Читать книгу Хто боїться смерті - Ннеди Окорафор - Страница 6

Тато був тим, що тримало мене з матір’ю у Джвагірі. Але я все одно врешті-решт опинилася б тут, навіть якби він був живий. Я взагалі не мала залишатись у Джвагірі. Я була надто неспокійною, і мною керувало дещо інше. Від мене були проблеми з моменту мого зачаття. Я була чорною плямою. Отрутою. Це дійшло до мене, коли мені сповнилося одинадцять років. Коли зі мною сталося дещо дивне. Цей випадок змусив матір нарешті розповісти мені мою огидну історію.

Був вечір, швидко наближалася гроза. Я стояла в задніх дверях і дивилася, як вона насувається, аж тут у материному садку просто в мене перед носом великий орел напав на горобця. Орел повалив горобчика на землю й полетів із ним геть. Із тіла пташинки впало три скривавлених брунатних пір’їнки. Вони приземлилися серед материних помідорів. Коли я підійшла й узяла одну пір’їну, загуркотів грім. Я потерла кров між пальцями. Чому я це зробила, не знаю.

Вона була липка. А її мідний запах обпалив мені ніздрі так, ніби я вся була нею вкрита. Я чомусь схилила голову набік, слухаючи й відчуваючи. «Тут щось коїться», – подумала я. Небо потемніло. Вітер посилився. Він приніс… інший запах. Дивний запах, який я відтоді навчилася впізнавати, але ніколи не зумію описати.

Що більше я вдихала цей запах, то більше у мене в голові щось коїлося. Я подумала, чи не забігти мені всередину, але не хотіла заносити це до хати, хоч що то було. Далі я вже не могла рухатися навіть за власним бажанням. Щось задзижчало, потім стало боляче. Я заплющила очі.

У моїй голові були двері, двері зі сталі, з дерева, з каменю. Біль з’явився через те, що ці двері прочинялися. Крізь них проходило гаряче повітря. Моє тіло стало якимось дивним – з кожним моїм рухом ніби щось розбивалося. Я впала на коліна й виблювала. Всі м’язи у моєму тілі скрутило. А тоді я перестала існувати. Нічого з того часу не пам’ятаю. Навіть темряви.

Це було жахливо.

Далі я застрягла високо на гілках велетенського дерева іроко, що росло в центрі міста. Я була гола. Йшов дощ. Приниження і спантеличення постійно супроводжували мене в дитинстві. Хіба дивно, що гнів ніколи за ними не барився?

Я затамувала подих, щоб не захлипати від шоку та страху. Гілляка, за яку я трималася, була слизька. А ще я не могла позбутися відчуття, ніби щойно вмерла наглою смертю й повернулася до життя. Але тоді це не мало значення. Як же мені злізти?

– Стрибай! – крикнув хтось.

Унизу стояли мій батько і якийсь хлопчина, що тримав над головою кошик. Я скреготнула зубами і вчепилася в гілку ще сильніше, розгнівана і знічена.

Тато витягнув руки.

– Стрибай! – крикнув він.

Я завагалася, думаючи: «Не хочу вмирати знову». Пхинькнула. Щоб уникнути подальших думок, я стрибнула. Ми з татом повалилися на мокру землю, вкриту плодами іроко. Я сяк-так піднялась і притиснулася до нього, намагаючись сховатись, а він зняв із себе сорочку. Я швидко накинула її на себе. Завдяки дощу добре відчувався гіркий запах розчавлених плодів. Вивести зі шкіри цей запах і пурпурові плями ми зможемо, лише добре скупавшись. Татів одяг було зіпсовано. Я роззирнулася довкола. Хлопчина зник.

Тато взяв мене за руку, і ми мовчки пішли додому, вражені. Плентаючись крізь дощ, я ледве тримала очі розплющеними. Я була страшенно виснажена. Додому ми добиралися неначе цілу вічність. «Я що, так далеко зайшла? – подумалося мені. – Що… як?» Опинившись удома, я зупинила тата біля дверей.

– Що сталося? – нарешті запитала я. – Звідки ти знав, де мене знайти?

– Поки що тебе треба просто висушити, – заспокійливо промовив він.

Коли ми відчинили двері, до нас підбігла мати. Я наполягла на тому, що в мене все добре, але це було не так. Я знову провалювалась у забуття. Я попростувала до своєї кімнати.

– Хай іде, – сказав матері тато.

Я заповзла в ліжко й тепер уже провалилася в нормальний глибокий сон.

– Вставай, – прошепотіла мати. Минуло кілька годин. У мене злиплись очі й боліло все тіло. Я повільно сіла, тручи собі обличчя. Мати підсунула свій стілець ближче до мого ліжка.

– Не знаю, що з тобою сталося, – сказала вона. Але при цьому відвела від мене погляд. Навіть тоді я замислилася, чи правду вона каже.

– Я теж не знаю, мамо, – відповіла я. Зітхнула, розтираючи зболілі руки та ноги. Моя шкіра ще пахла плодами дерева іроко.

Вона взяла мене за руки.

– Я розповім це тобі лише один раз – зараз. – Вона, завагавшись, хитнула головою і сказала сама до себе: – О Ані, їй же тільки одинадцять років. – Тоді вона схилила голову набік і я впізнала її погляд. Мати знову дивилася так, наче до чогось прислухалася. Шумно зітхнувши, вона кивнула.

– Мамо, що…

– Сонце було високо в небі, – промовила вона тихим голосом. – Воно освітлювало все. Тоді вони і прийшли. Коли більшість жінок, ті, які були старші п’ятнадцяти, вели Розмову в пустелі. Мені було років двадцять…

Бойовики нуру чекали на це усамітнення – чекали, коли жінки океке підуть у пустелю і залишаться там на сім днів, щоб ушанувати богиню Ані. «Океке» означає «створені». Люди океке мають шкіру кольору ночі, тому що їх було створено раніше за день. Вони були перші. Згодом, коли відбулося вже багато, з’явилися нуру. Вони прийшли з зірок і саме тому мають шкіру кольору сонця.

Про ці назви, напевне, домовилися в мирні часи, бо було добре відомо: океке народилися, щоб бути рабами нуру. Колись давно, в епоху Давньої Африки, вони зробили щось жахливе і змусили Ані обтяжити їх цим обов’язком. Так написано у Великій Книзі.

Наджіба, хоч і жила з чоловіком у маленькому селі океке, де рабів не було, знала своє місце. Якби вона (та й усі інші мешканці її села) жила усього за п’ятнадцять миль на схід, у Королівстві Семи Рік, де могла б мати більше, вона б усе життя служила нуру.

Більшість дотримувалася старого прислів’я: «Дурна та змія, що мріє стати ящіркою». Але якось, за тридцять років до того, група чоловіків і жінок океке з міста Зіна його відкинули. Їм обридло. Вони повстали – почали бунтувати, вимагати й відмовлятися. Їхня пристрасть поширилася в сусідніх містах і селах Семиріччя. Ці океке дорого заплатили за честолюбство. Заплатили всі, як завжди буває під час геноциду. Відтоді це періодично повторювалося. Тих бунтівних океке, які уникали винищення, гнали на Схід.

Наджіба опустила голову на пісок, заплющивши очі та звернувши увагу всередину себе. Розмовляючи з Ані, вона всміхалася. Десятирічною вона почала подорожувати соляними шляхами разом з батьком і братами, які торгували сіллю. Тоді вона й полюбила відкриту пустелю. А ще вона завжди обожнювала мандри. Вона всміхнулася ширше й занурила голову в пісок іще глибше, не зважаючи на звуки жіночих молитов довкола себе.

Наджіба розповідала Ані, як вони з чоловіком кілька днів тому сиділи ввечері надворі та побачили, як з неба падають п’ять зірок. Як кажуть, скільки зірок у падінні побачать дружина та чоловік, стільки дітей у них буде. Вона засміялася собі під носа. Вона й гадки не мала, що після цього дуже довго не сміятиметься.

– Ми маємо небагато, але мій батько б цим пишався, – проказала Наджіба глибоким голосом. – Ми маємо будинок, у який весь час проникає пісок. Свій комп’ютер ми купили вже старим. Наша вловна станція збирає з хмар аж удвічі менше води, ніж має. Знову почалися вбивства, та ще й недалеко. Дітей ми ще не маємо. Але ми щасливі. І я дякую тобі…

Замурчали скутери. Вона підняла голову. Їх було чимало, і кожен – із жовтогарячим прапором на спинці сидіння. Скутерів, вочевидь, було щонайменше сорок. Наджібу та її групу відділяло від села кілька миль. Вони пішли чотири дні тому, при цьому пили воду та їли тільки хліб. Тож вони були не лише самі, а ще й слабкі. Вона точно знала, що це за люди. «Звідки вони знали, де нас знайти?» – подумала вона. Пустеля замела їхні сліди кілька днів тому.

Нарешті ненависть дісталася її домівки. Її село було тихим місцем, де хати зовсім малі, але добре збудовані, ринок – невеликий, але з добрим запасом товарів, а найвизначнішою подією було весілля. Це було миле, нешкідливе місце, сховане лінивими пальмами. Було дотепер.

Скутери об’їжджали жінок колами, а Наджіба тим часом озирнулася на рідне село. Вона застогнала так, ніби її вдарили в живіт. У небо здіймався чорний дим. Богиня Ані не потурбувалася сказати жінкам, що вони ось-ось помруть. Що, поки вони ховають голови в піску, їхніх дітей, чоловіків, родичів, які лишилися вдома, вбивають, а їхні оселі палять.

На кожному скутері їхало по чоловікові, а на кількох із чоловіками сиділи жінки. Вони ховали сонячні обличчя за жовтогарячими покривалами. Їхній дорогий військовий стрій – штани та футболки пісочного кольору, а також шкіряні чоботи, – мабуть, був оброблений термічним гелем, щоб не нагрівався на сонці. Витріщившись на дим і вставши з роззявленим ротом, Наджіба згадала, що її чоловік завжди хотів собі термічного гелю для одягу, коли працював на пальмах. Гель ніколи не був йому по грошах. «І ніколи не буде», – подумалося їй.

Жінки океке закричали та побігли хто куди. Наджіба закричала так голосно, що з її легень начисто вилетіло повітря, а тоді відчула, як у глибині її горлянки щось слабшає. Згодом вона збагне, що так її назавжди покинув голос. Вона побігла у протилежному до села напрямку. Але нуру оточили їх великим колом і знову зігнали разом, наче диких верблюдів. Жінки океке зіщулилися, їхня довга одіж барвінкового кольору затріпотіла від вітерцю. Чоловіки нуру злізли зі скутерів, за ними – жінки нуру. Вони підійшли ближче. Тоді й почалося ґвалтування.

Усіх жінок океке, і молодих, і зрілих, і старих, було зґвалтовано. Неодноразово. Ті чоловіки не стомлювалися – вони ніби були зачаровані. Розрядившись в одну жінку, вони віддавали наступним ще більше. Ґвалтуючи, вони співали. Жінки нуру, які приїхали з ними, сміялися, тицяли пальцями й теж співали. Вони співали спільною мовою сіпо, щоб їх розуміли жінки океке.

Наджібі дісталося найгірше. Інших жінок океке били і ґвалтували, а тоді їхні насильники йшли далі, даючи їм перепочити якусь мить. А чоловік, який заволодів Наджібою, лишився з нею, і з цього не сміялася, спостерігаючи, жодна жінка нуру. Він був високий і сильний, як бик. Як тварина. Покривало приховувало його обличчя, але не його лють.

Він схопив Наджібу за пишні чорні коси й відтягнув на кілька футів від інших. Вона спробувала підвестись і тікати, але він кинувся на неї занадто швидко. Побачивши його ніж, блискучий і гострий, вона перестала битися. Він засміявся й розрізав тим ножем їй одяг. Вона вдивилася в його очі – єдину частину ворожого обличчя, яку бачила. У них, золотаво-карих і злих, посмикувалися кутики.

Стримуючи її, він витягнув із кишені прилад у формі монети й поклав біля неї. За допомогою таких приладів люди стежили за часом і погодою, зберігали файл Великої Книги. У цьому приладі був записний механізм. Піднявшись, крихітне чорне очко його камери клацнуло, задзижчало й почало записувати. Чоловік заспівав і встромив ножа в пісок біля Наджібиної голови. На його колодку сіли двоє великих чорних жуків.

Він розсунув їй ноги і, не припиняючи співу, вдерся у неї. А між піснями він вимовляв незрозумілі їй слова мовою нуру. Розпалені, колючі, сердиті слова. За якийсь час у Наджібі закипів гнів і вона плюнула в нього й загарчала йому у відповідь. Він схопив її за шию, взявся за ніж і наставив його вістря на її ліве око так, що вона знову завмерла. Тоді він заспівав іще голосніше і вдерся в неї ще глибше.

Врешті-решт Наджіба захолола, потім заніміла, а тоді – затихла. Вона перетворилася на два ока, які стежили за тим, що відбувалося. Певною мірою вона завжди була такою. Дитиною вона впала з дерева і зламала руку. Вона спокійно піднялася попри біль, пішла від переляканих друзів, прийшла додому й розшукала матір, яка відвела її до подруги, що вміла вправляти зламані кістки. Наджіба завжди дратувала батька незвичною поведінкою, коли її били за бешкети. Хоч як сильно він її шльопав, вона не видавала ані звуку.

«Алусі цієї дитини не має сорому!» – завжди казав він її матері. Але у звичному для себе доброму настрої батько хвалив цей бік Наджіби, часто кажучи: «Хай твій алусі мандрує, дочко. Побач те, що можеш побачити!»

Тепер заявив про себе її алусі, безтілесна її частина, здатна притлумлювати біль і спостерігати. Її розум фіксував події, як прилад того чоловіка. Фіксував кожну деталь. Її розум помітив: коли цей чоловік співає, голос у нього гарний, незважаючи на те, про що він співає.

Це тривало години зо дві, хоча Наджібі здавалося, що минуло півтори доби. Їй запам’яталося, що вона бачила, як сонце перетнуло небо, зайшло і знову зійшло. Важливо тут одне: це тривало довго. Нуру співали, сміялися, ґвалтували, а декілька разів і вбили. Потім вони поїхали. Наджіба лежала на спині розхристана, з виставленим на сонце животом, побитим і в синцях. Прислухавшись (може, хтось дихає, стогне, плаче?), вона якийсь час не чула нічого. Добре.

А тоді вона почула крик Амаки:

– Вставай!

Амака була на двадцять років старша за Наджібу. Вона була сильна й часто ставала голосом жіноцтва в її селі.

– Вставайте, всі! – вигукнула Амака й заточилася. – Підйом!

Вона підйшла до кожної жінки, кÓпаючи їх.

– Ми пропали, але якщо ще дихаємо, помирати тут не будемо.

Амака кÓпала жінок у стегна й тягнула їх за руки, а Наджіба слухала й не рухалася. Вона сподівалася досить добре прикинутися мертвою, щоб обдурити Амаку. Вона знала, що її чоловік загинув, а якщо й ні, то він більше ніколи її не торкнеться.

Чоловіки нуру, та й їхні жінки, зробили те, що зробили, не лише для того, щоб помучити та осоромити. Вони хотіли створити дітей-еву. Такі діти – не діти забороненого кохання нуру та океке й не ноа, безбарвні від народження океке. Еву – це діти насильства.

Жінка океке нізащо не вб’є дитину, що в ній зародилася. Щоби зберегти життя дитині у своєму лоні, вона піде навіть проти власного чоловіка. Однак звичай твердить, що дитина є дитям свого батька. Ці нуру посіяли отруту. Жінка океке, народивши дитину-еву, ставала пов’язаною через дитину з нуру. Нуру прагнули знищувати родини океке в самісінькому корені. Цей їхній жорстокий задум Наджібу не цікавив. У ній не зародилася дитина. Їй хотілося лише померти. Коли до неї добралася Амака, Наджіба закашляла від одного-єдиного копняка.

– Тобі мене не обдурити, Наджібо. Вставай, – сказала Амака.

Лівий бік обличчя Амаки був синьо-бузковим. Ліве око в неї розпухло й закрилося.

– Чому? – промовила Наджіба своїм новим безсилим голосом.

– Тому що ми так робимо. – Амака простягнула руку.

Наджіба відвернулася.

– Дай мені закінчити вмирати. Дітей я не маю. Так буде найкраще.

Наджіба відчула важкість у лоні. Якщо вона підведеться, усе влите в неї сім’я вихлюпається. Вона похлинулася від цієї думки, а тоді повернула голову набік і її вивернуло – щоправда, марно. Коли її шлунок заспокоївся, Амака ще нікуди не поділася. Вона плюнула на землю біля Наджіби. Слина була червоною від крові. Амака спробувала підняти Наджібу. Наджіба відчула різкий біль у череві, але її тіло з її ж волі залишилося безвільним і важким. Врешті-решт Амака, роздратувавшись, відпустила Наджібину руку, знову плюнула й пішла далі.

Жінки, які вирішили жити, сяк-так підвелись і пішли назад до села. Наджіба заплющила очі, відчуваючи, як з порізу в неї на лобі точиться кров. Невдовзі повернулася тиша. «Залишити це тіло буде легко», – подумала вона. Вона завжди дуже любила подорожувати.

Вона лежала там, доки її обличчя не згоріло на сонці. Смерть надходила повільніше, ніж їй хотілося. Вона розплющила очі й сіла. Її зір пристосувався до яскравого сонця лише за хвилину. Тоді ж вона побачила тіла й калюжі крові; пісок вбирав кров у себе так, ніби жінок було принесено в жертву пустелі. Вона поволі встала, підійшла до своєї торби й підняла її.

– Облиш мене, – сказала Тека кілька хвилин по тому, коли Наджіба її потрусила.

Тека одна лишалася живою серед п’яти тіл. Наджіба важко сіла біля неї. Потерла зболілу шкіру голови в тому місці, де її так грубо потягнув за волосся напасник. Вона поглянула на Теку. Її «кукурудзяні ряди»4 були вкриті піском, а лице кривилося з кожним подихом. Наджіба повільно встала і спробувала зіп’яти Теку на ноги.

– Облиш мене, – повторила Тека, гнівно дивлячись на неї. Наджіба так і зробила.

Вона посунула назад, до села, йдучи в цьому напрямку суто за звичкою. Вона молила Ані послати щось таке, що її вб’є, – скажімо, лева або нових нуру. Але воля Ані була інакша.

Її село палало. Тліли домівки, сади було знищено, палахкотіли скутери. На вулиці лежали тіла. Багато з них були обпалені до невпізнанності. Під час таких набігів вояки нуру хапали найсильніших чоловіків океке, зв’язували, обливали керосином і підпалювали.

Наджіба не бачила нікого з чоловіків чи жінок нуру – ні мертвих, ні живих. Село, що нічого не чекало, не підозрювало, не хотіло знати, було легкою здобиччю. «Дурні», – подумала вона. На вулиці стогнали жінки. Ридали перед рідними оселями чоловіки. Вешталися спантеличені діти. Спека, що розходилася від сонця, підпалених будинків, скутерів і людей, була задушлива. Ще до заходу сонця почнеться нове переселення на схід.

Діставшись свого з чоловіком будинку, Наджіба тихо покликала чоловіка. Тоді обмочилася. Сеча потекла та обпалила їй побиті до синців ноги. Половина будинку була у вогні. Їхній садок знищено дощенту. Але Ідріс, її чоловік, був поруч – сидів на землі, поклавши голову на руки.

– Ідрісе, – ще раз тихо промовила Наджіба.

«Я бачу привида, – подумала вона. – Вітер повіє і звіє його». Його обличчям не текла кров. І він був неушкоджений, хоча коліна його блакитних штанів були вкриті піском, а пахви блакитного кафтана потемніли від поту. Це був він, а не його привид. Наджібі захотілося сказати: «Ані милосердна», – але богиня такою не була. Аж ніяк. Оскільки, хоч Наджібин чоловік і вцілів, Ані вбила Наджібу, але водночас лишила її живою.

Побачивши її, Ідріс радісно скрикнув. Вони кинулися в обійми одне до одного і пробули в них кілька хвилин. Ідріс пах потом, тривогою, страхом і загибеллю. Чим пахла вона сама, було лячно подумати.

– Я – чоловік, але зміг хіба що сховатись, як дитина, – сказав він їй на вухо. Поцілував її в шию. Вона заплющила очі, бажаючи, щоб Ані там-таки забила її на смерть.

– Так було найкраще, – прошепотіла Наджіба.

Тоді він відсторонився від неї, і Наджіба все зрозуміла.

– Дружино, – сказав він, дивлячись на її розірваний одяг. Було видно її лобкове волосся, вкриті синцями стегна, живіт. – Прикрийся! – сказав він і стулив поли її сукні. Його очі зволожилися.

– П-п-прикрийся, о!5 – На його обличчі відобразився ще більший біль, і він узявся за бік. Відступив на крок. Іще раз, примружившись, глянув на Наджібу, а тоді захитав головою, ніби намагаючись щось відігнати. – Ні.

Наджібин чоловік відступав, виставивши руки перед собою, а вона просто стояла.

– Ні, – повторив він. Із його очей лилися сльози, але обличчя стало суворим.

Із застиглим лицем він провів Наджібу поглядом до підпаленого будинку. Всередині Наджіба не стала звертати уваги на жар і звуки будівлі, що тріщала, ляскала й умирала. Вона сумлінно зібрала кілька речей, гроші, які перед цим відкладала, один горщик, їхню вловну станцію, портативну гру, яку багато років тому їй подарувала сестра, фотографію, на якій усміхався її чоловік, і полотняний мішечок солі. Сіль ставала в нагоді під час походів у пустелю. Єдина світлина її покійних батьків, яка в неї була, палала.

Наджіба вже не збиралася жити довго. На свій погляд, вона стала тим алусі, який, за словами її батька, завжди в ній жив, – пустельним духом, який любив відходити кудись далеко. Опинившись у селі, вона відчула надію, що її чоловік живий. Знайшовши його, вона відчула надію, що він буде інакший. Але вона була океке. Нащо їй плекати надії?

Вона могла вижити в пустелі. Цього її навчили щорічні усамітнення з жінками та мандрівки Соляним шляхом разом із батьком і братами. Вона вміла добувати питну воду, витягуючи з неба опади за допомогою вловної станції. Вміла ставити пастки на лисиць і зайців. Уміла знаходити яйця черепах, ящірок і змій. Знала, які кактуси їстівні. А позаяк вона вже була мертва, то не боялася.

Наджіба йшла та йшла, шукаючи, де б його дати своєму тілові померти. «За тиждень», – думала вона, отаборившись. «Завтра», – думала вона, плентаючись далі. Коли вона усвідомила, що вагітна, смерть перестала бути варіантом. Але в душі вона залишалася алусі, керувала своїм тілом і обслуговувала його так, як обходяться з комп’ютером. Вона йшла на схід, подалі від міст нуру, до безплідних земель, де жили вигнанці-океке. Уночі, лігши в наметі, вона чула ззовні голоси жінок нуру, їхні сміх та співи. Вона беззвучно кричала їм у відповідь – мовляв, хай прийдуть і доб’ють її, якщо можуть.

– Я повідриваю вам груди! – казала вона. – Я питиму вашу кров, і вона живитиме ту, що зростає в мені!

Уві сні вона часто бачила, як поруч стоїть її чоловік Ідріс, збентежений і сумний. Ідріс щиро кохав її два роки. Вона прокидалася і згадувала, яким він був раніше, дивлячись на його світлину. За якийсь час це перестало допомагати.

Наджіба місяцями перебувала у невизначеному стані, а тим часом її живіт ріс і день пологів наближався. Не маючи чим зайнятися, вона сиділа та вдивлялася в порожнечу перед собою. Інколи грала у свою портативну гру «Похмурі тіні», знов і знов перемагаючи в ній і щоразу здобуваючи вищий результат. Інколи вона розмовляла з дитиною в собі.

– Людський світ жорстокий, – казала Наджіба. – А пустеля прекрасна. Тут можуть спокійно жити алусі, ммуо, всі духи. Коли ти прийдеш, тобі тут теж дуже сподобається.

Вона кочувала – подорожувала у прохолодний час доби, уникаючи міст і сіл. Десь на четвертому місяці її вжалив за п’яту скорпіон. У неї болісно розпухла стопа, і довелося відлежати два дні. Але зрештою вона встала та пішла далі.

Коли у неї нарешті почалися пологи, Наджіба була змушена визнати: те, що вона казала собі всі ці місяці, не було правдою. Вона була не алусі, що скоро народить дитину-алусі. Вона була самотньою жінкою в пустелі. Вона лежала налякана у своєму наметі на тонкому килимку, вдягнена у зношену в пустелі нічну сорочку – єдиний предмет її одягу, у який влізало, розпухаючи, її тіло.

Тіло, яке вона нарешті визнала своїм, снувало план проти неї. Шалено стискаючись і розтягуючись, воно неначе билося з невидимим чудовиськом. Вона лаялася, кричала й напружувалася. «Якщо я помру тут, дитина помре самотою, – у відчаї думала вона. – Жодна дитина не заслуговує на самотню смерть». Вона трималася. Вона зосередилася.

За годину жахливих переймів її алусі нарешті заступив її. Вона розслабилася, дала йому дорогу й почала стежити, дозволивши своєму тілу робити те, для чого воно було створене. За кілька годин з’явилася дитина. Наджіба могла заприсягтися, що дитина заверещала, ще навіть не вийшовши. Така сердита. Щойно дитина народилася, Наджіба зрозуміла, що вона не любитиме несподіванок і буде нетерплячою. Вона перерізала пуповину, зав’язала пуп і притиснула до грудей дитину. Дівчинку.

Колишучи її, Наджіба з жахом дивилася, як сама невпинно стікає кров’ю. Їй у голову постійно лізли Óбрази: вона лежить у піску, а з неї витікає сім’я. Тепер, знову ставши людиною, вона втратила невразливість до цих спогадів. Вона зусиллям волі прогнала їх і зосередилася на сердитій дитині в себе на руках.

Годину по тому, коли вона сиділа і кволо роздумувала, чи помре, спливши кров’ю, потік крові сповільнився, а потім зупинився. Вона заснула, тримаючи дитину. Прокинувшись, спромоглася встати. Здавалося, її нутрощі ладні були випасти із міжніжжя, але стояти вона могла. Наджіба придивилася до своєї дитини. Дівчинка мала її повні губи та високі вилиці, але при цьому й вузький прямий ніс незнайомої їй людини.

А її очі… ох, її очі. Вони були золотаво-карі, від нього. Здавалося, то він дивиться на неї через дитину. Шкіра та волосся немовляти мали дивний пісочний відтінок. Наджіба знала про це явище, характерне лише для насильницьки зачатих дітей. «Про це взагалі говориться у Великій Книзі?» Вона не знала напевне. Вона мало що звідти читала.

Люди з народу нуру мали жовто-брунатну шкіру, вузькі носи, тонкі губи та темне або чорне волосся, що скидалося на гриву добре доглянутого коня. Океке мали темно-брунатну шкіру, широкі ніздрі, повні губи та густе чорне волосся, схоже на овечу шкуру. Ніхто не знав, чому діти-еву завжди виглядають так, а не інакше. Вони не схожі ні на океке, ні на нуру й швидше подібні до пустельних духів. Характерне ластовиння з’явиться на щоках маляти лише за кілька місяців. Наджіба вдивилася в очі своєї дитини. Тоді притиснула губи до вуха немовляти й вимовила його ім’я.

– Оньєсонву, – сказала Наджіба ще раз. Воно було правильне. Їй хотілося крикнути це запитання в небеса: «Хто боїться смерті?» Але, на жаль, Наджіба не мала голосу й могла його лише прошепотіти. «Колись Оньєсонву вимовить своє ім’я правильно», – подумала вона.

Наджіба повільно підійшла до своєї вловної станції та підключила до неї великий бурдюк для води. Ввімкнула прилад. Він видав гучне «вжух» і, як зазвичай, хутко нагнав прохолоди. Оньєсонву різко прокинулась і заплакала. Наджіба всміхнулася. Помивши Оньєсонву, вона помилася сама. Тоді попила й поїла, не без труднощів погодувала Оньєсонву. Дитина не зовсім розуміла, як узяти груди. Настав час іти. Кров, яка лишилася після пологів, привабить диких тварин.

Наджіба місяцями була зосереджена на Оньєсонву й тому була змушена піклуватися про саму себе. Але річ була не тільки в цьому. «Вона сяє, як зірочка. Вона – моя надія», – думала Наджіба, дивлячись на свою дитину. Поза сном Оньєсонву була галасливою і вередливою, але спала так само несамовито, залишаючи Наджібі вдосталь часу на справи та відпочинок. Ці дні були спокійними для матері та доньки.

Коли Оньєсонву захворіла, в неї почався жар, а жодні Наджібині ліки не спрацювали, настав час розшукати цілителя. Оньєсонву було чотири місяці. Вони нещодавно проминули місто океке, що звалося Діліза. Їм довелося повернутися. Так Наджіба вперше за рік з лишком опинилася поруч з іншими людьми. Місцевий ринок стояв на околиці міста. Оньєсонву борсалася й горіла в неї на спині.

– Не турбуйся, – сказала Наджіба, йдучи піщаною дюною.

Наджіба ледве стримувалася, щоб не підскакувати від кожного звуку та кожного випадкового дотику до своєї руки. Коли з нею хтось вітався, вона схиляла голову. Довкола були піраміди з помідорів, бочки з фініками, купи вживаних вловних станцій, пляшки олії для смаження, ящики з цвяхами – предмети зі світу, чужого їй і її доньці. У неї ще були при собі гроші, які вона забрала, йдучи з дому, а тут валюта була така сама. Питати в когось дорогу вона боялася, тож цілителя знайшла аж за годину.

Він був низенький і мав гладеньку шкіру. У його невеличкому шатрі стояли брунатні, чорні, жовті та червоні флакони з рідинами та порошками, різноманітні зв’язані стеблини та кошики листя. Палала одна паличка пахощів, що підсолоджувала повітря. У Наджіби на спині кволо запищала Оньєсонву.

– Добрий день, – сказав цілитель і вклонився Наджібі.

– Моя… дитина хвора, – обережно промовила Наджіба.

Він насупився.

– Будь ласка, голосніше.

Вона погладила себе по горлу. Він кивнув і підійшов ближче.

– Як ви втратили…

– Не для мене, – сказала вона. – Для моєї дитини.

Під пильним поглядом цілителя вона розповила Оньєсонву, міцно тримаючи її на руках. Цілитель позадкував, і Наджіба мало не заридала. Він відреагував на її доньку майже так само, як її чоловік відреагував на неї.

– Вона?..

– Так, – сказала Наджіба.

– Ви кочуєте?

– Так.

– Самі?

Наджіба стиснула губи.

Він глянув їй за спину, а тоді сказав:

– Хутко. Дайте подивлюсь на неї.

Він оглянув Оньєсонву та спитав Наджібу, що вона їла, позаяк ані вона, ані її дитина не були виснажені голодом. Дав їй заткнутий корком флакон із рожевою речовиною.

– Давайте їй по три краплі раз на вісім годин. Вона сильна, але якщо ви не даватимете їй цього, вона помре.

Наджіба витягнула корок і понюхала. Запах був солодкий. Що це було, невідомо, але його було змішано зі свіжою пальмовою смолою. Ліки обійшлися у третину її грошей. Вона дала Оньєсонву три краплі. Мала втягнула рідину і знову заснула.

Решту грошей вона витратила на запаси. Місцевий діалект був інакший, проте вона все ж могла спілкуватися як мовою сіпо, так і мовою океке. Поки вона гарячково скуповувалася, за нею почали стежити. Втекти назад у пустелю, щойно купивши ліки, їй не дала лише рішучість. Дитині були потрібні пляшечки та одяг, а самій Наджібі – компас, мапа і новий ніж для м’яса. Купивши торбинку фініків, вона повернулася й побачила, що навпроти неї стіною стоять люди. Головно чоловіки – трохи старих і трохи молодих. Здебільшого – приблизно однолітки її чоловіка. Ось вона знов і вскочила. Втім, цього разу вона була сама, а чоловіки, що їй загрожували, були океке.

– Що це? – тихо запитала вона, відчуваючи, як у неї на спині вовтузиться Оньєсонву.

– Чия то дитина, матусю? – запитав юнак років вісімнадцяти.

Вона знову відчула, як вовтузиться Оньєсонву, і раптом розлютилася до краю.

– Я тобі не матуся! – огризнулася Наджіба, шкодуючи, що в неї не працює голос.

– Твоя дитина, жінко? – той старий скрипів так, наче десятиліттями не пив холодної води.

– Так, – сказала вона. – Дівчинка моя! І більше нічия.

– Ти що, не можеш говорити? – спитав один чоловік і поглянув на свого сусіда. – Вона ворушить ротом, але без звуку. Її брудний язик забрала Ані.

– Ця дитина – нуру! – сказав хтось.

– Вона моя, – якнайгучніше прошепотіла Наджіба. Її голосові зв’язки натягнулись, і вона відчула смак крові.

– Спить з нуру! Тф-фья! Піди знайди свого чоловіка!

– Рабиня!

– Носійка еву!

Ці люди вважали вбивства океке на Заході радше за вигадку, ніж за факт. Вона пройшла далі, ніж гадала. Ці люди не хотіли знати правди. Тож вони проводжали поглядом матір і дитину, що ходили ринком; при цьому зупинялися й говорили з друзями, промовляючи огидні слова, що ставали раз по раз огидніші. Вони дедалі більше сердилися й збуджувалися. Врешті-решт вони заговорили до Наджіби та її дитини-еву. Осміліли, сповнилися пихи. І нарешті атакували.

Коли в Наджібині груди влучив перший камінь, вона була надто вражена, щоб побігти. Було боляче. Це було не попередження. Коли другий камінь влучив їй у стегно, вона згадала, як помирала рік тому. Тоді її било не каміння, а чоловіче тіло. Коли їй у щоку влучив третій камінь, вона зрозуміла: якщо не побіжить, її донька загине.

Вона побігла так, як мала побігти того дня, коли атакували нуру. Каміння влучало їй у лопатки, шию та ноги. Вона чула, як репетує і плаче Оньєсонву. Вона бігла, доки не вирвалася з ринку в безпечну пустелю. Сповільнилася, лише видершись на третю дюну. Вони, мабуть, гадали, що погнали її вмирати. Неначе жінка з дитиною не здатна вижити сама в пустелі.

Відійшовши на безпечну відстань від Ділізи, Наджіба розповила Оньєсонву. Охнула і схлипнула. Просто над бровою, там, куди влучив один камінь, у дитини точилася кров. Мала кволо потерла собі личко, розмазуючи червоне. Наджіба притримала її крихітні ручки, але Оньєсонву й далі борсалася. Рана була неглибока. Тієї ночі, хоч Оньєсонву і спала добре – ліки здолали її жар, – Наджіба без упину плакала.

Шість років вона ростила Оньєсонву сама в пустелі. Оньєсонву виросла, ставши сильною жвавою дитиною. Вона обожнювала пісок, вітри та пустельних тварин. Наджіба, хоч і могла лише шепотіти, завжди сміялася та всміхалася, коли Оньєсонву кричала. Коли Оньєсонву викрикувала слова, яких її навчила мати, Наджіба цілувала та обіймала її. Так Оньєсонву навчилася користуватися своїм голосом, не почувши жодного чужого.

А голос в Оньєсонву був чудовий. Вона навчилася співати, слухаючи вітер. Вона часто стояла перед відкритими просторами й співала їм. Часом, співаючи ввечері, вона приваблювала здалеку сов. Вони сідали в піску і слухали. Завдяки цьому Наджіба вперше запідозрила, що її донька – не просто еву, а дуже особлива, незвичайна.

Того, шостого, року Наджіба усвідомила: її доньці потрібні інші люди. У глибині душі Наджіба розуміла, що її дитина може стати тим, ким стане, лише в цивілізованому середовищі. І тому вона повела доньку туди за допомогою своєї мапи, компаса та зірок. Яке місце могло видатися їй перспективнішим для її пісочної доньки, ніж Джвагір, тобто «Оселя Золотої Пані»?

За джвагірською легендою, сімсот років тому на світі жила велетенська жінка океке, вся із золота. Батько відвів її до відгодовувальної хатини, і за кілька тижнів вона вийшла звідти гладка і красива.

Вона вийшла заміж за юного багатія, і молодята вирішили переїхати до великого міста. Однак дорогою пані стомилася через свою величезну вагу (була ж бо дуже гладка і із золота), так стомилася, що їй довелося прилягти.

Золота Пані не змогла підвестися, тож парі довелось там оселитися. Тому землю, яку вона вирівняла своєю вагою, назвали Джвагіром, а тамтешні мешканці стали процвітати. Місто колись давно побудували одні з перших океке, що втекли із Заходу. Ніде правди діти, предки джвагірців були непростого роду.

Наджіба молилася, щоб у неї ніколи не виникло потреби розповісти своїй дивній доньці історію її зачаття. Але при цьому Наджіба була реалістка. Життя непросте.

Після того, як мати розповіла мені цю історію, я була ладна когось убити.

– Вибач, – сказала мати. – Ти дуже юна. Та я пообіцяла собі: щойно з тобою почне щось коїтись, я розповім тобі це. Знання може стати тобі у пригоді. Те, що трапилося з тобою сьогодні… на тому дереві… гадаю, це лише початок.

Я трусилася та обливалася потом. Заговорила – і відчула біль у горлі.

– Я… Я пам’ятаю той, перший день, – сказала я й витерла з лоба піт. – Ти обрала те місце на ринку, щоби продавати кактусові десерти. – Я затнулася й насупилася: до мене прийшли спогади. – А той хліботорговець змусив нас піти деінде. Він накричав на тебе. А на мене дивився так, ніби…

Я торкнулася крихітного шрамика в себе на лобі й натиснула на нього. «Я спалю свій примірник Великої Книги, – подумала я. – Це все через неї». Мені захотілося впасти на коліна й заблагати Ані спалити Захід дощенту.

Я знала дещицю про секс. Навіть відчувала до нього певну цікавість… ну, мабуть, радше підозру, ніж цікавість. Але я не знала про це – про секс як насильство, насильство, що породжує дітей… що породило мене, що сталося з моєю матір’ю. Я придушила в собі сильне бажання виблювати, а потім – сильне бажання роздерти собі шкіру. Мені хотілось обняти матір, але водночас не хотілося її торкатися. Я ж отрута. Я не маю права. Я була зовсім не готова осягнути, що той… чоловік, той монстр, зробив з нею. Мені ж було одинадцять років.

Чоловік на фотографії, єдиний чоловік, якого я взагалі бачила перші шість років свого життя, не був моїм батьком. Він навіть хорошою людиною не був. «Зрадливий покидьок, – подумала я, відчуваючи, як мені щипає очі від сліз. – Як знайду тебе, відріжу тобі пеніс». Подумавши, що з чоловіком, який зґвалтував мою матір, я хочу вчинити ще гірше, я здригнулася.

До цієї миті я гадала, що я – ноа. У ноа обоє батьків – океке, але вони пісочного кольору. Я не зважала на те, що не маю звичних для них червоних очей і чутливості до сонячного світла. І на те, що, як не зважати на колір шкіри, ноа, по суті, були схожі на океке. Я не зважала на те, що інші ноа без перешкод заводили дружбу з «нормальними на вигляд» дітьми. Вони не були такими ізгоями, як я. А ще ноа дивилися на мене з таким самим страхом і відразою, як смаглявіші океке. Навіть для них я була інша. Чому моя мати не спалила ту світлину свого чоловіка Ідріса? Він зрадив її, захищаючи свою дурнувату честь. Вона сказала мені, що він помер… він мав померти – бути ВБИТИМ – жорстоко!

– А тато знає? – мені був огидний звук власного голосу.

«Чий голос вона чує, – замислилася я, – коли я співаю?» Мій біологічний батько теж умів солодко співати.

– Так.

«Тато знав, відколи мене побачив, – усвідомила я. – Це знали всі, крім мене».

– Еву, – повільно вимовила я. – То ось що воно означає?

Я ніколи про це не питала.

– Народжені з болю, – відповіла вона. – Люди вважають, що ті, хто народжується еву, врешті-решт стають жорстокими. Думають, ніби акт насильства може породити лише нове насильство. Я знаю, що це не так, і ти теж маєш це знати.

Я поглянула на матір. Вона, здавалося, знала дуже багато.

– Мамо, – сказала я. – З тобою коли-небудь траплялося щось подібне до того, що сталося зі мною на дереві?

Вона сказала лиш одне:

– Сонечко, ти забагато думаєш. Ходи сюди.

Вона підвелася й огорнула мене обіймами. Ми плакали, схлипували, ридали та стікали слізьми. Але коли ми закінчили, нам лишалося тільки одне: жити далі.