Читать книгу Іван Мазепа - Олег Друздєв - Страница 7

У тридцять чотири роки життя для Мазепи знову починалося спочатку. Тепер уже на лівому березі. Для утримання сім’ї йому було надано хутір Малий Самбор у Прилуцькому полку. Життя на Лівобережжі на початку нової кар’єри не було легким. Фінансове становище родини Івана було настільки поганим, що навіть для обробляння землі довелось об’єднуватись із багатшим сусідою. Залишивши дружину на господарстві, сам Мазепа поїхав до гетьманського двору для виконання доручень. А їх було багато… Щоб зрозуміти суть подій та становища, в якому опинився наш герой, варто хоч би коротко поглянути на його середовище. Гетьман «обох берегів» (номінально) Іван Самойлович отримав булаву як кандидат, який був вигідний старшині. Будучи сином священика, він до кінця свого гетьманування вів майже безперестанну боротьбу проти родової козацької верхівки, що розглядала його як своєрідного, кажучи сучасною мовою, «технічного кандидата», який задовольняв усі сторони: і старшину, і московську владу. Старшина, яка оточувала гетьмана і з якої фактично при зміщенні попередника він і обирався, являла собою родинне переплетення кількох десятків прізвищ, достатньо багатих і впливових на Лівобережжі. Тут вона дивним, хоч і природнім чином наслідувала своїх попередників – польську шляхту, яку вони або їхні батьки вигнали із цих земель під час повстання Хмельницького. Фактично після утворення Гетьманщини на місце колишніх польських поміщиків-шляхтичів прийшла нова еліта, яка тільки формувалась – козацькі полковники та інші військово-адміністративні чини. Усвідомивши своє значення для держави, що потребувала структурної соціальної вертикалі, і отримавши виховання в польському (а відтак в європейському) дусі, вони пішли торованим шляхом – шляхом боротьби за свій авторитет і владу. Можна навіть сказати, що ця старшина та її амбіції зіграли чи не ключову роль в постанні Руїни в Україні. Маючи достатню економічну та політичну владу, члени старшини прямо втручались в державні справи й завдяки практиці доносів створювали хаос у функціонуванні держави.

Заради справедливості варто сказати, що свій гонор старшина мала, і саме уявлення про своє значення та окремішність на своїй території змушувало старшину на чолі з гетьманами поставати проти того чи іншого сюзерена, коли їхні права обмежувались. Цей пункт є принципово важливим для розуміння подальшого розвитку подій, зокрема і майбутнього вчинку Мазепи.

Кілька слів про оточення, в якому опинився наш герой. Потрапивши до двору гетьмана, Іван «познайомився» з лівобережною старшиною, яка являла собою своєрідну піраміду, на чолі якої стояв Леонтій Полуботок – переяславський полковник. Далі йшли Василь Дунін-Борковський – генеральний обозний, чернігівський полковник Яків Лизогуб, полтавський полковник Федір Жученко (який доводився тестем Василю Кочубею) та низка інших. З ними всіма, окрім Лизогуба, згодом зустрінеться наш герой, вже в ролі гетьмана, як з опонентами. Були на Лівобережжі й колишні дорошенківці, з якими теж склались різні стосунки. Наприклад, із генеральним суддею (ним він був у Дорошенка) Михайлом Вуяховичем у Мазепи були досить добрі відносини, і надалі він підтримував Мазепу. А от інший дорошенківець, Василь Кочубей, став найбільшим його ворогом аж до кінця своїх днів.

Урешті Іван Мазепа опинився в практично цілком неприязному оточенні, типово шляхетському за поведінкою та економічним статусом. Шляхетського роду та багатства Мазепі бракувало, тому покладатись йому довелось хіба що на себе і свій талан. І він його не зрадив.

Знаючи можливості Мазепи та маючи особливу прихильність до нього, Самойлович робить його наближеною особою і доручає різні дипломатичні завдання. (Обоє вони вчились у Києво-Могилянській академії, були прихильниками ідеї об’єднаної України та походили з незнатних родів.) Уже 1676 року, за півроку після його «появи» на Лівобережжі, головним пунктом призначення його поїздок стає Москва. Ці поїздки виявились дуже корисними для самого Мазепи та його кар’єри. Він привіз до Москви відомості про калмицько-татарські відносини. За його відомостями, татари мали у калмицькому оточенні свою людину – Юсупа Мурзу, який відраджував їх воювати з татарами. Оскільки московський уряд вже багато років використовував калмиків як противагу татарам для безпеки свого кордону, ця інформація була надважливою для московитів. Очевидно, що таку інформацію могла добути лише людина, яка мала зв’язки в татарському середовищі і знала татарську мову, а Іван не раз бував з візитами у хана. Тому значення Мазепи, а відтак і його кар’єра, стрімко пішли вгору.

Уже наступного року в чині «знатного військового товариша» Мазепа знову вирушає до Москви – тепер вже для пояснення причин розправи Самойловича над кількома членами своєї опозиції (зокрема над ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем, одним з авторів доносу до Москви на Самойловича. Прикметно, що за непевності гетьман відряджає саме Мазепу, котрий встиг завоювати славу доброго дипломата, який буквально «зачаровує» співрозмовників своїми манерами.

Того ж року Мазепа бере участь в так званих Чигиринських походах, в ході яких його попередній сюзерен Дорошенко склав клейноди й відбув на заслання до Вятки, а згодом знову перебрався до Підмосков’я, де одружився з Агафією Єропкіною, представницею тамтешнього боярства. За іронією долі його правнучка, Наталія Гончарова, стане дружиною Олександра Пушкіна, який свого часу напише поему про Мазепу…

Під час походів Мазепа познайомився з Василем Голіциним – персоною, котра зіграла чи не найважливішу роль в його житті. Голіцин, людина вельми освічена, прозахідних настроїв, одразу помітив інтелект та знання Мазепи, який вільно володів кількома європейськими мовами. Пройде зовсім небагато часу, і це знайомство круто розверне життя обох…

Далі майже щороку, а подеколи й кілька разів на рік, герой нашої оповіді їздив із різними дипломатичними дорученнями до Москви, здебільшого зі звістками про очікувані набіги татар та пропозиціями щодо оборони від них.

Як і за часів Дорошенка, Мазепа не одразу отримав високий чин, хоч і вправно виконував обов’язки деяких генеральних старшин, які не користувалися довірою Самойловича. Свій офіційний чин осавула він одержав аж 1682 року, коли Леонтій Полуботок був підвищений до генерального осавула. Але ці чини фактично й не були потрібними йому. Він користувався цілковитою довірою гетьмана і був у курсі всієї політики уряду. Ба більше, мав певний вплив на цю політику, особливо в 1680-х роках, коли на обрії з’явились так звані Кримські походи.

Мазепа мав неабиякий хист до дипломатії та відчуття моменту. Жодна з поїздок до Москви не була даремною. У 1679 році Самойлович відряджає його до Малоросійського приказу, щоб він «просив військ для захисту Києва». Перемовини велись безпосередньо з керівником приказу Ларіоном Івановим, і на них Мазепа виявив глибоке знання ситуації в регіоні й навіть внутрішньополітичних розстановок в самій Москві. Згідно збереженого тексту перемовин, посланець Самойловича дозволив собі кілька різких випадів в бік московських бояр, які керували військовими діями під час Чигиринських походів, натякнувши на те, що кожен з них, прагнучи керувати діями одноосібно, лише вносить даремний «галас» та хаос у військо. Окрім участі в цій розмові, за два місяці перебування у столиці Московської держави Мазепа познайомився ще й з думним дяком Василем Григоровичем Семеновим, який був головою Розрядного приказу. Тобто фактично завдяки своїм частим візитам до Москви Мазепа розширював коло знайомств, що в подальшому зіграло йому на руку не раз.

Узимку 1680 року він знову їде за дорученням гетьмана до Москви із завданням домогтись поширення влади останнього на Слобожанщину, куди прямувало українське населення, зігнане з правого берега, та Москва категорично відмовила в цій справі.

27 квітня 1682 року помер цар Федір Олексійович. Наслідком цього став початок стрілецьких бунтів, в ході яких були закатовані Ларіон Іванов, Григорій Ромодановський та низка інших ключових постатей «старої Московії», що їх особисто знав Мазепа. Московське царство на деякий час поринуло в політичний хаос.

Слабкість центральної влади Самойлович сприйняв як можливість посилити свою владу, домігшись призначення свого зятя Федіра Шереметьєва київським воєводою. Далі Самойлович припустився значної, як на політика такого рангу, помилки. Він втратив почуття міри, маючи значні статки, перестав зважати на настрої старшини та суспільства, поводився мало не як повноправний правитель Гетьманщини. Яскравим прикладом стала золота карета, куплена у Гданську, в якій його діти роз’їжджали Україною. Така поведінка згодом дорого йому обійшлася…

Відчувши нестабільність у Московській державі, активізувались і поляки. Ян ІІІ Собєський з надією відірвати Лівобережжя від Московщини й повернути Речі Посполитій посилає до Гетьманщини В. Іскрицького, який мав провести переговори щодо повернення лівобережного козацтва на польський бік. Характерно, що в списку осіб, з якими мав провести зустрічі Іскрицький, згадується і Мазепа. У спільній розмові вони згадували молодість, коли Іван ще служив польській короні. Іскрицький намагався навернути його на думку, що краще повернутись до старих дідичних вольностей, за котрих він народився та жив, ніж бути під московською, чужою владою.

Можливо, такі аргументи здаватимуться на перший погляд дивними, та на той час вони мали сенс. Справа в тому, що неприйняття московського світу було широко розповсюджене в Гетьманщині. Парадоксально, але навіть католик-лях був ментально набагато ближчим до козацтва та українського поспільства, ніж одновірний московит. Фактично ще з часів Хмельниччини, коли постало питання про союзництво з Московським царством, чи не єдиною спільною точкою опори сторін було православ’я, і то українське духовенство дуже довго опиралося перепідпорядкуванню Московському патріархату. Якщо поглянути на документи тих часів, можна дійти цікавого, хоч і трохи скандального, як на теперішній час, висновку: правобережне духовенство, залишене сам на сам з католицизмом, було змушене прийняти унію (наприклад, Львівська єпархія), а лівобережне через сильний опір із часом було зломлене та підпорядкувалось Московському патріархату. Тому апеляція до повернення в стару ментальну «орбіту» мала своє підґрунтя. Та надії польського короля виявились марними. Мазепа знав, що таке вірність, і вірою й правдою служив Самойловичу. До того ж у нього не було причин змінювати протекцію.

Поїздки до Москви не завжди були безпечними. Так, наприклад, 19 березня 1683 року під час чергової поїздки на Мазепу було здійснено напад. У документі, який свого часу знайшов історик Ю. Мицик, читаємо: «У цих днях Івана Мазепу, осавула війська гетьмана запорозького сіверського, котрий приїздили з дарунками до царів їх милостей, приносячи гетьманську дочку з зятем Шереметом (Шереметьєвим – авт.), а сина визволяючи з закладу, коли він їхав уночі з учти від одного боярина, слуги князя Троякурова, кілька разів рубнули в голову і в руку. За це їх було бито батогами, а за сина дворецького, відкуповуючи від шибениці, заплатили півчверті тисячі рублів».

Окрім дипломатичних поїздок Мазепа виконував і суто приватні доручення гетьмана. Так, у березні 1685 року він відвідував дочку гетьмана Параску, видану заміж за київського воєводу, боярина Федора Шереметьєва, яка через два дні після його відвідин померла. Мазепі довелось організовувати її похорон в Михайлівському монастирі. Про це згадує російський офіцер шотландського походження Патрик Ґордон: «Мазепа сказав зі свого боку духовенству, що його світлість гетьман не забуде святого місця і винагородить їх за їхні труди».

Та на цьому неприємні місії осавула не завершились. Самойлович вирішив повернути все, що подарував зятю й дочці на весілля. І доручив цю справу саме Мазепі. Як писав той же Ґордон: «5-го числа Мазепа і бунчужний були прислані гетьманом у Київ, щоб, згідно з царським наказом, отримати дорогоцінні коштовності, гроші, одяг та інші речі, які гетьман дав своїй дочці при її вступі у шлюб. Вони пред’явили великий список грошам, які гетьман в різний час посилав своєму зятю, і в тому числі навіть ті, які призначалися для війська, що склало 7714 рублів».

Крім того, Мазепа був змушений докластись до ще однієї абсолютно неприємної місії – виборів митрополита. Самойлович був достатньо корисливою і владною людиною; перебуваючи під протекторатом царів, він все ж шукав нагоди зміцнити свою владу у всіх сферах, і коли з’явилась можливість поставити свою людину ще й на релігійну посаду, він нею скористався. Ідеальною кандидатурою був Гедеон Святополк-Четвертинський, який погодився стати слухняним знаряддям у справі переведення Київської митрополії з юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського.

На вибори не прибуло багато церковних ієрархів, що робило цю елекцію недійсною, але за «наполегливих вимог депутатів гетьмана», як напише згодом у своєму щоденнику П. Ґордон, вибори відбулись. І скільки б не писав згодом гетьман до Василя Голіцина із запевненнями, що не давав вказівок своїм посланцям, заперечити факт прямого свого втручання він не міг. Адже в такій важливій справі без вказівки свого керівника ні Мазепа, ні інші полковники, які прибули з ним на вибори, впливати на хід подій не наважились би. До цього варто додати, що свого неприхильного ставлення до митрополита Мазепа не позбувся, навіть коли вже був гетьманом.

Хід подальших подій визначила зовнішня політика. Князь Василь Голіцин, будучи людиною вельми освіченою й прозахідною, почав проводити політику внутрішніх реформ та орієнтації на Європу. Одним з важливих її пунктів стало входження Московської держави до так званої Священної ліги, головним ворогом якої була Оттоманська Порта (Туреччина). Така політика означала пряму конфронтацію з Кримським ханством, а це, у свою чергу, не відповідало інтересам України. Прелюдією до цього став Вічний мир між Московією та Річчю Посполитою, який фактично закріпив роздільність України й поставив хрест на досягненнях Хмельницького. Маючи амбіції гетьмана «обох берегів», Самойлович відрядив до Голіцина Мазепу. Той мав переконати царського фаворита, який визначав політику держави, у недоцільності даної угоди. А у випадку, якщо рішення стосовно неї ухвалено, запропонувати низку додаткових положень про статус Запорізької Січі як такої, що мала підпорядковуватись царю (а за фактом гетьману), та суто релігійне положення, за яким не мали переслідувати православних Правобережжя.

Однак головною проблемою, яку приніс власне Вічний мир, стала ініціатива Польщі стосовно московських походів до Криму. При опорі цій ідеї Мазепа знову проявив себе чудовим стратегом і знавцем ситуації в регіоні. У своїх аргументах він виходив з дуже простої логіки: подолати кочовиків одним ударом буде практично неможливо, а тактика захоплення фортець по дорозі на півострів є неефективною, оскільки через нестачу продовольства в регіоні утримати їх буде неможливо. Більше того, татари отримають чудовий шанс атакувати власне московські землі. Мазепу не послухали, і дарма, згодом всі його перестороги справдились із феноменальною точністю.

Самойлович ще не раз опирався ідеям Голіцина, котрий розглядав Гетьманщину як засіб здійснення своїх планів і мав образу на гетьмана за те, що той підтримав колись Ромодановського в суперечці з ним та не підтримав його власні плани. Того ж року він сам відмовився посилати своїх послів для переговорів із поляками. У приватній розмові з думним дяком Українцевим взагалі прямим текстом сказав, що «Криму ніякими методами не завоюєш і не втримаєш».

Наступного року до Москви вирушив вже Кочубей з проханням до царів домагатись збереження за ними прав на Правобережжя, на що кремлівський уряд відповів відмовою, мотивуючи тим, що це порушить перемир’я з Річчю Посполитою. Самойлович не здавався й за рік відрядив Мазепу зі своїм сином Григорієм переговорити з «потрібними людьми», щоб не допустити розв’язання війни з Кримом та домогтись закріплення Правобережжя за Польщею. Та ця таємна місія знову зазнала поразки. Погляд уряду залежав від погляду Голіцина, який його і уособлював, а він дивився на південь, на Крим. Голіцин знав про опозицію з боку Самойловича. Це йому категорично не подобалось. За цю опозицію згодом і поплатився козацький гетьман…

Період Самойловича став для Мазепи своєрідною школою великої політики, інтриг та боротьби, що зробили з нього людину, яка не довіряла практично нікому та вміла вести свою гру так, як цього не вмів жоден інший. Чи можна його за це засуджувати? Сказати, що він був хитрим і підлим? Уявіть себе політиком в середовищі недовіри й сили-силенної доносів, які могли вартувати життя, чи змогли б ви бути чесним і відкритим з іншими? Мабуть, і Мазепа не міг. Та головні перипетії його долі тільки починались…