Читать книгу Іван Мазепа - Олег Друздєв - Страница 5
Герой-коханець
ОглавлениеКохав я і коханим був…
Та ви ще слабкість цю солодку
Не відчували – так я чув…
Ну що ж! То я скінчу коротку
Свою поему мук і втіх.
Джордж Ґордон Байрон. Мазепа[1]
Видатні люди теж кохають. І кохання принесло Мазепі не меншу славу, ніж його військово-політична діяльність. Та що там казати, не меншу, а в кілька разів більшу. Світ знає Мазепу не як союзника Карла ХІІ, котрий зазнав поразки під Полтавою влітку 1709 року; світ знає Мазепу як палкого юнака, який через своє кохання багато натерпівся. Завдяки коханню нашого гетьмана про нього написано десятки віршів, прозових творів, картин, його іменем названі поселення в найнесподіваніших куточках світу та ще багато чого іншого, про що ви, шановний читачу, дізнаєтеся з останньої частини цієї книжки.
Та про все по порядку. Про справжню зовнішність Мазепи відомо небагато, бо після полтавської поразки оскаженілий Петро наказав вогнем винищити будь-яку згадку про колишнього союзника. У петровських вогнях згинули практично всі прижиттєві портрети українського гетьмана, виконані на найрізноманітніших носіях: гравюри, полотна тощо. Лише в останні роки завдяки копіткій праці українських науковців вдалось віднайти матеріали, що залишились з власне мазепинських часів і дають нам уявлення про те, який він мав вигляд. Достеменно відомо, що він був досить імпозантним чоловіком. Французький посол Жан Балюз, який не раз мав нагоду особисто спілкуватись із козацьким керівником, у своїх документах описував його так: «Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий». Цей опис згодом підхопили інші європейські письменники, зокрема відомий на весь світ Вольтер, у документах якого (вони, до слова, зберігаються в Паризькій національній бібліотеці) збережено такий опис українського керманича, зроблений, скоріш за все, або по згадках, або шведським офіцером, котрий перебував при монаршій особі Карла ХІІ: «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полоняли його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими пуклями, довгі обвислі вуси, а понад усім цим величність, почуття гідности й суворість, яку злагіднювала елєганція».
Достеменно відомо, що Мазепа користувався значною увагою жіноцтва. І ніби на підтвердження цього, один з найвідоміших поетів Англії, Джордж Ґордон Байрон, уклав в уста героя своєї однойменної поеми, якій судилося стати безсмертною, такі слова:
Вродливий красень з мене був.
Як сімдесятий рік минув,
Тоді признатися не гріх,
Що на світанку днів моїх
З чоловіків ніхто красою
Не міг би зміритись зо мною.
Я мав і молодість, і міць,
Рум’янець повний серед лиць
І шкіру ніжну, молоду…
Мазепа справді був улюбленцем жінок, та їх в його житті було не так багато, а тих, кого він любив, ще менше. Перша «любовна» пригода, яку ми вже вище згадували, сталася з ним ще при дворі короля Яна Казимира. Її автором став польський шляхтич Ян Хризостом Пасек, котрий у своєму творі з метою помсти змалював таку історію.
У місцевого шляхтича, пана Фальбовського, була дружина Тереза, досить молода порівняно зі своїм чоловіком. І ось між двома молодими людьми, таємно від чоловіка Терези, розгорівся роман. Мазепа часто навідувався до пані Фальбовської, дарував їй подарунки, що, безумовно, дратувало її чоловіка. І ось одного дня, сказавши дружині, що їде надовго з дому в справах, чоловік причаївся неподалік, очікуючи коханця своєї жінки. Пані Фальбовська відрядила служника, щоб той повідомив майбутнього гетьмана про сприятливий час для зустрічі. Затим дорогою до своєї коханої юний Мазепа опинився перед чоловіком-рогоносцем. Пан Фальбовський перестрів юнака разом зі своїм слугою, який підтвердив, що юний козак приходив до пані Терези стільки разів, «скільки волосся на голові». Опинившись у безвиході, юнак визнав свою провину.
Гніву Фальбовського не було меж. Але помститися, згідно твору Пасека, він вирішив оригінально. Короткий переказ твору з праці Теодора Мацьківа: «Він наказав слугам схопити його, роздягнути наголо і посадити лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки юнака зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. Коня чимдуж налякали, вдаривши батогами, зірвавши йому з голови ковпак і стріливши над ним кілька разів. Наляканий кінь погнався додому, як шалений. Дорога була нелегка, територія була лісиста, тому їхати прийшлось через густі корчі, глід, ліщину, грушину, тернину, і не простим шляхом, а стежками. Кінь знав цю дорогу, бо часто нею ходив, як звичайно буває, коли їздять потай манівцями, а не головною дорогою. Отже, можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи під увагу, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перебіг через ліс. [Фальковський] затримав двох чи трьох друзів, що їхали разом з Мазепою, щоби не було кому його врятувати. Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати: “Сторожа!” Пізнавши його голос, воротар відчинив ворота, але, побачивши опудало, знову зачинив їх і втік. Мазепа кликав усіх, кого знав, з двору. Слуги заглядали у віконця через ворота і хрестилися. Тоді він крикнув, що це він справді їхній пан. Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити». Поговорювали, що саме після такої ганьби Мазепа вирішив не повертатись до Варшави, де йому було соромно дивитись в очі своїм колишнім друзям.
Як ми вже згадували, відхід Івана від королівського двору був зумовлений абсолютно не цією подією, та й загалом цей твір не мав нічого спільного з реальністю. Однак саме він надихнув багатьох видатних митців на творіння, які навіки уславили майбутнього гетьмана. Із твору Пасека легенда перекочувала до іншого польського мемуариста-хронікера Еразма Отвіновського, який мав сумнів у причетності дружини Фальбовського до перелюбу, тому описав цю ж пригоду вже з іншим шляхтичем – генералом артилерії Мартином Конським. Мабуть, для оригінальності свого твору Отвіновський додав до кари коханця ще й пір’я, яким його обсипали перед тим, як відпустити на коні в степ.
Твір Пасека та переказ Отвіновського набули неабиякого поширення в Польщі тих часів – оскільки Пасек жив до 1701 року, йому, мабуть, муляло гетьманство його колишнього ворога, тому єдиним способом помсти було поширення наклепницького твору. Завдяки популярності ця фальшивка потрапила на сторінки мемуарів французького посла при Карлові ХІІ та Станіславові Лещинському Жака Луї д’Уссона й до подорожнього щоденника Даніеля Крмана. Однак справжнім успіхом «легенди» стало її відображення на сторінках твору «Історія Карла ХІІ» всесвітньовідомого Вольтера. Ця праця далека від об’єктивності у висвітленні подій, хоч загальні тенденції і причини переходу Мазепи до табору шведів викладено вірно. Та до цього ми ще повернемось.
Варто зазначити, що саме завдяки Вольтеру історія горе-коханця Івана Мазепи стала відомою в Європі. Мабуть, саме від свого французького колеги історію кохання майбутнього гетьмана України дізнався англійський поет Джордж Ґордон Байрон, який написав у 1818 році поему «Мазепа», що прогриміла на весь світ. Далі один за одним виходять поетичні та художні твори за мотивами цієї історії. Що поробиш, доба Романтизму дуже прихильно ставилась до людей, які терпіли приниження через кохання, та все ж, всупереч долі, підводились із колін і досягали мети. Саме таким бачили Мазепу європейські художники, поети й композитори. Одним з перших живописців, які зобразили на полотні вигадані Пасеком події, був відомий французький живописець-графік Теодор Жерико (1791–1824). Йому належить полотно «Мазепа. Переправа вплав через Дніпро». У той же час побачила світ картина іншого, не менш відомого художника Ежена Делакруа (1798–1863) з аналогічною назвою. Ознайомившись із цими роботами, свою версію історії страждань молодого юнака подав і відомий французький художник-баталіст Орас Верне (1789–1863), який написав аж п’ять картин: «Мазепа і табун диких коней», «Мазепа, переслідуваний вовками» тощо. Справжню славу завдяки українцю здобув Луї Буланже (1806–1867) зі своєю картиною «Кара Мазепи», яка, у свою чергу, надихнула відомого письменника Віктора Гюґо на поему «Мазепа». Гюґо чітко вказав на причину художньої популярності Мазепи у своїй поемі, написавши:
Наскільки влучно він описав Мазепу! Хай і думав він про іншу, вигадану історію, але цими рядками влучив у ціль. Мазепа дійсно падав, і не раз, та все ж знаходив сили встати й досягнув свого. Навряд чи Ян Пасек думав, пишучи свій твір, який мав нашкодити українцю, що власними руками робить невмирущу славу йому.
Далі затишшя… Причиною цього стало одруження із Ганною Фридрикевич. Як згадувалось вище, вона була старшою за нього, мала дітей і, скоріш за все, це був шлюб з розрахунку. Та за час їхнього спільного життя ми не знаходимо жодного натяку на інтрижки та зради чоловіка. Мазепа був людиною честі і зраджувати дружину не хотів. Померла вона 1702 року. Після цього в Мазепи трапились два романи. Перший, до кінця не з’ясований, із польською шляхтянкою княгинею Анною Дольською.
Княгиня Анна була дочкою львівського стольника Кшиштофа Ходоровського та Катажини Яблоновської і народилась в Галичині близько 1663 року. Була двічі заміжня. Першим її чоловіком був свояк Яреми Вишневецького Константин, від якого вона отримала великий фінансовий спадок і трьох дітей. Другим чоловіком став Ян-Карл Дольський, який був литовським маршáлком. Завдяки його зв’язкам княгиня Анна стала доволі впливовою особою в королівському палаці Варшави. Та її сімейне щастя довго не тривало, і в тридцять років вона вже вдруге стала вдовою, хоч і з великим статком та силою впливу в політиці. Овдовівши, вона скерувала свою увагу на синів, один з яких – Януш – став краківським воєводою, а другий – Михайло – великим литовським гетьманом. Із цим сімейством добре знався Мазепа, який був, незважаючи на належність до іншої конфесії, хрещеним батьком дочки Януша.
Загалом княгиня Анна відігравала велику роль в політиці Речі Посполитої, особливо в буремні часи першої половини XVIII ст., коли королем став Станіслав Лещинський – союзник Карла ХІІ, якому вона доводилась тіткою. Про характер стосунків між гетьманом і княгинею судити важко. Свідчення про їхню любов випливали здебільшого з чуток, люди тоді поговорювали про те, що Мазепа та Анна ось-ось мали оголосити про заручини (гетьману було вже за шістдесят), та цього не сталося.
Вони активно листувались. Листування не збереглось, бо велось таємно, і зміст листів відомий був лише їм двом і частково Пилипові Орлику, який був головним довіреним гетьмана. Згодом, на еміграції, сам Орлик висловлював припущення, що думка про розрив з Москвою зародилась в голові старого гетьмана саме під час зустрічі з княгинею в Білій Криниці. Чи так це було, чи ні – судити важко, достеменно відомо, що Анна зіграла ключову роль у відносинах гетьмана з антимосковською коаліцією Карла ХІІ – Станіслава Лещинського. Саме завдяки цьому листуванню майбутні союзники дійшли згоди й полтавська авантюра стала реальністю. Були вони закохані чи ні – достовірно невідомо, та, як то кажуть, не буває диму без вогню. Документальних свідчень про це немає (окрім даних з допиту племінника Мазепи Андрія Войнаровського, який сказав, що княгиня обіцяла вийти заміж за його дядька), але є вони про інші стосунки…
Стараннями українських письменників, зокрема Богдана Лепкого, до нас дійшла історія кохання гетьмана до своєї… похресниці. Похресницю звали Мотря Кочубеївна, вона була дочкою генерального судді Василя Кочубея. Народилась на Полтавщині в 1688 році. Уперше побачила гетьмана в родинному маєтку Ковалівці в шістнадцятирічному віці, і вже тоді між ними пробігла іскра почуттів. Та на заваді їхньому можливому щастю став не тільки юний вік дівчини, але й той факт, що Іван був хрещеним батьком своєї коханої. Та, перш ніж осудити Мазепу, треба врахувати одну вагому річ: почуття немолодого чоловіка були взаємними. Збереглись кілька листів закоханих, які будуть наведені нижче.
Стосунки цих двох розвивались бурхливо й тяжко. За два роки по смерті дружини Мазепа посватався до Кочубеївни. Батьки відповіли категоричною відмовою. Їх можна зрозуміти: Мазепа аж ніяк не годився на роль чоловіка такої молодої дівчини, та й їхнє власне ставлення до нього було вкрай негативне. Василь Леонтійович (батько Мотрі) все ще не міг змиритись із тим, що після Коломацької ради гетьманська булава дісталась не йому, представникові знатного козацького роду, а малозначному на той час Мазепі. А тут він ще й сватається до дочки Кочубея, накликаючи на того ганьбу. Певно, саме це сватання стало останньою краплиною, яка змусила його вдатися до давнього й випробуваного засобу зміщення гетьманів – доносу царю. Правда, цього разу донос, написаний у співавторстві з полтавським полковником Іваном Іскрою, не досяг мети. Змовники, які намагались донести Петру І інформацію про зносини гетьмана з польським королем Станіславом Лещинським (а відтак і з Карлом ХІІ), не врахували тої ваги, яку мав старий гетьман в очах царя. Їхньому доносу не повірили, і за царським указом Іскра був страчений разом з Кочубеєм. Згодом, після того, як виявилось, що вони казали правду, їх обох реабілітували, та, як відомо, життя вбитому не повернеш. Однак до цього доносу було ще кілька років, а поки за наполяганням матері Любові Кочубей юну Мотрю відправили до монастиря. Та дівчина виявилась хитрішою і по дорозі втекла до Мазепи. Сміливий крок, як на шістнадцять років, заради кохання до пристаркуватого гетьмана!
На жаль, не завжди почуттів достатньо для щастя. Іван розумів, чим може обернутись такий хід подій, і відправив дівчину назад до батьків. Розпочалось листування закоханих, яке тривало аж до одруження Мотрі з Іваном Чуйкевичем. Листувались таємно, через довірених слуг Мотрі та Мазепи. Через них же Мотря Кочубеївна одержала від гетьмана на знак уваги цінні подарунки – діамантову каблучку і книжечку. Взамін юна кохана гетьмана передала пасмо свого волосся, намисто з шиї та свою нічну сорочку – у середньовічній Європі такі знаки уваги з боку дами були досить поширені.
Після страти батька Мотря разом з чоловіком залишилась на боці Мазепи й потрапила в полон до московських військ. Завдяки родинним зв’язкам з Василем Кочубеєм подружжя не стратили, а тільки вислали до Сибіру, після повернення звідки Мотря доживала свого віку у Вознесенському жіночому монастирі під Полтавою. Ось так і закінчилась історія палкого кохання між похресницею і хрещеним батьком.
1
Тут і далі уривки з поеми наведено в перекладі Д. Загула та О. Веретенченка.
2
Переклад М. Рудницького.