Читать книгу Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута) - Олег Говда - Страница 4

Весело палахкотіли у золотих канделябрах свічки з ароматного воску, відкидаючи на оббиті єдвабом стіни примарні тіні. Молода, надзвичайно вродлива жінка, зодягнена в сукню з тонкої вибіленої вовни, сиділа у зручному фотелі перед письмовим столом. І хоч у кабінеті було досить тепло, Морена, а це була саме вона, мерзлякувато куталася в пишну накидку з соболиного хутра. А те, що викликало почуття холоду в богині, лежало перед нею на столі, в обрамленні вогнистих канделябрів. Величезний, окутий золотом фоліант. Книга Буття.

Кожен раз, коли Морені доводилося звертатись до неї, богиня довгий час отак сиділа, відчуваючи неймовірний холод в усьому тілі, який не могли прогнати ні тепле хутро, ні гарячий пунш. Книга немов випивала з неї усі життєдайні соки. Наче брала їх за свої послуги. Тут відчувалася присутність якоїсь первородної Сили! Значно більшої за міць Богів Нових та Давніх і старшої за увесь Всесвіт. Досі вона ще не заподіяла Морені жодної кривди, але не тому, що не могла… Швидше за все, ця Сила просто не звертала на богиню жодної уваги. Як дорослий, заклопотаний своїми справами, чоловік мимохіть відповідає на запитання бешкетуючих дітей, навіть не вникаючи в суть.

А ще Морена вагалася: вартує чи ні її запитання тої плати. І цікавість як завше брала гору над розважливістю. Особливо, коли йшлося про майбутнє. Себто те, чого вона не могла побачити в магічному дзеркалі.

З дзеркалом було простіше. Слухняне волі богині, воно вмить показувало, що саме робить і де перебуває особа, яка зацікавила її.

Морена підвелася з фотеля, з задоволенням відтягуючи мить контакту з Книгою, і, пройшовши навскіс через кімнату, зупинилася перед великим овальним дзеркалом з чистого золота. В його ідеально відполірованій поверхні не відбивалося абсолютно нічого. І через те воно скоріше скидалося на безмежно глибоку діру в стіні.

Богиня підійшла впритул і поклала на центр холодного металу долоню лівої руки.

– Прокинься!

У ту ж мить чорнота поверхні змінилася грайливим миготінням усіх барв веселки. Скидалося на те, що дзеркало було в доброму настрої.

Морена трохи подумала над першим запитанням і промовила:

– Покажи мені Захара…

Невідомо чому, але їй раптом захотілося побачити парубка, що більш як шістдесят літ тому умів так мило розвіяти її нудьгу своєю безпосередністю, допитливістю та… ласкою. Після того як він залишив замок і повернувся до людей, Морена довго вагалася, вирішуючи: брати чи ні ще когось в науку. Але, з одного боку – не траплявся більше ніхто достойний її уваги та часу, а з іншого – Єдиний за останні піввіку настільки зумів завоювати душі людей, що вона була для них вже швидше простою чаклункою, навіть відьмою, аніж богинею. А раз так – то й не треба. Морена образилася і про нового учня більше й не замислювалася. Хіба що зрідка… Ночами…

Дзеркало розуміюче блимнуло рожевим сяйвом, потім зблиснуло властиво золотом і, наче крізь віконну шибу, богиня побачила Захара.

Правда, спершу вона було подумала, що дзеркало помилилося. Що Захар десь поруч. Просто ще не потрапив у фокус. Аж збагнула: власне оцей – ще міцний, але вже геть сивий і дещо сутулий од прожитих літ, з вкритим глибокими зморшками обличчям, чоловік і є її улюблений учень. Зберігаючи в пам’яті його двадцятирічним, богиня геть забула, що для людей роки не мають милосердя. І повернення у минуле для них недосяжне.

Морена зітхнула, і дзеркало помутніло, а тоді затягнулося темно-бузковим покривалом.

Вона вже шкодувала, що піддалася мимовільно приємним спогадам. А так як не любила каятися у власних вчинках – розсердилася. І на краще, бо коли запитання ставилися саме в такому стані, Книга бувала найбільш відвертою.

Свічки згоріли вже не на один вершок, коли Морена нарешті-таки зібралася розгорнути Книгу.

Магічний фоліант нагадував скоріше невеличку пласку скриню для зберігання коштовностей, ніж справжню книгу.

Морена вставила в ледь помітну шпаринку на корінці філігранний золотий ключик і двічі обернула. У середині Книги щось пискнуло, і з чарівною, неземною мелодією віко скрині поволі піднялось і стало руба. Внутрішня поверхня його засвітилася й була вже схожа на віконце, крізь яке видно шматок ранкового, ще сіруватого, неба.

У середині скрині білів лише один листок з невідомого сріблясто-сірого матеріалу, міцнішого за алмаз і м’якшого за ніжніший оксамит. Крихітні зірочки засяяли в усіх чотирьох кутиках аркуша.

Богиня поклала на його поверхню обидві долоні й мало не сахнулася від нестерпного холоду, що одразу потік у її тіло. А Книга, навпаки, – прокинулася. Сіре віконце розпогодилося до літньої блакиті.

«Вітаю! Назвіть пароль допуску», – висвітилося там. – Brevi manu1, – промовила Морена.

Цю безглузду чаклунську фразу доводилося проказувати кожного разу, коли хотіла одержати якусь конкретну відповідь. Інакше Книга починала плести такі дурниці, що годі було й зрозуміти, про що йдеться. Кілька століть тому Морена підслухала, як саме цією абракадаброю Перун примусив скоритися Книгу, і з того часу вона теж отримала доступ до її таємниць.

«Ім’я користувача ідентифіковано. Морена. Допуск відкритий»

Це означало, що Книга готова відповідати.

Холод дошкуляв дедалі сильніше. Здавалося, що пальців рук уже нема. Але Богиня хотіла знати…

– Чи Давні Боги зможуть перемогти Бога Єдиного? Вогники у віконці миготіли так довго, що вона вже хотіла повторити запитання. Аж нарешті з’явилася відповідь.

«У цій системі надто багато невідомих. Лінійний розв’язок неможливий. Необхідно ввести додаткові умови»

– Які саме?

«Назвіть зброю чи силу, на яку покладаються найбільші надії»

– Кінь Перуна!

«Результат не фіксований. Можливі зміни»

– Які ще зміни? Я нічого не розумію…

«Варіант перший. Давні Боги передають коня своєму обранцеві:

а) обранець приймає дарунок – Давні Боги перемагають у боротьбі з Богом Єдиним;

б) обранець відмовляється прийняти дар – Давні Боги програють.

Варіант другий. Кінь потрапляє до рук шанувальників Бога Єдиного:

а) вони здогадуються про силу, що криється в ньому, – Бог Єдиний перемагає;

б) не здогадуються – зберігається рівновага.

Варіант третій. Кінь нейтралізований (не дістається нікому) – продовжує зберігатися рівновага сил…»

– Годі! Я все зрозуміла. Отже, необхідно допильнувати, щоб Кінь потрапив до нашого обранця. Так?

«Так»

– А хто може перешкодити нам у цьому?

«Єдиний»

– Особисто?

«Ні. У нього теж є свої прихильники, сили і слуги»

– Назви, кого остерігатися найбільше.

«Людину»

– Конкретніше! – Морена починала втрачати терпіння.

«Її ще немає»

– А де ж вона? Коли з’явиться?!

«6728 року»

– Ім’я! Ім’я назви!

«Найда»

– Я зможу його знищити?

Знову довга пауза, протягом якої Морена зорієнтувалася, що не відчуває вже рук по зап’ястя.

«У цій системі надто багато перемінних…»

– Годі. Я зрозуміла: можна, але важко. Що ж, побачимо.

А переманити на наш бік?

«Цей варіант має великий відсоток вірогідності. 80/20» – Що саме дозволить ним маніпулювати?

«Жінка»

Морена мимоволі посміхнулася. Могла здогадатися й без підказки. Що ще може привабити чоловіка? Гроші, влада і жінки…

– Якась конкретна?

«Так»

– Ти мене доведеш до сказу… Ім’я!

«Чиє?»

– Жінки, яка матиме такий великий вплив на Найду! «Ружена»

– Наскільки важливу роль відіграватиме Найда в нашому протистоянні?

«Його втручання може нейтралізувати Коня Перуна»

– І тоді ніхто остаточно не переможе?

«Ні. Якщо йдеться про це тисячоліття»

– Чому саме він?

«Його обрано»

Холод скував уже лікті Морени. Далі спілкування з Книгою ставало небезпечним… З величезним зусиллям богиня відірвала долоні, що наче примерзли до сріблястого аркуша. І в ту ж мить віконце на внутрішній поверхні віка потемніло, висвітивши наостанок запитання:

«Ви справді хочете завершити роботу з даною програмою?»

Морена повернула ключик у шпарині.

Віконце висвітило: «Ваша воля. Сеанс з користувачем Морена завершено», – і зробилося чорним, як чародійське дзеркало на стіні.

Час минав. Полум’я тихо потріскувало на свічках, проковтнувши їх уже більш як наполовину. Морена спала.

Велес увійшов у кімнату, ступаючи, як на чолов’ягу такої статури, м’яко і нечутно. Але дивувався б лише той, хто бачив Чорнобога вперше.

– Знову бавилася з Книгою? – прогув він густим басом, зауваживши, що Морена не реагує на його присутність. – Чи ж не казав тобі Перун, аби залишила її у спокої?

Морена кліпнула повіками і, нічого не розуміючи, глянула на Велеса. Потім, певно, усе згадала, бо кволо усміхнулася.

– Ця клята Книга висмоктала з мене усі сили. Я почуваюся, як вичавлена цитрина…

– Надмірна цікавість, – пхикнув Велес. – О жінко… Навіть будучи богинею, ти все така ж.

Очі у Морени лиховісно зблиснули.

– Хіба назвати жінку жінкою – це образа? – зробив невинне обличчя бог. При його могутній поставі це виглядало так кумедно, що Морена не втрималася і приснула сміхом.

– Ну от, – констатував Велес. – Тепер ти вже більше схожа на себе, а не на цитрину.

Морена звела голову.

– Книга каже, що у нас може нічого не вдатися…

Велес запитально мотнув головою.

– Почни спочатку. Але накажи спершу піднести щось для зрошення уст. Байка, здається, буде трішки довга?

Морена плеснула в долоні, й у дверях кабінету одразу ж з’явилася чарівна повітруля, наче зіткана з сонячного проміння.

– Слухаю, моя пані, – вклонилася ґречно.

– Ну, кажи, що бажаєш? – звернулася до Велеса Морена. Той глянув захоплено на прислужницю і гмикнув значуще:

– Про це пізніше, ближче до ночі. А поки що зупинимося на великому келихові рейнського і кількох добре просмажених баранячих відбивних котлетах до нього.

Повітруля вклонилася й перевела погляд на богиню.

– А вам, пані?

– Мені? – Морена навіть розгубилася на мить, так далеко були її думки од того всього. – Що ж, можна і мені… ковток токайського і… персик.

Повітруля ще раз вклонилася й вифуркнула з кімнати. Велес підійшов до стола й обережно закрив Книгу.

– Не люблю, коли вона розкрита, – пояснив. – Весь час таке враження, що за мною хтось спостерігає. Значно могутніший. Той, хто може в будь-яку мить припинити наше існування. І зробити Йому це буде значно легше, ніж мені розчавити на вікні муху. Або – задути життя людини… А ще краще, вийдімо з цієї кімнати, га?

– Дурниці, – здвигнула плечима богиня. – Книга – всього лиш давнє магічне знаряддя. А той, хто створив її, давно канув у Забуття. Люди нічого не пам’ятають про це… І отже, сили у Нього просто не може бути.

– Згоден. І все ж, Книга нервує мене. Особливо, коли доводиться бачити, якою ти стаєш після чергового спілкування з нею.

– Бажання гостя – закон для господині, – усміхнулася Морена, даючи зрозуміти, що ця тема не така важлива. – Куди волієш? Може, на балкон вийдемо? Весняні Карпати досить мило виглядають згори.

– Можна і на балкон.

Скельний виступ, зміцнений руками гірських гномів і чарами Морени, ніби ширяв над проваллям, даруючи відчуття польоту кожному, хто ступав на його, з вигляду, нетривку поверхню. А краєвид відкривався звідси і справді чудовий. Хоч надворі давно буяв квітень, північні схили Горган були ще вкриті снігами. У скісних променях весняного сонця вони виблискували, вигравали всіма барвами веселки. Затьмарюючи світило своїм сяйвом, яскравими, сліпучими переливами, немов обсипані найкращими самоцвітами.

Поки Велес милувався дійсно чарівною панорамою, прислужниці уже накрили столик і розставили фотелі.

– Мило, – зітхнув Чорнобог і опустився у своє крісло.

– Так, – досить байдуже погодилася Морена, надкусивши оксамитову шкірку соковитого плода.

Велес здивовано глянув на неї, ковтнув вина й аж тоді пробурмотів:

– Істинно – ніхто не цінує того, чим володіє… Треба б тобі погостювати в мене, під землею, з десяток літ. Може, тоді цей вигляд гір буде трохи милішим.

Морена натягнула уста в робленій посмішці, показуючи, що оцінила гумор, але не бажає підтримувати цю тему. Велес кивнув і знову ковтнув вина.

– Гарне, – похвалив, беручи з золотої таці просмажену на камінь баранячу відбивну.

– Погане богам не личить, – відказала нетерпеливо Морена. – Так що ти готовий мене слухати?

– Говори…

Велес зручно вмостився у фотелі і приготувався до довгої промови.

– Я запитувала Книгу, чи, використовуючи Коня, нам вдасться перемогти Єдиного. І вона повідомила мене, що невдовзі має з’явитися хтось на ім’я Найда. І цей чоловік може зробити так, що Кінь утратить силу.

– Як це? – щиро здивувався Велес. – Людина зможе побороти Смерть?

– Так сказала Книга.

Велес замислився над почутим.

– А якщо детальніше?

– Я вже не витримала…

– Гм… Що ж, хоч і не люблю я цього, але, мабуть, доведеться відкрити її ще раз…

– О ні! – Морена мерзлякувато зіщулилася під своєю хутряною накидкою. – З мене досить.

– Про себе кажу.

– А нещодавно хтось насміхався над суто жіночою цікавістю.

– Не блазнюй. Усе це надто серйозно. І шкода буде змарнувати ще кілька сотень літ через надмірну самовпевненість.

Він підвівся і пройшов у кабінет до столу з Книгою. Сів у крісло перед нею й оглянувся на Морену.

– Устромляй ключа.

Морена зробила все необхідне і стала з цікавістю приглядатися. Вона знала, що Книга підкоряється також і Велесові, але ще жодного разу не бачила його біля неї. У віконці висвітився знайомий напис.

«Вітаю! Назвіть пароль допуску…»

Велес поклав долоні на лист фольги і сердито наказав: – Давай без фокусів! Не до забави!

«Користувач ідентифікований. Велес. Допуск відкрито» – Що там ще за воїн на ворожому боці об’явився?

«Ще не об’явився»

– Не чіпляйся до слів! Коли цей Найда буде доступний для наших слуг? Щоб можна було знищити його.

«Уночі перед Різдвом Єдиного. 8729 року. Поблизу Галича. Ймовірність смертельного кінця – 50/50»

– А пізніше?

«Ймовірність знищення падає. Зростає шанс перевербувати його на ваш бік»

– Зрозуміло…

Велес відняв долоні й закрив Книгу, навіть не поцікавившись, що там ще висвітилося у віконці.

– Отже, зима… Хто у тебе є в Галичі?

– Вовкулака, відьма…

– Для одного немовляти повинно вистачити… Я так думаю. А от що стосується Коня, то нехай Перун цього разу вже не покладається на ворожбитів, а займеться ним сам. Щоб не вийшло, як минулого разу.

– Хто мене згадував? – голос позаду гримнув так несподівано, що примусив обох озирнутися. Але побачивши перед собою високого чоловіка з золотим волоссям і срібними вусами, боги заспокоїлися.

– Ти? Вчасно…

– А що? – Перун просто із повітря вийняв різьблений кухоль, повний пінистого меду, відсьорбнув третину і опустився у фотель, що теж вистрибнув позад нього нізвідки.

– Книга стверджує, що й на цей раз може не вдатися… – трохи непевно мовила Морена, що хоч теж була богинею, все ж у присутності верховного володаря трохи ніяковіла.

– Дурниця… Я все обмислив. Ніщо більше не стане нам на заваді. Монголи прийдуть на Русь. Чаша буде повна!

– А якщо все ж… – почав було й Велес.

Перун насупився і грізно блиснув поглядом з-під кошлатих брів.

– Жодних якщо! Кого-кого, а Сульде монголи послухають!

– Сульде? – здивовано перепитала Морена. – А це ще хто?

– Їхній новий Бог Війни. Себто – я… – засміявся Перун. – Вони ще не зовсім звикли, але, гадаю, за два десятки літ дозріють. Того, що було з Чингізом, – не повториться.

Перун гепнув спересердя кухлем до долівки.

– Хто ж думав, що цей пастух виявиться таким скаженим?..

– Хочеш сказати – непоступливим, упертим?

– Що хочу сказати, те й кажу. Я розраховував на бесіду з людиною. Жорстокою, але підвладною таким порокам, як бажання слави, величі… А цей виявився просто диким звіром. Хижаком! У його голові не поміщалося більше двох думок водночас. Та й то одна з них – бажання вбивати. Просто так, задля втіхи. Китай йому був ближчим і зрозумілішим. Як можлива здобич. І переконувати Темуджина у протилежному все одно, що спробувати відірвати вовка від шматка свіжого м’яса обіцянками пригостити м’якою паляницею з медом. Але не турбуйтеся – з нащадком піде легше. Тут і Книги не потрібно, щоб упевнитися…

– Про сина мислиш?

– Джучі?.. Ні… Тому стане слави і клопотів батька. Я про внука думаю. Цей уже все зробить, аби допасти дідової слави. Й оскільки на Сході його вже ніщо не вабить, то вирушить сюди. А ми йому дорогу підкажемо, і підштовхнемо. В добру путь!

– Боюся, – скрушно хитнув головою Велес, – що його шлях важко буде назвати добрим…

– Співчуття прокинулося? – скинувся Перун. – Жалієш?! Кого? Хіба ми були для них поганими богами? Люди перші відцуралися нас! Забули все… І минулу славу, і добро… Нехай! Кому судилося загинути – знать така Доля. Зате хто виживе і Єдиного відцурається – буде щасливий. Тим я сторицею віддячу! Обіцяю, їх діти набагато краще за батьків житимуть.

– Добре ж то щастя, батьківською смертю куплене, – додала й Морена.

– Ну, годі! – визвірився на неї Перун. – Начебто я лише для себе стараюся…

– Не кип’ятись, – примирливо відказав Велес. – Віровідступники заслуговують кари. Сумніву немає. І кари жорстокої. Та все ж якось неприємно. Погодься…

– Та є трохи, – збавив тон і Перун. – Однак іншого шляху не бачу. Мовчазним невтручанням ми лише віддамо Єдиному і ті крихти влади, які ще залишені нам. Чи відаєте, в кого перетворилися ми стараннями його священиків?

Велес кивнув. А тоді встав і вийшов на балкон. Усі ці розмови йому вже набридли до нудоти.

– У чортів та відьом! – провадив далі Перун. – Ну, з чортами, нечистю ще якось можна погодитися. Вони хоч і чорного, та все ж божественного походження. Але щоб Богиню Долі звести до рівня відьми? Перетворити на просту ворожку? Цього я не розумію… Ганьба! Що ви мені не кажіть…

Морена зашипіла, мов роздратована кицька:

– Я їм покажу ворожку! Пам’ятатимуть!

А Велес тим часом ковтнув рейнського, послужливо поданого золотистою повітрулею, і мовив Горганам, глибокодумно пережовуючи чудову відбивну:

– Властиво, нам не проклинати, а дякувати треба Єдиному… І людям, що викликали його до життя. Інакше, чим би ми могли розважатися ось уже добрих тисячу літ?

А потім додав тихо, щоб чула лише Морена, що саме вийшла до нього:

– Не заперечуватимеш, якщо я позичу в тебе на якийсь час оту золотоволосу?

Сміх Морени був дзвінким і веселим. Таким, як він буває лише в того, хто нарешті зумів позбутися усіх своїх проблем і тривог. Або принаймні думає, що це так.