Читать книгу Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута) - Олег Говда - Страница 3

Під скляною ретортою завбільшки з добре відро весело тріщав жаркий вогонь. Тихо жебоніла льодяна вода у прозорих кришталевих трубах. Кипіло, бурлило золотисте вариво, й іскристі, чисті як сльоза краплини поволі збиралися в іншій, дещо меншій колбі.

Гримайло нетерпеляче тупцяв поруч Захара, весь час потрапляючи йому під руку. Нарешті той не витримав і гримнув на добровільного помічника.

– Або забирайся геть, або стій на місці! Он, краще, вогонь пильнуй, щоб не пригасав.

– Та я що? Я пильную… – вибачливо прогув той. – А довго ще?

Минуло більше двох літ з того дня, як Захар Беркут потрапив у науку до Морени. Багато що змінилося відтоді. Метикуватий сільський парубок освоїв грамоту, арифметику. Маючи до своїх послуг величезну бібліотеку замку, а вчителем – богиню, Захар за такий короткий час вникнув і в ази алхімії. Це й намагався сьогодні використати для себе. Поки Морени не було в замку.

Дні йшли за днями, а Захар так і не полишив надії побачити коня Перуна. Знав, що небезпечно, але та небезпека лиш розпалювала його цікавість. Морена вперто не хотіла про нього розповідати, а коли Захар вже аж надто набридав, відказувала, що він прийшов учитися, як людей од смерті рятувати, а не вбивати. Воно то так, але хіба ж зашкодить бодай уздріти ту смерть?

Але як то вчинити, коли Морена не дозволить нізащо, а без неї Гримайло пильнує кожного його кроку?

На користь наука пішла, і Захар таки вигадав спосіб, як позбутися невсипного сторожа.

Краплини дедалі повільніше скочувалися у приймальну колбу, що вже більш як наполовину була заповнена абсолютно безбарвною рідиною.

– Певно, досить, – мовив наче до самого себе Захар і задоволено відмітив, як радісно заблищали очі чудиська. – Будемо знімати пробу.

Він неквапом погасив вогонь. Вивільнив із затискача шийку колби. Зняв холодильник. Подачу води тим часом перекрив Гримайло. Обережно понюхав. Запах був ледь уловимий…

– Начебто, усе гаразд…

Сколихнув рідину в колбі й залишився задоволений. Її було більш як гарнець. Може, вистачило б і на три кварти. Обережно перелив усе до краплі в заздалегідь підготовлений мідний глек і переніс на стіл.

Гримайло тим часом приніс із кухні дзбан холодного узвару, шмат сала, кілька паляниць і полумисок квашеної капусти.

Захар вийняв із шухляди делікатний кришталевий келишок і масивний, на півпляшки, золотий кубок. Налив в обидва по вінця і присунув менший собі. Гримайло ж одразу схопив другий.

– Ну, – мовив Захар, – будьмо!

Гримайло крякнув і вилив самогон з кубка собі до рота. Захар лиш пригубив, та й то мусив похапцем запити узваром. Парубкові видалося, що до вуст його потрапив живий вогонь. А Той Що У Скелі Сидить лиш кудлатою головою покрутив од задоволення.

– Ще? – приохотив його Захар.

– Угу.

Парубок щедрою рукою плеснув у кубок. Гримайло вихилив і це.

Уже давненько Захар намагався напоїти свого сторожа, аби звільнитися хоч на часину з-під опіки. Але досі всі спроби були марними. Гримайло висьорбував вино відрами і залишався тверезим. І ось одного разу, переглядаючи різні алхімічні рукописи, Захар натрапив на пораду, як запобігати скисанню вин у довгій дорозі. Невідомий автор радив перегнати вино, розділяючи його на легколетку частину, яка зберігає смак і запах напою, та звичайну воду. Автор доводив, що таке вино не скисне, хоч як довго не довелося б його зберігати, і при перевезенні займає значно менше місця. Водою ж його можна розбавити вже на місці.

І тут Захар подумав: «А що як не розбавляти? Може, таке вино буде міцніше і таки звалить з ніг чудисько?»

Потай від Морени він спробував перегнати одну пляшку, і експеримент вдався… Оцінив його результат і Гримайло. Скуштувавши «ущільненого» вина, він оголосив, що Захар осягнув вершин мудрості й усе подальше навчання буде лише марною тратою часу. Й одразу став пропонувати йому поміч у наступних експериментах. Ледве-ледве вдалося Захарові вгамувати його ентузіазм і вмовити зачекати, доки Морени не буде в замку. Ну ж бо їй теж сподобається? Відбере і питати не стане. Такий довід Гримайла переконав.

І ось цей день настав.

Після четвертого кубка Гримайло почав мугикати якусь свою скельну пісню, від чого в лабораторію примчало кілька гномів і повітруль – довідатися, що трапилось. П’ятий кубок налаштував чудище на меланхолійний лад, і він став скаржитися на своє життя. Мовляв, усе те сидіння в камені йому вже поперек горла. Інша річ – Той Що Греблі Рве! Хоч час від часу може душу відвести… Не згадуючи вже про Перелесника… Шостий кубок поставив крапку на балакучості Гримайла. Він схилив голову на груди і сповз із крісла на підлогу. Проте Захар, про всяк випадок, влив йому в рота ще й сьомий…

Дорога до таємниці була вільною.

—◆ —

Відхиливши лівою рукою гобелен з драконом, вигаптуваним золотом, Захар поклав десницю на товсту бронзову клямку. Натиснув, тамуючи подих, ладен миттєво відстрибнути вбік у разі небезпеки. Але цього разу ще минулось… Важкі двері подалися напрочуд легко, відкриваючи перед очима парубка кам’яні сходи, що досить полого вели кудись у глибину гори.

На якусь мить Захар завмер непорушно. Одна справа – прочинити шпарку в таємничих дверях і, коли щось не так, одразу ж затраснути їх щільно. Мовляв, я нічого не бачив, нічого не відаю… Зовсім інша річ – коли доведеться увіпхатись, так би мовити, з головою. Тут уже не розведеш руками, не скажеш, що ненароком, якщо упіймають. Парубок навіть сіпнувся назад, але цікавість таки взяла верх над обережністю.

– Я лиш трішки спущуся й одразу – назад, – прошепотів до самого себе, додаючи собі ж духу.

Сходинка по сходинці, крок за кроком Захар обережно посунув вниз. Світла на сходах якраз вистачало, аби не перечепитися за власні ноги. Якби парубок мав таку ціль, то певно налічив би вже не менш як сто сходин, перш ніж затримався удруге. Сходи, що з прочинених дверей видавалися не надто довгими, насправді виявилися просто безконечними. І Захар знову замислився над тим, чи варто пертися й далі? Сказано ж бо: не відаючи броду… Але він уже зайшов надто далеко, аби вертатися, нічого не довідавшись. Та й примарливе світло в кінці тунелю було яскравішим – замість зеленуватих променів у ньому з’явилося більше червоних. Але не зловісних, як ото у відблисках пожежі, а скоріше лагідних, наче липневий захід сонця.

Нарешті кам’яна «драбина» таки скінчилась, і Захар опинився у ще одній печері (увесь замок був, по суті, не чим іншим, як однією велетенською печерою), однак уже не такій просторій, бо при бажанні, підстрибнувши, можна було досягнути руками склепіння. Ця зала вже нічим не вирізнялась, викликаючи в уяві скоріше аскетичну келію, житло самітника, ніж один з апартаментів всемогутньої Володарки Долі.

Зрештою, це були ніби ще одні сіни, бо окрім сходів, що привели сюди Захара, виходило до неї ще двоє дверей, ліворуч і навпроти. Коли б не… Тільки-но призвичаїлись очі парубка й до цього освітлення, побачив він, що, майже заховавшись у дальньому правому кутку, прикипів до стелі величезний сталактит. Кам’яною бурулькою навис над глибокою, може, тривідерною чашею, вирізьбленою з одного кристалу гірського кришталю, що був, наче корона, укріплений на голові у велетенського, срібного, потемнілого од віку, беркута. Зроблено талановито і так майстерно, що видавалося: мить – і у хризолітових очах його спалахне життя, птах розправить могутні крила, заклекоче і вирветься на волю. Захарові навіть стало шкода орла. Спробувавши радощів польоту, парубок розумів тепер, як має мучитися птах у цій норі.

З іскристого, наче всіяного дрібними діамантами чи кристаликами солі, сталактита поволі, по краплині, в чашу стікала чиста вода. І збиралася вона там довгенько, бо, незважаючи на значну місткість кришталевої посудини, було в ній тієї водиці мало не по вінця. Кілька кварт – і переллється через край, вихлюпнеться на голову срібному беркутові.

Мов зачарований, ступнув Захар ближче і впіймав у долоню одну краплинку, що саме зірвалася з кінчика сталактита. Упіймав і одразу ж випустив. Маленька крапля прозорої рідини виявилася важчою за гарнець води. Під несподіваним тягарем рука в парубка вигнулася, і краплина скотилася з неї в чашу, приєднавшись до незліченної кількості своїх подруг. Мимохіть Захар торкнувся розгублено вустами долоні й відчув під ними неймовірну гіркоту і солоність, що лишилася на його шкірі після дивної рідини.

Зачудовано покрутивши головою, парубок приєднав до тієї безконечної низки запитань, що вже набралися і відповіді на які він збирався-таки згодом вивідати у Морени, ще одне. Залишалося оглянути ще двоє дверей.

Не роздумуючи довго, Захар поткнувся у найближчі. Ті, що були навпроти сходів. У замку Володарки Долі він уже бачив різне, але й уявити собі не міг, що бувають приміщення аж таких розмірів. Незважаючи на досить яскраве освітлення, Захар, хоч скільки вдивлявся, не зміг побачити, де воно закінчується. Й ота безконечність чомусь вселяла в душу парубка таку тривогу, що він так і не змусив себе переступити через поріг. Постояв-постояв у дверях і вирішив, що це, певно, якесь сховище… Зрештою, щось подібне має бути в кожній господарці. Бо і ліворуч од дверей, і праворуч – височезні полиці, ущерть заставлені клубками та пасами прядива. Щоправда, складав їх тут хтось геть нетямущий. Все те прядиво так переплелося поміж собою, що годі було й намагатися взяти якийсь один моток, аби не виплутувати його із сотні інших. Там-сям поміж звичної вовни виглядали різнобарвні шовкові й якісь блискучі ниті. Похитав Захар осудливо головою та й зачинив двері до комори. Навіть серед найближчих родичів не заведено без господаря по кліті вештатися.

Останні двері вели саме в конюшню.

Лиш прочинивши їх, Захар відразу вловив характерний, лише для кінських стійл запах. А далі й побачив те, про що мріяв.

Боже, який то був кінь! Масті білосніжної, мов саван! Од кінчиків вух і до копит. А грива і хвіст – ще біліші. Так виглядає світлішим новий сніг на уже злежаному. Зате ж очі – мов дві розпечені вуглини! Змій, а не кінь! Видається, що ось зараз дмухне полум’ям з ніздрів… Навіть стійло для нього – не з якихось там жердин чи брусів, а видовбане в суцільному граніті.

З острахом парубок позадкував у двері. Бо хоч лебедину шию скакуна оповивав такий ланцюг, що й трьох бугаїв здержав би, Захар відчував: припона лусне вмить, лишень білаш схоче звільнитися та вийти назовні. Ну а потрапити під його копита – вірна смерть…

– Так ось де ти… – почув Захар несподівано голос у себе за плечима й аж холодним потом облився. – Ой, не доведе тебе до добра надмірна цікавість… Усе встиг роздивитися?

Захарові відлягло від серця, бо в словах Морени чулася скоріше веселість, ніж осудлива нотка. Ковтнувши клубок, що не знати коли й зібрався в горлі, парубок спромігся витиснути з себе лише кілька слів, з останніх сил намагаючись не виказувати свого переполоху.

– Оце кінь, пані! Оце кінь!! На такому й справді, окрім бога, і їздити нікому не вільно! Смертному до такого змія і приступитися страшно.

– От і добре, що страшно. Менше охочих буде його осідлати. А щоб ти знав, той, кому б це вдалося, непереможним стане. Весь світ підкорити зможе, якщо у сідлі втримається.

Захар лиш очима закліпав.

– Дивися мені, не пхайся сам! Ти не воїн, хоч хоробрості, а більше – нерозважливості, тобі не позичати. Воїном треба народитися… та й воїнові він без чарівної вуздечки в руки не дасться. І кожен, хто без Перунового сідла проїхатися на ньому спробує, в ту ж мить загине. Розумний ти парубок, велика поміч од твоїх знань може людям вийти. Та й моєї праці шкода. Тож або обіцяй мені, що більше ніколи сюди не поткнешся, або на цьому й розпрощаємося.

І чути було, що цього разу Морена не схильна жартувати. Що ж залишалося робити Захарові? Мусив пообіцяти… А коли виходили, затримався ще перед сталактитом.

– Пані, якщо твоя ласка, скажи, чому вода, яка натікає з гори у цю чашу, така важка і гірка? Я навіть не краплину, слід по ній скуштував, а й досі уста терпнуть.

– Вода? – перепитала Морена. – То не вода, то горе людське. Сльози криваві, мука нестерпна. Тому й гірка. Того й важка.

Почувши таке, Захар аж сахнувся на крок.

– Те, що чуже горе важким та гірким видалося тобі, тішить мене. Бо не кожному воно таким здається… Ой, не кожному.

Начебто вже й досить було для парубка тих новин, та цікавість людська – звір ненаситний.

– Горе, – промовив наче до самого себе. – А навіщо ж його в чашу збирати?

Морена затрималася на першій сходинці й обернулася до парубка.

– І це кортить знати? – вона похитала головою. – Хоча, зрештою, чому б і ні? Ти вже не той, що був при першій нашій зустрічі. Повинен зрозуміти. Як відаєш, майже дві сотні літ тому ми, Давні Боги, програли битву за віру в серцях і душах людей Богові Єдиному. Можливо, усе склалося б інакше, та його вчення більш припало до смаку князям та боярам. Ще б пак, адже Єдиний лиш послуху і навчає… Та зараз не про це. Ми програли, але не назавжди. Ви все ще згадуєте про нас. Зрідка, але приходите вклонитися нашим капищам, задобрюєте наших ідолів. Два віки тому, заглянувши у Книгу Буття, Перун і встановив цю чашу… Чашу Міри Терпіння… Бо сказано було у Книзі: «Коли смертний воїн осідлає Коня, весь світ умиється кров’ю. І переповниться тоді сльозою Чаша, і скінчиться панування Бога Єдиного, Бога Сумирного, бо вклоняться люди Давнім Богам, що на рать вели». Як бачиш, Захаре, нам вже не довго чекати.

– Смертний? У Книзі сказано, що Пегаса осідлає смертний?

– Що ж тут дивного? Їздив же на ньому Аттіла, Тамерлан, Чингіз… То чому б іще комусь не осідлати?..

– Але ж там ще сказано, що світ умиється кров’ю?

Морена розвела руками.

– Тепер за все Єдиний в одвіті. Ви ж його призвали собі на поміч і для спасіння душі. Я особисто людям зла не бажаю, але Чаша повинна переповнитися.

Мимохіть Захар зиркнув на корону срібного беркута і зітхнув. Бо хоч там залишалося вже відносно мало місця, але ж не для сліз і горя. Особливо, якщо міряти їх краплинами, що мають вагу каміння…