Читать книгу Хто боїться смерті - Ннеди Окорафор - Страница 15

Сонце щойно зійшло. Я сиділа на дереві, нахилившись уперед.

Я прокинулася п’ятнадцять хвилин тому й побачила його перед своїм ліжком. Воно витріщилося на мене. Нематеріальна червона поверхня з овалом із білої пари посередині. Око гнівно зашипіло і зникло.

І саме тоді я помітила, як моєю постіллю повзе блискучий брунатно-чорний скорпіон. Із тих, чиє жало може вбити. Якби я не прокинулася, він би дістався мого обличчя за кілька секунд. Я різко підняла ковдри так, що він полетів. Він приземлився з майже металевим «дзінь!» Я схопила найближчу книжку й розчавила нею скорпіона. Я топталася по книжці, доки не перестала труситися. Сама не своя від злості, я скинула з себе одяг і вилетіла з вікна.

Сердита від природи подоба грифа відображала мої відчуття. Сидячи на дереві, я подивилася, як проходять крізь кактусові ворота двоє хлопців. Полетіла назад, до спальні, та знову обернулася на саму себе. Надто довго пробувши в подобі грифа, я завжди почувалася відірваною від того, що могла визначити лише як буття людиною. Дивлячись на Джвагір у подобі грифа, я відчувала зверхність, ніби знала величніші місця. Мені хотілося лиш одного – летіти з вітром, вишукувати мертвечину й не повертатися додому. Обернення завжди має певну ціну.

Також я оберталася на деяких інших істот. Я спробувала впіймати невелику ящірку. Натомість здобула її хвіст. З його допомогою обернулася на ящірку. Як не дивно, це виявилося майже так само легко, як перетворитися на птаха. Згодом в одній старій книжці я вичитала, що плазуни та птахи – близькі родичі. Мільйони років тому навіть існував птах із лускою. Втім, після зворотного перетворення мені по кілька днів бувало вкрай складно не мерзнути вночі.

Я перетворилася на муху, скориставшись мушачими крильцями. Процес був жахливим: я наче різко стискалася. А позаяк моє тіло змінилося дуже сильно, я не могла відчути нудоту. Уявіть собі: хочеш відчути нудоту, але не можеш. У подобі мухи я думала передусім про їжу, була швидкою та пильною. Я геть не мала складних почуттів грифа. Найбільше в бутті мухою мене турбувало почуття власної смертності, відходу з життя за якихось кілька днів. Мусі ці дні, певно, здавалися цілим життям. Я, людина, що обернулася на муху, гостро усвідомлювала як повільність, так і швидкоплинність часу. Обертаючись назад, я відчувала полегшення від того, що досі виглядала та почувалася на свій вік.

Коли я оберталася на мишу, основним моїм почуттям був страх. Страх бути розчавленою, з’їденою, знайденою, померти з голоду. Після перетворення назад я мала таку сильну залишкову параною, що не могла вийти з кімнати по кілька годин.

Того дня я пробула грифом понад півгодини, а коли повернулася до хатини Аро у власній подобі, це відчуття сили мене ще не покинуло. Я знала тих двох хлопців. Дурних, неприємних, балуваних хлопців. Бувши грифом, я чула, як один із них сказав, що краще полежав би в ліжку і проспав би весь ранок. Інший схвально засміявся. Вдруге в житті підходячи до кактусових воріт, я заскреготіла зубами. Коли я проходила, мене знову подряпав один кактус. «Покажи себе з найгіршого боку», – подумала я і попрямувала далі.

Коли я обійшла хатину Аро, виявилося, що він сидить на землі перед двома хлопцями. За ними навсібіч ширилася пустеля, широка і прекрасна. Мої очі зволожили гнівні сльози. Те, чого міг навчити мене Аро, було мені потрібне. Сльози закрапали, і тут на мене поглянув Аро. Я була готова ляснути себе по обличчю. Йому не треба було бачити моєї слабкості. Двоє хлопців розвернулись, і їхні порожні, тупі, недоумкуваті обличчя роздратували мене ще більше. Ми з Аро витріщились одне на одного. Мені захотілося його побити, роздерти йому горло та покусати його дух.

– Забирайся звідси, – промовив він спокійним тихим голосом.

Його категоричний тон остаточно позбавив мене надії. Я повернулася й побігла. Але не з Джвагіра. Поки що не з нього.