Читать книгу Іван Мазепа - Олег Друздєв - Страница 4

Після повернення додому Мазепа усвідомив, що дороги назад, у польський світ, уже немає. Та вона була йому й не потрібна. Там, у Варшаві, він був хоч і шляхтичем, але все ж чужим, «козаком з ніг до голови», як тоді зневажливо називали його польські нобілі. Інша справа – тут, в Україні, де він був хоч і не таким відомим і впливовим, як би того хотілось, та все ж своїм, козаком. Заради правди варто сказати, що тавро «поляка» у свідомості простих козаків на Мазепі лишалось аж до скону. Опинившись в Україні, наш герой зрозумів, що починати доведеться все спочатку, і це при його амбіціях та честолюбстві! Але, як кажуть, «хто шукає, той знайде»…

Середина 60-х років XVII ст. видалась дуже напруженою. 1665 року гетьманом Правобережної України на заміну пропольському Павлу Тетері був обраний Петро Дорошенко – онук славного гетьмана та соратника Петра Конашевича-Сагайдачного – Михайла Дорошенка. Петро, який пройшов за Хмельницького практично всі щаблі військової кар’єри, був виразником ідей соборності України під владою єдиного гетьмана. Такі ідеї йшли врозріз із прагненням як польських королів, так і московських царів, тому війна була неминуча. Безпосереднім поштовхом до неї стали перемовини Московської держави з Річчю Посполитою в селищі Андрусів про мир та поділ України між ними. Розуміючи, що це призведе до остаточного поділу країни на дві частини, гетьман вирішив завдати превентивного удару Польщі, щоб поставити її (а заразом і Москву) перед фактом існування самостійної України. Знаючи, що власних сил буде замало, він іде торованим шляхом своїх попередників – звертається до Кримського ханства (а відтак й до Османської імперії, яка була сюзереном ханства) по допомогу, погоджуючись визнати протекцію турецької держави. Допомогу було надано, і вже в грудні 1666 року Дорошенко разом з татарами розбив під Браїловим, що на Брацлавщині, шеститисячний загін польської армії під проводом Себастьяна Маховського.

Наступного року козаки Дорошенка разом із татарами вдерлись у Галичину, але зазнали поразки й підписали перемир’я. Бої затихли, та ненадовго… Ось за таких тривожних обставин – війна, постійні зміни та непевність – на службу до Дорошенка потрапив і наш герой. Потрапив не зовсім випадково. Справа в тому, що в 1668 році Іван одружився. Його обраницею стала Ганна Фридрикевич, дочка Семена Половця, який за Хмельницького був білоцерківським полковником, за Дорошенка ж став спершу генеральним осавулом, а згодом і генеральним суддею. Ганна була удовицею і мала двох дітей. Її першим чоловіком був Самуїл (Самійло) Фридрикевич, білоцерківський полковник за часів Тетері й Опари, він загинув у бою 1665 року. Та найголовнішим сімейним зв’язком, який став у пригоді Мазепі, стало заміжжя сестри Ганни за самим Дорошенком. Оскільки сама Ганна була старша за Івана, можна сказати, що шлюб був укладений з розрахунку, хоча, до честі Мазепи, своїй дружині він був вірним аж до її смерті. Учинок честолюбний, та навряд чи в історії були видатні політичні й військові діячі, позбавлені цього почуття. Як би там не було, породичавшись із гетьманською родиною і маючи неабиякі здібності, Мазепа стає близькою та довіреною особою Петра Дорошенка. Цей крок став остаточним розривом з «польським» минулим і ставкою на «козацьке» майбутнє. Саме в цей час наш герой переживає певну метаморфозу, перетворившись із запального юнака, який з легкістю брався за шаблю і їхав виконувати різні доручення, навіть якщо не мав достатньо можливостей, на тонкого й розумного прагматика, котрий, за висловом французького посла Жана Балюза, «надавав перевагу мовчанці або говорив так, щоб не сказати». Такий Мазепа і є загадкою для істориків.

Прийшовши на службу до гетьмана, Мазепа одразу взявся до втілення гетьманських планів. А плани ці вимагали миттєвої реакції та холоднокровного розрахунку. Ситуація змінювалась із шаленою швидкістю. 1667 року Москва та Варшава таки підписали Андрусівський мир, за яким Україну поділили по Дніпру майже навпіл, не враховуючи інтересів ні лівобережного, ні правобережного гетьмана. У такій ситуації Дорошенко, як ми вже згадували, звертається до кримського хана, отримавши допомогу від якого розпочинає похід і на Лівобережжя.

Лівий берег Дніпра теж був неспокійний. Промосковський гетьман Іван Брюховецький, намагаючись вислужитись перед царською владою, провів перепис населення, щоб посилити податковий тиск на народ. Це викликало спротив. Розуміючи, що в такій ситуації може втратити булаву, Брюховецький пориває з Москвою і теж звертається до Кримського ханства з проханням допомоги. Коли Дорошенко вступив на Лівобережжя, він вислав гінця з пропозицією скликати раду під Диканькою для вибору єдиного гетьмана – та не встиг на неї…

Сталось непередбачуване. У переддень ради Івась (як його називали) Брюховецький був заживо роздертий лівобережними козаками за запроданство Москві. Дорошенко, до слова, наказав гідно поховати покійного екс-гетьмана в гадяцькій Богоявленській церкві. Тут став у пригоді дипломатичний хист Мазепи, який виконав роль, в буквальному сенсі цього слова, зв’язкового між гетьманом і татарами. Крім постійних доручень дипломатичного характеру, Іван брав безпосередню участь у військових кампаніях Дорошенка. Так, зокрема в 1672 році під час спільного походу на Галичину, Іван боронив Крехівський монастир, що біля Львова, від своїх же союзників, якими були татари й турки. Обставини того випадку досі до кінця не з’ясовані, але, скоріш за все, Мазепа, будучи ревним християнином, не міг залишитись осторонь, коли християнська святиня опинилася під загрозою сплюндрування. Під час того бою було вбито ханового небожа. Та все ж сили були явно нерівні. Облога монастиря завершилась контрибуцією, яку монахи сплатили за відхід турецько-татарських військ.

Але навіть таке однозначно важливе становище при гетьмані неоднозначно відбилось на кар’єрі Івана: йому довіряли, його цінували, та жодної офіційної посади не давали. Фактично єдиною вагомою посадою, яку він обіймав із 1669 року, була посада ротмістра надвірної хоругви, тобто керівника особистої охорони гетьмана, що робило його вже офіційно наближеною особою. Однак це не заважало йому й далі виконувати важливі доручення, зокрема 1673 року він знову їздив до Криму та Молдавії (яка, як відомо, була васалом Туреччини) з дипломатичною метою, перед тим вів переговори між Многогрішним і Дорошенком.

Постать Многогрішного епізодична, але достатньо символічна. Як соратник гетьмана, він потрапив на Лівобережжя, де був залишений за наказного гетьмана, та при наступі переважаючих сил Московського царства був змушений прийняти підданство царів. Однак його політика не задовольняла старшину (серед якої був і сам Самойлович разом з Родіоном Дмитрашком-Райчею, про якого ще згадаємо нижче) – її члени написали на нього донос царській владі, результатом якого стало заслання до Сибіру. Там його доля склалась теж дуже цікаво, але це вже тема іншої розповіді. Поки варто сказати, що старшинський фактор відігравав значну, а подекуди й визначальну роль у становищі України.

Наразі Іван Мазепа став настільки довіреною особою гетьмана, що, коли 1674 року в Переяславі мала відбутись загальна рада для обрання нового і єдиного керманича обох берегів, гетьман відрядив туди саме його діяти від свого імені. Мине зовсім небагато часу, і цей епізод згадають… на допиті. Та поки що наш герой вірою і правдою служить гетьману, а з ним і справі вільної України. Узагалі з Дорошенком було важко знайти спільну мову, та його ідеал самостійної України, виголошений у Гадяцькому трактаті, став для Івана тим дороговказом, яким він користуватиметься до кінця своїх днів.

Однак це в майбутньому, а поки ситуація в Україні знову погіршувалась. Безперервні бойові зіткнення між ворогуючими сторонами виснажували Україну. Розчарувавшись у перспективах Дорошенка, частина старшини полишила його і перейшла на лівий берег, де після падіння Дем’яна Многогрішного до влади прийшов Іван Самойлович. У такій складній ситуації Дорошенко розпочинає подвійну гру: відряджає Мазепу, як уже вище писалось, до Криму і Молдавії для переговорів із турками, а згодом і до Самойловича.

Дорошенко розумів, що вистояти самому в цій боротьбі йому не вдасться, тому активно шукав силу, на яку можна було б спертись. Знаючи про ненадійність турків, він почав схилятись до підданства Москві й навіть вів активне листування, в якому пропонував московським урядовцям об’єднати Україну під скіпетром царя й булавою гетьмана. Проте така пропозиція зустріла гостре несприйняття з боку Самойловича, який побоювався сили свого візаві та робив усе, щоб до об’єднання не дійшло. Логіку Самойловича зрозуміти можна: сильна постать правобережного гетьмана не обіцяла його владі нічого доброго, тому єдиним шляхом був опір будь-яким ідеям єдності. Після тривалих роздумів така позиція знайшла відгук і в московських можновладців, котрі відмовились від пропозицій Дорошенка.

Знаючи про важке становище правобережного гетьмана, активізував свою діяльність король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський. Він вислав на переговори до столиці правобережних козаків ротмістра Ожеховського з умовами підданства. Згідно з ними, по-перше, мала бути створена комісія для розслідування кривд, яких завдали православним уніати. По-друге, козацька автономія мала обмежуватись Київським і Брацлавським воєводствами, окрім того, козацтво повинно було сплатити певне грошове відшкодування шляхті цих воєводств. По-третє, польське військо відкликалось із вищевказаних територій. По-четверте, Дорошенко, як підданий польського короля, мав відіслати турецькі бунчуки до Варшави, в обмін на це король обіцяв вивести польську залогу з Білої Церкви. Ці умови були неприйнятними для Дорошенка, та йому була конче потрібна допомога. Тому він знову звернувся до татар (а відтак і до турків) і вкотре відправив на цю місію Мазепу разом з козаками, які мали стати заручниками татар як гаранти дотримання умов союзництва Дорошенком. Мазепа також віз із собою цілу пачку послань гетьмана до кримсько-турецьких вельмож, серед них були листи: до кримського хана Селім-Гірея, до ханського візиря Субан-Кази-Аги, до султана Джамбет-Гірея, до візиря Сулемен-Казал-Аги і посла Кара-Аги. Головна мета цього всього – отримати поміч хоча б у десять тисяч татарського війська. Фактично від місії Мазепи залежала подальша доля гетьманства Дорошенка.

Ось так на початку червня 1674 року Іван знову вирушив у дорогу. Та цього разу доля вирішила все по-своєму. Одинадцятого червня при переправі через річку Інгул на групу, у якій перебував посланець, напали запорізькі козаки ще одного славнозвісного козацького ватажка – Івана Сірка. Життю Мазепи ще ніколи не загрожувала така небезпека. Козаки Сірка перебили в бою татарську охорону Мазепи, звільнили заручників та взяли його в полон.

Дорога на Січ для майбутнього гетьмана була нелегкою. Він знав, що там на нього чекала розправа, адже він вів християн в неволю до «бусурман», та ще й служив нелюбому козакам Дорошенку. Хтозна, яким шляхом би пішла подальша історія нашої країни, якби запорозькі козаки Мазепу вбили. Та Іван народився під щасливою зіркою. За легендою, за нього вступився сам Сірко, який звернувся до січової громади зі словами: «Панове-браття, прошу вас, не вбивайте цього чоловіка, може, ще колись й він стане в пригоді нашій Батьківщині». Не знав кошовий отаман у той час, наскільки він був правий, якщо дійсно це казав.

Сірку смерть Мазепи не була вигідною ні з яких міркувань, адже це означало б фактичне оголошення війни Дорошенку, з яким він буквально місяць-два тому домовлявся про співпрацю. Плани отамана порушив відомий вже на той час московський воєначальник Григорій Ромодановський, котрий дізнався про те, що запорожці схопили настільки важливу людину, яка могла дати вагомі свідчення, і висунув вимогу видати його владі. Сірко спершу не підкорився, та, коли Ромодановський арештував у Харкові його дружину, виконав вимогу. Як згодом згадував сам Мазепа, в січовиків він пережив один з найважчих періодів у своєму житті і набув палкої нелюбові до них, яка тривала аж до днів його гетьманства.

Та головні випробування були ще попереду. Сірко відрядив Мазепу до Самойловича, після чого Івана мали забрати на допит до Малоросійського приказу. У лівобережного гетьмана були свої міркування щодо того, як використати здобич січовиків. Він однаково не любив і навіть побоювався Дорошенка та Сірка (за його продорошенківські настрої), тому така ласа здобич, як Мазепа, стала свого роду подарунком, що його він мав намір використати сповна. Знання полоненого про правобережного візаві Самойловича, який часто виряджав посланців до Москви з пропозиціями об’єднання обох берегів Дніпра під владою одного гетьмана (очевидно, що його, а не Самойловича), могли стати в пригоді гетьману, який відверто побоювався втратити владу. Керманич Лівобережжя мав надію, що свідчення «дорошенківця» на допиті в Малоросійському приказі (де його допитував особисто голова приказу боярин Артамон Матвєєв) остаточно поховають думки про план Дорошенка, тому виявив до Мазепи значну прихильність і відправив разом з ним листа до Ромодановського з проханням відрядити бранця до нього, щойно допит скінчиться. Та надії не зовсім справдились. Мазепі не було чого сказати такого, що могло зашкодити його правобережному сюзерену.

К. М. Устіянович. Мазепа на переправі через Дніпро. 1873

Становище Дорошенка на той час стало практично безнадійним: ще від початку року його полишали полковники та інша старшина. Зокрема, відреклись від нього генеральний обозний Іван Гулак, генеральний осавул Яків Лизогуб і ще семеро полковників. Свідчення, які міг дати на допиті Мазепа, могли вплинути хіба що на ставлення царів до самого Дорошенка і аж ніяк не на долю його справи. Окрім цього, того ж року сам Мазепа їздив з таємною місією до московської влади домовлятись про умови переходу правого берега України під протекторат Московського царства. Отож сподівання Самойловича на те, що свідчення Мазепи стануть важливим козирем у його спробах утримати владу, були даремні.

Повернувшись із допиту до Самойловича, Мазепа опинився перед новою реальністю. Отримавши з допомогою Самойловича дозвіл для родини оселитися на лівому березі Дніпра, Мазепа починає все спочатку…