Читать книгу Квітникарка - Ніка Нікалео - Страница 4

Заходила в під’їзд боязко й з оглядкою. Не хотіла, аби хтось її зараз таку бачив: брудну і скуйовджену, з розмазаним по обличчю макіяжем. Старий австрійський будинок з ліпниною, з каріатидами, що підтримували сусідський балкон над широкою дубовою брамою, – усе колись таке рідне й близьке до болю – раптом стало осоружним і страшним. Її трусило й лихоманило від хвилювання: а раптом він з тією ще там, ще вдома, а може, уже малий повернувся зі школи. О Боже! Він же у сестри на селі. Сама його вранці відвезла й хотіла там залишитися до завтра, але передумала… Ох, якби ж то затрималася, то й не знала – не бачила всього цього. Але, очевидно, що настав час дорослішати й розплющувати очі, знімати рожеві окуляри. Боязко ступала мармуровими сходами. Так, наче боялася, що вони зариплять під її вагою, від її рухів. Наче кішка, протиснулася крізь дверний прохід, нечутно прокрутила ключ, беззвучно зачинила за собою важкі броньовані двері.

Нікого. Взуття в передпокої нема. Визулася зі знищених туфель. Ай, і так старі були й потерті вже! Зафарбовувала їх щоразу помадою. По дорозі до кімнат кинула оком на кухню. На столі бедлам. Ніхто нічого не складав. Залишили все, як і було. Зазирнула босою до спальні. Нікого. Лише перевернута постіль. Видихнула з полегшенням. І зі злістю й огидою здерла всю сплюндровану білизну на підлогу. Принесла з кухні чорний сміттєвий мішок і увіпхнула все те туди. Щоб навіть духу її тут не було… і його теж.

Зі столу в кухні теж стягла усе: тарілки, келихи, пляшку – у сміттєвий бак! Безслідно. І знову розридалася. Присіла на кухонний диванчик. Кошак тут же підбіг, потягнувся, обвив хвостиком її ногу і стрибнув на коліна, муркочучи. Він, як мудра й досвідчена, близька до природи і світу почуттів тваринка, відчував глибокий біль і сум у душі Вікторії. Завібрував своїми котячими пісеньками, своєю мелодією спокою і добра, наче хотів сказати, що все буде добре, що все те – суєта суєт. «Тепер ти по-справжньому зрозуміла, що жила у вигаданому світі ілюзорного щастя. Пробудження не завжди відбувається спокійно. Іноді треба струсонути того, хто спить».

– Рудику, милий мій і рідний. Усе ти розумієш. Ти мій хороший! – погладила згорточок пухнастого щастя і потяглася за телефоном.

– Мар’яно, люба… – заридала переривчасто у трубку. – Я… я, – слова застрягали в горлі, наповненому образою і жалем.

– Алло, Вікі, що з тобою сталося? Відповідай! – давня подруга схвильовано верещала в трубку.

– Я… я застала його в нашій… спальні! – усе, що змогла видушити із себе.

– О Боже! Ти вдома? А він? А вона? – посипалися запитання. – Іди відтам негайно! Навіщо ти себе мордуєш?! Тікай.

Вікторія, трохи опанувавши себе, притишено відповіла:

– Я вже повернулася. Уже тікала й повернулася. Тут нікого немає. Ти можеш приїхати, Мар’яно? – запитала благально.

– Ну, звісно, що можу. Але, – вона на мить замислилася, адже була на роботі, і вдома усього повно. Та екстремальна ситуація у житті подруги вимагала її негайної присутності й підтримки. – Так, зараз візьму таксі.

– Будь ласка, я тебе прошу! Мені так погано!

І поки подруга добиралася з іншого краю міста, де працювала зараз для одного з автомобільних дистриб’юторів, Вікторія приводила до ладу свій дім. Її окриляла ненависть до чоловіка й огида. Відчувала, що не зможе тепер доторкнутися до нього, як і не дозволить йому нічого такого щодо себе. Та, зрештою, невідомо, чи він цього хотів би. Можливо, що жив із нею через жаль і через сина. Ох! Як це було тяжко й гірко, як неймовірно боляче й водночас неймовірно сумно почуватися такою зневаженою і несправедливо скривдженою.

– Несправедливо?! Ти жартуєш? Чи ти справді не розумієш, що це не сталося на рівному місці? – несподівано випалила Мар’яна, коли подруга плакалася їй на плечі при пляшці якогось червоного вина, що та захопила із собою по дорозі.

– Не розумію твого запитання. А чим я заслужила таке ставлення? – здивовано запитала Вікторія. – Я йому навіть і миті ніколи не давала підстав сумніватися у моїй вірності!

– Ото ж бо й воно! Дуже даремно, що не давала!

– А що? Треба було? Ти мене спеціально зараз злиш? – обурилася Вікторія.

– Так! Так, треба було постійно.

– Ненормальна якась! – ошелешено вибалушила очі зраджена жінка.

– Я якраз нормальна! А ти? Ти! – голосно заговорила подруга. – Як давно ти була в салоні краси? Як давно робила собі манікюр-педикюр, укладала волосся чи робила маски на обличчі… Чому ти, сидячи вдома без особливих обов’язків, не ходиш до фітнес-центру? Чому ти себе так запустила? Де твоя жіночність, любов до себе, перш за все? Де?!

– У нас на такі розкоші немає грошей, Мар’янко. Ти жартуєш? Відки мала їх узяти? Життя дорого коштує, а це все для жінок олігархів, – поскаржилася.

– Ти справді так думаєш чи прикидаєшся? – звела від подиву й невдоволення брови подруга. – Ну, по-перше, то не є розкіш, а необхідність для жінки. А по-друге, твій Василько економіст іще той. Сам одягається по самих бутиках, за останньою модою. І не кажи мені зараз, що йому це необхідно, бо має на роботі мати відповідний вигляд. А по-третє, ти б і сама могла…

– Не могла! Це не обговорюється, бо я дала слово, що поки малий не закінчить середню школу, повністю ним займатися. Про роботу й мови не могло бути! – заперечила Віка, але в душі її з’явився сумнів і злість на себе саму за те, що справді припустилася такої грубої помилки. – Але це точно не причина його зради.

– Його зрад! – вигукнула жінка. – Ти просто вперто заплющувала на все це очі, аж поки життя тебе не ткнуло носом, як паршивого кошака. То не причина, Вікі, звісно, ні. Але то є одна з твоїх хиб. Треба було ходити на роботу, доглядати за собою, розвиватися і все, що там ще може бути…

– Так, але це не дає мені відповіді на запитання, як тепер бути, що робити…

Мар’янка налила собі ще вина й пішла набирати воду в чайник. Віка стежила за її рухами, і їй так і хотілося протерти стіл, де вона необережно накрапала червоні, як гранатинки, краплі сухого чилійського й розкришила якесь пісочне печиво, що випадково завалялося на поличці в дитячій тумбочці. Узагалі розгардіяш завжди дратував Вікторію. Але вона стулила пельку й стрималася.

– Чому ти мовчиш? – запитала раптом.

– Я? А ти мене про щось запитувала? – удавано байдуже відповіла подруга, набираючи воду. – Кави захотілося. Ти будеш?

– Я тебе запитала, що мені тепер робити?

– Ну, це ти сама маєш вирішити. Тут я тобі не порадниця. Я лише підтримати можу. Що б ти там не придумала, – усміхнулася Мар’яшка. – Це не кінець світу. А шанс почати твоє нове життя. Звісно, якщо ти вибереш це.

– Що? – Вікторію лякала незрозумілість формулювань подруги. – Яке це нове життя? З чого я маю вибирати?

– Ну, не тупи, люба! Ти починаєш мене дратувати. Я зараз оскаженію.

– Я хотіла, щоб ти мене підтримала, пожаліла, допомогла зрозуміти, що відбувається, а ти… – заскиглила Віка.

– Так, ну вибач. Якби тобі було двадцять п’ять і мені теж, певно, я б саме так і зробила. Ще й поплакала б разом із тобою. Але зараз? Ми що, у вісімнадцятому сторіччі? Про що ти кажеш? Ти маєш бути сильною і прийняти рішення про своє життя. Або ти все залишаєш так, як є, і терпиш цю мерзенну особу – свого чоловіченька далі. Або вирішуєш вступити у своє нове життя.

– У нас же син, Мар’яно! Як ти можеш?! – здивовано заперечила нещасна.

– А я не знала, – процідила крізь зуби подруга. – Ні в кого дітей немає. Жодна жінка не зуміла їх сама виховати! – скептично кинула. – Так, я вип’ю кави та їду. Ми поговоримо з тобою завтра. Бо ти, я бачу, і далі готова все це терпіти та згнивати в цій рутині.

Вікторія заклякла. Вона не хотіла лишатися зараз наодинці у квартирі. Вона боялася. Не знала, чого саме. Певно, що самотності. Її не лякало нове життя. Її лякала її неспроможність. Адже вона не вміла дати раду собі в цьому світі, а ще дитина… Як його виховувати, утримувати, ходити на роботу й водити до школи одночасно. Як?

– Мар’яно, не йди! Я тебе прошу…

– У тебе є якісь гроші на перший час? Ну, поки не вийдеш на роботу? – поцікавилася жінка.

– Якісь? Так, трохи є…

Вікторія після дуже скупих видач грошей Васильком на харчування та оплату комунальних послуг, коли їй навіть на ліки доводилося випрошувати додатково, вирішила трішки підробляти. І зайнялася приватним бізнесом. Вона побігла до спальні, витягла з шафи коробку з єдиною парою нових туфель на шпильці й поставила їх на стіл.

– Ого! Ціла пачка грошей?! – пожартувала Мар’яна.

– Ой, ні… Зараз.

Вікторія розгорнула пакет, де блідо-бежеві мештики на всі випадки життя покоїлися в прозорому флізеліні. З-під них вона витягла тугий конверт і розрізала його ножем. Відтам висунулася купка акуратно поскладаних сотень євро.

– Три тисячі сто євро, – порахували дівчата.

– А ти молодчинка! Часу не гаяла. Звідки стільки взяла?

– Ти будеш сміятися… Але я пекла торти для кафе по сусідству тут, на Коновальця. Тобто печу. Ну, там маковий, горіховий, струдлі всілякі… За старовинними рецептами бабусі. Вона в мене була полячкою, а вони особливо вправні колись були у випічці, – сором’язливо пояснила Віка, наче зізнавалася у якомусь недобропорядному вчинку.

– Так, кращі лише французи, – усміхнулася подруга. – Ну, на перший час тобі справді вистачить. Якщо ти й далі будеш постачати їм свої торти, то зможеш підтримувати себе якийсь час. А як твої архітектурні мрії і плани звести нові замки, га?

– Але я ще не вирішила, чи…

– Ти готова й далі терпіти це знущання? Після усього того, що ти бачила?

– Я не знаю…

– Ну, ти оригінальна особа. А я вже хотіла запропонувати тобі місце в нашій майстерні, в офісі…

Ця ідея Вікторії дуже сподобалася. Робота дала б можливість їй виходити в люди, забути про свої скривджені почуття і гідність жінки. А ще… мрії, втілити їх. Але вона вагалася, страх, наче обценьками, схопив її за горло й душив.

– Розумієш, я не знаю, чого хочу насправді. Одна частина мене хоче втекти від усього цього будення. А інша боїться, їй страшно, їй усе зрозуміло тут і відомо. Мозок підказує, що треба примусово щось змінювати… А я? Де там моє справжнє «я»? Чого мені хочеться і потрібно? – пояснила свої вагання і сумніви Вікторія. – Почуваюся так, наче в мене роздвоєння особистості. Наче я проживаю не своє життя. І мені дуже некомфортно від цього. Розумієш?

– Так, – упевнено відповіла Мар’янка. – Ти завжди почуваєшся так, коли не приймаєш рішення і не береш на себе всю відповідальність за них.

– Не думаю. Це щось інше. Щось більш глибоке і важливе, – не погодилася Вікторія. – Я не почуваюся сама собі господинею, розумієш? Мені здається, що я приймаю не ті рішення, які насправді мені хочеться. Але обставини такі, що я змушена.

– Припини! Відсьогодні приймай рішення сама. Стань вільною у виборі! Відповідай за себе сама.

Вікторія усміхнулася. Вона зрозуміла, що подруга таки не второпала, про що та говорила. Але рішення спробувати самій робити вибір їй сподобалося:

– Спочатку на півдня, гаразд? Щоб я Назарчика зі школи могла забирати.

– Ну, нарешті! Назарчику – десять. Він зможе й сам знайти дорогу додому, Віко. Не утруднюй. Тобі зараз буде вкрай необхідно багато працювати.

– Я не зможу.

– Зможеш.

– А що я скажу Василеві, коли він прийде?

– Ти послухаєш те, що він буде брехати тобі. А потім мовчки виставиш його за двері.

– Чоловіки тоді йдуть назавжди. Я десь про таке читала, – боязко повідомила Віка.

– Ох… Як з тобою складно, – видихнула Мар’яна. – То нехай іде! Він тобі не потрібен з усіма його дівками. Він знахабнів до того, що почав приводити їх у твою ж квартиру. Ти сповна розуму? Забудь його ім’я. Зустрінетеся в суді.

– У суді? Якому суді?

– Ну, не хочеш з ним розлучатися – не розлучайся. Але тоді й на аліменти можеш не розраховувати. Він ними буде тебе тероризувати. А по закону заплатить стільки, скільки суд призначить, перевіривши всі фінансові документи його фірми. Зрозуміла?

– Мені від нього нічого не треба! – з погордою заперечила Віка.

– Ха! Ха-ха, – розреготалася Мар’янка й налила собі у келих іще вина. – Твій Васько завжди мене недолюблював. І тепер я його розумію. Де ти поділа увесь той мотлох, ту постіль зі спальні?

– Ось, лежить у мішку біля дверей у передпокої, – здивовано відповіла інша.

– Пішли, розведемо багаття! Бери усе, що тобі про нього буде нагадувати. Усе! Фотки, його недолугі подарунки, інші якісь речі, що будуть пробивати тебе на сльозу. А такого в тебе точно небагато.

– Небагато, ти права, – захитала головою Вікторія.

І вони вдвох, схопивши увесь непотрібний колишній зміст життя Віки, палили його на задньому подвір’ї. Невеличкий п’ятиквартирний будинок був напівпорожнім. Лише сусіди з горішнього поверху, а були це студенти-іноземці, боязко визирнули у вікно на веселе полум’я і, ані слова не зронивши, забралися займатися своїми справами. Молоді ж жінки розважалися на повну: увімкнули рокові композиції на балконі кухні, що виходила в сад, і під них влаштували танці довкола вогнища.

– We will, we will rock you! – дуетом співали Мар’яна та Вікторія.

Вони підкидали різний мотлох у яскраве багаття, розповідали одна одній смішні історії, що сталися зі знайомими подружніми парами, і реготали на всю горлянку. Усе це було більше схожим на істерію, аніж на стрес, який пережила Вікторія.

Сад старого австрійського будинку був доглянутим. Довкола прокидалася свіжа зелень. Газони графічно підтяті, квіти висаджені з господарським задумом, вельми вміло й продумано. Гойдалка поміж двох зарослих мохом старезних волоських горіхів завжди була найбільшою радістю для дітей, які приходили в гості до господарів будинку. Малозаселений, але із заможними господарями, він був зразком для інших сусідських будинків.

– Твоя робота? – запитала подруга у Вікторії, киваючи на квітник.

– Еге ж, ми ще й зекономили купу грошей на дизайнері. Мені тільки довелося трохи підчитати, коли та які рослини зацвітають. Ну, щоб завжди були яскраві барви серед зелені.

– Молодчинка. А що, ваш сусід по сходовій так і не заселився? – поцікавилася Мар’янка. – Ролокасети на вікнах вічно спущені.

– Я думаю, що він тримає цю квартиру для дітей. А поки вони малі, то всім разом їм добре в особняку в Мостиськах. Він же митник!

– Так, я пам’ятаю. Ти розповідала.

– Ну, от. До роботи близенько. Не їздити ж зі Львова. На третьому поверсі лише над нами здають квартиру якимсь дуже хорошим, скромним студентам, – продовжила тему Віка. – А внизу живе столітня бабуленція. Напівглуха й напівсліпа.

– Жартуєш?

– Ні. Звісно, дуже мила жіночка пані Зося. Справді, старенька й глуха. Тут я кажу правду. Син до неї приходить раз на два-три тижні. Вона ще сама потрафить і на базар піти, і до склепу. Як щось їй потрібно більше, то я їй часом купую.

– А чого запитуєш?

– Та так. Просто думаю, що гарна квартира тобі дісталася від батьків. І твій прагматичний Василь усе це дуже добре прорахував. Ти його тут прописала?

– Так. Але квартира лише моя. Подарована ще до одруження. Вася тут тільки ремонт зробив, меблі купив, – пояснила Віка. – Тут ти неправа.

– Ну, то й дякувати Богу. Надіюся, що за ремонт гроші назад повстидається вимагати.

Вікторії були неприємні такі судження подруги, але десь глибоко в душі вона побоювалася, що та права. Тому мовчки пропустила цю фразу. До вечора Василь так і не з’явився. Мар’янка поїхала додому, узявши з Віки обіцянку не впадати в ступор на ранок і не змінювати свого рішення.

– Я тебе не підмовляю на розлучення, – пояснила подруга. – Але ти маєш розуміти, що це є шанс стати іншою. Жити своїм життям, а не проживати його за Василя. Ти його вже не зміниш. А себе – так!

– Знаєш, багато жінок так живуть. Я зараз не про зміну рішення, але…

– Так. Коли чоловіки бачать у них своїх коханих, а не обслуговуючий персонал. Твій не дав тобі такої можливості. Він хотів, аби ти лише забезпечувала йому тил і займалася господарством. Натомість абсолютно не дбаючи про тебе.

У Вікторії враз заблищали очі, і скотилася крупна, як горошина, сльоза.

– От тільки не треба себе жаліти, люба! Не треба сподіватися усе повернути, – осудливо затурмосила подругу за плече Мар’яша. – Знаєш, що?! Піди і спакуй його валізи! Нехай вимітається, козел!

– Так! – схлипнула бідолашна. – Я так і зроблю зараз.

– Ну, все. Іди! Завтра тобі подзвоню. Тримайся! – і Мар’яна швидко збігла сходами до таксі, що вже кілька хвилин чекало її під під’їздом.

Вікторія повернулася у квартиру збирати речі чоловіка. А пізно вночі з оберемком троянд заявився і він сам…