піти до батька пораненого та попросити в нього пробачення. Лоре підкорився батькові, однак цей гуманний вчинок анітрохи не пом’якшив жорстокого серця месера Бертаккі, який наказав своїм слугам схопити Лоре і для ще більшої ганьби на годівниці для худоби відрубати йому руку. При цьому він промовив: «Повертайся до свого батька і перекажи йому, що рани лікують залізом, а не словами!» Ця жорстокість так обурила месера Гульєльмо, що він звелів усім своїм взяти до рук зброю, щоб помститись, а месер Бертаккі, своєю чергою, озброївся для самозахисту. От і почався розбрат не тільки в цій родині, а й у всій Пістої. Оскільки предком усіх Канчельєрі був месер Канчельєре, який мав двох дружин, одна з яких звалася Б’янка, та з партій, на які поділився цей рід, що походив від Б’янки, почала називатися білою, а друга, уже просто на противагу їй, – чорною. Між сторонами відбувалися збройні сутички, було чимало побитих на смерть людей і зруйнованих будинків. Примиритися вони ніяк не могли, хоча й знемагали у цій боротьбі, і, нарешті, захотілось їм або припинити розбрат, або посилити його, втягнувши в цю справу й інших. Тому вони прибули до Флоренції, де чорним, пов’язаним із родом Донаті, надав підтримку месер Корсо, глава цього роду. Тоді білі, щоб мати сильного союзника проти Донаті, звернулися до месера Вері деї Черкі, який нічим не поступався месерові Корсо.

XVII

Новий привід для розбрату, що виник у Пістої, розпалив стару ворожнечу між родинами Черкі та Донаті, і вона так ясно відчувалася, що пріори та інші доброчесні громадяни почали побоюватися, щоб не дійшло в будь-який момент до збройної сутички та через це не виник розбрат у всьому місті. Вони звернулися до глави Церкви, благаючи його застосувати владою своєю для припинення цієї ворожнечі спосіб, якого вони знайти не могли. Папа наказав месеру Вері з’явитися до нього і звелів йому помиритись із родиною Донаті. Тут месер Вері зобразив подив, сказав, що ніяких ворожих стосунків із ними в нього немає і що примирення є там, де є війна, а війни немає, і тому він не розуміє, чому треба миритись. Так месер Вері й повернувся з Рима без будь-яких зобов’язань, а ворожість і далі зростала, тож тепер досить було найменшої краплі, щоб переповнити чашу. Був травень, а в цей час усі свята у Флоренції супроводжуються загальними веселощами. Кілька молодиків із родини Донаті, проїжджаючи разом із друзями верхи поблизу Санта Трініта, зупинились подивитися на жінок, які танцювали. Тут під’їхали і кілька людей із родини Черкі, теж у супроводі чималої кількості нобілів. Не знаючи, що попереду молодь Донаті й теж захотівши подивитися на танці, вони на своїх конях почали прориватись у перші ряди і при цьому безцеремонно потіснили вершників із родини Донаті. Ті, вважаючи себе приниженими, видобули мечі. Молодь Черкі відповіла тим самим, і супротивники роз’їхалися тільки після того, як завдали й дістали багато ран. Ця сутичка спричинила чимало лиха, бо все місто, як гранди, так і пополани, поділилися на дві партії, які прибрали назву білих і чорних. Партію білих очолили Черкі, й на їхній бік стали родини Адімарі, Абаті, частина родин Тозінгі, Барді, Россі, Фрескобальді, Нерлі та Маннеллі, усі цілком Моцці, Скалі, Герардіні, Кавальканті, Малеспіні, Бостікі, Джандонаті, Векк’єтті й Аррігуччі. До них приєднались і багато пополанських родів разом із усіма ґібелінами, що перебували у Флоренції. Тож через велику кількість своїх прибічників білі, можна сказати, головували у державі. Проте на чолі чорних опинилися Донаті, а з ними всі ті з названих вище родин, хто не став підтримувати білих, а також усі з родів Пацці, Вісдоміні, Маньєрі, Баньєзі, Торнаквінчі, Спіні, Буондельмонті, Джанфільяцці, Брунеллескі. Притому зараза ця поширилася не тільки в місті, а й спричинила розбрат у контадо. Унаслідок цього капітани ґвельфської партії та всі прибічники ґвельфів і прихильники республіки почали дуже сильно побоюватися, щоб цей новий розбрат не згубив усю державу і не відновив партію ґібелінів, і знову відправили до папи Боніфація послів із проханням ужити якихось заходів, якщо він не хоче, щоб місто, яке завжди було міцним щитом Церкви, загинуло або ж опинилося під владою ґібелінів. Тоді папа послав до Флоренції легатом кардинала – португальця Маттео д’Акваспарта. Від самого початку йому перешкоджала партія білих, яка, розраховуючи на свою численність, не дуже його боялась. Обурений, він поїхав із Флоренції, наклавши на неї інтердикт, тож залишив він місто в іще більшому розбраті, ніж до свого приїзду.

XVIII

Отже, напруга дедалі зростала, і от сталося так, що значна кількість членів роду Черкі та роду Донаті зустрілися на одному похороні. Між ними почалася сварка, незабаром бійка, однак поки що все обмежилося безладом. Коли всі розійшлися по домівках, Черкі вирішили напасти на Донаті й рушили на них великим натовпом, та завдяки відвазі месера Корсо були відбиті й майже всі поранені. Усе місто озброїлося, Синьйорія та закони були безсилі перед шаленством знаті, а найрозумніші та найдоброчесніші громадяни жили в постійному страху. У Донаті та їхніх прибічників було більше причин для всіляких побоювань, бо вони були слабші, і от, аби залагодити їхню справу, месер Корсо порадився з іншими очільниками чорних і з капітанами ґвельфської партії, і вони вирішили, вважаючи, що це приборкає білих, просити папу прислати до Флоренції якого-небудь принца королівської крові, щоб він привів до ладу державу. Супротивна партія доповіла пріорам про ці збори й ухвалене на них рішення, зобразивши його як заколот проти народної волі. Оскільки обидві партії були озброєні, Синьйорія, що осміліла завдяки мудрим порадам Данте, одного з тодішніх її членів, вирішила озброїти народ Флоренції, до якого приєдналося багато жителів контадо. Отже, глави супротивних партій змушені були скласти зброю, після чого месера Корсо Донаті й багатьох із чорних було вигнано. Щоб засвідчити свою неупередженість, Синьйорія вигнала також декого з білих, які, проте, невдовзі повернулися до міста під тим чи іншим поважним приводом.

XIX

Месер Корсо і його прибічники, впевнені в тому, що папа на їхньому боці, вирушили до Рима і переконали його в тому, про що йому вже писали. При папському дворі перебував тоді Карл Валуа, брат короля Франції, проїздом на Сицилію, куди його покликав неаполітанський король. І папа, на прохання флорентійських вигнанців, вирішив, що буде цілком доречним послати Карла до Флоренції в очікуванні, поки не настане пора року, сприятлива для морської подорожі. Карл прибув туди, і, хоча білі, які правили містом, ставилися до нього з підозрою, як до ватажка ґвельфів і посланця папи, вони все ж не тільки не насмілилися перешкоджати його приїзду, але навіть, прагнучи добитись його прихильності, дали йому право розпоряджатись у місті, як йому заманеться. Маючи таку владу, Карл одразу ж озброїв усіх своїх друзів і прибічників, а це викликало в народі підозру – чи не зазіхає він на волю Флоренції, – і от усі сховались у своїх будинках, готові вийти звідти зі зброєю, ледве Карл щось учинить. Черкі й глави партії білих, що певний час очолювали республіку, своєю зверхністю викликали до себе загальну ворожість. З цієї причини месер Корсо та інші вигнанці з партії чорних сміливо намірились повернутися до Флоренції, бо були до того ж впевнені, що Карл і капітани ґвельфської партії на їхньому боці. Попри те, що все населення міста побоювалося Карла і тому було озброєне, месер Корсо та інші вигнанці в супроводі значної кількості своїх друзів безперешкодно ввійшли в місто. І хоча багато людей спонукали месера Вері Черкі вийти зі зброєю їм назустріч, він відмовився, заявивши, що виклик кинуто флорентійському народу, який і мусить приборкати зухвальців. Однак сталося зовсім інше: замість покарати чорних народ охоче прийняв їх, і самому месеру Вері довелося заради порятунку тікати. Бо месер Корсо, ввірвавшись у місто через ворота Пінті, закріпивсь у Сан П’єтро Маджоре неподалік від свого будинку, а потім, коли до нього почали прибувати його друзі й багато пополанів, що прагнули змін, насамперед звільнив усіх, хто сидів у тюрмі за державні й кримінальні злочини. Він примусив синьйорів повернутись у свої будинки вже як приватних осіб, влаштував вибори нової Синьйорії, тільки з пополанів і прибічників чорних, які протягом п’яти днів громили будинки найвідоміших членів партії білих. Черкі та інші очільники цієї партії, бачачи, що принц Карл і більша частина народу проти них, утекли з міста й закріпились у своїх замках. Спочатку вони не хотіли дослухатися до порад папи, та тепер були змушені звернутися до нього по допомогу, доводячи, що Карл замість помирити флорентійців між собою приніс у місто лише нові чвари. Тоді папа знову послав до Флоренції легатом своїм месера Маттео д’Акваспарта, який добився примирення між домами Черкі й Донаті, закріпивши його новими шлюбами. Та оскільки легат на додачу захотів, щоб білих допустили до влади, а чорні на це не погодилися, він поїхав із Флоренції надзвичайно незадоволений і розгніваний, наклавши на місто за непокору інтердикт.

XX

Отже, у Флоренції мусили уживатися тепер обидві партії, і обидві були незадоволені: чорні – тим, що вороги їхні повернулись і могли знову знищити їх і відняти у них владу, білі – тим, що все ж так і не мають ані влади, ані шани. До цих неминучих приводів для роздратування і підозр додались іще нові образи. Месер Нікколо Черкі вирушив із багатьма друзями в свої заміські маєтки, і поблизу Понте ад Аффріко на нього напав Сімоне, син месера Корсо Донаті. Бій був надзвичайно жорстокий і закінчився для обох сторін плачевно, бо месера Нікколо було в ній убито, а Сімоне тієї ж ночі помер від ран. Ця подія знову спричинила сум’яття в усьому місті, але, хоча чорні були в ній більш винні, правителі взяли їх під захист. Не встигли ще ухвалити рішення у цій справі, як викрили заколот, влаштований білими і месером П’єро Ферранте, одним із баронів принца Карла, з метою знову захопити владу. Викрили його, бо знайшли листи від Черкі до барона, хоча, щоправда, багато хто вважав, що листи підроблені Донаті, які розраховували за їхньою допомогою змити пляму, котра лежала на них після смерті месера Нікколо. Однак усіх Черкі та їхніх прибічників із партії білих, а серед них і поета Данте, було засуджено до вигнання, майно їхнє було конфісковано, а будинки зруйновано. Вони розпорошились урізнобіч разом із багатьма ґібелінами, що приєдналися до них, шукаючи собі нових справ і нової долі. Карл, натомість, виконавши те, навіщо його послали у Флоренцію, повернувся до папи, щоб потім взятися втілювати свої плани на Сицилії. Але там він виявився не мудрішим і не кращим, ніж у Флоренції, тож, втративши більшість своїх людей, із ганьбою повернувся до Франції.

XXI

Після того як Карл відбув із Флоренції, життя в ній було мирним. Не знаходив спокою тільки месер Корсо, бо здавалося йому, що він не має в республіці належної шани: при владі перебували пополани, і, на його думку, республікою правили особи набагато менш значні, аніж він. Через такі почуття він вирішив приховати за добрими намірами свої недостойні душевні прагнення. Він зводив наклепи на громадян, що розпоряджалися державною скарбницею, звинувачуючи їх у розтраті громадських грошей на особисті потреби й вимагаючи їх викрити і покарати. Ці звинувачення підтримувалися тими, хто поділяв його бажання, а також значною кількістю тих, хто не знав, але вірив, що месер Корсо надихається виключно любов’ю до батьківщини. Однак обмовлені месером Корсо громадяни, спираючись на довіру та любов до них народу, всіляко захищалися. Розбрат цей поглибився настільки, що, коли законні засоби нападу і захисту виявилися недостатніми, дійшло до збройних сутичок. На одному боці були месер Корсо з єпископом Флорентійським месером Лоттьєрі, багатьма грандами та деякими пополанами, на іншому – члени Синьйорії та більша частина народу, тож майже в усьому місті спалахували безперервні сутички. Бачачи масштаб небезпеки, синьйори послали по допомогу в Лукку, і от усі жителі Лукки поспішили до Флоренції. Завдяки їхньому втручанню настав спокій, безлад припинився, народ зберіг свої закони і волю, та не став переслідувати винних у розбраті. До папи дійшли відомості про колотнечу у Флоренції, і, щоб покінчити з ними, він послав туди своїм легатом месера Нікколао да Прато. Широко відомий завдяки своєму становищу, вченості й порядності, він одразу ж викликав до себе таку довіру, що легко добився у Флоренції права встановити на свій розсуд спосіб правління. Походячи з ґібелінського роду, він прагнув повернути до міста вигнанців. Однак насамперед він намагався завоювати симпатії народу, а для цього відновив колишнє, поділене на загони народне ополчення, що значно посилило пополанів і послабило грандів. Коли легату здалося, що народ уже задоволений, він вирішив ужити заходів для повернення вигнанців. Брався він до цієї справи і так, і так, але нічого не виходило, і врешті-решт люди при владі почали ставитися до нього з такою підозрою, що він, розгніваний, був змушений покинути Флоренцію та повернутися до папського двору. Флоренція ж лишилась, як і раніше, у чварах, до того ж іще й під інтердиктом. Роздирали місто не тільки ці чвари, а ще й ворожнеча між пополанами і грандами, ґібелінами і ґвельфами, білими і чорними. Усе місто було озброєне, і всюди спалахували сутички, бо від’їзд легата не сподобався всім, хто хотів повернення вигнанців. Першими почали розбрат Медічі і Джуньї, які були заодно з легатом і вимагали повернення заколотників. Тож сутички точилися майже в усіх кварталах міста.

До всіх лих додалась іще й пожежа. Спершу загорілось у Орто Сан Мікеле, у будинку Абаті, потім вогонь перекинувся на будинки Капонсаккі, які згоріли дощенту разом із будинками Маччі, Ам’єрі, Тоски, Чіпріані, Ламберті, Кавальканті й усім Новим ринком. Потім вогонь шугонув до брами Санта Марія, яка теж тоді вщент згоріла, і, повернувши до Старого мосту, знищив будинки Герардіні, Пульчі, Амідеї і Лукардезі та ще стільки інших, що згорілих будівель нарахували понад тисячу сімсот. Найпоширенішою думкою щодо цих пожеж була та, що вони виникли випадково під час однієї із сутичок. Та дехто стверджував, що місто підпалив Нері Абаті, пріор Сан П’єтро Скераджо, людина розбещена й охоча до злочинів: бачачи, що народ тільки й робить, що б’ється, він, мовляв, вирішив учинити таку мерзенність, із якою люди, заклопотані зовсім іншим, ніяк не можуть упоратись. А щоб це йому легше вдалося, він підпалив будинок своїх родичів, де його злочину ніхто не подумав би завадити. Так у липні 1304 року Флоренція і стала жертвою вогню. Серед усього цього безладу лише месер Корсо Донаті не брав до рук зброї, вважаючи, що так йому значно простіше буде стати посередником між обома сторонами, коли, втомившись, нарешті, від своїх боїв, вони захочуть помиритися. Вони й справді припинили збройні сутички, але більше від пересиченості заподіяним злом, ніж від прагнення до миру та злагоди. Закінчилось усе тим, що заколотників не повернули, і партія, що підтримувала їх, вийшла з боротьби послабленою.

XXII

Папський легат, повернувшись до Рима і дізнавшись про нові сутички у Флоренції, взявся переконувати папу, що, коли він хоче об’єднати Флоренцію, йому необхідно викликати до себе дванадцять найвідоміших її громадян, бо, щойно забракне поживи для всього цього зла, його нескладно буде і зовсім знищити. Папа дослухався до цієї поради, і викликані ним громадяни, серед яких був і месер Корсо Донаті, виконали його наказ. Ледве вони виїхали з Флоренції, як легат повідомив вигнанцям, що головних ватажків у місті немає і настав саме час повертатися. Тоді вигнанці, об’єднавшись, рушили до Флоренції, прорвалися через іще недобудовані мури до міста і досягли площі Сан Джованні. Гідне зауваги, що ті, хто щойно боровся за повернення вигнанців, коли вони, беззбройні, благали пустити їх на батьківщину, тепер повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанці озброїлись і силою хочуть проникнути до міста. Бо для цих громадян спільна справа виявилася важливішою за особисті схильності, й вони, об’єднавшись із усім народом, змусили заколотників піти геть. Заколотникам, натомість, не вдалося досягнути своєї мети, тому що частину своїх людей вони залишили в Ластрі і не захотіли чекати месера Толозетто Уберті, який мав підійти до них із Пістойї з трьомастами вершниками. Бо вони вважали, що перемогу їм забезпечить не стільки сила, скільки стрімкість напору. У таких справах узагалі нерідко трапляється, що від зволікання втрачаєш сприятливий момент, а від надзвичайної швидкості не встигаєш зібратися на силі. Після втечі заколотників Флоренція знову повернулася до колишніх чвар. Щоб відняти владу в родини Кавальканті, народ силоміць відібрав у них стародавнє володіння їхнього роду, замок Стінке, що стояв у Валь-ді-Греве. Оскільки всі захоплені в цьому замку захисники його стали першими в’язнями зведеної нещодавно тюрми, цій новій будівлі дали назву замка, яка збереглася до сьогодні. Потім люди, які були при владі в республіці, відновили народні загони і видали цим загонам, що раніше збиралися під прапорами цехів, нові прапори. Начальники цих загонів почали називатися гонфалоньєрами компаній і колегами синьйорів: вони мали допомагати Синьйорії в разі будь-якого розбрату зброєю, а в мирний час – порадою. Двом правителям надали ще екзекутора, який разом із гонфалоньєрами мусив стримувати нахабство грандів. Тим часом помер папа, і месер Корсо разом із іншими громадянами повернувся до Рима, але життя було б і далі мирним, якби невгамовний дух месера Корсо не спричинив у місті нові чвари. Прагнучи популярності, він завжди висловлював думки, протилежні тим, яких дотримувалися правителі, і, щоб мати дедалі більшу довіру народу, завжди був на тому боці, куди тягнуло народ. Тому він виявлявся головним, коли виникали розбіжності або починались які-небудь виступи, і до нього звертались усі, хто хотів добитися чогось незвичайного. Через це його ненавиділи багато найшанованіших громадян, і ненависть ця посилилась до того, що в партії чорних почався розкол, бо месера Корсо підтримували сила і вплив приватних осіб, а супротивники його спиралися на державу. Та власне особистість його була оточена таким ореолом могутності, що всі його боялись. І от, щоб позбавити його симпатій народу, було застосовано найбільш відповідний для цього засіб: поширили чутки, що він замислив установити тиранію, а переконати в цьому кого завгодно було нескладно, настільки його спосіб життя відрізнявся від притаманного приватній особі. Думка ця ще зміцнилася, коли він узяв за дружину одну з дочок Угуччоне делла Фаджола, ватажка ґібелінів і білих, людини вельми впливової в Тоскані.

XXIII

Цей шлюб, тільки-но про нього стало відомо, додав мужності супротивникам месера Корсо, які й підняли проти нього зброю. З тієї самої причини народ не тільки не захотів захищати його, а й переважно приєднався до його ворогів. Супротивників його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Пацціно деї Пацці, месер Джері Спіні та месер Берто Брунеллескі. Вони зі своїми прибічниками та більшістю народу зібрались, озброєні, біля Палацу синьйорії, з постановою якої месеру П’єро Бранка, капітану народу, було надано документ, який звинувачував месера Корсо в тому, що він за допомогою Угуччоне збирається встановити тиранію. Потім його закликали постати перед судом і заочно засудили як заколотника. Між обвинуваченням і вироком минуло не більше ніж дві години. Після того як вирок було винесено, члени Синьйорії в супроводі народних загонів, які йшли під своїми прапорами, вирушили заарештовувати месера Корсо. Той зовсім не злякався ні того, що друзі покинули його напризволяще, ні вироку, ні влади синьйорів, ні численності ворогів, укріпив свою оселю, сподіваючись протриматись у ній, доки на допомогу йому прийде Угуччоне, за яким він послав. Довкола його будинку і на прилеглих вулицях зведено було барикади, які його озброєні прибічники захищали так люто, що народ, попри свою величезну численну перевагу, не в змозі був захопити. Бій усе-таки був вельми кривавий, з обох сторін було багато вбитих і поранених. Тоді народ, бачачи, що на відкритій місцевості йому нічого не досягти, захопив сусідні з оселею Корсо будинки, пробив мури і вдерся до месера Корсо таким шляхом, про який він і не подумав. Месер Корсо, бачачи, що він оточений зусібіч, і не розраховуючи вже на допомогу Угуччоне, вирішив, якщо перемога неможлива, хоча б спробувати врятуватись. Очоливши разом із Герардо Бордоні загін найсміливіших і найвідданіших своїх друзів, він раптом напав на ворогів, із боєм прорвався крізь їхні ряди та вибрався з міста через браму Кроче. Їх, однак, завзято переслідували, і на березі Аффріко Герардо загинув під ударами Боккаччо Кавіччулі. Месера ж Корсо наздогнали і захопили вершники-каталонці, які перебували на службі у Синьйорії. Та коли його везли назад у Флоренцію, він, не бажаючи бачити своїх ворогів-переможців і зазнати приниження, зіскочив із коня, впав на землю і був заколотий одним із тих, хто його віз; тіло його підняли ченці Сан Сальві й поховали без будь-якої шани. Так закінчив свої дні месер Корсо, якому батьківщина його і партія чорних завдячують і багато чим добрим, і багато чим поганим, і якби душу його менше тривожили пристрасті, то й пам’ять про нього була б більш славною.

Та він заслуговує на те, щоб його ймення було серед найвидатніших громадян нашого міста. Щоправда, неспокійний характер його змусив і батьківщину, і партію, до якої він належав, забути про його заслуги, і цей неспокійний характер приніс йому смерть, а батьківщині й партії – чимало лиха. Угуччоне, який спішив на допомогу зятю, дізнався в Ремолі про те, що проти месера Корсо вийшов увесь народ. Зрозумівши, що допомогти він йому тепер ніяк не зможе і тільки зашкодить самому собі, не принісши користі зятю, він повернувся назад.

XXIV

Смерть месера Корсо, що настала 1309 року, поклала край розбрату, й у Флоренції панував мир до того дня, коли стало відомо, що імператор Генріх увійшов до Італії зі всіма флорентійськими заколотниками, яким він обіцяв повернення на батьківщину. Тут люди при владі вирішили, що краще було б мати менше ворогів, а для цього треба б скоротити їхню кількість. Тому вирішили повернути всіх заколотників, за винятком тих, кому за законом персонально було заборонено повернення. Тож у вигнанні лишилися більшість ґібелінів і дехто з партії білих, а серед них Данте Аліг’єрі, сини месера Вері Черкі та Джано делла Белла. Окрім того, Синьйорія відправила до короля Роберта Неаполітанського послів із проханням про допомогу. Зробити його своїм союзником їм не вдалося, тоді вони передали йому на п’ять років владу над містом, для того щоб він захистив їх як своїх підданих. Увійшовши до Італії, імператор обрав шлях на Пізу і через Маремму дійшов до Рима, де 1312 року й коронувався. Вирішивши потім підкорити флорентійців, він рушив на Флоренцію через Перуджу й Ареццо і розташувався зі своїм військом поряд із монастирем Сан Сальві, за милю від міста. Там він безуспішно простояв п’ятдесят днів, утратив надію скинути правління, що було в місті, і вирушив до Пізи, де домовився з Фрідріхом, королем Сицилії, про спільне завоювання королівства Неаполітанського. Він рушив зі своїм військом у похід, але, коли вже передчував перемогу (а король Роберт боявся розгрому), у Буонконвенто його наздогнала смерть.

XXV

Трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу заволодів Пізою, а потім Луккою, куди його впустила ґібелінська партія, і за допомогою цих міст завдавав сусідам надзвичайно великих збитків. Бажаючи убезпечити себе, флорентійці попросили короля Роберта прислати до них його брата П’єро очолити їхні війська. Угуччоне тим часом безперервно нарощував свою міць і, діючи то силою, то обманом, захопив багато фортець у Валь-д’Арно і Валь-д’-Ньєволе. Коли ж він обложив Монтекатіні, флорентійці вирішили, що слід допомогти цьому місту, щоб вогонь не знищив усю їхню країну. Зібравши досить значні сили, вони проникли у Валь-ді-Ньєволе, де й почали справу з Угуччоне. У кривавій битві вони зазнали поразки, П’єро, брат короля Роберта, загинув, і навіть тіла його знайти не змогли, а з ним полягли понад дві тисячі людей. Але й Угуччоне перемога дісталася дуже і дуже нелегко: він утратив одного зі своїх синів і багатьох воєначальників. Після цієї поразки флорентійці укріпили навколо міста всі поселення, а король Роберт послав їм як капітана їхнього війська графа д’Андріа, прозваного графом Новелло. Та через його поведінку, а може, просто тому, що власне у природі флорентійців бути незадоволеними будь-яким становищем і мати розбіжності з будь-якого приводу, все місто, попри війну з Угуччоне, поділилося на друзів і ворогів короля. Главами ворожих угруповань були месер Сімоне делла Тоза, родина Магалотті та ще деякі пополани – в уряді вони мали більшість. Вони всіляко намагалися добитись, аби по воєначальників і солдатів послали спершу до Франції, потім до Германії, щоб мати можливість вигнати з Флоренції графа, котрий правив містом від імені короля. Однак їм у цьому не пощастило, і вони нічого не досягли. Проте своїх задумів вони не полишили і, не маючи змоги знайти потрібну людину у Франції чи в Германії, знайшли її в Губбіо. Вигнавши з Флоренції графа, вони викликали Ландо да Губбіо на посаду екзекутора, чи барджелло, і надали йому необмежену владу над усіма громадянами. Людиною він був жадібною і лютою. З великим загоном озброєних людей він обійшов усю округу, вбиваючи всіх, на кого вказували йому ті, хто його обрав. Нахабство його дійшло до того, що він заходився карбувати фальшиву монету від імені Флорентійської республіки, і ніхто не насміливсь опиратися цьому – таку владу він здобув через розбрат у Флоренції. Воістину велике і нещасне місто: ні пам’ять про колишні чвари, ні страх перед Угуччоне, ні могутність короля не могли згуртувати його, і перебувало воно тепер у найгіршому становищі; зовні його розоряв Угуччоне, а всередині мучив Ландо да Губбіо. Друзями короля й ворогами Ландо та його прибічників були родини нобілів і багатих пополанів, усе ґвельфи. Однак держава була в руках їхніх супротивників, і їм було б надзвичайно небезпечно відкрито заявляти про свої почуття. Вирішивши, однак, скинути таку мерзенну тиранію, вони таємно написали королю Роберту з проханням призначити його намісником у Флоренції графа Гвідо да Баттіфолле. Король одразу ж дав йому це призначення, і, хоча Синьйорія була проти короля, ворожа партія не насмілилась опиратися цьому, бо граф уславився своїми благородними рисами. Влада його, однак, лишалася досить обмеженою, бо Синьйорія та гонфалоньєри компаній були на боці Ландо і його партії. Поки Флоренцію роздирали всі ці події, у ній зупинилася проїздом дочка германського короля Альберта, яка їхала до свого чоловіка, сина короля Роберта – Карла. Друзі короля віддали їй велику шану і гірко скаржилися на становище, у якому опинилося місто, а також на Ландо та його прибічників. Діяли вони так майстерно, що до від’їзду принцеси завдяки її особистому посередництву та посланням короля ворожі сторони у Флоренції помирились, а Ландо позбавили влади і відіслали назад у Губбіо, ситого награбованою здобиччю та кров’ю флорентійців. Під час встановлення нового правління Синьйорія ще на три роки подовжила верховні повноваження короля, а оскільки в її складі було вже семеро прибічників Ландо, його поповнили шістьма новими членами з друзів короля. Так протягом певного часу Синьйорія складалась із тринадцяти членів, але згодом кількість синьйорів було знову зведено до сімох, як у давнину.

XXVI

У той самий час Угуччоне втратив владу над Луккою та Пізою, і Каструччо Кастракані, який був до того звичайним громадянином Лукки, став її синьйором. Цей молодик, сповнений нестримної енергії та сміливості, у найкоротший термін став главою всіх тосканських ґібелінів. З цієї причини флорентійці, припинивши на кілька років свої громадянські чвари, почали міркувати спершу про те, як перешкодити посиленню Каструччо, а коли всупереч їхньому бажанню сили Каструччо все ж зросли, – як їм від нього захиститися. Для того щоб Синьйорія могла ухвалювати мудріші рішення й діяти більш авторитетно, обрано дванадцять громадян, яких назвали Добрими мужами та без поради і згоди яких синьйори не могли ухвалити жодної важливої постанови. За цей час збіг термін Синьйорії короля Роберта, і місто, яке стало саме собі правителем, повернулося до звичного свого ладу зі звичними керівниками та магістратами, а внутрішній його згоді сприяв великий страх перед Каструччо. Останній, натомість, після численних воєнних дій проти володарів Луніджани взяв у облогу Прато. Флорентійці вирішили стати на захист цього міста, замкнули свої крамниці й рушили до нього всенародним ополченням – двадцять чотири тисячі піхотинців і тисяча п’ятсот вершників. Аби послабити Каструччо та посилити своє військо, синьйори вирішили, що кожен ґвельф-бунтівник, який захищатиме Прато, дістане після закінчення воєнних дій право повернутися на батьківщину. На заклик цей відгукнулися чотири тисячі бунтівників. Численність цього війська і швидкість, із якою воно взялося до справи, так здивували Каструччо, що, не бажаючи спокушати долю, він відступив до Лукки. І тут, у флорентійському таборі, між нобілями і пополанами знову виникли суперечності. Пополани хотіли переслідувати Каструччо і, продовжуючи війну, покінчити з ним. Нобілі ж вважали, що слід повертатися, бо досить уже того, що Флоренція в небезпеці через захист Прато. Звісно, казали вони, зробити це було необхідно, але тепер, коли досягли цілі, не треба спокушати долю і ризикувати багато чим заради не такого вже великого виграшу. Оскільки домовитися було неможливо, питання передали на розгляд у Синьйорію, але там виникли такі самі суперечності. Коли про це стало відомо в місті, на площі вийшов народ, який заходився відкрито погрожувати грандам, унаслідок чого злякані нобілі поступились. Однак рішення продовжувати війну виявилося пізнім і неодностайним, ворог, натомість, устиг безперешкодно відійти до Лукки.

XXVII

Обурення пополанів грандами досягло такого рівня, що Синьйорія вирішила заради збереження порядку та заради власної безпеки не дотримувати слова, даного вигнанцям. Ті, передбачаючи відмову, вирішили випередити її та ще до повернення всього війська з’явилися біля брами міста, щоб увійти до нього першими. Однак флорентійці були напоготові, тож задум не вдався, і їх відкинули ті, що залишалися в місті. Тоді вони вирішили все ж спробувати дістати добром те, що не далося їм силою, і послали в Синьйорію вісім обраних ними осіб, аби ті нагадали синьйорам про дане слово, про небезпеку, якої вони щойно зазнали, сподіваючись на обіцяну нагороду. Нобілі вважали себе особливо пов’язаними обіцянкою Синьйорії, бо зі свого боку підтвердили її вигнанцям, тому вони з усіх сил добивалися виконання обіцяного, однак їхня поведінка, через яку війну з Каструччо не було доведено до перемоги, так обурила всю Флоренцію, що їхній захист вигнанців не мав успіху – на превеликий збиток і безчестя для міста. Багато нобілів, обурившись відмовою Синьйорії, вирішили застосувати силу для досягнення того, чого не могли добитися проханнями та вмовляннями: вони змовилися з вигнанцями, що ті, озброєні, підійдуть до міста, а вони зі свого боку, щоб допомогти їм, візьмуться за зброю в місті. Але цей задум було розкрито ще до настання обумовленого дня, тож вигнанці побачили все місто озброєним і готовим дати відсіч нападникам і нагнати такого страху на внутрішніх змовників, щоб ті не наважились взятися до зброї. Довелось і тим і тим відмовитися від свого наміру, нічого не добившись. Коли вигнанці пішли, у Флоренції порушили питання про покарання тих, хто змовлявся з вигнанцями, але, хоча всі добре знали, хто винні, жодна людина не насмілилася не те що звинуватити їх, ба навіть просто назвати. Тому вирішили добитися правди без будь-яких побоювань, а для цього ухвалили, що на засіданні Ради кожен напише імена винних і таємно передасть свою записку капітанові. Отже, звинуватили месера Амеріго Донаті, месера Тегіайо Фрескобальді і месера Лотерінго Герардіні, та суддя в них був більш милостивий, ніж, можливо, заслуговував їхній злочин, і їм присудили тільки сплату штрафу.

XXVIII

Сум’яття, що виникло у Флоренції, коли бунтівники підійшли до брами, показало, що народним збройним загонам мало було одного начальника. Через це вирішили, що надалі в кожному загоні буде три-чотири командири, що у кожного гонфалоньєра буде по два-три помічники, яких назвали пенноньєрами, і все це для того, щоб у тих випадках, коли досить буде не цілого загону, а якоїсь частини його, ця частина могла виступати під орудою свого командира. Далі сталося те, що зазвичай буває в усіх державах, коли нові події скасовують старі постанови і затверджують інші. Раніше склад Синьйорії оновлювався через певні проміжки часу. Тепер синьйори та їхні колеги, почуваючись достатньо сильними, змінили цей порядок, привласнивши право заздалегідь намічати нових членів на наступні сорок місяців. Записки з іменами заздалегідь дібраних членів Синьйорії складали в торбу і кожні два місяці витягали звідти. Але оскільки значна кількість громадян побоювалася, що їхні імена до торби не потрапили, довелось іще до закінчення сорока місяців додати нові імена. Так виник звичай заздалегідь добирати нових кандидатів на магістратури задовго до закінчення повноважень старих магістратів, як у самому місті, так і поза ним, і, отже, імена нових посадовців були відомі вже тоді, коли старі ще були при владі. Такий порядок обрання дістав потім назву «вибори за жеребом». Оскільки вміст торби оновлювали кожні три роки, а то й раз на п’ять років, здавалося, що в такий спосіб місто позбувається зайвих хвилювань і будь-якого приводу для розбрату, що виникав при зміні кожної магістратури через велику кількість осіб, які претендували на неї. До цього способу вдалися, не знайшовши жодного іншого, але ніхто не помітив тих істотних недоліків, які приховувала ця не така вже значна перевага.

XXIX

Ішов 1325 рік, коли Каструччо, захопивши Пістойю, став настільки могутнім, що флорентійці, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього і вирвати це місто з-під його влади, поки він там іще не закріпився. Набравши двадцять тисяч піхотинців і три тисячі вершників як серед жителів Флоренції, так і серед союзників, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його і завадити ворогу допомогти Пістойї. Флорентійцям удалося захопити це місто, після чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу місцевість. Та нездатність, а головне, неправдивість капітана цих загонів не дали їм розвинути успіх. Їхнім капітаном був месер Раймондо ді Кардона. Він помітив, як безтурботно флорентійці ставляться до своєї волі, як вони доручають її захист то королю, то папським легатам, а то й набагато менш значним людям, і вирішив, що, коли вони поставлять його при нагоді їхнім військовим ватажком, може легко статися, що вони зроблять його і своїм правителем. Він безперестанку нагадував їм про це, стверджуючи, що коли в місті не матиме тієї влади, яку вже має у війську, то йому не добитися покори, необхідної капітану військ. А оскільки флорентійці на це не йшли, він зі свого боку нічого не робив, гаячи час, який, натомість, використовував Каструччо, бо до нього підходили підкріплення, обіцяні Вісконті й іншими ломбардськими тиранами. Коли ж він зібрався на силі, месер Раймондо, який раніше через свою лукавість не намагався його розгромити, тепер через нездатність свою не зміг навіть урятувати себе. Поки він повільно рухався вперед зі своїм військом, Каструччо напав на нього неподалік від Альтопашо і розгромив після жорстокої битви, у якій загинули або втрапили в полон багато флорентійських громадян і, зокрема, сам месер Раймондо. Так його покарала доля, на що він і заслуговував від флорентійців. Не злічити всіх лих, яких Флоренція зазнала від Каструччо після цієї його перемоги: він тільки те й робив, що грабував, громив, підпалював, захоплював людей, бо протягом кількох місяців мав змогу, не зустрічаючи опору, хазяйнувати зі своїм військом у володіннях флорентійців, які раді були хоча б тому, що вберегли місто.

XXX

І все ж не настільки вони занепали духом, щоб не готуватись, ідучи на будь-які витрати, до оборони, не споряджати нове військо, не посилати по допомогу до союзників. Однак цього всього було недостатньо для успішної протидії такому ворогу. Урешті-решт змушені були вони обрати своїм синьйором Карла, герцога Калабрійського, сина короля Роберта, щоб він погодивсь їх захистити, бо ці державці, звиклі самостійно правити у Флоренції, добивалися не дружби її, а покори. Карл, однак, у той час опікувався воєнними діями на Сицилії й не міг особисто прибути до Флоренції та прийняти владу, а тому послав туди француза Готьє, герцога Афінського, котрий як намісник свого синьйора захопив місто і почав призначати там посадовців на свій розсуд. Все ж поведінка його була цілком гідна, що навіть трохи суперечило його натурі, і він завоював загальне добре ставлення. Закінчивши свою сицилійську війну, Карл на чолі тисячі вершників прибув до Флоренції та ввійшов до неї в липні 1326 року, а це привело до того, що Каструччо вже не міг безперешкодно спустошувати флорентійські землі. Проте добру славу, завойовану своїми діями за стінами міста, Карл невдовзі втратив власне у місті, якому довелося зазнати від друзів тих збитків, яких воно не зазнало від ворогів, бо Синьйорія нічого не могла вирішувати без згоди герцога, і той за один рік витиснув із міста чотириста тисяч флоринів, хоча за укладеною угодою мав право не більше ніж на двісті тисяч: ці грошові побори він і його батько проводили у Флоренції мало не щодня. До цього лиха додались іще нові тривоги та нові вороги. Ломбардські ґібеліни настільки занепокоєні були появою Карла в Тоскані, що Галеаццо Вісконті й інші ломбардські тирани грошима та обіцянками приманили до Італії Людовіка Баварського, обраного всупереч папському бажанню імператором. Він удерся до Ломбардії, потім вирушив до Тоскани, де за допомогою Каструччо захопив Пізу і звідти, з награбованим добром, пішов на Рим. Через це Карл, побоюючись за Неаполітанське королівство, поспіхом покинув Флоренцію і залишив там намісником месера Філіппе да Саджінетто. Після того як імператор пішов із Пізи, Каструччо захопив її, але втратив Пістойю, яку в нього відняли флорентійці, змовившись із її жителями. Каструччо взяв у облогу це місто, причому з такою рішучістю та завзяттям, що хоч як намагалися флорентійці допомогти Пістойї, нападаючи то на військо Каструччо, то на його володіння, не змогли вони ані силою, ані хитрістю змусити його відмовитися від своїх планів, так люто прагнув він покарати пістойців і перемогти Флоренцію. Пістойя змушена була визнати його зверхність, але перемога ця виявилася для нього настільки славною, наскільки й гіркою, бо, повернувшись до Лукки, він невдовзі помер. А оскільки доля зрідка дарує благо або уражає нещастям, не додавши і нового блага і нового лиха, то і сталося, що в Неаполі тоді ж помер Карл, герцог Калабрії й володар Флоренції. Отже, флорентійці, не чекавши того, майже водночас позбулись і влади одного, і страху перед іншим. Звільнившись, вони заходились упорядковувати правління: всі колишні ради було скасовано, а замість них запровадили дві нові: перша – з трьохсот членів, яких обирали тільки з пополанів, і друга – з двохсот п’ятдесяти і з грандів, і з пополанів. Перша дістала назву Ради народу, друга – Ради комуни.

XXXI

Імператор, прибувши до Рима, влаштував там обрання антипапи й ужив низку заходів проти папства: багато з них він утілив, але чимало з них і не мали успіху. Закінчилося тим, що з Рима він із ганьбою пішов і повернувся до Пізи, де вісімсот германських вершників, чи то чимось незадоволені, чи то через відсутність платні, повстали проти нього й укріпилися на Монтек’яро над Черульйо. Щойно імператор вийшов із Пізи до Ломбардії, вони захопили Лукку, вигнавши звідти Франческо Кастракані, якого там залишив імператор. Розраховуючи мати з цієї здобичі користь, вони запропонували Флоренції купити це місто за вісімдесят тисяч флоринів, але флорентійці, за порадою месера Сімоне делла Тоза, на цю пропозицію не пристали. Таке рішення було б для нашого міста вельми корисним, якби флорентійці його дотримувались, але невдовзі їхні настрої змінилися, що і призвело до чималого лиха. Бо коли можна було здобути це місто мирно і за дуже гарну ціну, вони від нього відмовились, а коли захотіли його та готові були заплатити значно більше, було вже пізно. Ці справи також спричинили те, що Флоренція знову запровадила зміни в своєму управлінні, що виявилися надзвичайно злощасними. Коли флорентійці відмовилися купити Лукку, її придбав за тридцять тисяч флоринів генуезець месер Герардіно Спінолі. Люди зазвичай не так поспішають узяти те, що їм легко дається, як спраглі того, до чого їм зась. Тільки-но стало відомо про угоду, укладену месером Герардіно, і про заплачену ним низьку ціну, як народ Флоренції запалився бажанням здобути Лукку, гніваючись і на себе, і на тих, хто радив відмовитися від покупки. Вирішивши будь-що забрати силою те, що відмовилися купити, він послав своє військо шарпати і грабувати луккські землі. Тим часом імператор пішов із Італії, а антипапу, за рішенням пізанців, відправили полоненим у Францію. Після смерті Каструччо 1328 року й до 1340 року флорентійці між собою жили мирно, опікуючись тільки зовнішніми справами та ведучи приватні війни в Ломбардії через появу там Іоанна, короля чеського, і в Тоскані за приєднання Лукки. Місто прикрасили новими будівлями та, за порадою Джотто, найвідомішого тоді художника, спорудили вежу Сан Репарата. 1333 року в деяких кварталах Флоренції через те, що води Арно піднялися на дванадцять ліктів вище від звичайного, сталася повінь. Багато мостів і будівель було зруйновано, однак усе відновили, не шкодуючи сил і витрат.

XXXII

Але 1340 року виникли нові причини для розбрату. Найвпливовіші громадяни мали два способи посилювати і зберігати свою владу. Перший полягав у тому, щоб усіляко зменшувати під час жеребу кількість нових посадовців, аби жереб випадав завжди їм або їхнім друзям. Другий – у тому, щоб керувати обранням правителів і, отже, завжди користуватись їхньою прихильністю. Цей другий спосіб був для них таким важливим, що їм уже було замало двох ректорів і вони часто додавали ще одного. І от 1340 року вдалось їм провести третю людину – месера Якопо Габріеллі да Губбіо зі званням капітана варти й надати йому всю владу над іншими громадянами, і він, бажаючи вдовольнити правителів, творив усілякі несправедливості. Серед ображених ним громадян опинилися месер П’єтро Барді й месер Бардо Фрескобальді, нобілі, а тому, природно, люди вельми зверхні, і вони не бажали терпіти, щоб якийсь чужинець ні з сього ні з того, вислужуючись перед небагатьма членами уряду республіки, ображав їх. Замисливши помсту, вони вчинили заколот проти нього і проти уряду, і в цьому заколоті взяли участь багато нобільських родів і дехто з пополанів, яким тиранія правителів була кісткою в горлі. Задум полягав у тому, щоб зібрати у своїх домівках достатню кількість озброєних людей і рано-вранці наступного дня, після урочистого поминання Всіх святих, коли громадяни ще молитимуться в церквах за упокій душ своїх близьких, вбити капітана й головних членів уряду, а потім обрати нову Синьйорію та провести реформи в державі. Але коли йдеться про задуми дуже небезпечні, їх зазвичай вельми докладно обговорюють і з утіленням не дуже-то поспішають, а тому заколоти, для здійснення яких потрібен час, переважно розкриваються. Один із заколотників, месер Андреа Барді, міркуючи про це, схильний був більше піддатися страху перед покаранням, аніж тішитися надією на помсту. Він розповів про заколот своєму зятю, Якопо Альберті, який видав усе пріорам, а ті попередили інших урядовців. Небезпека насувалася, бо день Усіх святих був не за горами, і от багато громадян, зібравшись у палаці та вважаючи, що зволікання може бути згубним, почали вимагати, щоб Синьйорія наказала бити на сполох, закликаючи народ до зброї. Гонфалоньєром був Тальдо Валоні, а одним із членів Синьйорії Франческо Сальв’яті. З Барді вони були родичі, тож бити в дзвони їм аж ніяк не кортіло, тому вони висловили думку про те, що озброювати народ із будь-якого приводу – справа небезпечна, бо коли в руках натовпу влада – утримати його зась, і ніколи з того нічого доброго не виходило, що розпалити пристрасті легко, а погасити важко і що краще буде, мабуть, спершу перевірити відомості про заколот і покарати винних, вживши проти них звичайних громадянських заходів, ніж загрожувати добробуту Флоренції, вживши за простим доносом заходів надзвичайних. Ніхто не хотів цього слухати, членів Синьйорії погрозами та образами змусили бити у дзвони, і, зачувши їх, усі громадяни, озброївшись, збіглися на площу. Зі свого боку, Барді та Фрескобальді, бачачи, що задум їхній викрито, вирішили або славно перемогти, або з честю загинути й теж узялися до зброї, сподіваючись успішно захищатись у тій частині міста за річкою, де були їхні оселі. Вони укріпилися на мостах, оскільки розраховували на допомогу нобілів, що мешкали в контадо, та інших своїх друзів. Однак у цьому вони помилилися, бо пополани з їхнього кутка міста стали на захист Синьйорії. Оточені зусібіч заколотники очистили мости і відступили на вулицю, де жили Барді, як найзручнішу для захисту, і там хоробро оборонялися. Месер Якопо да Губбіо, знаючи, що заколот спрямовано переважно проти нього, і боячись смерті, так вжахнувся, що зовсім розгубивсь, і нічого не робив, оточений своєю озброєною охороною неподалік від Палацу Синьйорії. Але інші правителі, не настільки винні, виявляли разом з тим більше мужності, особливо подеста, на ймення месер Маффео деї Карраді. Він вирушив на місце бою, перейшов без найменшого страху міст Рубаконте просто під мечі людей Барді та знаками показав, що хоче з ними говорити. Чоловіка цього так поважали через його високі моральні якості й інші достоїнства, що битва миттю припинилась і його стали уважно слухати. У словах розсудливих, але сповнених стурбованості, засудив він їхній заколот, показав, яка небезпека їм загрожує, якщо вони не поступляться такому пориву народу, дав їм надію на те, що їх уважно вислухають і будуть до них поблажливими, пообіцяв, що наполягатиме на тому, аби через справедливість їхнього обурення до них поставилися з належним співчуттям. Повернувшись потім до синьйорів, він заходився переконувати їх, щоб вони не добивалися перемоги ціною крові своїх співгромадян і нікого не засуджували, не вислухавши. І діяв він настільки успішно, що Барді й Фрескобальді зі своїми вийшли з міста і вирушили безперешкодно в свої замки. Після цього народ роззброївся, і Синьйорія задовольнилася тим, що притягла до відповідальності лише тих членів родин Барді та Фрескобальді, які здійняли зброю. Щоб послабити їхню військову міць, у Барді викупили замки Мангона і Верніа; було видано особливий закон, який забороняв громадянам мати укріплені замки ближче ніж за двадцять миль від міста. За кілька місяців відтяли голову Стьатті Фрескобальді та ще багатьом членам цієї родини, оголошеним бунтівниками. Однак правителям було недостатньо приниження та розгрому родин Барді й Фрескобальді. Як часто буває з людьми, що дедалі сильніше зловживають своєю владою та дедалі нахабнішими стають, вони, уже не задовольняючись одним капітаном варти, що дошкуляв усьому місту, призначили ще одного для інших земель Флоренції з особливо великими повноваженнями, щоб люди, які викликали у них підозру, не могли жити не тільки в місті, а й узагалі на території республіки. Так вони налаштували проти себе всіх нобілів, і ті готові були заради помсти й самі продатись, і місто продати кому завгодно. Вони чекали лише нагоди; це сталося незабаром, а вони скористались із цієї нагоди дуже швидко.

XXXIII

Під час безперервної колотнечі, що роздирала Тоскану та Ломбардію, місто Лукка опинилося під владою Мастіно делла Скала, володаря Верони, який, хоча і зобов’язаний був, згідно з угодами, передати Лукку Флоренції, не зробив цього; він вважав, що, володіючи Пармою, може утримати також і Лукку, і тому знехтував зобов’язаннями. Мстячись за це, флорентійці в союзі з Венецією повели проти нього таку нещадну війну, що він мало не втратив усі свої володіння. Однак єдиною вигодою, яку вони дістали, було задоволення від того, що вони погромили Мастіно, бо венеціанці, як усі, хто уклав союз зі слабшим, ніж вони, заволодівши Тревізо і Віченцею, уклали з ворогом сепаратний мир, а Флоренція залишилася ні з чим. Утім, за певний час Вісконті, герцоги Міланські, відняли у Мастіно Парму, і той, вважаючи, що Лукку тепер йому не втримати, вирішив продати її. Покупцями були Флоренція та Піза, і під час торгу пізанці зрозуміли, що флорентійці, як багатші, візьмуть у цій справі гору. Тоді вони вирішили захопити Лукку силою і за допомогою Вісконті взяли місто в облогу. Флорентійці все ж не відступились, уклали з Мастіно угоду, виплативши частину грошей готівкою, а на інші видавши зобов’язання, і послали трьох комісарів – Надо Ручеллаї, Джованні ді Бернардіно Медічі та Россо ді Річчардо Річчі – отримати у володіння придбане. Їм удалось пробитися силою до обложеного міста, і військо Мастіно, що перебувало там, передало їм Лукку. Пізанці, проте, продовжували облогу та робили все, щоб заволодіти містом, флорентійці ж намагалися змусити їх зняти облогу. Після досить тривалої війни, у якій флорентійці втратили свої гроші та зазнали ганьби, бо виявилися вигнанцями, Лукка перейшла під владу Пізи. Втрата цього міста, як завжди в таких випадках буває, викликала у флорентійському народі крайнє роздратування проти правителів держави, і їх паплюжили на всіх площах, звинувачуючи у скнарості й бездарності. Попервах вести війну доручили двадцяти громадянам, які призначили месера Малатеста да Ріміні капітаном війська. Він же вів воєнні дії і нерішуче, і невміло, а тому зібрання Двадцяти послало королю Робертові Неаполітанському прохання про допомогу. Король послав до Флоренції Готьє, герцога Афінського, який (з волі неба, яке вже готувало майбутні лиха) прибув саме тоді, коли затія з Луккою остаточно провалилася. Зібрання Двадцяти, бачачи народне обурення, вирішило, що призначення нового воєначальника викличе у народі нові надії й або зовсім знищить, або значно притупить привід для нападу на неї. А щоб тримати народ у страху та дати герцогу Афінському такі повноваження, щоб він міг успішніше захищати її, вона призначила його спершу зберігачем, а потім капітаном війська. Гранди з наведених вище причин жили у великому невдоволенні, а проте багато з них були тісно пов’язані з Готьє, коли він від імені Карла, герцога Калабрійського, керував Флоренцією. Тут вони і вирішили, що настав час загибеллю держави загасити полум’я їхньої ненависті й що єдиний спосіб здолати народ, який завдав їм стільки образ, – це віддати його під владу правителя, який, добре знаючи достоїнства однієї з партій і розгнузданість другої, першу винагородить, а другу триматиме в узді. До цього треба додати і розрахунок на ті блага, які, безсумнівно, мали стати їхньою часткою як нагорода за їхнє сприяння, коли герцог стане правителем. Тому вони неодноразово таємно вступали з ним у стосунки та вмовляли його захопити всю повноту влади, обіцяючи допомагати йому всім, чим тільки зможуть. У цій справі до них приєдналися деякі пополанські родини, як, наприклад, Перуцці, Аччаюолі, Антеллезі та Буонаккорсі: зав’язлі в боргах і не маючи вже свого добра для того, щоб розплатитися, вони розраховували тепер на чуже добро і на те, що, віддавши в неволю батьківщину, вони позбудуться неволі, якою погрожували їм претензії кредиторів. Усі ці вмовляння розпалили в честолюбному серці герцога спрагу влади та могутності. Щоб уславитись як суворий правдолюбець і заслужити так симпатії низів, він затіяв судове переслідування тих, хто керував Луккською війною, стратив месерів Джованні Медічі, Надо Ручеллаї та Гульєльмо Альтовіті, а багатьох інших засудив до вигнання або грошового штрафу.

XXXIV

Вироки ці дуже налякали всіх громадян середнього стану, а припали до душі тільки грандам і низам: першим – тому що в цьому вони вбачали помсту за всі образи, завдані їм пополанами, другим – тому що їм від природи властиво радіти всякому злу. Коли герцог проходив вулицями міста, його гучно славили за душевне благородство, і кожен публічно закликав його завжди розкривати злочини та карати за них. Зібрання Двадцяти щодня важило дедалі менше, а влада герцога та страх перед ним посилювались. Усі громадяни, прагнучи засвідчити свою прихильність до нього, зображували на фасадах своїх будинків його герб, тож тепер йому лише титулу бракувало, щоб вважатися правителем. Вважаючи, що може вже без побоювань домагатися чого завгодно, герцог дав зрозуміти членам Синьйорії, що переконаний у необхідності для блага держави дістати всю повноту влади і, оскільки все місто з цим згодне, сподівається, що й Синьорія не заперечуватиме. Хоча синьйори вже давно передбачали смерть держави, всі вони, почувши цю вимогу, відчули велике хвилювання і, попри ясне усвідомлення того, що їм загрожує небезпека, відповіли одностайною рішучою відмовою, щоб не зрадити батьківщині. Герцог, бажаючи постати в очах усіх особливо прихильним до віри та загального блага, обрав місцем свого перебування монастир братів-міноритів Санта Кроче. Вирішивши, що час уже здійснити підступний свій задум, він звелів читати всюди заклик до народу зібратися завтра перед ним на площі Санта Кроче. Заклик цей налякав Синьйорію ще більше, ніж попередні його дії, і вона об’єдналася з тими громадянами, яких вважала найбільш відданими батьківщині та свободі. Добре усвідомлюючи сили герцога, вони вирішили тільки умовляти його та спробувати, якщо опір уже неможливий, переконати його відмовитися від задуму або ж хоча б зробити його самовладдя не таким уже й суворим. І ось кілька членів Синьорії вирушили до герцога, і один із них звернувся до нього з такою промовою. «Ми прийшли до вас, синьйоре, насамперед за вашим викликом, а потім за указом вашим про всенародні збори, бо нам здається безсумнівним, що ви прагнете надзвичайними заходами домогтися того, чого ми не хотіли вам дати законним порядком. Ми аж ніяк не маємо наміру силою опиратися вашим задумам, ми тільки хочемо, щоб ви зрозуміли, яким важким буде для вас тягар, який ви збираєтеся на себе покласти, щоб ви завжди могли згадувати про наші поради та про ті, зовсім протилежні, які дають вам люди, стурбовані не вашою користю, а прагненням наситити свою злобу. Ви хочете перетворити на раба місто, яке завжди жило вільно, бо влада, яку ми колись вручали неаполітанським королям, означала співдружність, а не поневолення. Чи подумали ви про те, що означає для такого міста і як потужно звучить у ньому саме слово «свобода»? Слово, якого сила не здолає, час не зітре, жоден дар не заступить. Подумайте, синьйоре, які сили будуть потрібні, щоб тримати таке місто в рабстві. Тих, що ви отримаєте ззовні, буде недостатньо, а внутрішнім ви довіритися не зможете, бо нинішні ваші прихильники, що штовхають вас на цей крок, розправившись з вашою допомогою зі своими недругами, відразу ж шукатимуть способів знищити вас, аби залишитися в панівному становищі. Низи, яким ви зараз довіряєте, змінюються за найменшої зміни обставин, тож будь-якої миті все місто може перетворитися на вашого ворога, згубивши і себе, і вас. Ліків проти цієї біди немає, бо убезпечити своє панування можуть лише володарі, у котрих мало ворогів, яких легко знешкодити, пославши на смерть або у вигнання. Але коли ненависть оточує тебе зусібіч, не може бути безпеки, бо не знаєш, звідки загрожує удар, а, побоюючись усіх, не можна довіряти нікому. Намагаючись позбутися загрози, тільки посилюєш небезпеку, бо всі скривджені розпалюються ще більшою ворожнечею і ще лютіше готові мститися. Немає сумніву, що час не може угамувати спрагу свободи, бо як часто бували охоплені нею в багатьох містах жителі, що ніколи самі не відчули її смаку, але любили її з пам’яті, залишеної їхніми батьками, і, якщо їм вдавалося знову здобути свободу, вони захищали її з великим завзяттям, зневажаючи будь-яку небезпеку. А якби навіть цієї пам’яті не заповідали їм батьки, вона вічно живе в громадських будівлях, у місцях, де вершили справи посадовці, в усіх зовнішніх ознаках вільних установ, у всьому, що прагнуть на ділі пізнати всі громадяни. Що саме розраховуєте ви зробити, аби врівноважити солодкість вільного життя чи витравити з сердець громадян прагнення повернути нинішній лад? Ні, нічого такого не вдасться вам здійснити, навіть якби ви приєднали до цієї держави всю Тоскану і щодня поверталися до цього міста після перемоги над нашими ворогами, бо вся ця слава була б вашою, а не їхньою славою, і громадяни Флоренції придбали б не підданих, а товаришів по рабству, що ще глибше занурювало б їх у рабський стан. І навіть якби ви були людиною святого життя, доброзичливою в спілкуванні, праведним суддею – усього цього недостатньо було б, щоб вас полюбили. І якби ви вважали, що цього досить, то впали б в оману, бо будь-який ланцюг тяжкий для того, хто жив вільно, і будь-які закови стискають його. До того ж правління насильницьке несумісне з добрим правителем, і неминуче трапиться, що вони або уподібняться один до одного, або одне знищить інше. Тому у вас є лише один вибір: або правити цим містом, застосовуючи найбільш крайні засоби насильства, для чого доволі часто недостатньо буває фортець, збройної варти, зовнішніх союзників, або задовольнятися тією владою, якою ми вас наділили, до чого ми вас і закликаємо, нагадуючи вам, що єдина міцна влада – та, яку люди визнають за своєю доброю волею. Не прагніть в осліпленні честолюбством становища, в якому не зможете міцно утвердитись і з якого вам не можна буде піднятися вище і де, отже, ви приречені на падіння на превелике ваше і наше нещастя».

XXXV

Промова ця аніскільки не зворушила жорстоку душу герцога. Він відповів, що аж ніяк не має наміру позбавляти місто свободи, а навпаки – повернути йому її, бо в рабстві живуть лише міста, розділені внутрішніми чварами, а де панує єднання, там і свобода. І якщо Флоренція під його владою звільниться від ярма партій, гри особистого честолюбства і приватних чвар, це не відніме у неї свободу, а поверне її. І не честолюбство змушує його взяти на себе цей тягар, а благання вельми багатьох громадян, і тому їм, синьорам, слід було б прийняти те, що влаштовує інших. Що небезпеками, пов’язаними з цією справою, він нехтує, бо лише негідна людина відмовляється від благих намірів зі страху перед злом і тільки боягуз ухиляється від славетної справи, якщо результат її сумнівний. І що він сподівається діяннями своїми незабаром переконати всіх, що йому замало довіряли та занадто його побоювалися. Синьйори, бачачи, що нічого вони не доб’ються, домовилися на завтрашній ранок скликати весь народ на площу перед палацом і з його згоди вручити герцогу верховну владу на один рік на тих самих умовах, на яких її вже вручали Карлу, герцогу Калабрійському. Восьмого вересня 1342 року герцог у супроводі месера Джованні делла Тоза, всіх своїх прихильників і багатьох інших громадян прибув на площу та разом із синьйорами піднявся на трибуну, як називають флорентійці сходи, що ведуть від площі до Палацу Синьйорії, звідки і було прочитано народу умови, встановлені між Синьйорією та герцогом. Коли дійшли до статті, за якою верховна влада вручалася йому на один рік, народ закричав: «Пожиттєво!» Коли месер Франческо Рустікеллі, один із членів Синьйорії, підвівся, щоб промовою своєю заспокоїти збуджений натовп, слова його перервано було ще більшим галасом; тож, за бажанням народу, герцога обрали володарем Флоренції не на рік, а довічно. Натовп підхопив його, підняв і урочисто поніс по площі, вигукуючи його ім’я. За звичаєм глава палацової охорони під час відсутності членів Синьйорії мав замкнутися в палаці: тоді посаду цю обіймав Ріньєрі ді Джотто. Підкуплений друзями герцога, він упустив його до палацу без опору, а перелякані та зганьблені синьйори розійшлися по домівках. Палац розграбувала герцогська челядь, прапор народу було розірвано, а на фасаді палацу прикріпили герб герцога. Усі ці події викликали безмежну скорботу і зневіру доброчесних громадян і велику радість тих, хто брав участь у них з невігластва чи зловмисності.

XXXVI

Наділений верховною владою, герцог, щоб позбавити будь-якої влади людей, які були завжди захисниками свободи, заборонив членам Синьйорії збиратися в палаці й надав їм один приватний будинок; він відібрав прапори у гонфалоньєрів компаній, які очолювали народні збройні загони, скасував Постанови справедливості, спрямовані проти грандів, звільнив ув’язнених, повернув до Флоренції родини Барді й Фрескобальді та всім заборонив носити зброю. Щоб краще захищатися від внутрішніх ворогів, він замирився із зовнішніми, причому вельми задовольнив жителів Ареццо та всіх інших супротивників; уклав мир із Пізою, хоча був покликаний як синьйор для ведення з нею війни; анулював зобов’язання, видані купцям, позичив республіці гроші для луккської війни; збільшив колишні податки та встановив нові; позбавив Синьйорію всякої влади. Управителями у нього були месер Бальоне з Перуджі та месер Гульєльмо з Ассізі, які разом із месером Череттьері Вісдоміні й були його радниками. Він дошкуляв громадянам тяжкими поборами, суд вершив несправедливо, а строгість моралі та людяність, які він на себе напускав, обернулися гординею та жорстокістю. Отже, багатьом громадянам із грандів і зі знатних пополанів постійно загрожували грошові штрафи, смерть і всілякі інші способи пригнічення. А щоб поза містом його правління було не краще, ніж у місті, він призначив для флорентійської территорії за межами столиці шістьох управителів, які гнобили та грабували сільських жителів. Гранди були у нього на підозрі, попри те, що вони ж його підтримували і він багатьох із них повернув на батьківщину. Він не міг уявити собі, щоб благородні душі, які часто можна зустріти серед нобілітету, почувалися задоволеними під його пануванням. Тому він загравав із низами, розраховуючи на те, що з їх допомогою і за підтримки чужоземної зброї зможе зберегти тиранію. Коли настав травень, який у народі зазвичай відзначають святами, він наказав утворити з низів і з бідного народу збройні загони, яким дав гучні назви, роздав прапори та гроші. З них одні урочисто ходили містом, а інші вітали їх із великою пишнотою. Усюди поширилася чутка про піднесення герцога, і до нього почали прибувати французи, а він роздавав їм посади як людям, котрим міг цілком довіритися. Тож незабаром Флоренція не тільки підпала під владу французів, а й стала навіть переймати їхні звичаї та вбрання, бо і чоловіки й жінки наслідували їх без усякого сорому, забувши про вітчизняні звичаї. Але найбільше обурювали в ньому і його прибічниках насильства, які вони, не червоніючи, дозволяли собі стосовно жінок. Так і жили громадяни Флоренції, обурено дивлячись на те, як занепадає велич їх держави, як перекручуються всі встановлення, як знищується законність, псуються звичаї, зневажається всяка пристойність. Ті, хто ніколи не спостерігав зовнішньої пишності монархічної влади, не могли без жалю бачити, як містом урочисто роз’їжджає герцог, оточений кінним і пішим почтом. І для того, щоб іще ясніше усвідомлювати свою ганьбу, були вони змушені висловлювати повагу тому, кого смертельно ненавиділи. До цього ще додавався страх, що викликається частими стратами і безперервними поборами, які терзали та розоряли місто. Обурення і страх громадян були добре відомі герцогу, і сам він теж боявся, але все ж таки удавав, ніби вважає, що всі його люблять. І от сталося, що Маттео Мороццо, чи то для того, щоб заслужити його милість, чи то щоб усунути від себе смерть, доніс йому про змову, що учиняли проти нього родина Медічі та ще дехто з громадян. Однак герцог не тільки не почав слідства у цій справі, а й з ганьбою стратив донощика. Цей вчинок відняв у всіх, хто готовий був інформувати його про небезпеку, всяке бажання робити це і віддав його в руки тих, хто жадав його загибелі. За те, що Бертоне Чіні відкрито обурювався його поборами, він велів відрізати йому язика з таким мучительством, що Бертоне помер. Гнів народу та ненависть до герцога через це ще посилилися, бо флорентійці, які звикли і робити, і говорити абсолютно вільно все, що хотіли, не могли знести, щоб їм затикали рот. Обурення та ненависть дійшли до того, що не тільки флорентійці, які не вміють ні зберігати свободу, ні зносити рабства, а й навіть найбільш принижений народ запалав би прагненням повернути вільне життя. І ось безліч громадян усіх станів замислили або віддати своє життя, або знову стати вільними. Громадяни трьох родів – нобілі, пополани та ремісники – вчинили три змови. Крім спільних причин для ненависті до герцога, у них усіх були й свої особливі причини: гранди обурені були тим, що управління державою їм так і не дісталося, пополани – тим, що вони його позбулись, а ремісники – втратою заробітків. Архієпископом Флоренції був месер Аньоло Аччаюолі, який спочатку прославляв у проповідях своїх діяння герцога і вельми допоміг йому завоювати прихильність народу. Але коли він побачив герцога повновладним правителем і пізнав усе його тиранство, то вважав, що той обдурив надії батьківщини, і, щоб спокутувати свою провину, вирішив, що рука, яка завдала рани, має і вилікувати її. Тому він став главою пер- шої і найсильнішої змови, у якій брали участь також Бар- ді, Россі, Фрескобальді, Скалі, Альтовіті, Магалотті, Строцці та Манчині. Ватажками другого були месери Манно та Корсо Донаті, а з ними заодно – Пацці, Кавіччулі, Черкі й Альбіцці. Третю очолив Антоніо Адімарі, і в ній брали участь Медічі, Бордоні, Ручеллаї й Альдобрандіні. Ці думали спершу вбити герцога в будинку Альбіцці, куди, як вони вважали, він прийде в день Святого Іоанна дивитися на кінні перегони. Однак він туди не прийшов, і задум цей не вдався. З’явилась у них думка напасти на нього під час прогулянки його містом, але це було дуже важко, бо герцог виїжджав завжди добре озброєний і супроводжуваний сильним конвоєм та до того ж завжди вирушав у різні місця, тож невідомо було, де його підстерігати. Обговорювали і питання про вбивство герцога в Раді, але там навіть після його загибелі вони опинилися б у руках його охорони. Поки змовники виробляли всі ці плани, Антоніо Адімарі відкрив їхні задуми декому зі своїх друзів у Сієні, щоб дістати від них допомогу, назвавши їм деяких змовників і переконуючи, що все місто готове до боротьби за свободу. Один із сієнців, своєю чергою, повідомив про це месеру Франческо Брунеллескі, не для того щоб донести, а тому, що він вважав його учасником змови. Натомість месер Франческо, чи то боячись за себе, чи то з ненависті до деяких змовників, відкрив усе герцогу, який звелів схопити Паголо дель Мадзека і Сімоне да Монтерапполі. Ті розповіли йому, хто змовники і скільки їх, герцог вжахнувся, і йому порадили не заарештовувати їх, а тільки викликати на допит, бо, якщо вони сховаються, вигнання позбавить його від них без зайвого шуму. Герцог тоді викликав Антоніо Адімарі, який, покладаючись на спільників, прибув до герцога, і його було заарештовано. Месер Франческо Брунеллескі та месер Угуччоне Буондельмонті порадили герцогу прочесати збройними загонами всю країну і всіх захоплених убивати, але цю пораду він відхилив, вважаючи, що проти такої кількості ворогів війська у нього недостатньо, й ухвалив інше рішення, котре, якби його вдалося здійснити, врятувало б його від ворогів і зміцнило його владу. Герцог мав звичай викликати до себе громадян за своїм вибором, щоб радитися з ними у справах міста, тож він склав список із трьохсот громадян і послав до них посильних з викликом нібито на раду: намір його полягав у тому, щоб, зібравши їх у себе, вбити або кинути до в’язниці й таким робом позбутись їх. Але арешт Антоніо Адімарі і наказ про збір військ, що неможливо було зберегти в таємниці, насторожили громадян, особливо ж змовників, і найсміливіші відмовились коритися виклику. А оскільки всі вони ознайомилися зі списком, то й дізналися про своїх однодумців і підтримали одне в одному мужню рішучість краще померти зі зброєю в руках, ніж дозволити, щоб їх погнали на бойню, ніби худобу. Тож дуже скоро всі три групи змовників відкрились одна одній і вирішили наступного дня, 26 липня 1343 року, вчинити на Старому ринку заворушення, а потім взятися до зброї та закликати народ до боротьби за свободу.

XXXVII

Наступного дня при полуденному дзвоні змовники, згідно з наказом, взялися до зброї, весь народ під вигуки «Свобода!» озброївся, і кожен зайняв своє місце у себе в кварталі під прапорами народних загонів, які потай підготували змовники. Усі глави родин нобілів і пополанів зібрались і дали присягу захищати одне одного, а герцога вбити. До них не приєдналися лише Буондельмонті й Кавальканті та ще ті чотири родини пополанів, які сприяли приходу герцога до влади: ці, об’єднавшись із м’ясниками та іншими з низів, збіглися зі зброєю на площу і стали на його захист. Щойно почався заколот, герцог зачинився в палаці, а його прихильники, розміщені в різних кінцях міста, скочили на коней і кинулися на площу, але по дорозі їх перехоплювали й убивали. Однак близько трьохсот вершників зуміли все ж таки прорватися на площу. Герцог вагався, битися йому з ворогами на площі чи оборонятися в палаці. Але Медічі, Кавіччулі, Ручеллаї та інші родини, що найбільше постраждали від герцога, зі свого боку побоювалися, що коли він здасться на площі, багато хто з тих, хто зараз повстав, знову перетворяться на його прихильників, і, щоб не дати йому можливості зробити вилазку та збільшити свої сили, вони об’єдналися й увірвались на площу. Коли вони з’явилися, люди з пополанських родин, які стали на бік герцога, бачачи, що на них нападають, а доля герцогу зраджує, теж змінили свої почуття та приєдналися до співгромадян, окрім месера Угуччоне Буондельмонті, який увійшов до палацу, і месера Джанноццо Кавальканті, який із частиною своїх прихильників відступив до Нового ринку. Там він виліз на лаву і почав закликати тих, що йшли зі зброєю на площу, стати на захист герцога, причому всіляко залякував людей, перебільшуючи сили герцога та погрожуючи їм смертю, якщо вони наполягатимуть на своєму намірі повстати проти правителя. Бачачи, що ніхто за ним не йде, але й не намагається з ним розправитися за його зухвалість і що він тільки даремно витрачає сили, він вирішив не гратися більше з долею та замкнувся у себе вдома.

Сутичка на площі між народом і людьми герцога перетворилася на справжню битву, і, хоча останнім за стінами палацу захищатися було легше, вони зазнали поразки: одні з них здалися на милість переможця, інші сховалися в палаці. Поки на площі билися, Корсо й Амеріго Донаті з частиною озброєного народу вдерлися до в’язниці Стінке, спалили документи подеста і державного казначейства, розгромили будинки управителів і перебили всіх прислужників герцога, які трапились їм під руку. Герцог, бачачи, що площа в руках його ворогів, усе місто на їхньому боці, а на допомогу надії немає, спробував повернути собі симпатії народу якимись великодушними діяннями. Він велів привести до себе в’язнів, із ласкавими словами повернув їм свободу та посвятив у рицарі Антоніо Адімарі, хоча той зовсім цього не бажав. Він велів також зняти свій герб, що красувався над палацом, і замінити його гербом флорентійського народу. Але всі ці вчинки, запізнілі й недоречні, бо вони були вирвані силою та даровані з нехіттю, мало йому допомогли. Сповнений досади, він залишавсь обложеним у себе в палаці й усвідомив нарешті, що, жадаючи забагато, втратив усе і що за кілька днів доведеться йому прийняти смерть або від голоду, або від меча. Щоб відновити лад у державі, громадяни зібралися в Сан Репараті та обрали чотирнадцять осіб серед себе – половину з грандів, половину з пополанів, – яких разом із єпископом наділили всіма повноваженнями для відновлення Флорентійської держави. Вибрали також шістьох людей для виконання функцій подеста, поки їх не зможе змінити той, кого знову призначать.

До Флоренції прибули безліч озброєних людей на допомогу народу, і серед них сієнці на чолі з шістьма посланниками, людьми, вельми шанованими у себе на батьківщині. Вони намагалися стати посередниками між народом і герцогом; проте народ не захотів і чути про будь-які перемовини, поки йому не видадуть на суд і розправу месера Гульєльмо з Ассізі та його сина, а такоже месера Черреттьєрі Вісдоміні. Герцог на це не погоджувався, але тут йому стали погрожувати інші обложені разом із ним у палаці, і він змушений був поступитися силі. Без сумніву, лють у серцях людей значно гостріша та рани значно глибші, коли триває боротьба за відновлення свободи, ніж коли її захищають. Месер Гульєльмо і син його потрапили до рук незліченних ворогів, а син цей був майже хлопчик, іще не досяг вісімнадцяти років. І все ж ні молодість його, ні невинність, ні краса не могли врятувати його від люті натовпу. Ті, кому не вдалося нанести удар батькові та сину, поки вони були ще живі, шматували їхні трупи і, не задовольняючись ударами мечів, рвали їхні тіла пальцями. А щоб наситити помстою всі свої почуття, вони, насолодившись їхніми криками, їхніми ранами, що впивалися в їхню плоть, захотіли і на смак спробувати її, щоб помста втамувала не тільки почуття, а й нутро. Шаленство це виявилося настільки ж згубним для Гульєльмо з Ассізі із сином, як і рятівним для месера Черретьєрі. Натовп, утамувавши свою жорстокість цими двома жертвами, про нього забув. Його ніхто не вимагав привести, він і залишився в палаці, а вночі деякі з друзів і родичів непомітно вивели його звідти.

Коли натовп наситив лють свою пролитою кров’ю, укладено було угоду, за якою герцогу надавалося право вийти з Флоренції з усім майном і своїми людьми за умови відмови від влади над нею, і цю угоду він ратифікує вже поза її межами, у Казентіно. Уклавши цю угоду, він 6 серпня виїхав із Флоренції в супроводі безлічі громадян і, прибувши до Казентіно, підтвердив своє зречення, хоча і згнітивши серце. Він не дотримав би слова, якби граф Сімоне не пригрозив, що пошле його назад до Флоренції. Був цей герцог, як видно з його правління, жадібний, жорстокий і зарозумілий. Прагнув він не блага для народу, а поневолення його, і тому хотів викликати страх, а не любов. Зовнішність його була не менш огидна, ніж поведінка: був він малий на зріст, чорнявий, із довгою, але ріденькою бородою, тож хоч із якого боку на нього дивитися, він заслуговував тільки на ненависть. Так от за десять місяців через злостивість своєї вдачі позбувся він верховної влади, яку захопив за шкідливими порадами своїх прихильників.