Читать книгу Квітникарка - Ніка Нікалео - Страница 5

Ех-ех, якби ж то все, що ми собі плануємо, відбувалося саме так. Часом довго репетируєш у думках монолог у бік навіть продавчині із сусіднього супермаркету, яка нахамила тобі напередодні. Думаєш, що скажеш їй так і так, усе виважено й спокійно, аби не опускатися до її рівня. Хоча ой як кортить поназивати речі своїми іменами, адже вона і неосвічена, і родом із совєтського союзу, відповідно, і ментальність тамта. Та гамселити так недолугу особу не дозволяє виховання й самоповага. Тому ти ретельно вибудовуєш фрази, аби не образити, не вразити часом так, що та людина вчепиться у сказане, наче пітбуль своїми залізними щелепами, і знищить тебе вщент, заривши під плінтус, чи як то модно казати, помножить на нуль. І ось ти йдеш, уся така впевнена й непереможна, переконана у власній красномовності та осяяна самовигаданим ореолом месії, який здатний змінити не світ, ні, а всього лише одну людину. Приходиш і тільки-но розтуляєш на касі рота в передчутті свого маленького супермаркетного тріумфу, а тобі навіть в очі не дивляться. Наче ти порожнє місце, робот-домогосподарка, що прийшов сюди за продуктами. І так, наче бачать тебе вперше. Учора наче жодного скандалу й не було. Ти здивовано зводиш брови, розуміючи, як безглуздо звучала б зараз твоя обурена учорашнім промова, і тихенько ретируєшся, прихопивши із собою увесь куплений непотріб. Хвилина слави не вдалася.

Так само всі радикальні настрої і впевненість у собі Вікторії, здавалося б, міцно переконаної Маріанною, як вітром здуло, тільки-но на порозі квартири з’явився її дорогоцінний Василь. Ні, звісно, вона його не прийняла! Скандалила, швиргонула той красивезний оберемок, якого в житті раніше не тримала в руках, йому просто в обличчя. А він смиренно стояв у дверях великої кімнати, де вона собі постелила, бо їй огидною була думка про їхню спальню.

– Ти вирішив, що отак просто прийдеш, і все? І якимись квітами усе залагодиш? – обурено кричала. – Ти покидьок і негідник. Затягнути якусь мантелепу в нашу спальню! Ти знищив усю віру в тебе, у любов. Я тебе ненавиджу! Чуєш? Ненавиджу! Що ти мовчиш?

– Я винен. А що я ще маю казати? Визнаю, що винен. Але то сталося для мене самого незрозуміло як, – виправдовувався чоловік.

Він стоїть у проході, спершись об одвірок. Погляд його карих очей безтурботний і невинний. Хвилясте довге волосся на чубі й вистрижені вилиці, як то зараз у тренді, роблять його вигляд ще більш беззахисним і спантеличеним. Дивиться, як підліток, що накоїв несвідомо якихось пакощів.

– Вона тебе зґвалтувала у тебе ж удома? У нас удома! – закричала обурена жінка. – Ти зовсім мене за дурну маєш?

– Не так. Послухай… То я заїхав додому за папкою з необхідними документами. Забув її вчора. А нині терміново треба було перед святами підписати, – говорив переконливо й упевнено. – А вона якось за мною ув’язалася і зайшла до квартири. Та й не було нічого! То ти все не так зрозуміла, неправильно побачила.

– Ага? То не вір очам своїм?! – оскаженіло вигукнула Віка, у її голосі бриніли сльози.

– Так! Вона просто хотіла подивитися красивий старий будинок. Казала, що ніколи в таких усередині не була… Ну, я, раз уже вона зайшла, почав розповідати про нас, про тебе й сина. Я не думав, що вона почне мене зваблювати!

– Капець, який бідний! А хто вона така? – скаженіла дружина, вимагаючи детальних пояснень.

– То моя нова секретарка. До дідька нахабна дівка. Селючка. Попросилася підробити, бо їй на життя не вистачає. Студентка ще, – пояснив Василь. – Я не знаю, як мені то зробилося, я навіть не зрозумів, як у ліжку опинився. Вона сама все зробила, Вікуль. Не злися! Нічого не було.

– Секретарка! Як це дешево й банально, – плакала від жалю до себе Вікторія. – То що я бачила? Поясни, будь такий добрий.

– Ну, що? Що ти бачила?! Вона кинула мене на ліжко й почала роздягатися…

– Фу, тільки давай без цих огидних подробиць, – їй защеміло у серці, і знову набігли сльози на очі.

– То така дурня з мого боку. Я ж нічого такого навіть не планував, Вікулю! Я люблю тебе. Ми ж родина! У нас син. Спільні плани на майбутнє. Будь мудрою, зрозумій мене, мала.

– Не треба казати «мала»! Я то ненавиджу. Уже казала тобі неодноразово, – її зараз дратувало все, що говорив і як говорив.

– Ну, Вікулю, дорога моя. Вибач мені. Що маю зробити такого, аби ти мене вибачила й забула всю цю дурню? Я ж ненавмисне. І взагалі приготував тобі подарунок на Великдень. – Він витяг із кишені подарунковий сертифікат на п’ять тисяч гривень в один із торговельних центрів Львова.

Віці хотілося завстидати його за те, що не обрав щось сам, адже їй стільки всього потрібно. А вмить подумала, що зробив правильно, бо їй стільки всього потрібно, що сама не знає, з чого почати. І така велика сума – то справді для неї багато. Ніколи їй на себе стільки грошей не давав. А взагалі, що він собі таке подумав: що можна її купити?! І вона з погордою швиргонула пластикову картку від себе в бік розкішного букета квітів.

– Я тепер зайти туди не можу. У той твій любовний альков! – скаржилася, що мусила постелити собі у великій залі, де на вікнах навіть штор не було, лише вигадливо почеплені ажурні фіранки.

– Ну, які дурниці, люба! Там нічого такого не відбувалося, щоб могло тебе так пригнітити. Ти сама собі це придумала.

– Я нічого не придумала! Не обманюй мене.

По мірі того, як він це пояснював, то наближався до дружини все ближче й ближче. Ходив довкола, наче кіт, намагаючись її пригорнути до себе. А вона відштовхувала його: спочатку різко, з агресією, але згодом усе слабше і слабше. Троянди, трохи осипані, лежали на підлозі біля старезного, із позолотою і вензельками кахельного австрійського каміна. Червоні пелюсточки віялом розкинулися по світлому, у тон меблів, килиму, наче крапельки крові…

– Іди геть! – кидала після кожного його пояснення, їй переверталася свідомість.

– Ну, вибач мені. Ти моя єдина! Я тільки тебе люблю. То все не я, тобто я хотів сказати, що це не почуття, – ухопив її врешті в обійми й поцілував.

Віка відштовхнула його із силою, знову голосно проганяючи. Але відчула фальш у своїх рухах. Бо їй приємні були його домагання і доторки. У ній боролися зараз дві різних Вікторії – голос розуму й голос почуттів, і підключалася ще якась одна Вікторія, яка мислила практично, чого та в житті не вміла.

То чому, думала вона, не міг і він так само боротися сам із собою, коли до нього чіпалася та нахабна дівка, його секретарка?! Може, він так само, як і вона, розуміє цю боротьбу всередині себе й не може їй пояснити. Очевидно, Віка розуміла його! Їй було боляче в душі, але усе це мало логічне пояснення.

– Ти ж така розумна в мене, Вікулю. Така мудра! – просився і ластився, наче кіт. – Не виганяй мене через таку дурню.

– Василю, то вже не вперше я тебе застаю з іншою жінкою! – аргумент Вікторії, здавалося, був залізобетонним.

– Коли? Що ти таке говориш? – здивовано звів брови чоловік.

– А тоді під рестораном, із квітами. До тебе підійшла якась, – пригадала події трирічної давнини.

– Коли? Під Ратушею? Мала, та я ж тобі пояснював, що то була начальниця з податкової. А ти мені так і не повірила, – обійняв її міцніше й ніжно поцілував у вухо. – Ти маєш мені вірити, інакше я не зможу вести свій бізнес, заробляти для нас гроші. Зараз багато жінок-начальниць, керівників…

– От-от, – зажурилася жінка.

Вони проговорили до самісінького ранку. Голосно, з обвинуваченнями й криками. І Вікторія несподівано почула від нього те, що чула й від Маріанни: що не приділяє собі уваги, що занедбана й нецікава. Не говорив це прямо, але натякнув, що даватиме їй більше грошей, щоб могла собі щось новеньке купити, на перукарку й масаж, фітнес. Віка втішилася і засмутилася водночас. Але головне було те, що, попри усе це, ще така бажана ним, у яку він досі безтямно закоханий. І перші лагідні промінчики сонця застали їх у пристрасних любовних обіймах.

Василь розпалив камін, і старий кахель розігрів велику кімнату з високими австрійськими стелями до жару. Багаття іскрилося і тікало вгору у димар, звиваючись у п’янкому танці останньої миті, що спопеляла на порох. Вигадливі па деревних іскорок здавалися схожими на найпристрасніші почуття, які миттєво запалюються, яскраво освітлюють своєю енергією реальність і миттєво згоряють, якщо нічим підтримувати той шал. Від того полум’я пашіли й вони самі. Запріли великі вікна, вони вкрилися дрібненькою росою, яка, збиваючись, поодиноко стікала вниз, на раму крупними крапельками. Ніби плакали, споглядаючи на акт примирення. Оголені й вогкі, молоді й пружні тіла чоловіка й жінки спліталися прямо тут, на килимі в апогеї любові. Усе відчувалося Вікторії утричі яскравіше й глибше, з невідомим досі присмаком гіркоти й солі. Наче ти п’єш знайомий тобі солодкий напій і насолоджуєшся ним уповні, та якась незнайома нотка гірчить і надає ще привабливішого й бажанішого аромату цьому улюбленому напою. І ти не можеш ним насититися, тобі все мало, і ти б пив і пив…

Вікі відчувала гаряче кохання Василя у палких цілунках, якими осипав усе її тіло, торкаючись найпотаємніших куточків. Доводив її до шалу тими ніжними й полум’яними доторками там, де раніше ніколи цього не відчувала. Якісь нові відтінки й нові відчуття дарував їй чоловік, аби довести свою пристрасть кохання, визнання його провини і ганебної помилки. Його любов була не спішною і звичною, як завжди, а повільною і розміреною, особливо наповненою і солодко-болісною, наче востаннє. Насправді ж такою, якою буває після великих сварок. То означало для неї доказ його справжніх глибоких почуттів, не одноденних, не тимчасових покликів плоті, а кохання. Вона плакала від щастя й усміхалася новому дню. Вікторія почувалася вкрай наповненою і щасливою.

– Якби ти знав, як мені образливо, Васильку, – сумно зітхнула вона по всьому.

– Я тебе прошу, Вікулю моя! Мені самому так бридко якось і недобре, що ти так страждаєш, – каявся чоловік. – Я зварю тобі кави. Як ти любиш, з корицею і медом. І їду в офіс.

– Звари, Васильку. Ти так давно цього не робив, – усміхнулася вдячно Віка й раптом схаменулася: – А на роботі ж буде ця дівчина. Як її звуть?

– Хто?! – з кухні гукнув чоловік.

Вікторія лежала, підклавши руку під голову, недбало вкрита одним простирадлом на килимі, й спостерігала крізь привідчинені двері, як її чоловік метушився, готуючи для неї сніданок.

– А, та… Оксана чи Олена. Ні, сьогодні субота, її не буде. А після вихідних я її розрахую. Скажу, що повертаються старі кадри.

– Добре тоді.

Віка заспокоїлася, хоча подумала, що так негарно буде, якщо дівчину випруть одразу після свят. Якось не по-людськи, хоча… Так їй і треба. Нема чого чужих чоловіків зваблювати!

– Вікулю, твоя кава! – чоловік із джезвою заглянув з-за одвірка, й жінка схопилася, наче ошпарена.

– Я вже йду на кухню. Тільки не тут. Ще наляпаємо на світлі меблі.

Загорнулася у плед, що так і пролежав без діла на дивані, і пройшла до столу. Василь одразу ж побіг у душ.

– Ти не поснідаєш зі мною?! – здивувалася його поспішності дружина.

– Ой, вибач, кохана! Я маю сьогодні до обіду все понадсилати. Бо ж свята! – він ще раз повернувся до Вікторії, поцілував її у вилицю і провів рукою по волоссю.

Вони домовилися ввечері їхати до її сестри разом, де на них чекали ще зі вчора. Віка вирішила таки перебігтися крамницями, щоб прикупити щось новеньке собі й малому до Великодня. Рахунок на картці більше не здавався їй принизливим подарунком.

Василь поїхав. Вікторія скоренько допила й доїла те, що приготував їй чоловік. Ретельно вимила посуд і прибрала наслідки їхньої пристрасної ночі в залі. Перенесла вазу з трояндами до кухні, де було менше світла й вони б могли протриматися до понеділка, коли всі повернуться із села. Вдягла джинси й кросівки, куплені ще десять літ тому, коли скидала вагу після пологів, натягла стьогану курточку і поїхала трамвайчиком у великий торговельний центр, у бутики.

Львів переходив зі стадії ранньої, холодної весни до ароматної, сонячної зелені, яскраво-синього неба в перисту хмаринку, залитих несамовитими пташиними піснями і наводнених любовними парами скверів… Місто прокидалося. Його старезні, облуплені й покришені давні фасади будинків набували особливого шарму й лоску, як то мають меблі в антикварних крамницях. І якщо не дивитися на соціальний транспорт, що просто таки жахав своїм зовнішнім виглядом та аварійністю, то могло видатися, що ти десь далеко, у якомусь величному королівстві, де зараз лискучою від дощу бруківкою пролетить цісарський кортеж і процокають підбитими копитами коні з високородними, вишколеними вершниками. Віка жила тими часами, читала й перечитувалася Бальзака, Дюма та сучасників, які давали можливість їй переміститися в уяві у ті славні часи вельмож. Її захоплювала вірність і гонор тодішніх жінок, їхня елегантність і шарм, розум та вроджена інтелігентність. Це була легка й несерйозна література, яка, однак, давала їй уявлення про найкращі образи жінки й чоловіка. Читала потай від батьків, які вчили працелюбності та скромності, де не було місця жіночим примхам і дрібним радощам. Мама завжди повторювала, що «життя на селі складне й наповнене щоденною працею», а тато цілими тижнями пропадав у відрядженнях, працюючи у службі міжнародних перевезень, простіше, кермуючи фурою. А Вікторія зачитувалася «Анжелікою» і була буквально закохана в її головних героя та героїню. Той світ здавався їй більш привабливим. І деякі львівські будівлі – палац Потоцьких, мармулядова фабрика на Рогатці та її будинок-двійник на генерала Чупринки, а особливо Підгорецький замок – усе це завжди повертало її у ті часи, і Віці дихалося легше, вірилося сильніше в те, що все насправді існує і ще от-от – і вона стане безумовно щасливою, як у романі.

Життя у той час виглядало значно цікавішим з його пригодами, подорожами й великим, справжнім коханням Анжеліки та Жофрея де Пейрака. У тій жінці їй подобалось усе: її зовнішність, елегантність і шарм, відданість і чуттєвість. Та найбільше вражав силою характер, Вікторії не вірилося, що тоді жінка могла бути настільки впертою і незламною, безстрашною і вірною своєму головному почуттю, хоча… Якраз тут вона й не могла зрозуміти присутності в житті Анжеліки стількох чоловіків тоді, коли кохання в неї було одне. Віка в усьому хотіла б бути такою, але не в цьому. Ніколи! Це чоловіки можуть собі дозволити мати різні стосунки, а от справжня жінка так не зможе, це її вб’є і знищить, вона стане фальшивою і удаваною. Тут у свідомості Віки виникав конфлікт, але робила знижку на те, що все-таки це вигадані персонажі, і, аби надати пристрасті та більше інтриги, Анн і Серж Голон понавигадували отаких сюжетних перипетій.

«Ти найчудовіша дружина у світі, – сказав їй сьогодні вранці її чоловік. – Я тільки таку хотів мати». Вікторія згадувала слова Василька, і її серце тануло, а тіло огортало теплом і затишком. Вона мала свого особистого Жофрея. Він такий же цікавий і самодостатній, розумний і привабливий. У нього серйозний бізнес, великі психологічні й фізичні навантаження, від чого часом роблять його нервовим і буркотливим. Але до них із Назарчиком він залишається добрим і турботливим. І, звісно, він її любить, страшенно кохає свою дружину, її. Сам так казав!

Вона так собі мислила, перебігаючи з однієї крамниці в іншу. Найперше придбала кілька красивих білосніжних комплектів білизни. Уявлення не мала, що ціни такі скажені. Давно собі не дозволяла таких покупок. Уже навіть і пригадати не могла, коли, але точно ліфчик пуш-ап не був за ціною пальта. На верхній одяг для себе вирішила не дивитися, адже малому потрібна була курточка й чобітки, а їй позаріз потрібно купити нові мешти. Супермаркет із взуттям пропонував шалений вибір хороших моделей. Приміряла три-чотири й обрала красиві лаковані туфлі на невеличких підборах кольору марсала. До всього підійдуть! До того ж ціна була на тридцять відсотків нижчою – пряжка-прикраса майже відклеїлася. Але повернути її на місце не проблема, навіть у майстерню нести не доведеться. Усе виправить суперклей.

Щаслива й задоволена, що зекономила стільки коштів, Вікторія вже хотіла повернутися додому, коли подумала, що не буде тягнути з покупкою обновки для сина й побігла повз брендовий італійський магазин у дитячий відділ іспанської торговельної марки. Здалеку помітила, що там уся вітрина заліплена написом «Sale», і великим кроками спішила туди. Але раптом щось знайоме промайнуло повз її боковий зір. Зупинилася і зробила два кроки назад, повернула голову вліво – й обмерла від побаченого. Їй волосся заворушилося на голові, а з рук повипадали пакунки. Вона їх миттю підняла, повернувшись спиною до побаченого, і прожогом сховалася за колоною навпроти. Відтам знову визирнула, з тяжким болем споглядаючи картину, що відбувалася всередині крамнички з італійськими речами. Там мужчина допомагав молодій дівчині натягти на ногу високі чоботи-ботфорти. Він робив це так, що Вікторію мало не знудило: проводячи пальцями вгору по нозі, привідкривши ажурну корунку[1] панчіх, його пальці зісковзнули до внутрішньої сторони її стегон і гулькнули глибше, поміж її ноги. Продавці вдавали байдужість і не звертали на цю брутально хтиву сцену жодної уваги. Дівчина ж сміялася і грайливо зиркала на свого партнера. А ним був Василь! Її наймиліший і найкоханіший у світі чоловік, який лише вранці доводив свою вірність і клявся у вічній любові. Віці здавалося, що вона зараз знепритомніє. Двічі за одну добу бачити одне й те саме вона не мала більше сили. Та сама дівчина, що й у них удома, і її Василь, її чоловік! Серце калатало в горлі, пальці рук похолоднішали, а голова йшла обертом. Вона міцніше стисла в руках куплене й поволі побрела до ескалатора. Та раптом зірвалася і побігла всередину крамниці, з розмаху гепнула всіма пакунками їм обом по головах, аж коханці попадали.

– Брехливий мерзотник! – гавкнула йому в обличчя, а дівку просто гидливо штурхнула ногою.

Спустилася миттю вниз на зупинку й зрозуміла, що не має сили чекати автобус. Підійшла до таксі, що стояли поруч, сіла в перше-ліпше. Та поїхала додому на Коновальця.

Прийшла у квартиру і зрозуміла, що не знає, що має робити. Їй потрібен час, щоб знову не втнути якусь дурницю. Вона радо обманювалася, це вже й останньому дурневі зрозуміло. Як тепер усе правильно зробити? Найкраще для неї і її сина. Думки стрибали, наче сполохані у високій траві коники-цвіркуни. Хотілося втримати хоча б одну з них, сформулювати мудру й виважену думку. Вікторія старалася з усіх сил, але їй не вдавалося відволіктися й стримати тремор у руках і в душі. Її морозило, вона вся тремтіла. На думку не спадало нічого, окрім образливих вигуків і всілякої гидоти, яку хотілося кричати цьому патологічному зраднику просто в обличчя так, щоб вони йому заліплювали, наче смолою, очі, рота, ніс, усю його бридку, хтиву… Ууух! Віка накрапала собі заспокійливих подвійну дозу й зрозуміла, що візьме себе в руки й напише йому листа. Прощального. Це буде правильно. Це справжній кінець. Остаточний кінець їхніх стосунків. Крах їхнього брехливого шлюбу. Більше жодних розділів у їхній історії, у їхньому романі не буде. Він не посміє більше її тривожити. А вона переживе. Це її особистий кінець світу. Світу сімейного затишку й удаваної, як виявилося, взаємної любові. Узяла ручку, якою заповнювала квитанції на оплату комунальних, витягла кілька аркушів з його теки, яку носив на роботу і, о! випадково нині забув удома…

«Дякую тобі! Не дивуйся. Я глибоко вдячна за те, що ти змусив мене зняти рожеві окуляри. Я жила у вигаданому світі, навіть тоді, коли на власні очі побачила момент зради. Наскільки ж я була закохана в тебе й боялася світу без тебе, що готова була не повірити власним очам. Досі не можу зрозуміти: як, як таке могло відбутися?! Але враз я пригадала всі ті пояснювані тобою раніше ситуації і непорозуміння, що виникали в нашому житті. Я не могла допустити думки, що ти не тільки мій. Власне, що взагалі не мій. А тепер я дякую тобі за те, що я виросла й порозумнішала. Мабуть, саме цього останнього кадру мені бракувало майже одразу після твоїх кревних каяттів і клятв у глибоких почуттях. Для тебе це анічогісінько не значить. Ти здатен сказати будь-що, аби вигода стояла на твоєму боці. Не знаю, чи це пов’язано з тим, що ти ведеш бізнес, але, певно, що це саме так, як ти звик у своїй роботі. Я стала просто твоїм ще одним капіталовкладенням. Ще однією вигідною оборудкою під назвою «шлюб». Тільки тепер, коли я побачила справжні цифри й подвійну бухгалтерію, я розриваю цей контракт. Партнер виявися ненадійним і брехливим. З такими довготривалі угоди не укладають. Мені шкода. Справді шкода, що я у тобі так помилилася. Бо мої почуття, ти знаєш, були щирими. Я не розумію, за що мені таке покарання, що я скоїла в житті не так, за що заслужила такі муки. Моє серце розкраяно навпіл, мене наче облили помиями з ніг до голови й вигнали на вулиці оголеною. Мене просто захлинає злість і образа, але стримаюся і не буду писати ганебних слів. Бо я розумію, що маю лише дякувати. Тому що не уявляю, як би мала й далі жити з таким болем у душі. Прокидатися, готувати тобі сніданок, усміхаючись і цілуючи, як це завжди робила. Не уявляю, як могла би з тобою кохатися з таким глибоким болем та образою в душі. Я усього цього не уявляю. Так само, як не маю жодних думок щодо того, як буду жити без тебе, самостійно. Але це мене лякає менше!

Ти знаєш, усі люди різні. Є люди-сонця, які обігрівають усіх і всім усміхаються. Від однієї їх присутності чи погляду стає затишно й легко. Зазвичай це мама чи тато, це наші батьки. Є люди-місяці, які, віддзеркалюючи сонячні промені інших, уміють освітити твій шлях у складні моменти твого життя, підтримати й підказати правильну стежину, для мене це моя сестра й подруги, а часом це зовсім випадкові хороші люди. Є комети, які, пролітаючи через твою долю, надовго залишають по собі шлейф незабутніх вражень і зміни у твоєму світосприйнятті, коли ти стаєш глибшим і наповненішим. Часом це випадкові люди, а часом добре знайомі, але які мають насичене й цікаве життя, що зовсім мало залишається часу на інших. Але вони його все одно знаходять і спалахують на твоєму небосхилі. А є люди – чорні діри. І це найстрашніші представники цього виду. Вони цілеспрямовані й амбітні, від них за милю віє успіхом. Здається, що гроші самі пливуть до них рікою. Видається, що в них усе є: купа друзів, гроші, здоров’я, кохання, вони просто взірець для наслідування. Однак їхній погляд важкий і пронизливий, наче рентген. Вони всмоктують у свою круговерть усіх довкола, розмелюючи на кванти й не зважаючи на особистості. Для них люди – ніщо, слово – ніщо, почуття – узагалі зайві емоції. Вони вірні тільки собі в усій своїй цілеспрямованості. Раніше я захоплювалася такими. Але я не знала, що я в орбіті однієї такої чорної діри. І тепер, коли я це зрозуміла, то вжахнулася. І вмикаю всі свої внутрішні резерви, аби не бути розкладеною на кванти. Аби відірватися з поля твого тяжіння. Я вмикаю усі двигуни на повну потужність.

Іди! Я вимагаю, щоб ти якнайшвидше забрав свої речі й пішов. Можеш також узяти все, що ти вважаєш за потрібне, з наших спільних речей. Квартира належала мені ще до одруження, тож ти не можеш на неї претендувати. Так, я подаю на розлучення. Ти не уявляєш, як для мене це страшно звучить. Але ані на мить не сумнівайся, що я увімкну задню. Цей урок я засвоїла добре. Повернуся після свят. І добре було б, щоб тебе тут не було. Інакше я виставлю твої валізи на сходи сама.

Дякую тобі! Ти був добрим учителем!

Вікторія»