Читать книгу Хто боїться смерті - Ннеди Окорафор - Страница 17

Чоловік однією рукою жонглював великими блакитними кам’яними кулями. Це давалося йому так легко, що я замислилася, чи не користується він джуджу. «Він – чоловік, тож це можливо», – ображено подумала я. Відколи Аро відмовив мені вдруге, минуло три місяці. Не знаю, як я витримала ті дні. Як знати, коли мій біологічний батько атакує знову?

Лую, Бінта й Діті не були так зачаровані жонглером. Був День відпочинку. Їх більше цікавили плітки.

– Я чула, що Сігу заручилася, – сказала Діті.

– Її батьки хочуть вкласти викуп за неї у свій бізнес, – докинула Лую. – Уявляєте собі, як це – заміжжя у дванадцять років?

– Можливо, – тихо промовила Бінта й відвела погляд.

– Можу уявити, – сказала Діті. – І я була б не проти мати чоловіка, набагато старшого за себе. Він би добре про мене піклувався, як і мусить.

– Твоїм чоловіком буде Фанасі, – відповіла Лую.

Діті роздратовано закотила очі. Фанасі досі з нею не розмовляв.

Лую розсміялася і сказала:

– Просто зачекай – і побачиш, помиляюся я чи ні.

– Нічого я не чекатиму, – пробурчала Діті.

– А я хочу якнайшвидше вийти заміж, – сказала Лую з хитрим усміхом.

– Це – не причина для шлюбу, – відповіла Діті.

– Хто сказав? – запитала Лую. – Люди одружуються і з дріб’язковіших причин.

– Я взагалі не хочу заміж, – промимрила Бінта.

Про заміжжя мені не думалося зовсім. До того ж діти-еву вважалися негідними шлюбу. Я була б образою для будь-якої родини. А Мвіта не мав родини й тому не міг увійти до нашої зі шлюбом. На додачу до всього цього я замислилася про те, якою була б наша близькість, якби ми справді побралися. У школі нам розповідали про жіночу анатомію. Найбільше ми зосереджувалися на тому, як прийняти пологи без цілителя. Ми вивчали способи попередження зачаття, хоча ніхто з нас не міг зрозуміти, нащо це може знадобитися. Ми вивчили, як працює чоловічий пеніс. А от параграф про жіноче збудження пропустили.

Я прочитала цей розділ самостійно й дізналася, що Одинадцятий ритуал позбавив мене не тільки справжньої інтимної близькості. У мові океке немає слова на позначення плоті, яку з мене вирізали. Був медичний термін, запозичений з англійської, – «клітор». Він значною мірою відповідає за збудження жінки під час близькості. «Заради Ані, нащо його видаляють?» – спантеличено замислилася я. Кого мені спитати? Цілительку? Вона ж була зі мною в ніч мого обрізання! Я згадала те розкішне, бентежне відчуття, яке Мвіта завжди пробуджував у мені поцілунком, за мить до появи болю. Я замислилася, чи не скалічено мене. Мені ж узагалі було необов’язково це робити.

Я абстрагувалася від розмови Лую та Діті про шлюб і подивилася, як жонглер підкидає свої кулі в повітря, робить сальто й ловить їх. Заплескала в долоні, і жонглер мені всміхнувся. Я всміхнулася у відповідь. Побачивши мене вперше, він придивився уважніше, а тоді відвів погляд. Тепер я була найціннішою його глядачкою.

– Океке та нуру! – виголосив хтось. Я підскочила. Жінка, що заговорила, була дуже, дуже висока й міцно збудована. Довга біла сукня прилягала до її тіла згори, де випинався пишний бюст. Голос незнайомки легко перекривав ринковий гамір.

– Я несу новини та оповідки із Заходу. – Вона підморгнула. – Якщо хочете дещо знати, повертайтеся сюди, коли зайде сонце. – Тут вона театрально крутнулася й пішла з ринкової площі. Вона робила це оголошення, мабуть, раз на півгодини.

– Тю, хто хоче знову чути погані новини? – забурчала Лую. – З нас вистачило того фотографа.

– Згодна, – сказала Діті. – Ради всього святого. Сьогодні ж День відпочинку.

– Все одно тамтешнім проблемам ніяк не зарадити, – додала Бінта.

Більше нічого мої подруги сказати з цього приводу не могли. Про мене, про те, хто я така, вони чи то забули, чи то просто не подумали. «Тоді я просто піду із Мвітою», – подумала я.

Якщо вірити чуткам, оповідачка, як і фотограф, була із Заходу. Моя мати не хотіла йти. Я її розуміла. Вона розслаблялася в татових обіймах на дивані. Вони грали у варі9. Готуючись до виходу, я гостро відчула свою самотність.

– А Мвіта там буде? – запитала мати.

– Сподіваюся, що так, – сказала я. – Він мав прийти сьогодні сюди.

– Потім одразу йди додому, – наказав тато.

Міська площа була освітлена ліхтарями на пальмовій олії. Перед деревом іроко було поставлено барабани. Людей прийшло небагато. Здебільшого старші чоловіки. Серед молодих чоловіків був Мвіта. Мені було добре його видно попри тьмяне освітлення. Він сидів далеко зліва, спершись на огорожу з рафії, що відділяла ринкові ятки від перехожих. Біля нього ніхто не сидів. Я сіла поряд, і він обняв мене однією рукою за талію.

– Ти мав зустрітися зі мною у мене вдома, – сказала я.

– У мене була інша зустріч, – відповів він, злегка всміхнувшись.

Здивовано помовчавши, я сказала:

– Мені байдуже.

– Ні.

– Так.

– Ти гадаєш, що це інша жінка.

– Мені байдуже.

Звісно, мені було не байдуже.

За барабанами сів чоловік із блискучою лисою головою. Вибив руками тихий ритм. Усі перестали розмовляти.

– Добрий вечір, – сказала оповідачка і вийшла на світло ліхтарів. Люди заплескали в долоні. У мене округлились очі. З ланцюга на її шиї звисав крабовий панцир. Він був невеличкий і тендітний, а у світлі ліхтарів так і виблискував білизною на тлі темної шкіри. Він, певно, був з якоїсь із Семи рік. У Джвагірі він однозначно не мав ціни.

– Я жінка бідна, – сказала вона, оглядаючи невеличкий натовп слухачів. Показала на пляшковий гарбуз, прикрашений помаранчевими скляними намистинками. – Це я одержала за оповідку, коли була в Ґаді, поселенні океке біля Четвертої ріки. Люди, я мандрувала аж туди. Але що далі я йду на схід, то біднішою стаю. Чимраз менше людей бажає почути мої найсильніші оповідки, а саме такі мені й хочеться розповідати.