Читать книгу Гра в піжмурки - О. Іден - Страница 6

Купив свічечки найдешевші. Дві гривні – й воскові палички тримав у руках. Скупердяй? Можливо, та любов до Бога вимірюється не у грошах, а в силі віри. Моя сила віри набирала обертів…

Церква ковтнула світло і миротворча тиша окутала нас по самі маківки. Людей виявилось небагато. Лише декілька бабусь заклякли в молитовній позі. Тоді, вони мені нагадували дерев’яні статуї побитих лишаєм. Тримаючи Леську за руку, я підвів її до стійника із свічками. Маленькі вогники рухались в меланхолічному танці на розплавленому воскові й стрибали в очах Лесі, коли сльози пробили уявну дамбу її душі. Стояв на небезпечно близькій відстані від неї; відчував її подих на своїх вустах й кусав язик шукаючи потрібних слів. Від такого туподумства пересохло в горлі. Та все ж п’яна муза воскресла:

– Я багато говорив тобі за прощення, але ти мене зовсім не хочеш слухати.

– Андрію…

– Мовчи. Дай мені завершити, а потім роби те, що вважаєш за потрібне.

Опустила погляд.

Глибоко вдихнувши, я продовжив.

– Знаю, наламав дров не одну машину та ще й вагон в придачу. Останнім часом, я був покидьком. Забив на наші відносини, приділяв тобі мало часу, не підтримував, коли ти цього найбільше потребувала, а я дедалі віддалявся від тебе й ставав чужим. Та клята переписка остаточно прикінчила усе тепло й кохання, яке ти мала до мене. І тільки втративши тебе – розумію, як сильно тебе кохаю. – і тут вичудив, мабуть, гріх чи щось схоже на нього. Став на коліна перед нею. Потилицею відчував, як бабці-статуї дивились на мене й плюються уявною слиною.

– Андрію, що ти робиш. – шептала Леська. – Не сором мене.

Не звертав, а продовжив гнути лінію.

– Клянуся тобі перед Богом, Зеленоока, я змінюся. Стану кращим і обіцяю, все буде по-іншому. Тільки, благаю, дай мені шанс все змінити.

– Андрію, піднімися із колін. На нас люди вже дивляться. – сльози зливались в мілкі річки.

– Не встану, якщо не пообіцяєш.

– Добре, добре, тільки піднімись. – її словам вірила, лише моя дитяча наївність. Цього було досить.