Читать книгу Квітникарка - Ніка Нікалео - Страница 6

Вікторія разом зі своєю старшою сестрою Уляною як сіли звечора на ґанку погомоніти собі, та так і зустріли на ньому світанок. Проговорили все, що сталося, згадали все, що було, і зрозуміли, що планів на життя, окрім розлучення передусім, у Віки немає. Присвятила себе повністю родині. Закинула свій диплом архітектора в найдальший куточок письмового стола. І забулася в буденній рутині сімейного життя. Утім, тоді вона так не думала. А з радістю поринала в домашній побут, догляд за малим зі щоденними прогулянками. Спілкувалася з іншими мамами, і це Віці давало відчуття того, що в її родині все добре. Ті ж проблеми й ті ж радощі, що й у всіх. Чоловік заробляв гроші, утримував сім’ю, а вона берегла те вогнище. Так було і в її батьківській родині, і в родині сестри.

Улянка вже перетнула межу в півстоліття. Мала вигляд спрацьованої і занедбаної, значно старшої за свій вік, як зазвичай усі сільські жіночки. Але ніколи не скаржилася на життя. Була дуже поміркованою і стриманою. Велика різниця у віці з Вікою робила їхній тісний зв’язок більш віддаленим, а відстань у 25 кілометрів знищувала бажання хоч якось міцніше тримати родинні стосунки. Зустрічалися двічі на рік – Різдво та Великдень. Але влітку Назарко Вікторії цілий місяць проводив на селі, на парному молоці й свіжих овочах-фруктах. Уляна обожнювала малого. Він був майже ровесником з її наймолодшенькою, з Орисею. А ще був неймовірно схожий на дідуся, їхнього з Вікторією батька.

Улянка все життя на господарці: дім-город-дім. Чоловік її Степан уже років зо сім заробляв гроші в Іспанії. Виважений, працьовитий і розумний – він не гаяв ані хвилі, коли необхідно було закінчувати дім і платити дітям за навчання у вишах. Сколотив у Барселоні бригаду з таких же заробітчан і успішно робив ремонти. Старші сини закінчили Львівську Політехніку за фахом «архітектура та дизайн», як і його тітка, довго протирали сподні[2] у райадміністрації, а як тато влаштувався впевненіше, одразу поїхали до нього. На той час у Степана вже все було офіційно, він сплачував податки і вже не згорав на палючому сонці. А ще він не вкладався у рамки того зрадливого хлопа, якого усі демонструють закордоном. Любить свою Улянку безмежно, як і тридцять років тому. У цих двох особлива мудрість спільного життя. З глибоким акцентом на повазі одне до одного. Улянка ніколи не перечила Степанові, завжди підтримувала й підтакувала. Тішилася кожному його приїзду раз на рік, а перші три роки бачилися лише по Скайпу. Степан цінував Лянчину господарність і відданість, любов, що їх єднала крізь тисячі кілометрів. І мріяв якнайшвидше повернутися до рідної землі. «Може, поїхати до Іспанії, – подумалося блискавкою Віці. – Але то дурне!» – тут же сама собі заперечила.

– Ти знаєш, а мені останнім часом снився такий дивний сон. Двічі чи тричі одне й те саме, – поділилася із сестрою. – Начебто я літаю. І опиняюся тут, над нашою старою хатою. І батьки є, і діти наші бавляться. Усі тут. Лише чоловіків нема. Самі ми – жінки й дівчата. І я маю доньку, а не сина. Обличчя, щоправда, я її не бачила жодного разу. Ось такий сон.

– Цікаво… Але спиться, то й сниться! Ти ж знаєш, – усміхнулася сестра.

– А мене він турбує.

– Кажуть, дівчата сняться до проблем. От і маєш…

– Та ну! – вигукнула Вікторія й подумала: – Жінки завжди винні – така вже у нас ментальність.

Ранкове сонце вдихнуло в темряву зоряного неба свіжий подих світла й надії. Небом перекотилася романтична хвиля бурштинових сонячних зайчиків і рожевих казкових метеликів. Вони злилися воєдино, ознаменувавши світанок.

– Я вже й забула, якими красивим бувають ці миті, – зітхнула Віка.

– Та так. У місті нема чого о п’ятій зриватися, – майже заздрісно відповіла сестра. – Це тут треба господарку погодувати, у поле піти. Бо що до обіду зробиш – те твоє.

– І не кажи. Розлінувалася я зовсім. І за що тепер учепитися, не знаю. А треба йти на якусь роботу. За що ж жити? Я зовсім безрука й безмозка стала.

– Уже щось придумала? – зажурено спитала сестра. – Я тобі в цім нічим не допоможу.

– Нічого я ще не знаю. Хочу якийсь час побути на самоті. Обміркувати все. Та й у Назара канікули на носі.

– А ти давай до нас! – запропонувала сестра. – Місце є. Діти разом бавитися будуть. Трохи мені допоможеш, га?!

– Ти жартуєш? – Вікторія всміхнулася. – Я то вже давно забула. І не хочу ті корови-свині-кури. Вам тут набридати. Ні! Дякую, звичайно.

– Ну, як знаєш, – сказала Уляна, устала зі сходинки й поправила фартушок. – Час мені до роботи, а я й не лягала. Тяжкий день буде.

– Вибач! То я винна.

– Та ніц! Що ти?! Уже все спечено-зварено, прибрано. Іду тільки худобу впораю і трохи потім покимарю, – усміхнулася маминими очима сестра.

Великий будинок на сім’ю з п’ятьох людей Уляні допоміг збудувати живий ще тоді батько. Вона вийшла заміж рано, у вісімнадцять. Степанові тоді теж усього лише двадцять було. Одразу, рік за роком Улянка народила двох дітей. А самі ще дітьми були. Тіснилися великою родиною у невеличкому старому, ще бабусиному будиночку з трьох кімнат, що стояв тут поруч, за парканом. Тоді це була одна господарка й великий город на 40 соток. Тут росли яблука й груші, вишні й черешні, горіхи, сливи та алича, а що вже городини було – то не перелічити. Усе своє – усе з грядки, як то кажуть. Віка зазирнула за паркан на сумний будинок із зарослим травою подвір’ям. Одразу було видно, що тут ніхто не живе. Город сестра зі шваґром, коли ще він був тут, обробляли, а хату не чіпали. Не розбирали паркан. Тримали усе те для когось із дітей. Хоча юридично воно було оформлене на Вікторію. Але всі знали, що вона їй, міській пані, уже не потрібна. Тітка – стара діва, що все життя пропрацювала в ЖЕКу у Львові, отримала там квартиру. По її смерті нерухомість перейшла до мами, а та тут же записала її на Вікторію, яка вчилася в інституті й «мала десь жити», мала бути завидною невісткою, а не селючкою без роду-племені.

– Лянко, а дай ключі від батьківської хати! – несподівано для самої себе гукнула навздогін сестрі Вікторія.

– У кухні вони. На ключниці, що ти подарувала, висять, – почула у відповідь за якусь хвилю.

Відкрила хвіртку. Та ані рипнула. Уляна стежила за завісами. Вправна ґаздиня – добра господиня. Ступила на стежку свого дитинства й заностальгувала. Тут виросла. Тут збила до крові коліна на асфальті, коли вчилася їздити на ровері. Кружляла подвір’ям, падала й знову вставала, незважаючи на кров на колінках і ліктях, на здерту шкірку на долонях. Усе пекло й пашіло, а вона вперто вчилася і вчилася, хоча сльози текли струмочками по зашмарованому обличчю. І куди тільки ця наполегливість і характер поділися… Повернула ключ у старих дверях. У хаті пахло пліснявою та старими меблями.

Усе стояло на своїх місцях, як і тоді, коли вона виходила звідси заміж. Було велике весілля, у шалаші на 200 людей. Ну, так, як у всіх. Тут її викупляв її дорогоцінний Василь. За 100 доларів у сестри і накритий стіл для Вікторіїних друзів. Смішний звичай – фіктивний. Колись це був серйозний викуп – давали коня чи корову, багато золота і грошей. А тепер так, задля розваги.

Мама одразу запропонувала віддати молодим свою кімнату, а самій перейти на кухню. Дві інших кімнати займала сім’я сестри – їхній будинок от-от мали закінчити. Та Віка з Василем наступного ж дня поїхали до свого львівського помешкання. Батька вже на той час не було. Помер, коли Віці виповнилося лише дванадцять. Коли вона нестримно билася з хлопцями, ходила вся у синцях, але з почуттям повного задоволення. Саме така, якою її виховував батько. Завжди вміла за себе постояти. І хлопчаки радо брали її до своєї компанії. Віка батькові останні дні дуже добре пам’ятала, не ходила більше в хлоп’ячі компанії. Щось тоді в ній запечаталося, щось замурувало її стосунки з ними.

Батько помирав по-мученицьки. Але тихо, спокійно й самозречено. Таким було його рішення. Він утомився: від безперервних лікарень, крапельниць, перев’язок, уколів, зболених від голок рук і схованих вен. Йому вже нічого не хотілося. Кожна чергова госпіталізація лише на якийсь час відтягувала ту саму останню мить. «Я так утомився, я більше не можу, не хочу… Я втомився… Не можу більше це терпіти».

За кілька тижнів до того, як хвороба безповоротно вклала його у ліжко, він подзвонив усім своїм найближчим людям…

– Привіт! Як у тебе там? Усе добре? – починав здалеку, як звично.

Дізнавшись про хід справ і щоденні турботи, отримував запитання про себе у відповідь. Ділився тим, що повернувся з лікарні, що це вже було востаннє. Що більше туди не піде, і це вже все. Він змучений, лікарні від нього теж уже відвертаються. Переконував кожного, що він утомив собою уже і їх.

Десять років поневірянь. Десять років в інвалідному візку після шалених, яскравих і незабутніх років далися йому вкрай важко й складно. Далекобійник, який об’їздив весь Радянський Союз уздовж і впоперек, відчув волю кочівного життя, радість швидкості й потужності великого вантажного авта, втрапив у страшну аварію. І на все подальше життя був прикутий до ліжка. Безрадісні сірі будні, наче немічний старий, що негоден був сам зробити ані кроку, поволі вбивали в ньому нестримну колись жагу до життя, радість від усього сущого, насолоду від «незайманості зелені навесні», від черлених плодів восени й скажено іскристого і морозяного снігу взимку.

Його мордували думки про минуле, про те, що не встиг, а так колись мріяв. І певно, що прийняв уже незворотнє рішення не жити. Уже нічого не міг удіяти, і тому не знаходив собі місця, вертів подушками, перевертався, перекладав їх і так, і сяк, наче так міг дати лад своїм тяжким думам. А вони все товклися й гамселили душу й розум… Руки заважали, крутилися, наче лопаті вітряка. Відчував, що вже скоро… Не знав, що там далі. Але знав, що тут – нестерпно болісно й невимовно пекуче існувати, знаючи інше життя, яким тільки щасливим воно може бути. Дружина, діти – чудова любляча родина. Стабільність і хороші заробітки, можливість дозволити собі й рідним усе… І раптом… Неначе сон, картинка перед очима, дійсність змінилася на те, у чому йому відтоді довелося існувати. Прийняв це й терпів цілих десять літ! Та все ж рано чи пізно терпець уривається і хочеться змінити все, нехай ти навіть не знаєш на що. Головне, щоб лише не так, як зараз!

– Ніколи не роби того, про що потім дуже-дуже пошкодуєш, – сказав наостанок своїм дівчатам.

Дванадцятирічна дитина запам’ятає це на все життя, хоча навряд чи здатна оцінити вагу цих слів тієї миті.

Уже не їв і навіть не пив. Сто грамів води було найбільшим, що міг у себе втиснути крізь соломинку. Йому видавалося, що випив аж забагато. І знову напівзабуття, напівсон – тяжкий, вдумливий і тягучий. Час від часу його відтам висмикували голоси родичів і друзів, які приходили на відвідини.

Мама крутилася довкола нього бджілкою: переодягала, мила, знову переодягала, змінювала постіль і пелюшки. Потай утирала сльозу – так, щоб дівчата не бачили. Його всі любили, подивовували його силу й життєлюбність, незламність та широту душі. Приходили посидіти поруч свого друга востаннє. Аби віддати йому свою шану й просто тепло душі… Плакали всі – сліз не соромилися навіть мужчини.

Він їх стиха вітав, упізнавав кожного, називав на ім’я. Відповідав на запитання повільно, чомусь тепер йому це давалося дуже важко, наче треба було мішок перенести з одного кінця футбольного поля в інше. Але розум був світлим і не затуманеним, тому лише внутрішня незрозуміла важкість давалася взнаки.

Іноді хтось згадував минулі щасливі дні. Розповідав про спільно радісно проведений час, і скупа сльоза скочувалася йому по впалій холодній щоці. Хто знає, як помре і що при цьому відчуватиме?! Він усвідомлював усе, і це було найскладнішим усвідомленням за все його життя, після того, як дізнався, що вже ніколи не зможе самостійно ходити. Те розуміння було гіршим, бо вже тоді не хотів жити. Та все ж знайшов у собі сили ще на десять років.

Похорон батька був велелюдним, хоча й лила непролазна тропічна злива. Було 13 червня. Усі смирно місили взуттям болото, дехто навіть упав у багнюку при переході через потічок, але ніхто не скаржився. Кожен хотів віддати належну шану своєму найбільшому другові, братові, родичу, який завжди виручав. Кожного підтримував і старався допомогти, як тільки міг. Могилу заклали квітами й вінками у людський зріст. Вікторія стояла біля мами й тихенько скавуліла їй у плече…