Читать книгу Історія Флоренції. Державець - Никколо Макиавелли - Страница 5

І

Народи, що живуть північніше від Рейну та Дунаю, на землях плодючих і зі здоровим кліматом, часто розмножуються так швидко, що надлишковому населенню доводиться покидати рідні місця і шукати собі нові прихистки. Коли якийсь такий край хоче позбутися надмірної кількості людей, усі його мешканці поділяються на три групи так, щоб кожна складалася з однакової кількості шляхетних і нешляхетних, заможних і бідних. Потім частина, на яку випаде жереб, вирушає шукати щасливої долі в інших місцях, а дві інші, позбувшись надлишкового населення, і далі користуються спадком своїх предків. Саме ці люди й зруйнували Римську імперію, у чому допомогли самі ж імператори, котрі покинули Рим, свою давню столицю, і перебрались до Константинополя, послабивши західну частину імперії: тепер вони приділяли їй менше уваги і, відповідно, віддали її на розграбування як своїм підлеглим, так і ворогам. І воістину: для того щоб зруйнувати таку величну імперію, що стояла на крові стількох звитяжних людей, потрібна була чимала ницість правителів, чимале віроломство підлеглих, чималі сила й завзяття зовнішніх загарбників; отже, згубив її не один якийсь народ, а об’єднані сили кількох народів. Першими вийшли з цих північних країн проти імперії після кімврів, переможених Марієм, римським громадянином, вестготи – ім’я це і їхньою мовою, і нашою означає «готи західні». Після низки сутичок уздовж кордонів імперії вони з дозволу імператора на тривалий час оселилися на Дунаї й, хоч із різних причин і в різний час, здійснювали набіги на римські провінції, їх усе ж таки постійно стримувала міць імператорської влади. Останнім, хто здобув над ними славетну перемогу, був Теодосій: він настільки підпорядкував їх собі, що вони не захотіли обирати собі короля, але, цілком задоволені здійсненими ним пожалуваннями, жили під його владою і билися під його знаменами. Коли ж Теодосій помер, його сини Аркадій і Гонорій успадкували батькову державу, не успадкувавши, однак, його звитяги і щасливої долі, а зі зміною правителя змінилися й часи. Теодосій поставив на чолі кожної з трьох частин імперії трьох управителів – на Сході Руфіна, на Заході Стиліхона, а в Африці Гільдона. Після смерті правителя всі троє замислили не просто управляти своїми володіннями, а домогтися в них цілковитої самостійності. Гільдон і Руфін загинули, ледь почавши втілювати свій задум, а Стиліхон зумів приховати свої наміри: з одного боку, він намагався здобути довіру нових імператорів, а з другого – внести такий розлад в управління краєм, щоб потім було легше заволодіти ним. Для того щоб налаштувати вестготів проти імператорів, він порадив припинити давати їм встановлену платню. А оскільки цих ворогів, здавалося йому, не досить для того, щоб викликати в імперії розлад, він заходився підбурювати бургундів, франків, вандалів і аланів (також північні народи, що вирушили завойовувати нові землі) до нападу на римські провінції. Втративши данину, що їм належала, і прагнучи сильніше помститися за кривду, вестготи обрали своїм королем Аларіха, напали на імперію і після цілої низки подій вдерлися в Італію, де захопили й розграбували Рим. Переможний Аларіх помер, а його спадкоємець Атаульф узяв собі за дружину Плацидію, сестру імператорів, і, маючи таку рідню, погодився допомогти Галлії та Іспанії, які з вищенаведеної причини зазнали нападу з боку вандалів, бургундів, аланів і франків. Урешті-решт вандали, що захопили ту частину Іспанії, яка звалася Бетикою, не в змозі відбити нападу вестготів, були покликані правителем Африки Боніфацієм захопити цю провінцію, охоче погодились, а Боніфацій був задоволений цією підтримкою, бо, повставши проти імператора, він побоювався розплати за свою зраду. Так під проводом свого короля Гензеріха вандали оселилися в Африці. На той час імператором став син Теодосія Аркадій. Він так мало опікувався справами Заходу, що всі ці зарейнські народи вирішили затвердитися на захоплених землях.

ІІ

Отже, вандали стали господарювати в Африці, алани й вестготи в Іспанії, а франки і бургунди не тільки захопили Галлію, а й дали своє ім’я захопленим краям, які стали називатися Францією і Бургундією. Усі ці успіхи підштовхнули й інші народи втрутитися в поділ імперії. Гуни, теж кочова народність, захопили Паннонію, провінцію по той бік Дунаю, яка, прибравши тепер ім’я цих гунів, дістала назву Хунгарії. До цих лих додалося ще одне: імператор, якого тіснили зусібіч, намагався зменшити кількість своїх ворогів і заходився укладати угоди то з франками, то з вандалами, а це лише посилювало владу і вплив варварів та послаблювало імперію.

Острів Британія, що нині зветься Англією, теж не уник лиха. Налякані варварами, що захопили Францію, не бачачи захисту з боку імператора, брити покликали на допомогу англів, одне з германських племен. Англи, під проводом свого короля Вортігерна, охоче відгукнулись і спершу захищали бритів, а потім вигнали їх із острова, затвердилися там, і почав він називатися Англією. Та первісні мешканці цієї країни, втративши батьківщину, змушені були розбишакувати і, хоч і не змогли захистити власного краю, вирішили заволодіти чужим. Зі своїми сім’ями перепливли вони море, захопили прилеглі до нього землі та назвали їх Бретанню.

ІІІ

Гуни, що захопили, як ми вже казали, Паннонію, з’єдналися з іншими народами – гепідами, герулами, турингами й остготами (так називаються їхньою мовою готи східні) і вирушили на пошуки нових земель. Захопити Францію їм не вдалось, оскільки її обороняли інші варвари, тому вони вдерлися до Італії під проводом свого короля Аттіли, який незадовго перед тим убив свого брата Бледу, щоб не ділити з ним владу. Це зробило його всемогутнім, а Андаріх, король гепідів, і Веламир, король остготів, почали сплачувати йому данину. Вдершись до Італії, Аттіла взяв у облогу Аквілею. Хоча ніщо йому не перешкоджало, облога тривала два роки, і протягом цього часу він спустошив усю прилеглу місцевість і розпорошив усіх її мешканців. Звідси, як ми ще будемо говорити, почалася Венеція. Захопивши і зруйнувавши Аквілею та багато інших міст, він рушив на Рим, але від розгрому його утримався після умовлянь папи, якого він став так шанувати, що навіть пішов із Італії в Австрію, де й помер. Після його смерті Веламир, король остготів, і ватажки інших народів повстали проти його синів, Генріха й Уріха, і одного вбили, а другого змусили забратися разом із його гунами за Дунай, на батьківщину. Остготи й гепіди осіли в Паннонії, а герули й туринги – на протилежному березі Дунаю. Коли Аттіла пішов із Італії, західний імператор Валентиніан вирішив відновити країну, а, щоб легше було охороняти її від варварів, переніс столицю з Рима в Равенну. Через лиха, що спіткали Західну імперію, імператор, який перебував у Константинополі, часто передавав владу на Заході іншим особам, вважаючи її справою дорогою та небезпечною. Часто, також без його волі, римляни, покинуті напризволяще, самі обирали собі імператора, а то й який-небудь узурпатор захоплював владу в імперії. Так, приміром, після смерті Валентиніана престол певний час посідав Максим, римлянин, який змусив Євдокію, дружину покійного імператора, взяти тепер із ним шлюб. Та походила з імператорського роду, і шлюб із простим громадянином вважала для себе ганьбою. Палко прагнучи помсти, вона таємно покликала до Італії Гензеріха, короля вандалів і правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко і вигідно буде заволодіти Римом. Вандал, жадаючи здобичі, з’явився, побачив, що Рим залишено напризволяще, розграбував його і залишався там два тижні. Потім він загарбав і спустошив інші італійські землі, після чого військо його з величезною здобиччю вирушило назад до Африки. Коли Максим помер, римляни, повернувшись до свого міста, оголосили імператором римського громадянина Авіта. Потім сталося ще дуже багато різних подій, змінилося багато імператорів і нарешті константинопольський престол дістався Зенону, а римський – Оресту і сину його Августулові, що захопили владу хитрістю. Поки вони збиралися силою втримувати її, герули й туринги, що осіли, як я сказав, після смерті Аттіли на березі Дунаю, об’єдналися під орудою свого полководця Одоакра і вдерлися до Італії. Покинуті ними місця відразу ж захопили лангобарди, також північний народ, під проводом їхнього короля Кодога, і, про що буде сказано свого часу, стали останнім лихом Італії. Одоакр, вдершись до Італії, переміг і вбив Ореста неподалік Павії, а Августул утік. Після перемоги Одоакр узяв титул не імператора, а короля римського, щоб у Римі змінилася не тільки влада, а й сама назва її. Він був першим із вождів народів, що кочували тоді римським світом, який вирішив утвердитися в Італії. Всі інші, чи то зі страху, що їм не утриматися в Римі, оскільки східний імператор легко міг допомогти Одоакру, чи то з якоїсь іншої потаємної причини, завжди лише грабували його, а оселялися в якій-небудь іншій країні.

IV

У ті часи Римська імперія підкорялась кільком державцям: Зенон, що царював у Константинополі, правив усією Східною імперією; остготи володіли Мезією і Паннонією; вестготи, свеви й алани – Гасконню та Іспанією; вандали – Африкою; франки й бургунди – Францією; герули і туринги – Італією. Королем остготів став на той час Теодоріх, небіж Веламира. Пов’язаний дружбою із Зеноном, імператором Сходу, він написав йому, що його остготи, які переважають звитягою всі інші народи, мають значно менше і вважають це несправедливим; що він уже не в змозі утримувати їх у межах Паннонії, і, отже, бачачи, що доведеться дозволити їм узяти зброю та шукати нових земель, вирішив повідомити про це імператора, щоб той запобіг їхнім намірам, поступившись якимись землями, де життя для них було б і більш достойним, і легшим.

І от Зенон, зокрема зі страху перед остготами, почасти бажаючи вигнати Одоакра з Італії, надав Теодоріху право піти проти Одоакра і заволодіти Італією. Той негайно виступив із Паннонії, залишивши там дружніх до нього гепідів, удерся в Італію, вбив Одоакра і його сина, взяв за його прикладом титул короля Італії та місцем свого перебування обрав Равенну, з причин, які змусили ще Валентиніана вчинити так само. І у військових, і в мирних справах Теодоріх показав себе людиною найвидатнішою: у битвах він постійно перемагав, у мирний час осипав благодіяннями свої міста й народи. Він розселив остготів на завойованих землях, залишивши їм їхніх вождів, аби ті керували ними в походах і мирному житті. Він розбудував Равенну, відновив зруйноване в Римі й повернув римлянам усі їхні привілеї за винятком військових. Усіх варварських королів, що поділили між собою володіння Римської імперії, він тримав у їхніх кордонах – самою тільки силою свого авторитету, не застосовуючи зброї. Між північним берегом Адріатики й Альпами він збудував земляні вали й замки, щоб легше було протистояти вторгненням в Італію нових варварських орд. І якби численні заслуги не були на кінець життя затьмарені жорстокістю щодо тих, кого він підозрював у заколотах проти своєї влади, наприклад, убивством Сіммаха і Боеція, людей святого життя, пам’ять його була б гідна найвищого пошанування. Його хоробрість і великодушність не тільки Рим та Італію, а й інші краї західної імперії позбавили безперервних ударів, що їх завдавали постійними набігами варвари, підняли їх, повернули їм досить стерпне існування.

V

І справді, якщо Італію та інші провінції, що стали жертвами варварів, які розбушувались, спіткали жорстокі лиха, то сталося це переважно за час від Аркадія і Гонорія до Теодоріха. Якщо поміркувати про те, скільки збитків завдає будь-якій республіці або королівству зміна правителя або основ управління, навіть коли вони спричинені не зовнішніми потрясіннями, а хоча б лише внутрішніми чварами, якщо мати на увазі, що такі нехай і незначні зміни можуть знищити навіть наймогутнішу республіку або королівство, – легко можна уявити собі, яких страждань довелося зазнати Італії та іншим римським провінціям, де змінювалися не тільки державці й уряди, а й закони, звичаї, власне спосіб життя, релігія, мова, одяг, імена. Адже навіть не всіх цих лих, а кожного зокрема досить, аби вжахнути уяву найсильнішої духом людини. Що ж відбувається, коли випадає їх бачити й зазнавати! Усе це призводило і до руйнування, і до виникнення й зростання багатьох міст. Зруйновано було Аквілею, Луни, К’юзі, Пополонію, Ф’єзоле та багато інших. Заново виникли Венеція, Сієна, Феррара, Аквіла та інші поселення і замки, які я задля стислості викладу не перераховуватиму. Із невеликих перетворилися на великі Флоренція, Генуя, Піза, Мілан, Неаполь і Болонья. До цього слід додати зруйнування та відновлення Рима й інших міст, які то занепадали, то відроджувалися. Із усіх цих руйнувань, із пришестя нових народів виникають нові мови, як видно з тих, котрими заговорили у Франції, Іспанії, Італії: злиття рідних мов варварських племен з мовами Давнього Риму породило нові манери висловлюватись. Окрім того, змінилися найменування не лише країв, а й озер, річок, морів і людей. Бо Франція, Італія, Іспанія мають тепер багато нових імен, що дуже відрізняються від колишніх: так, наприклад, По, Гарда, острови Архіпелагу, щоб не згадувати багатьох інших, мають тепер інші назви, що являють собою дуже сильні викривлення старих. Людей тепер називають не Цезар чи Помпей, а П’єтро, Джованні й Матео. Та з усіх цих змін найважливішою була зміна релігії, бо дивам нової віри протистояла звичка до старої й від їхнього зіткнення виникали серед людей колотнеча та згубний розбрат. Якби релігія християнська являла собою єдність, то й негараздів було б менше; та ворожнеча між церквами грецькою, римською, равеннською, а також між сектами єретиків і католиками багато чим засмучували світ. Свідчення тому – Африка, що постраждала значно більше від прихильності вандалів до аріанської єресі, ніж від їхньої вродженої жадібності й лютості. Люди, живучи серед стількох лих, у погляді своєму видавали смертну тугу своїх душ, бо, окрім усіх страждань, яких їм доводилося зазнавати, дуже й дуже багато з них не мали змоги звернутися по допомогу Божу, надією на яку живуть усі нещасні: адже більшість їх не знали добре, до якого бога звертатись, і тому без ніякого захисту й надії гинули в убозтві.

VI

Ось чому Теодоріх справедливо заслуговує на похвалу – адже він перший поклав край безлічі напастей. За тридцять вісім років свого панування в Італії він так звеличив її, що зникли навіть сліди воєн і розбрату.

Та після смерті Теодоріха влада перейшла до Аталаріха, сина його дочки Амаласунти, і невдовзі не вдоволена ще зла доля знову занурила країну в ті самі лиха. Бо Аталаріх помер незабаром після свого діда, престол перейшов до його матері, а з нею зрадницьки вчинив Теодат, якого вона наблизила до себе, щоб мати в його особі помічника з управління державою. Він вбив її, заволодів королівським троном, та остготи зненавиділи його за цей злочин. Тоді імператор Юстиніан мав сподівання на вигнання їх із Італії. Очолити цю справу він доручив Велізарію, який щойно вигнав вандалів із Африки й повернув цю провінцію імперії. Велізарій завоював Сицилію та, перебравшись звідти в Італію, захопив Неаполь і Рим. Тоді готи вбили свого короля Теодата, вважаючи його відповідальним за лихо, і обрали на його місце Вітігеса, якого після кількох незначних сутичок Велізарій узяв у облогу в Равенні й захопив у полон. Та не встиг Велізарій завершити розгром, як Юстиніан відкликав його, а замість нього призначив Іоанна й Віталія, які аж ніяк не мали його звитяги та благородства. Готи збадьорились і обрали королем Гільдобальда, правителя Верони, однак його невдовзі було вбито, і королівська влада дісталася Тотілі, який розбив військо імператора, захопив Тоскану і Неаполь, тож імператорським полководцям лишилася тільки остання з держав, відвойованих Велізарієм. Тоді імператор, вважаючи за необхідне повернути Велізарія до Італії, з’явився туди з військом, проте погано озброєним; отже, цей полководець не лише не здобув нової слави, а й втратив ту, яку мав. Справді, поки Велізарій зі своїм військом перебував іще в Остії, Тотіла в нього на очах захопив Рим і, розуміючи, що йому не вдасться ні втримати місто, ні безпечно відступити, значною мірою зруйнував його, вигнав усіх мешканців, захопив із собою сенаторів і, не думаючи про супротивника, повів своє військо в Калабрію, назустріч тим загонам, які прибували з Греції на допомогу Велізарію. Останній, бачачи, що Рим покинуто напризволяще, замислив справу вельми гідну: він захопив руїни Рима, відновив якнайшвидше його мури і знову покликав під їхній захист колишніх мешканців. Однак у шляхетній цій справі йому не пощастило. Юстиніана в той час тіснили парфяни, він знову відкликав Велізарія, який, підкоряючись наказу свого повелителя, залишив Італію на милість Тотіли, котрий знову захопив Рим. Цього разу Тотіла, однак, не обійшовся з ним так жорстоко, як раніше: навпаки, дослухавшись до вмовлянь святого Бенедикта, якого дуже тоді поважали за його святість, він навіть вирішив відбудувати вічне місто.

Тим часом Юстиніан уклав з парфянами мир і вже замислив був послати нове військо на звільнення Італії, як йому перешкодили слов’яни, нові племена, що прийшли з півночі, переправились через Дунай і напали на Ілірію й Фракію, тож Тотілі вдалося захопити майже всю Італію. Нарешті Юстиніан здолав слов’ян і послав до Італії військо під командуванням євнуха Нарсеса, полководця вельми обдарованого, який, висадившись в Італії, розгромив і вбив Тотілу. Залишки готів, що розпорошилися після поразки, замкнулись у Павії та оголосили королем Тею. Переможець Нарсес захопив Рим і врешті-решт, у битві під Ночерою, розгромив Тею і вбив його. Після цієї перемоги в Італії вже не чули про готів, які панували тут сімдесят років, від Теодоріха до Теї.

VII

Та не встигла Італія позбутися влади готів, як Юстиніан помер, а його син і спадкоємець Юстин, намовлений дружиною своєю Софією, відкликав Нарсеса і замість нього послав до Італії Лонгина. Той за прикладом своїх попередників місцем свого перебування обрав Равенну, а крім того, встановив в Італії новий лад: не призначаючи, як це робили готи, провінційних правителів, він кожному місту, кожній більш-менш значущій місцевості дав окремих начальників, названих герцогами. За такого устрою Рим не мав ніяких привілеїв. Досі лишалися хоча б назви консулів і сенату, тепер їх було скасовано, і Римом правив герцог, якого щороку призначали з Равенни, тож Рим став просто Римським герцогством. Равеннський намісник імператора, що правив усією Італією, дістав назву екзарха. Такий поділ прискорив і остаточну загибель Італії, і її захоплення лангобардами.

VIІІ

Нарсес був надзвичайно обурений тим, що імператор позбавив його влади над провінцією, здобутою його звитягою і кров’ю. До того ж і Софія не вдовольнилася самим тільки приниженням – позбавленням влади, – а додала до цього глузливі слова: вона, мовляв, змусить його прясти, як інших євнухів. І от розлютований Нарсес підмовив Альбоїна, короля лангобардів, що правив тоді в Паннонії, захопити Італію. Як було вже сказано, лангобарди захопили землі вздовж Дунаю, залишені герулами й турингами, коли їх повів на Італію їхній король Одоакр. Там вони і перебували, поки королем у них не став Альбоїн, чоловік лютий і надзвичайно сміливий. Під його проводом вони перейшли Дунай, напали на Гунимунда, короля гепідів, що володів Паннонією, і розгромили його. Серед захоплених ними полонених була дочка короля Розамунда. Альбоїн узяв її за дружину і став володарем Паннонії. І такий він був лютий, що звелів зробити з Гунимундового черепа чашу, і пив із неї на знак пам’яті про свою перемогу. Покликаний до Італії Нарсесом, із яким його пов’язувала дружба від часів готської війни, він віддав Паннонію гунам, що повернулись, як ми вже казали, після смерті Аттіли до себе на батьківщину. Потім він прибув до Італії, переконався, що вона роздроблена, й одним ударом заволодів Павією, Міланом, Вероною, усією Тосканою, а також більшою частиною Фламінії, що зветься нині Романьєю. Такі численні й швидкі успіхи, здавалося, передують захопленню всієї Італії. З радощів він улаштував у Вероні бенкет і, не без впливу винних випарів, наказав наповнити вином Гунимундів череп і піднести його Розамунді, що сиділа напроти нього. При цьому він промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’є разом зі своїм батьком. Слова ці були їй немов гострий ніж у серце, і Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахільд, юнак до люті хоробрий, закоханий в одну з її служниць, і змовилась із цією жінкою зробити так, щоб він провів ніч із нею, королевою, замість своєї коханки. Та вказала йому, куди він має прийти на побачення, і він ліг у темному покої з Розамундою, вважаючи, що обіймає її служницю. Після того як усе сталося, Розамунда зізналася йому й дала йому вибір: або він уб’є Альбоїна й заволодіє назавжди і престолом, і нею, або буде страчений Альбоїном як осквернитель королівського ложа. Алмахільд погодився вбити Альбоїна, та, здійснивши це вбивство, вони побачили, що влади їм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, які Альбоїна любили. Тому, захопивши із собою всі королівські скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийняті ним. Поки відбувались усі ці події, імператор Юстин помер, і спадкоємцем його став Тіберій, який так зав’яз у війні з парфянами, що не в змозі був надати хоч яку допомогу Італії. Лонгин вирішив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та її золота королем лангобардів і всієї Італії. Він розповів про свій задум Розамунді й умовив її вбити Алмахільда, а його, Лонгина, взяти за чоловіка. Вона погодилась і, коли Алмахільд після лазні захотів пити, піднесла йому заздалегідь приготований кубок із отруєним вином. Відпивши до половини кубка, він раптом відчув, як йому розриває нутрощі, зрозумів, у чому річ, і примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обоє вони сконали, і Лонгин утратив надію стати королем.

ІХ

Тим часом лангобарди зібрались у Павії, яка стала столицею їхнього королівства, і оголосили королем Клефа. Він заново відбудував Імолу, зруйновану Нарсесом, захопив Ріміні й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному поході помер. Клеф поводився не тільки з чужинцями, а й зі своїми лангобардами так жорстоко, що вони тепер відчували відразу до королівської влади й вирішили не ставити над собою королів, а обрати тридцятьох герцогів і доручити їм управління країною. Таке рішення стало причиною того, що лангобарди так ніколи й не захопили всієї Італії: їхня влада сягала не далі Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселіче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлі, Чезена почасти змогли тривалий час оборонятися від них, почасти так ніколи і не були ними захоплені. Відсутність королівської влади послабила готовність лангобардів до війни, коли ж вони знову почали обирати королів, то, раз скуштувавши волі, були вже не такі слухняні й більш схильні до внутрішнього розбрату. Через це спершу зменшились їхні успіхи, а потім вони взагалі втратили Італію. Завдяки тому, що лангобарди опинилися в такому становищі, римляни й Лонгин змогли укласти з ними угоду, згідно з якою воєнні дії припинялись і за кожною зі сторін зберігалося те, що вона мала. На той час політична влада римських пап значно посилилася. Перших спадкоємців святого Петра за святість життя і чудеса так шанували люди і так поширилося християнство завдяки їхньому прикладу, що й правителі змушені були приймати його, щоб припинити смуту, яка панувала в світі. Через те, що імператор, прийнявши християнську віру, переніс престол свій до Константинополя, імперія римська ще дужче занепала, але зате римська церква значно посилилася. Проте до вторгнення лангобардів уся Італія підкорялася імператорам або королям, і папи не мали тоді іншої влади, ніж та, яку давала їм загальна пошана до їхнього життя та вчення. В усьому іншому вони підкорялись імператорам і королям, які часом страчували їх, а часом доручали управління державою. Та найбільше сприяв посиленню їхнього впливу на італійські справи король готів Теодоріх, коли переніс свою столицю до Равенни. Рим залишився без короля, а римляни заради безпеки своєї змушені були дедалі частіше шукати захисту в папи. Все ж таки влада ця тоді ще не надто посилилася: Римська церква домоглася тільки одного – за нею, а не за равеннською залишилася перша роль. Але прихід лангобардів і роздроблення Італії зробили папу сміливішим: він опинився ніби главою Рима, константинопольський імператор і лангобарди виявляли до нього повагу, отже, за його посередництва римляни могли вести перемовини і з лангобардами, і з Лонгином не як піддані, а як рівні. Так папи лишалися друзями то візантійців, то лангобардів, і їхнє значення від цього лише зростало. Саме в цей час, за правління імператора Іраклія, почався занепад східної імперії. Слов’янські народи, про які ми вже згадували, знову напали на Ілірію та, захопивши її, дали їй і своє ім’я – Словенія. Інші ж частини цієї імперії зазнали нападу спочатку персів, потім арабів, що вийшли з Аравії під проводом Мухамеда, і, нарешті, турків. Імперія втратила Сирію, Африку, Єгипет, і, бачачи її безсилля, папа вже не міг звертатися до неї по допомогу. Однак міць лангобардів дедалі зростала, папі треба було шукати нових союзників, і він попросив підтримки у франків та їхніх королів. Отож, усі війни, які в той час варвари вели в Італії, були значною мірою спричинені римськими первосвященниками, і всі варвари, нападів яких вона зазнавала, були майже завжди ними й покликані. Так само поводяться вони й зараз, і саме через це Італія залишається роздробленою й безсилою. Ось чому, розповідаючи про події, що відбувалися відтоді й дотепер, ми вже говоритимемо не про занепад імперії, остаточно переможеної, а про посилення влади римських первосвященників та інших державців, які правили Італією до вторгнення Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спочатку застосовуючи лише силу церковних відлучень, потім відлучень і зброї водночас, разом із індульгенціями, стали грізними й благоговійно шанованими, а потім через негідне використання і того й іншого знаряддя силу першого звели нанівець, а щодо другого опинилися на милості тих, до кого зверталися по допомогу.

Х

Однак час повернутися до нашої оповіді. Коли на папський престол вступив Григорій III, а на лангобардський – король Айстульф, останній, порушивши укладені угоди, захопив Равенну й почав війну проти папи. З наведених уже причин Григорій, не покладаючись на константинопольського імператора через його слабкість і не довіряючи слову лангобардів, яке вони так часто порушували, заходився шукати допомоги у Франкському королівстві в Піпіна II, який із герцога Австразії й Брабанту виріс на франкського короля завдяки не стільки своїм достоїнствам, скільки заслугам свого батька Карла Мартелла і свого діда Піпіна. Це батько його Карл Мартелл, правитель королівства, розбив арабів у пам’ятній битві неподалік Тура на березі річки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогів. Так син Мартелла Піпін і став завдяки батьковим заслугам правителем цього королівства. Папа Григорій, як ми вже казали, послав до нього по допомогу проти лангобардів. Піпін обіцяв допомогти, але повідомив папі, що спершу хотів би особисто побачитися з ним і віддати йому належну шану. Григорій вирушив у королівство франків, проїхав володіннями своїх ворогів лангобардів, і при цьому ніхто не чинив йому перешкод із пошани до віри. У королівстві франків король, як тільки можливо, вшанував Григорія і послав до Італії своє військо, яке взяло в облогу лангобардів у Павії. Айстульф був змушений просити миру, і франки погодилися на перемовини з ним на прохання папи, який не домагався смерті свого ворога, – він хотів, аби той жив, однак охрестившись. За укладеною із франками угодою Айстульф мусив повернути папі всі відібрані в нього землі, але, щойно франкське військо повернулося на батьківщину, він порушив угоду. Папа знову попросив допомоги в Піпіна, який удруге послав до Італії військо, розбив лангобардів, захопив Равенну і всупереч бажанню візантійського імператора віддав її папі разом із усіма володіннями, що підкорялись екзархату, додавши до цього ще Урбіно і Марку. При передачі цих земель Айстульф помер, і лангобард Дезидерій, який був правителем Тоскани, почав війну, щоб захопити владу, та почав просити підтримки у папи, обіцяючи йому свою дружбу. Папа задовольнив його прохання і змусив державців поступитися. Попервах Дезидерій був вірним своєму слову і передавав папі землі, якими поступалися за домовленістю з Піпіном. У Равенну більше не з’являлися константинопольські екзархи, нею правив римський першосвященик.

ХІ

Невдовзі помер Піпін, і королем став син його Карл, той самий, який за велич діянь своїх здобув наймення Великий.

Папський престол посів Теодор I, який розсварився з Дезидерієм, унаслідок чого той узяв в облогу Рим. Тоді папа звернувся по допомогу до Карла, який перейшов через Альпи, обложив, своєю чергою, Дезидерія в Павії, взяв його із синами в полон і відіслав їх бранцями у франкське королівство. Потім він вирушив до Рима провідати папу і там оголосив, що римського первосвященника, як намісника Божого на землі, не можна судити судом людським; натомість папа й римський народ оголосили Карла імператором. Отже, Рим знову отримав імператора на Заході, але тепер уже не папа потребував, як раніше, допомоги імператора, а імператор потребував підтримки папи для обрання. В міру того як імператорська влада втрачала свої прерогативи, вони переходили до Церкви, і завдяки цьому щодня посилювалась її влада над світськими державцями. Лангобарди перебували в Італії вже двісті тридцять два роки і від корінного населення відрізнялися тільки назвою. За понтифікату Лева III Карл вирішив навести в Італії лад і дав згоду на те, щоб вони оселилися в краю, де були від самого початку, і щоб край цей називався Ломбардією. Для того щоб вони шанували римське наймення, він звелів, аби межова з ними частина равеннського екзархату називалася Романьєю. До того ж сина свого Піпіна він оголосив королем Італії, щоб підвладні йому були всі провінції до Беневента; решта ж належали візантійському імператору, з яким Карл уклав угоду. На папський престол сів Пасхалій I, і от парафіяльні священники римських церков, аби наблизитися до папи й брати участь у його обранні, вирішили піднести свою владу гучним титулом і почали називатися кардиналами. Вони привласнили такі права, що тепер уже вельми рідко первосвященника обирали не з їхнього середовища, особливо відтоді як їм удалося відсторонити римський народ від виборів глави церкви. Так, після смерті Пасхалія вони обрали папою Євгенія II з парафії Санта Сабіна. В Італії, коли вона перейшла під владу франків, частково змінилися форма і порядок правління, і тому, що папська влада перевершила світську, і внаслідок того, що франки встановили в ній титули графів і маркграфів, як до того равеннський екзарх Лонгин запровадив титул герцога. Коли потім папою став римлянин Оспорко, він вважав за необхідне змінити таке неблагозвучне ім’я і змінив його на Сергія; відтоді й повівся звичай, за яким папи після обрання змінюють ім’я.

ХІІ

Тим часом імператор Карл помер, залишивши престол сину своєму Людовіку. Після смерті останнього серед синів його виникли такі чвари, що на час онуків франкський дім втратив імперію, яка перейшла до германських правителів: першим германським імператором став Арнольф. Через розбрат Каролінги втратили не тільки імперію, а й Італійське королівство; лангобарди знову посилились і почали утискувати папу і римлян. Не знаючи вже, до якого правителя звертатися по допомогу, папа змушений був оголосити королем Італії Беренгарія, герцога Фріульського.

Події ці додали сміливості гунам, які осіли в Паннонії, напасти на Італію; знову розбиті Беренгарієм, вони повернулися до Паннонії, чи, точніше, до Угорщини, як вони тепер називали цю провінцію. У Візантії імператором на той час став Роман, який відняв владу в Константина, котрому спершу служив як начальник його війська. Скориставшись зі зміни влади, Апулія і Калабрія, що входили, як ми згадували, до складу східної імперії, повстали проти Романа, і, роздратований цим, він дозволив сарацинам проникнути в ці землі, котрі й були ними захоплені, після чого сарацини спробували одним ударом захопити Рим. Однак римляни, бачачи, що Беренгарій опікується обороною від гунів, воєначальником своїм обрали Альберіха, герцога Тосканського, і завдяки його рішучості врятували Рим від арабів, які, знявши облогу, поставили на горі Ґарґано міцну фортецю, звідки панували над Апулією й Калабрією та здійснювали набіги на інші землі Італії. Отже, Італія опинилась у найжахливішому стані: з боку Альп їй загрожували гуни, з боку Неаполя – сарацини, і гірке це становище не поліпшувалось упродовж панування трьох Беренгаріїв, які сідали на трон один за одним. Папа ж і вся Церква зазнавали всіляких потрясінь, не знаючи, до кого звернутися по допомогу, тому що державці західні ворогували між собою, а східні були зовсім безсилі. Сарацини спустошили місто Геную і все узбережжя, але ці ж лиха піднесли Пізу, куди стікалися люди, яких вигнали з рідних місцин. Події ці відбувалися близько 931 року за християнським літочисленням. Та коли імператорський престол посів герцог саксонський Отон, син Генріха і Матильди, державець, який уславився своїм розумом, папа Агапій звернувся до нього із закликом прибути до Італії та визволити її від тиранії Беренгаріїв.

ХІІІ

У ті часи Італію поділено було так: Ломбардія належала Беренгарію III і синові його Альберту; Тосканою і Романьєю керував намісник західного імператора; Апулія і Калабрія підкорялися частково візантійському імператору, частково сарацинам; у Римі знать щороку обирала двох консулів, які й правили там за давнім звичаєм, і був ще префект як суддя народу і, окрім того, рада із дванадцяти членів, котрі також щороку визначали правителів у міста, залежні від Рима. Папи і в Римі, і в усій Італії мали більший чи менший вплив відповідно до того, наскільки самі користувалися прихильністю імператорів або тих, хто в певний час був у цій країні сильнішим за всіх. Імператор Отон прибув до Італії, відняв королівство у Беренгаріїв, які мали владу п’ятдесят п’ять років, повернув римському первосвященнику його колишні повноваження. У державця цього були син і онук, що мали, як і він, ім’я Отон і правили після нього один за одним. За правління Отона III римляни вигнали з міста папу Григорія V, імператор одразу ж допоміг йому і повернув до Рима; папа, бажаючи покарати римлян, позбавив їх права участі у вінчанні імператора й передав право його обрання шести германським властителям: трьом духовним – єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському – і трьом світським – герцогам Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Усе це сталося 1002 року. По смерті Отона III германські властителі обрали імператором Генріха II, герцога Баварського, який правив дванадцять років і був урешті-решт коронований папою Стефаном VIII. Генріх і дружина його Симеонда уславилися святістю свого життя, чому доказ – безліч храмів Божих, що дістали від них багаті дари або були навіть ними зведені, як, наприклад, церква Сан-Міньято неподалік від Флоренції. Генріх II помер 1024 року, трон посів Конрад Швабський, а після нього – Генріх III. Останній прибув до Рима, де в церковних справах панував безлад, бо обрані були одразу троє пап, котрі суперничали між собою. Він позбавив усіх трьох влади і підтримав обрання на їхнє місце Климента ІI, який і вінчав його імператорською короною.

ХІV

Італією правили тоді почасти магістрати, обрані населенням міст, почасти державці, почасти вповноважені імператора, головний із котрих, що верховодив над усіма іншими, іменувався канцлером. Із правителів наймогутнішим був Ґотфрід, одружений із графинею Матильдою, донькою Беатриси, сестри Генріха II. Подружжя це мало у власності Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що нині зветься Патримонієм святого Петра. Первосвященникам римським натомість доводилося вести безперервну боротьбу з честолюбними претензіями римського народу, бо народ, спершу використавши папську владу для того, щоб позбутися панування імператорів, установити власне панування в місті й розпорядитися ним згідно із власним бажанням, потім став найбільшим ворогом первосвященника, який зазнавав від народу римського більше кривд, ніж від будь-якого християнського правителя. Саме тоді, коли загроза папського відлучення від церкви жахала весь християнський Захід, народ римський уперто не підкорявся папі, й обидва ці суперники тільки й робили, що намагалися вирвати одне в одного владу та шану. Тим часом на папському престолі опинився Миколай II і, як Григорій V, позбавив римлян права брати участь у вінчанні імператора, так Миколай II позбавив їх можливості брати участь в обиранні папи, вирішивши, що віднині це буде справою кардиналів. Цим він не задовольнивсь, але, змовившись із державцями, які правили тепер Калабрією й Апулією через обставини, про які розповімо далі, примусив усіх посадовців, посланих римлянами всюди, куди поширювалася влада міста Рима, присягнути папському престолу, а декого з них навіть скинув із посади.

ХV

Після смерті Миколая II в Церкві стався розкол, оскільки ломбардське духовенство не бажало підкоритись Олександру II, обраному в Римі, і зробило Кадала Пармського антипапою. Натомість Генріх IV, якому ненависним було посилення папської влади, намагався переконати папу Олександра відмовитися від тіари, а кардиналів – зібратися в Германії для обрання нового первосвященника. Так цей державець і став першим, кому довелося відчути на собі весь тягар духовної кари, бо папа скликав у Римі собор і на ньому позбавив Генріха імператорського та королівського берла. Деякі народи Італії стали на бік папи, інші на бік Генріха – звідси й походить поділ на ґвельфів і ґібелінів, ніби Італії судилося, позбувшись варварських вторгнень, залишатися в полоні внутрішніх чвар. Генріх, відлучений від церкви, був змушений на вимогу своїх підданих прибути до Італії, щоб босим і на колінах молити папу про прощення, що й сталося 1080 року. Однак невдовзі між папою й Генріхом знову виникла ворожнеча. Генріх був знову відлучений від церкви й послав на Рим із військом свого сина, теж Генріха, який за допомогою римлян, що ненавиділи папу, взяв його в облогу в римській цитаделі. Та Роберт Гвіскар вирушив з Апулії на допомогу папі, й Генріх, не чекаючи його, відступив у Германію. Самі тільки римляни й далі опиралися, тож Роберт розгромив місто, знову перетворивши Рим на руїни, з яких його раніше підняли кілька пап. Оскільки від цього Роберта пішло королівство Неаполітанське, я вважаю не зайвим розповісти про його походження й діяння.

XVI

Як уже було сказано, між спадкоємцями Карла Великого виник розбрат, який дав змогу новим північним народам, що звуться норманами, напасти на Францію і захопити в ній цілу провінцію, відтоді й названу на їхнє наймення Нормандією. Частина норманів прибула до Італії в ті часи, коли в ній сваволили Беренгарії, сарацини й гуни, і захопила деякі землі в Романьї, відважно вистоявши серед усіх цих воєн. В одного з норманських державців, Танкреда, народилось кілька синів, із яких особливо уславилися Вільґельм на прізвисько Залізна Рука і Роберт Гвіскар. Коли влада перейшла до Вільґельма, в Італії стало вже спокійніше, однак сарацини ще перебували на Сицилії й щодня здійснювали набіги на італійське узбережжя. Тоді Вільґельм змовився з правителями Капуї й Салерно, а також з Мелорхом, намісником візантійського імператора в Апулії й Калабрії, напасти на Сицилію та після перемоги поділити здобич і землі між собою на чотири рівні частини. Ця справа була успішною, але Мелорх таємно викликав із Візантії військо і захопив увесь острів від імені імператора, поділивши тільки здобич. Вільґельм цим був вельми незадоволений, але, відклавши помсту до більш сприятливих часів, покинув Сицилію разом із правителями Салерно й Капуї. Ледве вони розсталися з ним, повернувшись до своїх володінь, як він, замість повернутись у Романью, швидко вирушив зі своїм військом в Апулію, зненацька захопив Мельфи і, попри протидію імператорського війська, незабаром підкорив собі майже всю Апулію та Калабрію, де на час папи Миколая II правив його брат Роберт Гвіскар. Не в змозі домовитися зі своїми небожами про поділ спадщини, Роберт звернувся до посередництва папи, на що папа охоче погодився, бо розраховував знайти в Роберті опору як проти германських імператорів, так і проти непокори римського народу. Розрахунки ці, як ми вже бачили, виправдалися, коли на прохання Григорія VII Роберт відігнав Генріха від Рима та приборкав римський народ. Роберту спадкували його сини, Рожер і Вільґельм, які приєднали до володінь своїх іще Неаполь і всі землі між Неаполем і Римом, а потім і Сицилію, володарем якої оголосив себе Рожер. Коли Вільґельм подався до Константинополя свататися до дочки імператора, Рожер напав на брата й захопив усі його володіння. Він спершу погордливо оголосив себе королем Італії, та потім, удовольнившись титулом короля Апулії й Сицилії, став першим, хто дав ім’я і лад цьому королівству, яке до сьогодні існує у тих самих кордонах, хоча кров і раса володарів його змінювалися не раз, бо коли згасла норманська династія, влада перейшла до німецької, потім до французької, після французької – до арагонської, а тепер Сицилія належить фламандцям.

XVII

Урбана II, який посів папський престол, римляни зненавиділи. Почуваючись у небезпеці серед колотнечі, що роздирала Італію, він замислив вельми сміливу справу. Він вирушив у супроводі свого кліру до Франції, зібрав у Оверні силу-силенну народу та взявся проповідувати проти невірних. Він так надихнув усіх, що вони ухвалили вирушити до Азії в похід на арабів, який разом із усіма наступними такими самими походами дістав назву хрестового, бо всіх, хто в нього вирушив, позначали червоним хрестом на одязі й на зброї. Вождями були Ґотфрід, Євстахій і Болдвін Бульйонські, графи Булоні, а також Петро Пустельник, якого надзвичайно поважали за мудрість і святість; багато народів і королів сприяли цій справі своїми грошима, а значна кількість приватних осіб ішли в похід за власний рахунок без будь-якої винагороди. Така була тоді сила релігійності в душах людей, яких надихав приклад їхніх ватажків. Попервах справа ця була славною й успішною: уся Азія, Сирія і частина Єгипту опинилися під владою християн. Тоді й виник орден єрусалимських рицарів, що існує й понині і має у власності острів Родос, єдину твердиню проти мусульман. Було засновано також орден храмовників, який за короткий час занепав через розбещеність своїх членів. Так у різний час сталася безліч різних подій, які уславили і багато народів, і окремих осіб. У хрестових походах брали участь королі Франції, Англії, а з народів венеційці, пізанці й генуезці зажили в них чималої слави. Отже, ця боротьба тривала зі змінним успіхом до часів мусульманського правителя Саладина. Його звитяга, а також розбрат серед християн позбавили їх урешті-решт слави, яку вони здобули спочатку, і за дев’яносто років їх вигнали з усіх тих місць, котрі так вдало і з такою честю відвоювали.

XVIII

По смерті Урбана папою став Пасхалій II, а імператорський престол здобув Генріх IV, який прибув до Рима, удаючи друга папи, але потім ув’язнив папу разом із усім його кліром і погодився повернути волю лише за умови, що він розпоряджатиметься германською Церквою на свій розсуд. У цей час померла графиня Матильда, яка всі свої статки залишила у спадок Церкві. Після смерті Пасхалія II і Генріха IV було багато пап та імператорів, поки папський престол не перейшов до Олександра III, а імператорський – до Фрідріха Швабського, прозваного Барбаросою. І раніше у пап були досить складні стосунки і з римським народом, і з імператором, – при Барбаросі стало ще складніше. Фрідріх був вельми майстерний полководець, але сповнений такої гордині, що навіть помислити не хотів про поступки папі. Однак після обрання свого він прибув до Рима для коронування, а потім мирно повернувся в Германію. Та недовго перебував він у такому настрої, бо невдовзі повернувся до Італії, щоб придушити бунт у деяких землях Ломбардії. У цей час сталося так, що кардинал Сан Клементе, за походженням римлянин, посварився з Олександром і був деякими з кардиналів обраний папою. Олександр поскаржився на антипапу імператорові Фрідріху, табір якого був розташований поблизу Креми, і імператор відповів: нехай і той і той прибудуть до нього, а він уже розсудить – кому бути папою. Така відповідь Олександру не сподобалася, він бачив, що імператор схиляється на бік антипапи, тому відлучив Барбаросу від церкви і втік до Філіппа, короля Франції. Тим часом Фрідріх, воюючи в Ломбардії, захопив і розграбував Мілан, унаслідок чого Верона, Падуя і Віченца об’єдналися проти спільного ворога. У цей час помер антипапа, і Фрідріх поставив на його місце Гвідо Кремонського. Римляни, підбадьорені відсутністю папи й труднощами, яких Фрідріх зазнавав у Ломбардії, потроху почали хазяйнувати у себе в Римі й підкорювати ті землі, які звичайно від них залежали. Жителі Тускула не захотіли підкоритись, і римський народ усіма силами вирушив на них. Однак їм допоміг Фрідріх, і разом із ним тускуланці вчинили такий розгром римському війську, що відтоді Рим перестав бути багатим густонаселеним містом. Тим часом папа Олександр повернувся до Рима, вважаючи, що може почуватись у безпеці через ненависть римлян до Фрідріха і безлічі ворогів імператора в Ломбардії. Фрідріх, попри все, почав облогу Рима, хоч Олександр, не чекаючи його, втік до Вільґельма, короля Апулії, який лишився єдиним спадкоємцем цього королівства після смерті Рожера. Фрідріх мусив через чуму зняти облогу та повернутися до Германії. Тоді ломбардці, які об’єдналися проти нього, щоб мати змогу загрожувати Павії й Тортоні, де перебувало імператорське військо, звели фортецю, котра могла стати головною позицією в цій війні, і назвали її Алессандрією на честь папи і на ганьбу Фрідріху. Помер також антипапа Гвідо, а на його місце обрали Іоанна з Фермо, який перебував у Монтеф’ясконе під захистом імператорського війська.

XIX

Поки відбувалися всі ці події, папа Олександр вирушив до Тускула. Його покликали жителі цього міста, сподіваючись, що він захистить їх від римлян. Туди до нього прибули посланці короля англійського Генріха, які мали доручення оголосити, що король аж ніяк не винен у вбивстві блаженного Томи, єпископа Кентерберійського (у чому його гучно звинувачували чутки), і з цієї причини папа послав до Англії двох кардиналів розібратися в цій справі. Хоч вони не змогли встановити, що король був явно причетний до цього вбивства, обурені ницістю цього злочину і тим, що король недостатньо вшанував убитого, вони наклали на нього епітимію: король мусив зібрати всіх баронів королівства і публічно присягнути перед ними, що непричетний; окрім того, послати негайно двісті озброєних людей до Єрусалима та забезпечувати їх там протягом року, а також дати обітницю, що не пізніше ніж за три роки він сам вирушить туди на чолі найсильнішого війська, яке тільки зможе зібрати; і, нарешті, ще – скасувати все те, що могло бути зроблено за його правління для обмеження вольностей духовенства, і дозволити будь-якому зі своїх підданих, хоч хто б він був, скаржитися на нього в Рим. На все це Генріх погодився: так наймогутніший правитель підкорився вимозі, визнати котру в наш час вважала б ганьбою будь-яка приватна особа. А проте, хоч папі підкорялися таким чином правителі найвіддаленіших країн, він не міг змусити слухатися римлян настільки, що вони не погоджувалися на його перебування в Римі, хоч він і обіцяв не втручатися ні в що, окрім церковних справ. Так перед багатьма речами тремтиш на віддалі значно більше, ніж поблизу! Тим часом Фрідріх повернувся до Італії. Поки він готувався до нової війни з папою, всі його прелати й барони оголосили, що відречуться від нього, якщо він не замириться з Церквою. Тож він був змушений стати на коліна перед папою у Венеції, де вони й уклали мирну угоду. Згідно з цією угодою, папа позбавляв імператора будь-якої влади над Римом, а своїм союзником оголосив Вільґельма, короля Сицилії й Aпyлії. Натомість Фрідріх ніяк не міг обійтися без війни, тому вирушив до Азії, щоб у боротьбі з Магометом вдовольнити своє честолюбство, котре ніяк не міг він удовольнити у боротьбі з намісником Христовим. Та коли опинився на берегах річки, його так зачарувала прозорість її вод, що він замислив у ній скупатись, і ця легковажність коштувала йому життя. Так річкові води принесли магометанам більше користі, ніж папські відлучення християнам: ті лише розпалювали шаленство Фрідріха; ці ж із ним покінчили.

XX

Коли Фрідріх загинув, папі лишалося тільки здолати наполегливу незговірливість римлян. Після вельми тривалих суперечок щодо обрання консулів сторони погодилися, що обирати консулів буде за звичаєм народ, але консули зможуть обіймати посаду лише після того, як присягнуться підкорюватися церкві. Ця угода змусила антипапу Іоанна тікати в Монте Альбано, де він невдовзі й сконав.

На той час помер також Вільґельм, король Апулії, і папа вирішив заволодіти цим королівством, тим більше що єдиним спадкоємцем Вільґельма залишився його побічний син Танкред. Однак барони не бажали визнати папу і почали вимагати, щоб Танкред став королем. На папському престолі був тоді Целестин III. Щоб вирвати королівство з Танкредових рук, він зробив так, що імператором став Генріх, син Фрідріха, і при цьому обіцяв йому королівство Неаполітанське, з метою щоб церкві повернули володіння, які їй належали. Щоб полегшити справу, він витягнув із монастиря вже немолоду дочку Вільґельма Констанцію й одружив її з Генріхом. Так засноване норманами королівство Неаполітанське перейшло від них до германців. Імператор Генріх, давши спершу лад справам у Германії, прибув до Італії зі своєю дружиною Констанцією та чотирирічним сином Фрідріхом і досить легко захопив престол, бо Танкреда вже не було серед живих, а після нього залишалося тільки немовля на ім’я Рожер. За певний час Генріх помер на Сицилії, і Неаполітанське королівство успадкував Фрідріх, а імператором завдяки сприянню папи Інокентія III було обрано Отона, герцога Саксонського. Однак не встиг Отон вінчатися імператорською короною, як на загальний подив його було оголошено ворогом папи. Він привів своє військо в Романью і вирішив напасти на Неаполітанське королівство. За це папа відлучив його від церкви, тож усі від нього відсахнулись, і імператором обрали Фрідріха, короля Неаполітанського. Фрідріх прибув до Рима прийняти корону, однак папа відмовився коронувати його, побоюючись його могутності й сподіваючись вигнати його з Італії, як раніше Отона. Обурений Фрідріх рушив до Германії та, успішно воюючи проти Отона, переміг його. Поки це все відбувалось, Інокентій помер. Він уславився багатьма видатними справами і, окрім усього іншого, заснував у Римі шпиталь Святого Духа. Спадкоємцем його став Гонорій III, за якого було засновано орден Святого Домініка, а також 1218 року орден Святого Франциска. Цей папа коронував Фрідріха, якому нащадок короля Єрусалимського Балдуїна Іоанн, котрий досі перебував у Азії із залишками християн, дав за дружину одну зі своїх дочок. Серед посагу був і титул короля Єрусалимського. От чому всі королі неаполітанські іменуються відтоді також єрусалимськими.

XXI

В Італії становище було таке: римляни перестали призначати консулів, а замість них відповідні повноваження передавали то одному, то кільком сенаторам; існувала, як і раніше, Ліга, котру утворили проти Фрідріха Барбароси ломбардські міста – Мілан, Брешія, Мантуя, Віченца, Падуя і Тревізо.

За імператора були Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Модена і Тренто. Інші міста і замки Ломбардії, Романьї та Тревізької марки схилялися то на той, то на інший бік, залежно від обставин. У часи Отона III прибув до Італії такий собі Еццеліно, і тут у нього народився син, від якого походив інший Еццеліно. Цей останній, вельми багатий і могутній, зблизився з Фрідріхом II, котрий, як уже сказано було, став ворогом папи. За допомогою і за сприяння Еццеліно Фрідріх прибув до Італії, захопив Верону і Мантую, зруйнував Віченцу, узяв Падую і розгромив військо союзних міст, а потім вирушив до Тоскани. Еццеліно тим часом підкорив усю Тревізьку марку. Однак він не зміг узяти Феррари, котру обороняли Ацоне д’Есте і папське військо в Ломбардії. Щойно зняли облогу з Феррари, папа оголосив її ленним володінням і віддав Ацоне д’Есте, від якого походять державці, що й донині нею правлять. Фрідріх, прагнучи якнайшвидше заволодіти Тосканою, зупинився в Пізі й так намагався з’ясувати, хто за нього, хто проти, що почався великий розбрат, згубний для Італії, бо всюди розвелися ґвельфи й ґібеліни: ґвельфами називали себе прибічники церкви, ґібелінами – прибічники імператора. Назви ці вперше прозвучали в Пістої. Полишивши Пізу, Фрідріх заходився нападати зусібіч на володіння Церкви й спустошувати їх. Папа, не бачачи іншого виходу, оголосив проти нього хрестовий похід, як його попередники оголошували проти невірних. Фрідріх, щоб від нього не відцуралися відразу всі прибічники, як це сталося з Фрідріхом Барбаросою та іншими його предками, взяв на службу велику кількість сарацинів. Аби міцніше прив’язати їх до себе і до того ж мати в Італії підтримку, яка не боятиметься папських відлучень, він віддав їм місто Ночеру, вважаючи, що вони краще й вірніше служитимуть йому, маючи тут прихисток.

XXII

Папський престол посів Інокентій IV. Страх його перед Фрідріхом був такий, що він вирушив до Генуї, а потім до Франції, і в Ліоні влаштував собор, на якому вирішив бути присутнім і Фрідріх. Завадило йому повстання в Пармі. Занепавши духом від неуспішності своїх дій, він вирушив до Тоскани, а звідти на Сицилію, де й помер. У Швабії в нього лишився син Конрад, а в Апулії незаконний нащадок на ім’я Манфред, якого він зробив герцогом Беневентським. Конрад прибув до Неаполя прийняти владу, але там помер, а після нього лишився спадкоємцем малюк Конрадін, який перебував у Германії. Манфред спершу заволодів королівством як опікун Конрадіна, а потім, пустивши чутки про його смерть, оголосив себе королем проти волі папи й неаполітанців, яких змусив визнати себе силою.

Поки в королівстві все це відбувалось, у Ломбардії тривав розбрат між ґвельфами і ґібелінами. За першими стояв папський легат, за другими – Еццеліно, який заволодів уже майже всією Ломбардією по той бік По. Поки тривали воєнні дії, проти нього повстала Падуя, і він знищив дванадцять тисяч падуанців, але й сам помер іще до закінчення війни у віці вісімдесяти років, а після його смерті всі міста, якими він володів, здобули волю.

Манфред, король Неаполітанський, відчував, за прикладом своїх предків, велику ворожість до Церкви, і тодішній папа, Урбан IV, постійно жив у жорстокому страху. Дійшло до того, що папа оголосив проти нього хрестовий похід і вирушив до Перуджі чекати війська. Бачачи, що загонів підходить мало, що вони слабкі та прибувають із великим запізненням, він вирішив, що для перемоги над Манфредом потрібна дієвіша допомога. Він звернув увагу на Францію, передав королівство Сицилії та Неаполя Карлові Анжуйському, братові короля Франції Людовіка, і викликав його до Італії прийняти владу в королівстві. Та ще до прибуття Карла в Рим папа помер, а його місце посів Климент IV, за якого Карл і прибув до Остії з флотом із тридцяти галер, звелівши іншим своїм загонам вирушити до Італії пішки. Поки він перебував у Римі, римляни, щоб ушанувати його, дали йому звання сенатора, а папа надав йому інвеституру на королівський престол, узявши з нього зобов’язання щороку виплачувати Церкві п’ятдесят тисяч дукатів, і, окрім того, видав наказ, згідно з яким ані Карл, ані будь-який інший король Неаполя не можуть одночасно бути обраними імператором. Карл виступив проти Манфреда, розгромив його й убив під Беневентом, заволодівши Сицилією і королівським троном. Але Конрадін, якому батько заповів це володіння, зібрав у Германії чимале військо і прибув до Італії битися з Карлом, що й сталося під Тальякоццо. Однак він зазнав поразки, а потім, невпізнаний, утік, але його захопили й убили.

XXIII

В Італії панував мир, поки папський престол не посів Адріан V. Карл і далі перебував у Римі й керував ним як сенатор. Не бажаючи терпіти його владу, папа оселився у Вітербо і почав кликати імператора Рудольфа до Італії проти Карла. Так папи то через любов до релігії, то через власне честолюбство безперервно кликали до Італії чужоземців і починали нові війни. Не встигали вони піднести якогось правителя, відразу ж розкаювались у цьому та шукали способів знищити його, бо не могли знести, щоб у цій провінції, для владарювання над якою їм самим бракувало сил, владарював хтось інший. Правителів це все теж доволі сильно страхало, бо, ухилялись папи від воєнних дій чи воювали, вони завжди ставали переможцями, якщо не вдавалось обійти їх за допомогою якоїсь хитрості, як було з Боніфацієм VIII і деякими папами, котрих імператори, удаючи добрих друзів, змогли заманити в полон. Рудольф до Італії, однак, не прибув, бо йому завадила війна, яку він вів проти короля чеського. Адріан помер, а його місце посів Миколай III із роду Орсіні, чоловік вельми сміливий і честолюбний. Миколай одразу ж вирішив за будь-яку ціну послабити владу Карла. Він спонукав імператора Рудольфа скаржитися на те, що Карл тримав у Тоскані свого намісника для допомоги ґвельфам, яких він після смерті Манфреда відновив там у правах. Карл поступився імператору, відкликав своїх намісників, і папа послав до Тоскани одного зі своїх небожів, кардинала, щоб той панував там від імені імператора. Натомість імператор на віддяку за цей знак поваги повернув церкві Романью, яку відняв у неї колись один із його попередників, і папа поставив Бертольдо Орсіні герцогом Романьї. Вважаючи себе досить сильним для боротьби з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського звання і видав наказ, згідно з яким жоден королівський нащадок не міг віднині бути римським сенатором. Було в нього також на думці відібрати у Карла Сицилію, і з такою метою він таємно змовився з королем Педро Арагонським, та справа ця мала успіх лише за його наступника. Хотілося йому, окрім того, звести на королівські престоли ще двох своїх родичів – одного на ломбардський, другого на тосканський, щоб вони захищали Церкву від германців, які забажали б напасти на Італію, і проти французів, які панували в Неаполітанському королівстві. Однак він помер, не втіливши цих задумів. Це був перший папа, який відкрито виявляв честолюбні прагнення і намагався під приводом величі Церкви осипати своїх родичів багатством і почестями. Упродовж усього часу, про який ми розповідали, не доводилося говорити про небожів і взагалі родичів пап, зате тепер історія буде сповнена ними настільки, що нам доведеться навіть говорити про папських синів. І якщо до наших часів папи намагалися робити їх впливовими державцями, то тепер їм лишається тільки передавати папський престол своїм нащадкам у спадок. Та, правду кажучи, засновані ними держави до останнього часу мали досить швидкоплинне існування. Папи переважно жили недовго, внаслідок чого їхні насадження не могли пустити коріння; якщо це і вдавалося, то паростки пускали слабке коріння і, позбавлені підтримки, при першому ж сильному вітрі гинули.

Наступником Миколая III став Мартін IV. Француз за походженням, він був на боці Карла, і той на знак вдячності послав своє військо на упокорення Романьї, яка повстала проти папи. Під час облоги Форлі астролог Гвідо Бонатто порадив люду напасти на них у вказаному ним місці, тож усі французи потрапили в полон або були вбиті. У той самий час здійснився заколот, влаштований Миколаєм III і королем Педро Арагонським, і сицилійці знищили всіх французів, які перебували на острові; ним одразу ж заволодів Педро, який оголосив, що Сицилія належить йому через дружину його Констанцію, дочку Манфреда. Готуючись до війни за відновлення на острові своєї влади, Карл помер, а спадкоємець його Карл II перебував у цей час у полоні в Сицилії. Волю він дістав, пообіцявши повернутися в полон, якщо протягом трьох років не доможеться від папи згоди на передання королівства Сицилійського арагонському роду.

XXV

Імператор Рудольф, замість прибути в Італію і примножити в ній славу імперії, відправив туди свого посла з дорученням укласти угоду з містами, які забажали б викупити в імператора волю. Багато італійських міст скористалися цим і, здобувши волю, істотно змінили свій спосіб життя. Імператорський престол посів Адольф Насауський, а папський – П’єтро дель Мурроне під іменем Целестина, чернець-відлюдник вельми святого життя, який за півроку зрікся папської влади, і тоді папою обрали Боніфація VIII. Небо, яке знало, що прийде день, коли Італія позбудеться французів і германців та буде надбанням тільки італійців, не забажало, однак, щоб папи, навіть коли їм уже не заважатимуть чужоземці, котрі живуть за Альпами, зміцнили свою владу і користувалися нею. Тому воно допустило, щоб у Римі піднеслися два могутні роди – Колонна й Орсіні, які завдяки своєму впливу та родинним зв’язкам могли постійно послаблювати папську владу. Боніфацій, який розумів усе це, вирішив покінчити з родом Колонна і для цього не тільки відлучив їх від Церкви, а й оголосив проти них хрестовий похід. Хоча це й трохи зашкодило їм, іще більш згубним виявилося для Церкви, оскільки зброя відлучення, така дієва, коли її застосовували для захисту віри, затупилася, коли честолюбство повернуло її проти християн. Так і вийшло, що надмірне прагнення пап наситити свою жадібність поступово вибивало зброю з їхніх рук. До того ж папа позбавив двох кардиналів із роду Колонна кардинальського звання. Ш’ярра, глава роду Колонна, таємно втік із Рима, був захоплений у морі каталонськими піратами і зісланий на галеру. Але в Марселі його впізнали й відправили до французького короля Філіппа, якого Боніфацій відлучив від Церкви й позбавив королівського сану. Зміркувавши, що відкрита війна проти намісника Христового призводить завжди або до поразки, або до великої небезпеки, Філіпп вирішив схитрувати. Удавши, що хоче помиритися з Боніфацієм, він таємно послав Ш’ярру до Італії, а той, діставшись Ананьї, де перебував папа, зібрав уночі своїх прибічників і захопив його в полон. І хоча жителі Ананьї невдовзі звільнили папу, ця образа виявилася для глави Церкви таким тяжким ударом, що він утратив розум і помер.

XXVI

1300 року Боніфацій ухвалив рішення про святкування ювілею, звелівши, щоб і надалі його відзначали кожні сто років. У той час розбрати між ґвельфами і ґібелінами розгорілись із новою силою. Оскільки імператори покинули Італію напризволяще, багато італійських міст здобули волю, але багато з них натомість стали здобиччю тиранів. Папа Бенедикт повернув прелатам із роду Колонна кардинальську шапку і знову прийняв Філіппа, короля Франції, в лоно церкви. Після його смерті папою став Климент V, француз, який 1305 року переніс папську резиденцію до Франції. Тим часом помер Карл II, король Неаполітанський, і престол успадкував син його Роберт, а імператорську корону дістав Генріх Люксембурзький, який прибув до Рима коронуватися, хоча папи там не було. Прибуття його спричинило в Ломбардії велике сум’яття, оскільки він повернув до Італії всіх вигнанців, незалежно від того, ґвельфи вони були чи ґібеліни. Однак обидві партії й далі так ворогували між собою, що провінцію цю роздирала безперервна війна, яку імператор не мав сили припинити, хоч як старався. Він поїхав із Ломбардії й вирушив генуезькою дорогою до Пізи, де намагався вирвати Тоскану з рук короля Роберта. Це йому не вдалось, і він вирушив до Рима, де залишався всього кілька днів, бо Орсіні, котрих підтримував Роберт, вигнали його звідти, і він повернувся до Пізи. Щоб успішніше воювати з Тосканою та відняти її в Роберта, він спонукав напасти на неї Федеріго, короля сицилійського, але в той час, коли вже розраховував захопити Тоскану й відняти в Роберта владу, він помер, а спадкоємцем його на імператорському престолі став Людовік Баварський. На той час папський престол перейшов до Іоанна XXII, під час його понтифікату імператор не припиняв переслідувати ґвельфів і Церкву, захисниками яких були переважно король Роберт і флорентійці. Так почалися ті війни, які Вісконті вели в Ломбардії проти ґвельфів, а Каструччо з Лукки в Тоскані проти флорентійців. Але оскільки рід Вісконті започаткував герцогство Міланське, одну з п’яти держав, на які відтоді розкололась Італія, мені здається, що слід детально розповісти про його походження.

XXVII

Коли в Ломбардії утворилася Ліга міст для захисту від Фрідріха Барбароси, про що ми вже згадували, Мілан, який відродився зі своїх руїн і вирішив помститися за образи, приєднався до Ліги, котра опиралася Барбаросі й на певний час пожвавила у Ломбардії діяльність церковної партії. Поки тривали ці війни, у Мілані особливо вбилась у силу родина Делла Торре, і слава його дедалі зростала, натомість імператори в цій провінції мали зовсім незначну владу. Та коли Фрідріх II прибув до Італії, а ґібелінська партія завдяки старанням Еццеліно посилилася, в усіх містах почали виявляти себе прибічники ґібелінів. У Мілані на їхньому боці опинилися Вісконті, яким і вдалося вигнати з міста Делла Торре. Проте вигнанцями вони були недовго: між імператором і папою було укладено угоду, і завдяки цьому вони повернулись на батьківщину. Коли ж папа з усім своїм двором поїхав до Франції, а Генріх Люксембурзький прибув до Італії, щоб коронуватись у Римі, у Мілані його прийняли Маттео Вісконті і Гвідо Делла Торре, котрі були тоді главами цих родів. Тут Маттео і замислив використати присутність у Мілані імператора, щоб вигнати Гвідо. Він вважав, що легко цього доб’ється, адже Гвідо належав до ворожої імператору партії. Гарним приводом йому здалися ворожі почуття народу до германців через їхні насильства: він потроху зміцнював мужність співгромадян і підмовляв їх узятися до зброї та скинути з себе нарешті ярмо цих варварів. Коли, на його думку, все вже було досить добре підготовано, він доручив одному з вірних людей зчинити бунт, і от раптом – міланський люд підняв зброю проти всього, що мало германське ім’я. Ледве почалася чвара, Маттео із синами й озброєними прибічниками поспішив до Генріха й оголосив йому, що бунт здійняли Делла Торре, котрі, не вдовольняючись тим, що жили у Мілані як приватні громадяни, вирішили скористатися можливістю зашкодити йому, щоб вислужитися перед італійськими ґвельфами і захопити владу в місті, але що він може не тривожитися: щойно йтиметься про його захист – їх, Вісконті, і їхніх прибічників буде цілком досить для його безпеки. Генріх легко повірив усьому, що казав Маттео, об’єднав свої сили із силами Вісконті, і разом вони напали на прибічників Делла Торре, які в різних кінцях міста намагалися придушити бунт, убили всіх, кого могли, а інших вигнали з міста, конфіскувавши їхнє майно. Так Маттео став володарем Мілана. Його спадкоємцями стали Галеаццо й Аццо, а їхніми – Лукіно і Джованні. Останній став у Мілані архієпископом, Лукіно ж помер раніше за нього, і спадкоємцями були Бернабо й Галеаццо. Невдовзі помер і Галеаццо, залишивши єдиного сина Джана Галеаццо, прозваного графом Вірту, який після смерті архієпископа зрадницьки вбив свого дядька Бернабо й залишився у Мілані єдиним володарем. Він перший і прибрав титул герцога. Сини його були Філіппо і Джованні Марія Анджело, невдовзі вбитий міланським людом. Він залишив державу Філіппо, який не мав, однак, нащадків чоловічої статі, внаслідок чого управління державою від роду Вісконті перейшло до роду Сфорца, а як і чому це сталося, ми ще розповімо.

XXVIII

Повернімося, однак, до того, від чого я відволікся. Імператор Людовік, аби підняти значення своєї партії та заразом і коронуватися, прибув до Італії. У Мілані він під приводом прагнення повернути міланцям волю, але насправді бажаючи взяти з них гроші, посадив усіх Вісконті до в’язниці, та невдовзі звільнив їх через наполягання Каструччо Луккського. Потім він подався до Рима і, щоб посилити в Італії розбрат, поставив антипапою П’єтро делла Корбару, розраховуючи за допомогою його впливу та війська Вісконті істотно послабити ворожу йому партію в Тоскані й у Ломбардії. Одначе Каструччо помер, і для імператора це було початком поразки, бо Піза і Лукка повстали та пізанці випровадили антипапу до Франції до папи в полон, тож імператор, не в змозі добитися чогось в Італії, повернувся до Германії. Не встиг він забратися геть, як Іоанн, король Чехії, прибув до Італії на поклик ґібелінів Бреші й захопив це місто, а також Бергамо. Оскільки нашестя це відбулося зі згоди папи, хоч він і удавав, що обурений, легат Болоньї підтримував його, вважаючи, що це гарний спосіб завадити поверненню імператора до Італії. Через це становище в Італії зовсім змінилося. Флорентійці й король Роберт, бачачи, що легат підтримує дії ґібелінів, стали ворогами всіх, кого вважали друзями легат і чеський король. Тепер, уже не зважаючи на ґвельфські або ґібелінські симпатії, багато державців, серед яких були Вісконті, делла Скала, мантуанський Філіппо Ґонзаґа, володарі Каррари й Есте, об’єдналися між собою. Папа їх усіх відлучив від Церкви. Король Іоанн, злякавшись цієї спілки, повернувся до себе додому, щоб зібрати сильніше військо, і, хоч він знову прибув до Італії з численнішою армією, йому довелося зіткнутись із досить значними труднощами. Збентежений таким сильним опором, він повернувся додому на величезне невдоволення легата, залишивши свої гарнізони тільки в Реджо і в Модені та доручивши Парму Марсіліо і П’єро деї Россі, які були тоді тут вельми могутні. Коли він відбув, Болонья приєдналася до цього союзу, і всі його члени поділили між собою чотири міста, які ще були на боці Церкви: Парма дісталася делла Скалі, Реджо – Ґонзазі, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентійцям. Та захоплення цих міст викликало чимало збройних сутичок, які припинилися переважно завдяки посередництву Венеції. Може здатися дивним, що, розповідаючи про таку велику кількість подій, що відбувалися в Італії, ми досі не згадували про венеційців – адже їхня республіка за значенням своїм і могутністю заслуговує на те, щоб бути уславленою більше за інші італійські держави. Щоб покінчити з цією дивиною, пояснивши її причини, доведеться мені повернутися далеко назад, аби кожному стали відомі й виникнення Венеції, і обставини, що перешкоджали їй протягом тривалого часу втручатись у справи Італії.

XXIX

Коли Аттіла, король гунів, узяв в облогу Аквілею, жителі її довго чинили йому опір, та врешті покинули місто й, хто як міг, з усім майном, яке змогли забрати, осіли на скелястих пустельних островах північного узбережжя Адріатики. Падуанці, зі свого боку, бачачи, що до них наближається пожежа війни, злякалися, що Аттіла, захопивши Аквілею, нападе й на них. Тому вони зібрали все своє найцінніше майно і відіслали його в одне місце поблизу того самого узбережжя, під назвою Ріво-Альто, куди переправили також жінок, дітей і старих, залишивши в Падуї тільки молодь – обороняти місто. У тих самих місцях осіли й жителі Монселіче та інших прилеглих пагорбів, також нажахані полчищем гунів. Коли ж Аквілею було захоплено й Аттіла спустошив Падую, Монселіче, Віченцу і Верону, падуанці й найзаможніші переселенці з інших міст лишились жити в лагунах поблизу Ріво-Альто, де до них приєдналося населення прилеглої провінції, здавна називаної Венецією, – ці люди зазнали тих самих лих. Так, через обставини, покинули вони місця щасливі й родючі і стали жити в місцевості безплідній, дикій і позбавленій будь-яких життєвих зручностей. Проте поєднання в одному місці такої кількості людей зробило його незабаром не тільки цілком придатним, а й приємним для життя. Вони завели у себе законність, порядок і були в безпеці серед лих і руїни, яких зазнала Італія, завдяки чому могутність їхня невдовзі зросла і стала широко відома. До цих перших переселенців приєднались і багато містян Ломбардії, які тікали переважно від жорстокості Клефа, короля лангобардів, і це ще більше сприяло зростанню нового міста. Тож за часів Піпіна, короля франків, коли він на прохання папи прибув вигнати з Італії лангобардів, під час укладання угоди між ним і візантійським імператором встановлено було, що герцоги Беневентські й венеційці не будуть підданими ні в того, ні в того, а матимуть цілковиту незалежність. Горе, що змусило всіх цих людей жити серед води, змусило їх подумати і про те, як, не маючи плодючої землі, створити собі добробут на морі. Їхні кораблі почали плавати по всьому світу, а місто наповнювалося найрізноманітнішими товарами, яких потребували жителі інших країн, які й стали відвідувати і збагачувати Венецію. Багато років венеційці й не думали про інші завоювання, окрім тих, що могли б полегшити їхню торговельну діяльність: із цією метою здобули вони кілька гаваней у Греції та в Сирії, а за послуги, надані французам із перевезення їхнього війська в Азію, дістали у володіння острів Кандію. Поки вони так жили, імення їхнє було грізним на морях і шанованим по всій Італії, тож їх часто обирали третейськими суддями в різних суперечках. От чому й сталося, що коли між союзниками виникли суперечності з питання про поділ завойованих земель, вони звернулися до Венеції, і вона присудила Бергамо та Брешу роду Вісконті. Однак за певний час венеційці самі захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також багато міст у королівстві та в Романьї і, жадаючи ще більшої могутності, почали загрожувати не тільки італійським правителям, а й чужоземним. Нарешті всі об’єдналися проти них, і в один день утратили вони володіння, які здобули впродовж стількох років, витративши величезні ресурси. І хоча за останній час вони повернули собі дещо зі втраченого, колишніх могутності й слави їм завоювати не вдалося, і живуть вони, як і решта італійських провінцій, тільки милістю інших.

XXX

Коли папою став Бенедикт XII, він побачив, що втратив майже всі свої володіння в Італії. Побоюючись, щоб їх не захопив імператор Людовік, він вирішив подружитись із усіма, хто захопив володіння, котрі раніше належали імперії, щоб вони допомогли йому захистити Італію від зазіхань імператора. От він і видав наказ, згідно з яким усіх тиранів, що захопили в Ломбардії міста, було оголошено законними державцями, та дуже скоро після того помер, і папський престол перейшов до Климента VI. Імператор, бачачи, з якою щедрістю папа розпоряджається майном імперії, не захотів поступитися йому в щедрості й одразу ж оголосив усіх узурпаторів церковних земель їхніми законними власниками, що владарюють у своїх містах за згодою і дозволом імператора. Саме з цієї причини Галеотто Малатеста і його брати стали правителями Ріміни, Пезаро і Фано, Антоніо да Монтефельтро – Марки й Урбіно, Джентіле да Варано – Камеріно, Гвідо да Полента – Равенни, Сінібальдо Орделаффі – Форлі й Чезени, Джованні Манфреді – Фаенци, Лодовіко Алідозі – Імоли, і ще багато інших – безлічі інших міст, тож у володіннях Церкви майже не залишилося землі без правителя. Внаслідок цього Церква була послабленою аж до понтифікату Олександра VI, який уже в наш час, після розгрому нащадків узурпаторів, відновив її владу. Коли імператор видавав свій дарчий наказ, він перебував у Тренто, і скидалося на те, що він має намір увійти до Італії. Це викликало в Ломбардії низку збройних сутичок, під час яких Вісконті захопили Парму. Тоді ж помер Роберт, король Неаполітанський, залишивши спадкоємицями тільки двох онучок, дочок свого сина Карла, який помер значно раніше. Перед смертю він указав, що престол посяде старша онука, Джованна, для того щоб вона взяла шлюб із його небожем, угорським королем Андреєм. Із цим своїм чоловіком Джованна прожила недовго, бо невдовзі вбила його й одружилась із іншим своїм родичем, князем Тарантським Людовіком. Одначе король Угорщини Людовік, брат Андрея, прагнучи помститися за його смерть, поспішив із військом до Італії й вигнав із королівства Джованну та її чоловіка.

XXXI

Тоді ж у Римі сталася подія надзвичайно визначна. Такий собі Нікколо, син Лоренцо, канцлер Капітолію, вигнав із Рима сенаторів і, прибравши титул трибуна, очолив Римську республіку. Він, використовуючи давні звичаї, встановив таку повагу до законів і громадянської доблесті, що послів до нього відправляли не тільки сусідні міста – вся Італія, і давні римські провінції, бачачи, що Рим відновлюється, попідводили голови і, через страх або через надію, вшанували його. Однак Нікколо, попри свою добру славу, сам відмовився від цих справ; знемагаючи під тягарем, що звалився на нього, він, хоч його ніхто не виганяв, таємно втік із Рима до короля чеського Карла, якого наказом папи, в обхід Людовіка Баварського, було оголошено імператором. Карл, щоб засвідчити свою вдячність папі, відправив до нього Нікколо як полоненого. Невдовзі після того такий собі Франческо Барончеллі, за прикладом Нікколо, захопив владу трибуна і вигнав із Рима сенаторів. Прагнучи якнайшвидше покінчити з цим бунтівником і не знаходячи іншого способу, папа випустив Нікколо із в’язниці, повернув його до Рима і дав звання трибуна! Нікколо знову мав владу – і стратив Франческо. Та, накликавши на себе ворожість роду Колонни, він сам був незабаром убитий, і владу повернули сенаторам.

XXXII

Тим часом король угорський, зігнавши з неаполітанського престолу Джованну, повернувся у свої землі. Але папа, якому було краще мати за сусіда не цього короля, а Джованну, вжив низку заходів, і врешті-решт їй повернули неаполітанський престол, за умови щоб Людовік, чоловік її, не приймав королівського титулу, а вдовольнявся своїм становищем князя Тарантського. Настав рік 1350-й, і папі спало на думку, що ювілей, який за рішенням Боніфація VIII мали відзначати кожні сто років, можна було б святкувати кожні п’ятдесят, і він видав відповідний наказ. Вдячні за таке благодіяння, римляни погодилися на те, щоб він прислав до Рима чотирьох кардиналів із метою впорядкувати в місті управління і призначити потрібних папі сенаторів. Окрім того, папа дав Людовіку, князеві Тарантському, титул короля Неаполітанського, а як подяку за це королева Джованна подарувала Церкві місто Авіньйон, що належало їй за правом спадку. На той час помер Лукіно Вісконті, і єдиним державцем Мілана став архієпископ Джованні, який часто воював із Тосканою та своїми сусідами і вельми збільшив свою міць. Спадкоємцями після його смерті лишилися двоє небожів, Бернабо і Галеаццо, але Галеаццо невдовзі помер, залишивши після себе сина Джана Галеаццо, який і поділив владу в державі зі своїм дядьком Бернабо. Імператором у ті часи був король чеський Карл, а папою – Інокентій VI, котрий послав до Італії кардинала Егідія, іспанця, який діяв так уміло, що йому вдалося повернути повагу до папської влади не тільки в Романьї та в місті Римі, а й у всій Італії. Він знову заволодів Болоньєю, яку захопив було архієпископ Міланський, змусив римлян узяти за сенатора одного іноземця, котрого папа мусив щороку призначати в Рим, уклав почесну угоду з родом Вісконті, розгромив і захопив у полон англійця Джона Гоквуда, який на чолі чотиритисячного англійського загону воював у Тоскані на боці ґібелінів. Святий престол перейшов до Урбана V, і той завдяки таким успіхам вирішив відвідати Італію і Рим, куди прибув також імператор Карл. Папа пробув у Італії кілька місяців, потім повернувся в Авіньйон, а Карл повернувся у своє королівство. Після смерті Урбана папою став Григорій XI, але оскільки помер і кардинал Егідій, в Італії відновилася колишня колотнеча, яку постійно починали міста, що об’єднувалися проти роду Вісконті. Папа прислав до Італії нового легата на чолі шести тисяч бретонців, потім і сам він прибув до Італії вже зі своїм двором та остаточно осів у Римі. Це сталося 1376 року. Папський престол був у Франції сімдесят один рік. Невдовзі після того Григорій XI помер, і на його місце обрали Урбана VI. Однак десятеро кардиналів, які вважали це обрання незаконним, зібрались у Фонді й проголосили папою Климента VII. Водночас генуезці, які впродовж років підкорялися роду Вісконті, повстали; і між ними й венеційцями через острів Тенедос почалися криваві війни, у котрих на тому чи на тому боці взяла участь уся Італія. Тоді ж було вперше застосовано артилерію – нову, винайдену германцями зброю. Хоча спочатку успіх був на боці генуезців, котрі кілька місяців тримали Венецію в облозі, наприкінці війни перемогли венеційці, і за посередництва папи 1381 року було укладено мир.

XXXIII

У Церкві, як ми вже казали, стався розкол. Королева Джованна схилялася на бік папи-розкольника, внаслідок чого Урбан закликав Карла, герцога Дураццо, нащадка неаполітанських королів, оголосити про свої права на Неаполь; Карл захопив там владу, а королева була змушена тікати до Франції. Обурений французький король послав до Італії Людовіка Анжуйського, щоб той повернув королеві владу в Неаполі, вигнав Урбана з Рима і посадив там антипапу. Однак іще на початку цієї справи Людовік помер, військо його розпалось і повернулося до Франції. Папа тоді прибув до Неаполя й ув’язнив дев’ятьох кардиналів, які були на боці Франції й антипапи. Потім він озлобився на короля, який відмовився призначити одного з його небожів правителем Капуї, але удав, що не надає цій відмові великого значення, і попросив короля віддати йому для проживання місто Ночеру. Там він спорудив фортецю і почав готуватися до війни з метою відняти в короля його королівство, але король узяв його в облогу в Ночері, і папі довелося тікати в Геную, де він і стратив ув’язнених ним кардиналів. Звідти він повернувся до Рима, де призначив двадцять нових кардиналів, аби збільшити розкіш свого двору. Тоді ж король Неаполітанський Карл вирушив до Угорщини, де його обрали правителем; невдовзі він там помер, залишивши в Неаполі свою дружину з двома дітьми, Владиславом і Джованною. Водночас Джан Галеаццо Вісконті вбив свого дядька Бернабо, став у Мілані єдиним правителем, і мало йому було всієї Ломбардії – він хотів приєднати до неї Тоскану, однак помер саме тоді, коли вже готовий був заволодіти нею і коронуватись італійським королем. Урбана VI змінив Боніфацій IX. Антипапа Климент теж помер в Авіньйоні, і папою обрали Бенедикта XIII.

XXXIV

У ті часи в Італії було безліч військових найманих загонів – англійських, німецьких, бретонських, що з них деяких приводили туди чужоземні державці, котрі прибували в Італію, деяких посилали папи, коли перебували в Авіньйоні. До послуг цих військових загонів удавалися потім усі італійські властителі, що воювали між собою, поки Лодовіко да Кунео, житель Романьї, не набрав сильний загін італійських найманців, який дістав ім’я святого Георгія. Мужність і дисципліна цього загону затьмарили славу чужоземних військ і повернули її італійським воїнам. Відтоді італійські державці, воюючи між собою, стали використовувати тільки італійських найманців. Оскільки між папою і римлянами виник розбрат, папа поїхав до Ассізі й залишався там до ювілею 1400 року. Римлянам, натомість, було вигідно, щоб ювілейного року папа перебував у Римі, тому вони знову погодилися прийняти сенатора-іноземця, якого призначав папа, і допустили, щоб папа зміцнив замок Святого ангела. Повернувшись на цих умовах до Рима, він, щоб збагатити церковну скарбницю, звелів, аби річний прибуток із кожного вакантного бенефіцію надходив до папської скарбниці. Хоча після смерті Джана Галеаццо, герцога Міланського, лишилися двоє синів – Джованні Марія Анджело і Філіппо, держава ця розпалась. У колотнечі, що почалася, Джованні Маріа Анджело загинув, а Філіппо певний час був ув’язнений у павійській фортеці, де йому вдалося зберегти життя завдяки вірності й спритності коменданта. Серед тих, хто заволодів містами, що належали їхньому батькові, був Ґульєльмо делла Скала. Йому довелося знову тікати під захист Франческо да Каррари, державця Падуї, який допоміг йому знов утвердитись у Вероні, однак не надовго, бо за наказом цього Франческо його отруїли, і той сам заволодів містом. Але тоді жителі Вінченци, які мирно жили до того часу під владою роду Вісконті, почали побоюватися посилення Падуї та перекинулися до венеційців, котрі оголосили Франческо війну і спершу відібрали в нього Верону, а потім і Падую.

XXXV

На той час помер папа Боніфацій і обрано було Інокентія VII. Народ звернувся до нього з проханням повернути фортеці, а також відновити народні вольності, на що папа відповів відмовою. Народ покликав на допомогу короля неаполітанського Владислава. Проте невдовзі вони помирились, і папа, який зі страху перед народом утік до Вітербо, повернувся до Рима, де зробив свого небожа Лодовіко графом Марки. Потім він помер, і папою обрали Григорія XII, з умовою, що він відмовиться від папського престолу, якщо й антипапа відмовиться від своїх зазіхань. Щоб удовольнити бажання кардиналів і спробувати припинити розкол у церкві, антипапа Бенедикт прибув до Портовенере, а Григорій до Лукки, де почалися перемовини. Вони, однак, ні до чого не привели, тож кардинали одного і другого претендента від них відвернулись, і Бенедикт вирушив до Іспанії, а Григорій до Ріміні. Що ж до кардиналів, то вони за підтримки Бальтазара Косси, кардинала і легата Болоньї, зібрали в Пізі церковний собор, на якому обрали папою Олександра V. Новий папа відразу ж відлучив від церкви короля Владислава, а його королівство передав Людовіку Анжуйському, після чого вони обоє разом із флорентійцями, генуезцями, венеційцями та болонським легатом Бальтазаром Коссою напали на Владислава і відібрали в нього Рим. Але в розпал цієї війни Олександр помер, а на його місце обрали Бальтазара Коссу, який прибрав імення Іоанн.

XXIII

Бальтазар Косса негайно покинув Болонью, де його обрали, і вирушив до Рима, з’єднавшись там із Людовіком Анжуйським, який прибув із військом із Провансу. Вони стали до бою з Владиславом і розгромили його, однак із вини кондотьєрів не змогли завершити перемогу, тож король невдовзі знову зібрався на силі та ще раз захопив Рим, змусивши папу тікати до Болоньї, а Людовіка до Провансу. Папа взявся обдумувати, як йому послабити Владислава, і з цією метою постарався зробити так, щоб імператором обрали Сиґізмунда, короля угорського. Він переконав його прибути до Італії, зустрітись із ним у Мантуї, і там вони вирішили скликати вселенський собор для припинення розколу в Церкві, яка, об’єднавшись, успішно могла б протистояти своїм ворогам.

XXXVI

Було тоді троє пап: Григорій, Бенедикт і Іоанн; їхнє суперництво послаблювало Церкву і позбавляло її поваги. Всупереч бажанню папи Іоанна, місцем собору обрали Констанцу в Германії. Хоча зі смертю короля Владислава не стало причини, з якої папі спало на думку зібрати цей собор, він уже не міг відмовитися від обіцянки прибути на нього. Його привезли в Констанцу, там він за кілька місяців із запізненням усвідомив свою помилку і спробував утекти, але його ув’язнили і змусили відректися від влади. Один із антипап, Григорій, прислав повідомлення про відмову від папства, а іншого, Бенедикта, який не захотів відректися, було засуджено як єретика; покинутий своїми кардиналами, він урешті-решт теж був змушений відректися. Собор обрав папою Оддоне з роду Колонни, який прибрав ім’я Мартіна V, і так Церква об’єдналася, після того як протягом сорока років нею правили відразу кілька пап.

XXXVII

Як ми вже казали, Філіппо Вісконті був тоді ув’язнений у павійській фортеці. Але на той час помер Фачіно Кане, який, скориставшись ломбардськими розбратами, захопив Верчеллі, Алессандрію, Новару й Тортону і набрав чимале багатство. Не маючи нащадків, він залишив свої володіння у спадок дружині своїй Беатріче і заповідав друзям домогтися, щоб вона одружилась із Філіппо. Ставши вельми могутнім завдяки цьому шлюбу, Філіппо знову заволодів Міланом і всім ломбардським герцогством, а потім, щоб показати вдячність за такі великі благодіяння так, як це роблять майже всі правителі, він звинуватив дружину свою Беатріче у зраді та вбив її. Коли ж могутність його остаточно утвердилася, він, щоб утілити задуми батька свого Джана Галеаццо, почав міркувати про напад на Тоскану.

XXXVIII

Король Владислав, помираючи, залишив сестрі своїй Джованні, окрім держави, ще й велике військо, яким командували наймайстерніші в Італії кондотьєри, а першим серед них був Сфорца да Котіньйола, котрий відзначався особливою сміливістю. Королева, бажаючи зняти з себе ганебне звинувачення в тому, що біля неї постійно перебуває такий собі Пандольфелло, якого вона виховала, взяла собі за чоловіка Якопо делла Марку, француза королівської крові, з умовою, що він вдовольниться титулом князя Тарантського, а королівський титул і королівську владу залишить їй. Та ледве він прибув до Неаполя, солдати оголосили його королем, унаслідок чого між ним і дружиною виникла велика чвара, в якій перемагали то він, то вона. Однак урешті-решт влада в державі дісталася королеві, яка невдовзі почала ворогувати з папою. Тоді Сфорца вирішив довести її до того, щоб вона цілком залежала від нього, і з цією метою зовсім несподівано оголосив про свою відмову залишатися в неї на службі. Так вона несподівано залишилася без війська – і могла тільки звернутися по допомогу до Альфонса, короля Арагону й Сицилії, котрого вона всиновила, та взяти на службу Браччо да Монтоне, полководця, уславленого не менше, ніж Сфорца, і до того ж ворога папи, у якого той відняв Перуджу та деякі інші землі, що належали Церкві. Невдовзі вона помирилась із папою, та Альфонс Арагонський, побоюючись, аби вона не обійшлась із ним, як колись із чоловіком, почав потихеньку прибирати до рук фортеці. Взаємні підозри в них дедалі посилювались, і дійшло до збройних сутичок. За допомогою Сфорца, який повернувся до неї на службу, королева здолала Альфонса, вигнала його з Неаполя, анулювала всиновлення і замість нього всиновила Людовіка Анжуйського. А через це виникли нові війни між Браччо, який став на бік Альфонса, і Сфорца, який підтримував королеву. Під час цієї війни Сфорца при переході через річку Пескару потонув, тож королева знову залишилася без війська і була б позбавлена престолу, якби їй не допоміг Філіппо Вісконті, герцог Міланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Однак Браччо, якого не бентежило те, що Альфонс залишив його, і далі воював із королевою. Він узяв в облогу Аквілу; але тут папа, який не вважав піднесення Браччо вигідним для церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорца, той несподівано напав на Браччо поблизу Аквіли, переміг його і вбив. З боку Браччо залишився тільки син його Оддоне; папа відняв у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Невдовзі його вбили в Романьї, де він воював на службі у флорентійців, тож із усіх товаришів Браччо залишився тільки один, і цей чоловік зажив значної ратної слави. Це був Нікколо Піччініно.

XXXIX

Оскільки я вже довів свою оповідь до часу, який вказав від початку, і оскільки найістотніше з того, про що мені лишилося розповісти, належить до воєн флорентійців і венеційців із Філіппо, герцогом Міланським, про що буде розказано, коли ми говоритимемо саме про Флоренцію, я свою оповідь перериваю і тільки нагадаю про становище в Італії, про її правителів і про війни, які в ній тривали на той час, до якого ми дійшли.

Якщо говорити про найзначніші держави, то королеві Джованні II належали королівство Неаполітанське, Марка, частина папських земель і Романья. Але частина міст у цих землях підкорялася Церкві, частина підкорялася законним правителям або ж була підвладна тиранам, які захопили там владу: так, у Феррарі, Модені й Реджо панували д’Есте, у Фаенці – рід Манфреді, в Імолі – Алідозі, у Форлі – Орделаффі, у Ріміні й Пезаро – Малатеста, а в Камеріно – рід Варано. Частина Ломбардії визнавала владу герцога Філіппо, частина підкорялася венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, за винятком герцогства Мантуанського, де панував рід Ґонзаґи. Більша частина Тоскани належала флорентійцям, незалежними лишалися тільки Лукка і Сієна, причому Луккою володіли Ґвініджі, а Сієна була вільною. Генуезці то мали волю, то потрапляли під владу або французьких королів, або роду Вісконті, животіли безславно і вважались одними з найбільш незначних громадянств. Жоден із цих головних правителів не мав власного війська. Герцог Філіппо замкнувся в своєму палаці й не навертався нікому на очі, всі його війни вели довірені воєначальники. Венеційці, ледве їхні честолюбні погляди звернулися до суходолу, самі відмовилися від зброї, яка принесла їм таку славу на морі, і, за прикладом інших італійців, довірили керувати своїм військом чужоземцям. Папа, якому духовний сан воювати не дозволяв, і королева Джованна Неаполітанська, як особа жіночої статі, з необхідності вдавалися до того, що інші державці чинили через недогляд. Тій самій необхідності підкорялися флорентійці: дворянство їхнє в безперервних громадянських чварах було перебите, держава перебувала в руках людей, які звикли торгувати, які військову справу й успіх у ній довіряли іншим. Отож італійські збройні сили були в руках або дрібних володарів, або воїнів, які не були державцями: перші набирали військо не для зростання своєї слави, а лише для того, щоб стати багатшими або бути в більшій безпеці; другі, змалку виховані для військової справи, нічого більше не вміли і тільки на неї й могли розраховувати, якщо хотіли досягти багатства та могутності. Серед них у той час найбільшу славу мали Карманьйола, Франческо Сфорца, Нікколо Піччініно – учень Браччо, Аньйоло делла Перґола, Лоренцо і Мікелетто Аттендолі, Тарталья, Якопаччо, Чекколіно з Перуджі, Нікколо да Толентіно, Гвідо Торелло, Антоніо даль Понте ад Ера і ще багато до них подібних. Треба додати також дрібних володарів, про яких уже згадували, і ще римських баронів Орсіні й Колонна, а також синьйорів і дворян королівства Неаполітанського в Ломбардії, – усі вони зробили з військової справи ремесло і ніби домовилися між собою поводитись так, щоб очолювати військо ворожих сторін, а за можливості обидві ці сторони приводити до загибелі. Урешті-решт вони до того принизили військову справу, що навіть найпересічніший воєначальник, у якому виявилася б хоч тінь стародавньої доблесті, зміг би вкрити їх ганьбою на великий подив усієї Італії, яка так нерозсудливо шанувала їх. У подальшій оповіді моїй повно буде цих нікчемних правителів та їхніх найганебніших воєн, але, перш ніж розповісти ці подробиці, потрібно мені, як я обіцяв, повернутись і розказати про походження Флоренції, щоб кожен зрозумів, яке було становище цієї держави у ті часи і як серед лих, що спіткали Італію впродовж тисячі років, досягла вона нинішнього свого стану.