Читать книгу Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута) - Олег Говда - Страница 5

Мабуть, уже минула північ, коли Опанас Куниця прокинувся у своїй хижі, що стояла на березі Мозолевого потоку. Прокинувся через те, що хтось уперто і досить сильно сіпав його за рукав сорочки.

– Га? Що? Хто тут? – пробурмотів Опанас, через силу виринаючи з глибокого і солодкого сновидіння. Уві сні він щойно підчепив острогою здоровенного осетра й не хотів позбутися такого поважного улову.

– Прокидайся ж, одоробло саженне, – просопів хтось біля самого його вуха. Так, наче невідомий стояв перед лежанкою навколішки. – Та прокидайся ж нарешті… От ще мені морока…

Сон з Опанаса наче рукою зняло, бо він упізнав голос свого домовика – Митра. А той, од нічого робити, не став би будити господаря.

– Митре, то ти? – все ж поцікавився спершу.

– Я, я… Вставай, Опанасе… Лиха ніч! Не можна спати… Надвір… Надвір вийди.

Не розуміючи, що діється, Опанас рвучко підвівся на лежанці, сонним поглядом водячи по стінах світлиці. І хоч у суцільній темряві годі було щось розгледіти, око господаря й по невиразних розпливчастих обрисах угадувало звичні речі. Он – молочна примара навпроти – це віконце, затягнене бичачим капшуком, – біліє од місячного світла, підсиленого іскристим блиском закам’янілого на морозі снігу. Трохи збоку – велика темна брила – то кабаняча голова з позолоченими іклами – дарунок покійного князя. Після того останнього полювання. Перед походом на далеку Віслу.

Полювання, на якому Роман Мстиславович мало не позбувся життя… Опанасова стріла так і стримить у вепра з ока. Це князь наказав не виймати, щоб пам’ять була. І хоч уже шістнадцять літ, як нема більше Романа Мстиславовича, Куниця й тепер з зачудуванням пригадує той постріл. Бо навіть Микита Шпак, найвправніший лучник в усьому князівстві, тільки присвиснув здивовано, ставши на те місце, з якого Опанас поцілив одинця. А потім додав тихо, аби чув лише той, для чиїх вух призначалося:

– Сам Перун направляв твою руку, Опанасе! Людина таке б нізащо не втнула.

Опанас і не перечив. Спускаючи тятиву й сам не вірив, що вцілить, надто багато гілляк було поміж ним і ціллю. Але, певно, любий був ще тоді богам Роман Мстиславович. Бо не наказував палити їхніх ідолів. Не карав тих, хто продовжував, незважаючи на церковну заборону, до капищ ходити з упоминками. От і відвели смерть… Хоча, що з того: від звіра врятували, а всього лише через місяць, у бою – не встерегли… А може, й не змогли? У чужім краю – свої боги. До зайшлих князів менш прихильні.

– Ну, встанеш нарешті? – утратив терпець домовик і тупнув ногою.

Опанас прислухався. На Передмісті було так тихо, що навіть пси не перегавкувалися по дворах.

– Чого тобі? – пробурмотів невдоволено. Перший спалах тривоги минув, а під периною, під м’яким боком дружини – і тепло, і затишно. – Як не спиться або не маєш чим зайнятися, то йди краще Орлика вичеши… Гриву йому заплети, чи ще щось вигадай, а мене не зачіпай… Тільки й того, що взимку відіспишся. Щезни.

– Вставай, Опанасе… Біда буде, – повторив домовик, що хоч був малесеньким на зріст, зате ж упертістю не поступився б і великому чоловікові. – Я знаю, я чую… – і гулькнув у мишачу нірку, ледь ухилившись од важкого чобота, кинутого міцною рукою.

Опанас повернувся на інший бік, ткнувся обличчям у волосся дружини, що приємно пахло м’ятою, і спробував знову задрімати. Біда, біда… Теж знайшов чим здивувати, наче досі кожного дня одне лише добро. Товчешся зранку до вечора, як Марко Проклятий по пеклу, а добра од того – ні богові свічка, ні чортові кочерга....

У псарні люто, раптово, як на чужого, завалували княжі пси. Опанас знову підвівся.

Саме так, княжі… Шворка псів і кабаняча голова на стіні, от і все, що залишилося у Галичі від Романа Мстиславовича після його передчасної загибелі. Навіть сина його строптиві бояри, під’юджувані Володиславом Кормильчичем, із князівства прогнали. На Волині тепер Данилко… Але вернеться! От, присяйбі’, вернеться… Цей характером ще й батька загне. Вогонь, орел… Не те що, хоч і кмітливий, так зате ж сумирний Василько. Не княжого норову вдався молодший Романович. Видно, усе старший син від батька успадкував.

Мо’, з оглядки на Данила Романовича, і звелів Гліб Зеремійович не чіпати княжої псарні? А заодно і його, Опанаса, при ній залишили. Як колись…

Поруч завовтузилася Христина. Сідаючи на лежанці, чоловік оголив їй плечі, і нічна прохолода потурбувала сон жінки. Опанас дбайливо вкутав периною дружину і став ногами на долівку.

Молодша за чоловіка на добрих півтора десятка літ, Христя ще й тепер була писаною красунею. Чому спинила вона свій вибір саме на ньому? Чим підстаркуватий, відлюдькуватий княжий псар приворожив дівоче серце, не міг збагнути ніхто. І в першу чергу сам Опанас. Христя ж, у відповідь на спроби вивідати таємницю, лиш розливалася дзвінким сміхом і віджартовувалася тим, що серце само знає, хто йому миліший.

– Не приведе до добра це кохання, – гомоніло крадькома слобідське жіноцтво. – Ой, не до добра! Боги заздрісні й ніколи не дають нічого просто так… Ой, коли б не довелося їм, бідолашним, заплатити ціну значно дорожчу за отримане.

Гомоніли, гомоніли та й накаркали…

Ось уже двадцять літ прожили разом Опанас з Христиною душа в душу, а дитячий крик так і не пролунав у їхній хаті. Тричі була при надії Христя, тричі радість збиралася постукати у двері до Куниць, але жодного разу з різних причин не змогла доносити молодиця до терміну. А тепер уже й не тяжіє… Може, і справді не терплять безсмертні боги надміру людського щастя? І давши щось одне, одразу ж поспішають забрати решту… Од таких думок робилося моторошно і хотілося вилаятись.

Опанас натягнув штани і взувся у чоботи.

Він сам ріс сиротою й, одружуючись, мріяв про цілий виводок дітлахів, які наповнять його життя сміхом і радощами. Але не судилося. Скільки свічок виносила у церкву Христя, скільки молитов вимолили вони разом і кожен зокрема. Нічого не допомогло. Хоч у Лукавого проси помочі… Або у Давніх Богів. Може, вони сильніші?

Опанас добре знав, що лише за одні такі думки отець Онуфрій назвав би його єретиком, богохульником і міг би навіть проклясти. Але, як то кажуть: мокрий дощу не боїться.

Однак Опанас спершу перехрестився про всяк випадок на кут з образами, й аж тоді несміливо приступив до кабанячої голови. Поклав руку на тонкий держак стріли. Й чи то відчув, чи то примарилося йому, наче вона ожила, затрепетала від дотику і тепла людської долоні.

– О, Перуне! – заблагав щиро. – Чому, даруючи моїми руками життя князеві, не дозволиш спізнати самому щастя батьківства? Це ж так просто! Благаю тебе, Громовержцю, й тебе, Морено! Згляньтеся над нещасним! Невже нікому буде стулити мені востаннє повіки? Якщо я не догодив вам чимось, то – моє життя у вашій волі. Але, благаю, виберіть якусь іншу кару. Щоб і жона через мене не страждала… Милосердя!

Якщо Опанас і сподівався почути щось у відповідь на свою болісну мову, то даремно. Нічна тиша не порушилася нічим, окрім далекого журливого вовчого виття.

– Що ж, – зітхнув чоловік, – певно, правду каже отець Онуфрій, що Божі шляхи несповідимі… – А потім додав, уже з образою і з презирством у голосі: – Ви й Романові Мстиславовичу життя дарували лише для того, аби невдовзі відібрати…

Та боги й далі продовжували відмовчуватися. Видно, людські благання і прокльони мало турбують безсмертних.

Опанас ще раз зітхнув, зсутулив могутні плечі, накинув наопашки кожуха й вийшов у сіни.

Сіроманці тягнули свою зловісну пісню вже десь поруч з Передмістям, і од того зграя лютих княжих меделянців та вовкодавів, що давно не пробували гарячої крові, з гарчанням кидалася на міцні стіни псарні, а смик гончаків – жалібно повискував. У відповідь на завивання зі стійла долинало тривожне порскання жеребних кобил, і лиш Орлик, улюбленець Романа Мстиславовича, якому не раз траплялося було наздоганяти і толочити копитами сіроманців, заклично іржав. Навіть старезний беркут Василь, що вже й не злітав, чуючи неподалік голос великої зграї, прокинувся на своїй жердині і невдоволено забив крильми.

– Хоч іржи, хоч не іржи, Орлику, – а більше тебе ніхто не осідлає… Старий ти вже. Куди тобі за вовками ганятися… Хоч я з тобою згоден: знахабніли сіроманці, – Опанас сплюнув спересердя і почухав розчепіреною долонею широкі, мов двері, груди, порослі густою, вже сивуватою вовною. – Незабаром до хати, за стіл лізтимуть. Як залишив нас світлий князь сиротами, так і розплодилося тієї нечисті, прости Господи, наче мошви влітку. А боярам галицьким ловецькі забави не до смаку… Та воно й не дивина… Хіба з такими тілесами в сідлі всидиш? І отроки їхні більше до хмільної трапези та білоголової дичини зугарні, ніж супроти ведмедя чи іклана. Але нічого, мислю, не довго вже їм жирувати. Небавом – усе минеться. Подейкують, що Данило Романович на Волинському князівстві аби й не краще за батька дає собі раду. Дасть Бог, повернеться й до нас, у Галич. Чей же і тут його батьківщина… От тоді боярському пануванню кінець і настане… – Опанас замовк і знову прислухався до нічних звуків. Сіроманці не вгавали. Видавалося навіть, що до їхнього хору долучалися все нові й нові голоси. – Ач, розспівалися!

Лише кілька хвилин простояв Опанас надворі, а іній від дихання вже густою памороззю пойняв його вуса і бороду. Мороз не жартував. Здригнувшись усім тілом, чоловік ще раз сплюнув і повернув до хати.

– Щоб тебе, Митрію, качка копнула, – пробурмотів сердито. – І чого, питається, тобі не спиться?

Опанас було взявся рукою за клямку сінешніх дверей, як несподівано відчув, що він уже не сам на подвір’ї. Хутко озирнувся і остовпів…

Просто перед ним стояв – ангел. Геть такий, як їх зображають на церковних іконах. Миловидий стрункий юнак, у білосніжних шатах і з великими, схожими на гусячі крильми за плечима.

– Всевишній почув твою молитву, брате, – тихо, але виразно промовив той. – Не гай часу. Іди до псів і чекай. Коли настане мить істини, ти відатимеш, що чинити. Знай, що час сповнення твоєї мрії близько. Будь достойним милості небес. Блажен, хто вірує!

Ангел підняв десницю, як для благословення. Зачудований Опанас похилив голову. А коли насмілився глянути на посланця небес удруге, на подвір’ї уже нікого не було. Навіть слідів на снігу не залишилося…

– Ангел… – вишепотів розгублено. – Якщо я не зійшов з глузду, то щойно бачив ангела й отримав од нього звістку. Як у Писанні… Не може бути. – Опанас почувався так, наче впав спросоння з лежанки. Начебто й не забився, а дібрати де, хто, що – годі й намагатися.

Хтозна, скільки простояв би ще так чоловік, наче очманілий, коли б раптом не почув, що в осоружне вовче виття вплітається ще один далекий і дивний звук. Дуже схожий на передзвін бубонців під дугою. Проте, хоч як наставляв вуха Опанас, дзеленчання не повторилось.

– Примарилося, певно… Хто, сповна розуму, пустився б сьогодні у далеку дорогу. Вчора ще й сонце не сідало, а морозище брався такий, що й сплюнути годі: слина на губах замерзала. Подорожнім у шубах ще сяк-так, а для коней – певна смерть. Хоч одразу дорізай. Легені геть пообморожують. – Зі справ явних і зрозумілих його думки повернулися на речі дивні, незбагненні і таємничі. Опанас зачудовано покрутив головою. – Але що ж це за видіння таке було? Невже я й справді щойно бачив ангела, який наказав мені йти у псарню? Але, з іншого боку, – за вечерею не пив нічого хмільного… То чому б мало примаритися? Дивина…

Вовче виття раптом переросло в таку несамовиту какофонію, що Опанас аж поморщився.

– Ну, чистий тобі шабаш! Не доведи Господи, на таку зграю натрапити. Вірна смерть! Вовк звір наче й не дуже сильний, супроти оружного ніяк не піде. Але зграя – то вже непереливки. З десятком і ведмідь не зачіпатиметься. А тут – он скільки… О! – вигукнув заклопотано, – знову! – Бо веселий передзвін так виразно пролунав у морозяному повітрі, що сплутати його з чимось іншим було вже геть неможливо. І в ту ж мить, натреноване вухо мисливця розрізнило голос ватажка, який повів зграю навперейми несподіваній здобичі. А невдовзі з тракту долинуло передсмертне кінське іржання.

Не гаючи часу, Опанас скочив до дверей псарні й випустив на волю дюжину лютих меделянців. Кожного завбільшки з річного бичка. Слідом – дві дюжини вовкодавів.

– Ату їх! Ату! – крикнув голосно і свиснув так, як зазвичай свистів, починаючи облаву на вовків. Пси з утробним гарчанням зірвалися з місця і зникли за ворітьми. Вчинивши так, Опанас знову завмер непорушно і продовжував дослухатися. А почувши, що вовкодави уже зчепилися з сіроманцями, метнувся до хати по одежу, лук і смолоскип.

Діяв швидко, але особливо не поспішав, бо якщо подорожніх і можна було ще врятувати, то пси це вже зробили й без нього.

Місяць, відблискуючи на снігу, розбивав нічний морок якраз так, аби усе бачити. Тож, підбігаючи до місця сутички, Опанас ще здалека зрозумів, що поміч таки мусила запізнитися. Надто багато було вовків у цій зграї.

У непевному місячному сяйві все видавалося якоюсь пекельною маячнею божевільного маляра, що раптом вирішив відобразити на полотні свої нічні похмільні марення.

Величезний волохатий клубок з вищанням і гарчанням катулявся на закривавленому снігу, залишаючи по собі слід із розтерзаних вовчих туш і пойнятих парою нутрощів. Бо хоч звірів було значно більше за псів, великі, добре вгодовані собацюри брали верх. Їм допомагали викохана сила, близькість людського житла і товсті сиром’ятні нашийники з гострими залізними шипами, що ранили вовчі пащі й не давали іклам впитися у псячу горлянку. Густа довга шерсть, обрізані вуха та хвости, – все це вкупі зі значною вагою не давало вовкам жодних шансів, – не те що паща в пащу, а й кілька на одного. Виучка і сила, як звикле, перемагали кількість…

Полишивши вовкодавам робити те, для чого їх, власне, і ростили, Опанас кинувся до критих саней.

Та досить було й одного погляду, щоб упевнитися, що тут уже нічим не зарадиш…

Коні мали мчати стрімголов, розуміючи, що лише в прудкості, стрімкості їхнього бігу надія на порятунок. А підвела одна-єдина грудочка. Корінник підвернув ногу, збився з кроку, заплутався у посторонках. Сани всією вагою вдарили ззаду, підбили… Пристяжні шарпнули в боки… Лівий, з останніх сил рятуючись од вовчих іклів, обірвав упряж і… тут їх усіх запопали.

А мусило вовків зібратися-таки до біса досить. Бо за ті кілька коротких хвилин, що минули від миті, коли Опанас почув передсмертний крик тварини, і до того часу, як на виручку примчали пси, звірі встигли розтерзати і коней, і людей. На клапті. Кістки й ті розгризли та зжерли. Аби не кров на снігу та не сліди шарпанини, то не залишилося б і знаку…

Подорожніх у санях мало бути кілька. На це вказували ті ошмаття одежі, що залишилися від них. Подертий на клапті овечий кожух, певно, візниці… Багата вовча шуба, навдивовижу, майже ціла. Бахтирець, оздоблений, тепер погнутими, мідними пластинами… Колись пишна пухова хустина, розшматована оксамитова плахта… Все те погризено, роздерто, закривавлено, сплюндровано, знівечено.

– Царице небесна! – вигукнув хтось позаду нього. – Спаси і помилуй душі нещасних!

Опанас озирнувся й побачив свого сусіда, Василя Муху, молотобійця з кузні старого Нечипора Непийводи. На зчинений поблизу міста гармидер потроху збігався люд. Старші, дивлячись на порожні сани, хрестилися і скрушно зітхали, а молодші чоловіки – бачачи, що скоїли сіроманці – хапалися за зброю й кидалися з сокирами та мечами добивати тих вовків, що, зчепившись із псами, не мали змоги втекти.

– І чого їм так спішно було? – мовила до чоловіка Христина, що теж прибігла разом з усіма. – Зима, ніч… Певно, од чогось втікали?

– Чи звістку важливу везли, – родумливо відказав Василь.

– Колись і в цю пору можна було безпечно до Галича дістатися, – буркнув Опанас. – За князя Романа Мстиславовича вовки такими величезними зграями не швендяли. Ще й попід самісінькими валами. Ет, що то балакати. Без господаря усе нищиться.

– Тихіше, сусіде, – торкнув Опанаса за рукав Василь. – Хочеш, аби твої слова до боярських вух долетіли? Твердохліб оно й досі у ямі сидить. Половину здоров’я чоловік утратив. І що – заступиться хтось? А на тебе, княжого псаря, й так усі боярські прихвосні скоса позирають. Того й гляди – якусь каверзу вчинять.

– Мовчу, мовчу… – погодився Охрім. – Але свого дочекаюся…

– Інколи й те треба вміти. Одні вже, он, поквапилися… – кивнув на сани. – І знаку по них не залишилося. Невідомо за кого й панахиду замовити.

Христина зітхнула і щільніше притулилася до чоловікового плеча.

– Живе собі людина на світі, добра або й зла (то байдуже), а тоді – ага! І все… Ні хто, ні звідки, ні куди поспішав? Чи хоч дітей по собі залишили, а то – мо’, й рід їхній з корінням урвався? – виголосивши те, Муха схаменувся й винувато глипнув на Опанаса. А тоді кахикнув ніяково, відійшов убік і поквапився затесатись до іншого гурту.

У Христі ж від побаченого і почутого сльози так і потекли з очей. Вони у жінок і без того на мокрому місці ростуть, а тут ще таке лихо. Опанас і не намагався заспокоювати. Нехай виплачеться трохи – потім легше буде. Своє горе на людях соромно показувати, а зараз і причина слушна, ніхто не здивується. Он – половина жіноцтва рюмсає.

І саме тоді з саней долинуло тихе скімлення. Всі, хто був ближче, здивовано затихли, не ймучи віри почутому. Та наче на доказ, що їм це не примарилося, з лантуха одежі, заткнутого під місце для візника, виразно заплакало дитя.

– Матінко! – сплеснула долонями Христина і вмить опинилася біля саней. Пошукала трохи в тих одежах і витягнула на світ Божий гарнесенького кількамісячного хлопчика. Зовсім голісінького, чорнявого і з такою чистою шкірою, що, здавалося, він був зі снігу, а не з живої плоті.

– Сиротинко моя, – схлипнула Христя і, перш ніж хто встиг бодай слово вимовити, сховала дитинку в себе на грудях, під кожушком, і з усіх ніг кинулася до власної оселі.

Тим часом побоїще затихало. Десятки вовків укрили трупом сковане льодом річище, шкірячи в мертвому оскалі на людей уже нікому не страшні ікла. І вже чоловіки, що не терплять, аби марнувалося добро, з тим же запалом, що бралися до бійки, заходилися білувати ще теплі туші. Бо хто ж узимку відмовиться від теплої шуби з вовчого хутра?

А Опанас, вражений побаченим, наче сновида бродив поміж сусідів, мляво висвистуючи з лісу псів, що увігналися туди, здоганяючи вовків, і все бурмотів собі під ніс:

– Дякую вам, боги, що вислухали моє прохання, але краще б я був онімів… Якби знав, до чого мої слова призведуть… Цілих три смерті – за однісіньке життя? Дорогá ж у вас ціна…

А той, кому ненароком довелося почути його мову, здивовано дивився вслід і лиш здвигав плечима, мовляв, мало що чоловік може плести сам до себе. Бо таки жодній живій душі не могло б прийти в голову, що можна пов’язати докупи сьогоднішню нічну трагедію й бездітність дружини Опанаса Куниці.

І тим більше ніхто із заклопотаних галичан не звернув уваги на те, що люті княжі вовкодави якось усі разом вихопилися з лісу і, підібгавши куці хвости й жалібно повискуючи, збилися в купу побіля людей. Наче шукали обіч них захисту від когось значно сильнішого… Такого, що не боявся ні їхніх іклів, ні ведмежої сили.

—◆ —

Трохи далі від того кривавого місця, на узліссі, схований від людських очей густим чагарником, стояв величезний вовк. Червоні очиці його горіли дикою люттю, а з гострих вишкірених іклів скапувала на сніг скажена жовта піна.

Вовк ще якийсь час приглядався до всього того, що діялося перед міськими валами, і аж тоді, як жінка зі знайденим хлоп’ям зникла у брамі, неохоче посунув у глиб лісу. Спершу кроки його були повільні, наче звір продовжував над чимось пильно думати і ніяк не міг зважити, чи правильно чинить. Але невдовзі наддав ходи і сірою блискавицею замигтів підліском.

Мчав він так досить довго. Аж поки не вихопився на невеличку галявину, що невідомо звідки взялася посеред дикого лісу. Була вона зловісна, похмура. Крізь густі віти вікових дубів сонячне проміння не мало жодної змоги пробитися сюди, тож вечірні сутінки панували тут навіть у найпогожішу літню днину. Непролазні хащі з усіх боків так і напирали на цей клаптик чистої землі, і лише чари стримували їх на невидимій межі. Посеред галявинки на неохватному дубовому пні «росла» хижа. Майстер, що зводив її, певно, вирішив заощадити на фундаменті. Через те здавалося, що хижа ця стоїть на одній нозі, наче гриб.

Вовчисько зупинився перед ґанком, вдарився об землю й у ту ж мить перетворився на дужого чоловіка середніх літ. Уся його міцно скроєна постать, кожен м’яз, перевитий товстими жилами, виказували величезну силу. Здавалося навіть, що у людській подобі цей чоловік був ще більшим хижаком, ніж у звірячій шкурі.

Перекидень мацнув рукою під ґанковими сходами, витягнув звідти згорток з одежею й заходився одягатись, дрібно трусячись усім тілом. Позаяк мороз не жартував.

Двері в хижі рипнули, і на порозі з’явилося щось скуйовджене, скоцьорблене, вкутане в таку незліченну кількість лахміття, що годі було й розпізнати, що воно є.

– А-а… Ти, Маро. Ще не здохла?

– Я, Юхимчику, я… – прошамкотіла у відповідь беззубим ротом відьма. – Хто ж інший у моїй хижі житиме? А Морени ще нема. Не прибула. А ти ж як? Зробив, що велено?

На це простеньке запитання відьми перекидень люто клацнув зубами і загарчав:

– Зробив, не зробив… Не перед тобою, стара перечнице, одвіт триматиму! Краще у хату клич, стерво лісове. Жерти хочу, спасу нема! – і він, наче на підтвердження власних слів, так гупнув себе в груди, що аж загуло. – Каміння готовий гризти!

– Знать, не вправився, – прошамкотіла відьма і осудливо затрусила роками нечесаною кучмою сивого, схожого на клоччя, волосся. – Ой, не сподобається це Морені, Юхимчику… Ой, не сподобається.

– Мовчи, Маро! – огризнувся вовкулака. – Не зли мене! І так на душі маркотно. Давай жерти! Добром прошу… Бо пошкодуєш! Мені й твої костомахи в горлі не застрянуть.

Відьма хоч і хмикнула презирливо, все ж поквапно відступила на крок. З тими перевертнями ніколи нічого до пуття не відомо. В будь-яку мить сказитися можуть.

– Хіба ж я що? – озвалася примирливо. – Заходь… Тільки ж у мене, як виметено… Піч і та третій день не топлена… Нездужаю я щось. Стара стала, немічна.

Далі вона не встигла доказати, бо кількома дужими стрибками вовкулака опинився поруч, штурхонув її у груди так, що відьма шкереберть залетіла у хижу, і сам увійшов слідом. Невдача таки розлютила перевертня до краю, і він радий був зірвати зло на будь-кому.

Переступивши поріг відьминого житла, втратив би апетит і найбільший ненажера. І то лишень від одного вигляду, не згадуючи про «чарівні» пахощі котячого лайна, застарілого поту і чогось такого, що краще й не знати. Бо хижа – геть уся: і стіни, і стеля, і єдине підсліпувате, не мите од віку віконечко, ба навіть підлога – як килимом була густо обплетена павутинням, по якому сновигали туди-сюди або й сиділи непорушно десятки, сотні, а мо’, й тисячі павуків. Від малесеньких – завбільшки з вушко швецької голки, до – величезних, не менших за гусяче яйце, страхіть.

Та Юхим був лютий і голодний. І неспокійний перед неминучою зустріччю з невдоволеною богинею, розчарованою в ньому як помічникові! – Бр-р… – Юхим аж здригнувся й мимоволі увібрав голову в плечі.

Пробираючись через той живий килим до столу, вовкулака блискавичним рухом упіймав одного з найбільших павуків і відправив собі до рота. Решта ж, спостерігши жахливу долю родича, так і пирснула на всі боки.

На грубому, абияк на живу нитку збитому з неструганого обапола, столі павутиння було не менше. Воно встеляло стільницю, обплутувало єдину щербату олов’яну миску і глиняний кухоль. Скидалося на те, що за відьминим столом не збиралися на трапезу більше року чи двох.

– Так, – протягнув вовкулака, важко опускаючись на ослін, що аж застогнав під ним. – З харчами у тебе й справді не густо…

– А я що казала, – простогнала Мара, важко підводячись з долівки. – Третій день…

– Чув, чув, – урвав її перекидень. – Нездужаєш і таке інше. Краще не мороч мені голову, старе одоробло. Востаннє по-доброму прошу! Бо сам знайду. Може, я й виглядаю на дурного, але ні розуму, ні нюху не втратив. Три дні вона не їла. Хе-хе. Та ти й півгодини не просидиш спокійно – якщо кісточку не посмокчеш, то пиріжок проковтнеш.

Він повів лихим оком по хижі й затримав погляд на древній сові, що мирно дрімала на печі. Од старості птах був уже геть глухим, і через те зчинений гармидер не міг потривожити його сну.

– Почну сніданок з пернатої дичини… Воно хоч і давнє, як біда його знає що, але мені не вперше. Харчами не перебираю. Мало буде – упіймаю твого Чахлика. Хто-хто, а цей котяра за іншого кабана товстіший буде. Досі дивуюся, як миші й пацюки ще й досі його на ковбаси не переробили. А потім… – він тицьнув пальцем у стару, – і твоя черга настане, бабусю. Віриш – ні? – вовкулака клацнув зубами, що і в його людській подобі були не гіршими за звірячі. – Чи, думаєш, я жартую?

– О-хо-хо, – зашамкотіла відьма. – Ну, що мені, бідній, робити з таким гостем… Грабуй, холеро… Забирай останнє, що на тризну зберігала… Щоб ти вдавився моїми харчами!

Зігнувшись і покректуючи, вона полізла під лежанку обабіч печі. Та вовкулака лиш чекав, аби відьма показала свою схованку, то ж миттю опинився поруч і запустив руку вглиб, не звернувши уваги на те, що стара не надто й опирається. А далі Юхимові стало вже не до того… Різкий пекучий біль гострими зубами вчепився йому в зап’ястя, і вовкулака, збагнувши, що трапилося, аж завив од люті. Сіпнувся було за відьмою, але та вже завбачливо відступила у найдальший куток і лиш вдоволено хихотіла з безпорадності такого дужого чоловіка.

– Роздеру! – гарчав перекидень. Він рвонувся так, що благенька лежанка розсипалася купою трісок, зате новий, кований на ведмедя капкан тримав міцно. А товстелезний ланцюг ховався у підлозі і зникав десь назовні. – Відьмо проклята! Ну, постривай же! От виберуся – кісточок не залишу! Жартувати зі мною надумала? Я ж тобі покажу забавку!.. Ану, звільни руку! Карго стара! Кому кажу! Як не відпустиш добром, то пожалкуєш, що й на світ народилася!!! На малюсінькі шматочки роздеру! У-у-у! – він аж завив від безсилої люті на Мару і самого себе, що так безглуздо попався.