Читать книгу Пливе човен – води повен - Олег Говда - Страница 5

– Не мала баба клопоту, завела порося… – пробурмотів Полупуд, спантеличено смикаючи вус. – Навіть не знаю, радіти чи навпаки… Покинути таке добро – усе життя шкодувати, а на горбу не потягнемо, пупець розв’яжеться.

Настільки мудрі думки козак промовляв, оглядаючи розпотрошені тюки і рогожані лантухи, в які був запакований вантаж розбійницького байдака. І було від чого. Майже весь товар складався зі штаб свинцю, діжок з порохом і новеньких мушкетів. «Яничарок», як обізвав рушниці Василь. Шанобливо уточнивши при цьому, що зброя шведська. Та ще й не з ґнотовим, а з кременевим замком. Більш зручним у використанні. І ціною, відповідно, набагато дорожча за звичайні гаківниці.

– Шкода, нема кого запитати, скільки тут цього добра… А перераховувати по одному, мороки на тиждень, не менше.

– Навіщо питати? Якщо тобі цікаво знати приблизну кількість, плюс-мінус десяток, то це ми миттю підрахуємо.

– Ага… – козак лише рукою махнув. – Ти що, не бачиш, скільки тут всього? Щоб мені півпуда солі з’їсти, якщо до ранку вправимося.

– Не кажи «гоп», поки не перескочиш… – посміхнувся я з висоти незакінченої вищої освіти. – Знайшов проблему… Скільки зв’язок в одному пакунку? Раз, два, три… Дюжина. А скільки тюків всього? На кормі вісім та на носі чотири. Теж дюжина. А скільки мушкетів у зв’язці? Шість…

Значить, разом… Шість на дванадцять то сімдесят два. Сімдесят два ще на дванадцять… Сімсот двадцять плюс сто сорок чотири. Підсумовуємо і отримуємо… Вісімсот шістдесят чотири мушкети. Ого! Багацько…

– Скільки? – дивлячись на мене, як на друге пришестя, побожним шепотом перепитав запорожець. – А ти не помилився, Петрусю?

– Начебто ні… Це ж елементарна арифметика, – знизав плечима я, але тут пригадав, де і з ким розмовляю. – Гм… Себто, найдавніше мистецтво рахівництва. Відоме ще до народження Ісуса Христа і розвинуте ченцями. Завдяки цим знанням можна будувати храми і дороги. Так що не сумнівайся. Жодного чаклунства. І якщо в усіх тюках однакове число зв’язок. А в зв’язках рівно по шість мушкетів, то всього на човні вісімсот шістдесят чотири одиниці вогнепальної зброї.

– Пресвята Діва Марія! Це ж цілий стрілецький полк озброїти можна. І припасу вогневого приблизно на стільки ж… Нівроку… І все це ватага Крука у Крим везла? Туркам? От же ж Іродове насіння. Що ж, Петрусю, ось і ще одне підтвердження твоєму видінню. Гряде війна… Велика війна. А значить, нам ще хутчіш у Січ поспішати треба.

Василь похитав головою.

– Але як з усім цим поквапишся? Я думав, ми більшу частину вантажу викинемо і полегшимо байдак настільки, що зможемо вдвох впоратися. А тепер і не знаю, як бути? Викидати таку зброю – геть збожеволіти.

– Допливли ж ми якось сюди, спробуємо і далі…

Полупуд тільки зітхнув.

– Рахувати тебе святі отці навчили, цього не відняти. Золота голова. От якби ще й думати вміла… Ми в протоку з течією зайшли, батько Славута нас, можна сказати, на своїй спині привіз. А тут уже зустрічна течія. Хоч і слабенька, не перешкода, але ж і не помічник. А байдак – не рибальський човен, його однією парою весел з місця не зрушиш. Був би нас десяток… – козак махнув рукою. – Бодай четверо…

– Стривай, Василю…

Що не кажіть, а освіта і уміння раціонально мислити – велика сила.

– Ти на вантаж дивишся, як на щось ціле. А це не так. Що найцінніше? Мушкети. Вірно? А що найважче? Свинець. Значить, мушкети чіпати не слід, а свинець можна і за борт. Тим паче, його куди не покладеш, хоч утопи в примітному місці – не зіпсується.

Козак аж лицем посвітлішав.

– А ось тепер, Петре, впору мені себе дурнем обізвати. Спасибі, що напоумив, друже. Немов затемнення яке найшло. Звісно ж… Так і зробимо… Ну, чого розсівся? Хапай жердину… Попливли.

Легко сказати, та не просто зробити… посопівши від натуги кілька хвилин, але так і не зумівши зрушити байдак з місця, Полупуд знову зажурився. А от мене, навпаки, азарт узяв. Я завжди любив складні завдання вирішувати. Правда, у школі чи інституті вони в основному були лише теоретичними, але ж суть від цього не змінюється.

Отже, що дано? Човен і вантаж. Не розвантажимо – з місця не зрушимо. А щоб розвантажити – необхідно переміститися у місця розвантаження. Начебто вірно, але при такому викладенні – завдання не вирішується, глухий кут. Значить, умови дано хибні. Сам же тільки-но Полупуда поправляв. Чому я розглядаю судно і вантаж в комплексі?

– Василю, скажи, щоб пліт змайструвати, багато часу треба?

Якийсь час запорожець дивився на мене здивовано, потім пружно скочив на ноги.

– Та щоб мені ніколи більше чарки горілки не випити, якщо ти, Петре, в люди не виб’єшся! Отаманська голова, ось тобі хрест… – запорожець розмашисто перехрестився і сунувся до мене з розпростертими обіймами.

Дякую, не треба. Квіти і цукерки не п’ємо!.. А з неголеними мужиками не цілуємося. З голеними теж…

Загалом, від обіймів я ухилився, а Василь не наполягав. Душевні пориви тим і гарні, що раптово спалахують і швидко проходять.

Сокира на судні була. Навіть не одна. Так що і мені робота знайшлася. Зрубувати ґудзи і гілляки на тих стовбурах, які Василь признав підходящими для плота.

Тож, зусиллями Полупуда і моєю скромною допомогою, до обіду пліт був готовий. Далеко не шедевр вишуканості, зате на плаву тримався. Щоправда, в напівзатопленому положенні, бо в діло йшли сирі дерева, але ми не вибагливі. Ну, а штабам свинцю, якщо я не забув хімію, невелика купіль тим більше не шкодить. В груди бити себе не буду, але, здається, цей метал води не боїться і не схильний до «ржавіння». Недарма ж з нього ще римляни водогін будували. За що і поплатилися… Якщо археологи не брешуть, оскільки свинець хоч і не іржавіє, а в водичку потихеньку додається. І отруює її. Повільно, але невідворотно. Втім, може, і вигадка. Чого тільки журналісти не придумають заради тиражу, а старожитні люди адвокатів не наймуть… Бреши, що хочеш.

Пошуки підходящого місця і облаштування схованки зайняли ще кілька годин. Тож перевезення частини штаб довелося відкласти на ранок. Але і того, що ми переправили в тайник за чотири ходки, виявилося досить, щоб борти байдака піднялися над водою на добру п’ядь. Чим сильно потішили козака. От лишень радів Полупуд доволі специфічно. Знищував запаси розбійників зі швидкістю степової пожежі і такими ж наслідками. Дочиста…

– Василю, ти хіба не знаєш, що живіт добра не пам’ятає? Скільки не годуй, а на ранок він знову їсти просить…

– Чого? – Полупуд здивовано подивився на мене, потім на спорожнілий мішок з провізією і збентежено гмикнув:

– Овва, щось я розійшовся… Не міг раніше зупинити? Нам ще пару днів годуватися.

Замість відповіді я показав йому рубець на переніссі.

– Не зрозумів?

– Це я в дитинстві хотів у сусідського пса кістку відібрати.

Козак коротко реготнув.

– Натяк зрозумів… Гаразд, лягай спати. Постережу, раз завинив. Але удосвіта підніму, зміниш мене.

– Може навпаки? Ти сильніше втомився і від ситості на сон потягне. До того ж я всі ці дні нічого не робив, а ти – байдак наздоганяв. З розбійниками бився. Поранений… Та й зараз, не порівняти зі мною, трудився. Я з ніг впаду – ти й не помітиш, а от якщо сам ослабнеш – обидва пропадемо.

Полупуд не став сперечатися. Кивнув, приліг на бік і тут же розмірено засопів. Залізні нерви у людини. Аж заздрісно. А ось мені не спиться. Чи то втомився, чи то від надлишку емоцій. У цілому, добре – я ж на посту. Але занадто неспокійно на душі. Весь час здається, що ось прямо зараз, цієї секунди щось трапиться.

Посовгавшись якийсь час на лаві, я піднявся і обережно, щоб не потурбувати Полупуда, пішов на ніс судна.

Судно… Я навіть посміхнувся зарозуміло. Трохи більше двох метрів завширшки і приблизно двадцять кроків завдовжки. Як трамвайний вагон.

Але мене не розміри його цікавили зараз, а одна, примічена ще раніше невеличка скриня. Точніше – її вміст. Оскільки там зберігалися пістолі. Дюжина. Різного типу і виду. Особисто мені сподобалася одна пара. Вони лежали в окремому ящичку і виглядали найелегантніше з усіх цих міні-мортир.

А от Василь чомусь поставився до цієї пари зневажливо. Подивився, покрутив у руках, хмикнув, сказав: «Пустощі», – і втратив усілякий інтерес. Тоді як мушкетами був дуже задоволений. Довго примірявся, потім вибрав один, відразу випробував, збивши з сосни шишку, і після цього вже розлучався з ним, тільки коли в воду ліз.

А як на мене, то треба бути майстром спорту з важкої атлетики або ковалем, щоб стріляти з цих «яничарок», утримуючи ствол на вазі. Та й то, віддачею з ніг зіб’є. Пробував, знаю… Нема дурних. Зате пістолі, що сподобалися мені, були і досить легкими, щоб рука не тремтіла, і в той же час виглядали переконливо. У калібрах не розбираюся, але мізинець у дуло пролазив. Та й кульки, в спеціальному замшевому мішечку, додавалися теж серйозні. Кожна, як лісовий горіх. Рукоять зручна, сама в долоню лягає. І взагалі, з усіх цих смертовбивчих виробів, вони були найдосконалішими, чи що. І технічне виконання ближче до мого віку.

Так що я спинив вибір саме на них. Почистив, зарядив і засунув за пояс. Мимохіть подумавши, що якби ось у такому вигляді – шабля на боці, пістолі за поясом – вийшов на сцену, то зробив би справжній фурор в інституті. Ось тільки, після тутешнього життя – минуле з кожним днем здавалося мені все менш реальнішим. Ніби я не перенісся з далекого третього тисячоліття в Дике Поле сімнадцятого століття, а завжди жив саме тут. А майбутнє просто наснилося. Настільки нереальним і прісним воно мені тепер здавалося…

Не знаю, пістолі додали впевненості і дозволили розслабитися чи втома своє взяла, але я якимось чином примудрився задрімати. Бо чим пояснити, що, моргнувши черговий раз, замість неба я побачив перед собою темну постать і відчув смердюче дихання.

Треба зауважити, що рівень тутешньої стоматології перебуває на рівні прикладної хірургії. У тому сенсі, що зуб вважається або здоровим, або таким, що підлягає видаленню. Тому запашок з рота у більшості ще той. Просто деякі, замість «орбіт», освіжають подих жувальним тютюном, часником, цибулею або споліскуючи зуби оковитою.

Якби не це – я, може, і не відреагував би так швидко, взявши тінь за марення чи сновидіння, але привиди не смердять. Тим паче – часником. А ще не замахуються шаблею. Клинок, що зблиснув у місячному світлі, остаточно вивів мене зі ступору і, оскільки я все ще любовно погладжував рукоять пістоля, то він і опинився у моїй руці.

– Бабах!

Тінь охнула, склалася навпіл і впала на днище байдака, брязнувши випущеною шаблею.

Як виявилося, вона тут була не одна. А в компанії ще як мінімум трьох. І я, не довго роздумуючи, вистрілив знову, цілячись в усіх разом.

Когось, мабуть, зачепив, бо крик болю повторився, а далі в мені потреби не було, – Полупуд прокинувся.

Навіть не встаючи, він збив з ніг одного нападника під-січкою, другого уклав – смикнувши за шаровари, і тут же навалився на них зверху. Кулак зметнувся вгору – двічі. Потім запорожець піднявся і оглянув місце сутички. Одного з тих, що я підстрелив, чиркнув ножем по горлу і викинув за борт, біля другого присів у роздумах.

– От усім ти хороший, Петрусю, – пробурчав невдоволено. – Але треба ж і думати… хоч інколи. Куди поспішав? Могли чотирьох веслярів роздобути, а тепер – завдяки твоїй влучності, тільки двоє залишаться.

– Я зможу гребти! – скрикнув поранений розбійник. – Не вбивай, Василю. Якщо не на веслах, то на стерно сяду. Поміж нас ворожнеча давня, але крові немає… Господом Богом клянуся, тіпун мені на язик!

– Тіпун? – упізнав я в підстреленому розбійникові керманича.

– Треба було не слухати Крука і прибити тебе, як була нагода… – незлобиво пробурмотів той, потираючи бік. Потім засунув руку за пазуху і витяг туго набитий капшук. – О, а кажуть – не в грошах щастя, тіпун мені на язик. Не було б грошей, зловив би кулю животом. Ех, носив вовк овець, понесли і вовка… така наша доля козацька.

Охнув і зігнувся від удару Полупуда.

– Не смій лицарське звання поганити, паскудо… – гаркнув Василь. – Харциз, душогуб, злодій, розбійник… Як хочеш обзивайся, а козаком – не смій. Язика відріжу.

Видно було, що Тіпун дуже хотів відповісти не менш різко, але розумів – запорожець не жартує і змовчав.

– Багато вас?

– Кого вмовив, усі тут… – неохоче зізнався керманич. – Крука ти сильно підрізав… Багато крові втратив отаман. Доведеться кілька днів відлежатися. Убийвовк сказав, що на воді слідів не бачить і толку з нього не буде. Решта теж не вірили, що човен можна вплав наздогнати.

– А ти вірив, значить?

– Не дурніший за тебе буду, тіпун мені на язик. Все життя на воді… Розумів, що до турків ви не попливете, проти течії на веслах не здужаєте, а вітру попутного не було. Та й про протоку цю чувати доводилося. Заходити – не заходив, брехати не стану, але що є вона, про це знав. От і пильнував в обидва, коли на крузі, сплетеному з гілок, уздовж берега пливли. Правда, замалим не проскочив. Пощастило – пальбу мушкетну почув. Так і знайшли вас.

– Пощастило, кажеш?

– Чому ні? – розважливо відповів керманич розбійників. – Хто міг знати, що панич в обнімку з пістолями спить? І тим паче, навіть якщо б хто сказав, не повірив би, що таке розманіжене стріляти вміє. Тож, якби не цей конфуз, усе б могло інакше статися. Ну, та чого вже… Зрубавши голову, за волоссям не жалкують. Ваша взяла… Ти б, Василю, перев’язав мене, чи що? Живіт капшук захистив, а руку не прикрив. Зачепило… Кров’ю не спливу, тіпун мені на язик… але силу втрачу. А яка вам користь з немічного?

– Це можна…

Козак розірвав рукав на камзолі керманича. Рясно посипав рану порохом і клацнув кресалом. Блимнуло, як при фотоспалаху, і Тіпун простогнав крізь зціплені зуби щось не для вух ченців і дам. Потім глибоко вдихнув і промовив уже нормальним голосом:

– Дякую, тіпун мені на язик. Щоб ти здоровий був…

– Вибач, з пов’язками возитися ніколи, – спокійно відповів запорожець. – Але за «спасибі» навіть кума з кумом спати не хоче… За це ти мені розкажеш, де такий знатний товар взяли і кому везли?

– Розповім, Василю, – погодився керманич. – Неодмінно розповім. Тільки не тобі, а кошовому. Я, знаєш, пожити ще хочу. В крайньому випадку – померти без мук. Сам розумієш, що чекає харциза в Січі. А крім цього мені в обмін на легку смерть запропонувати нічого. Таке моє слово буде. Ну, а погоджуватися чи ні – вирішувати тобі… Тільки спершу ось про що подумай: які тортури ти зможеш придумати, з тих що мене не чекають на Січі? Якщо не домовимося?

Полупуд посмикав вус і кивнув.

– Завше хитрим був. Розумію. Нехай… Сідай до керма. Але дивись мені… заманеться утнути щось, то відразу зрозумієш, що сильно помилився. І везіння твоє на іншому березі Дніпра залишилося. Поруч з Круком.

Розмовляючи з керманичем, запорожець не забував і про інших розбійників. Так що коли ті отямилися, то виявилися прив’язаними до лав. Причому так хитро, що будь-яка спроба звільнитися міцніше затягувала петлю на шиї. І бранці це дуже швидко зрозуміли, тому сиділи смирно, тільки очима лупали. Роти їм Полупуд теж заткнув. На всякий випадок. Схоже, не повірив Тіпунові, що той вирушив у погоню лише з трьома розбійниками.

Я теж. Тому участі у розмові давніх знайомих не приймав, а квапливо заряджав пістолі й мушкети. До слова, без належних навичок, це доволі клопітка справа. Особливо, якщо поспішаєш. То порох повз дуло просиплеш, то кулю впустиш. Або пиж вставити забудеш, і все висиплеться.

Так що до того моменту, коли з риком, виттям і свистом на байдак з усіх боків полізли напівголі розбійники, у мене напоготові було тільки чотири пістолі і два мушкети. Зате жодного ґнотового, всі з крем’яними чи колісце-вими замками.

– Ах ти ж тля! – гаркнув Полупуд і, з досади або для забезпечення тилу, від душі гепнув керманича у вухо. – Тримайся, Петре! Бий, кого бачиш! Не шкодуй! Веслярів я сам наловлю!

Схоже, абордажний бій для запорожця був схожим на забаву… чи танець. Він відчував себе, як риба в воді. Скакав по байдаку чортом, крутився дзиґою, носився вихором… колов, рубав… парирував, ухилявся і відскакував, примудряючись при цьому болюче копнути ворога або штовхнути так, що той летів за борт. Потім кидався вперед, і знову рубав, колов…

В якусь мить мені навіть здалося, що на судні не один Полупуд, а як мінімум троє. І щоб впоратися з якоюсь дюжиною головорізів, їм і допомога не потрібна.

Думати можна різне. Це не заборонено. А ось дзьобом клацати в швидкоплинному абордажному бою шкідливо для здоров’я. Обстановка змінюється миттєво. Зазівався – і «зі святими упокій…». Цей нюанс Василь мені встиг роз’яснити.

Так що я спершу розрядив мушкет в тих напасників, які спробували підібратися до запорожця ззаду. І не промахнувся. Тому що поклав дуло на тюк і добре прицілився. Чубата голова, що тримала в зубах довгий ніж, луснула, мов перестиглий кавун, забризкавши сусідів мізками і кров’ю. Що, природно, не додало їм запалу.

Другий постріл вже був з коліна. Вийшло гірше. В останній момент опорна рука подалася під вагою мушкета, але все ж, судячи з крику і сплеску річкової води, не схибив. Втім, не факт. Зарепетувати і впасти за борт міг хтось і з «приголублених» Полупудом.

Потім довелося забути про корму і подбати про себе. Поки стріляв в «далеких» ворогів, на ніс байдака теж видерлася парочка розбійників.

– Бабах!

Знаю, що поранення в живіт болісне, і з задоволенням стріляв би в голову, такий я гуманіст, але тулуб мішень більша. А я дуже хочу жити. Звик, напевно. А для цього краще не промахуватися.

– Бабах!

Гладкоствольний пістоль не найточніша зброя, але з відстані в два кроки не потрапити в ростову мішень складно. А з одного – особливо, коли до горла тягнуться клинком – взагалі треба в інший бік стріляти, щоб промазати.

Обидва розбійника, скорчившись і завиваючи, лягли на дно байдака.

Тепер у мене залишилося всього лише два заряджених пістоля, але бій, схоже, наближався до кінця.

Згадуючи всіх святих угодників і обіцяючи їм насипати на одне місце по півпуда солі, Василь ще фехтував з двома харцизами, але і по всьому. Решта або лежали смирно та тихо, як і личить небіжчикам, або корчилися і стогнали від болю. Навколо судна, в воді, теж виднілося кілька тіл, але жодне з них не ворушилося.

Полупуд тим часом вибив шаблю з рук у передостаннього противника, напевно сподіваючись, що той здасться. Але харциз, від люті або зі страху, несподівано пригнувся і, навіть не думаючи про захист, кинувся козакові в ноги. Василь рубонув його по спині, так що того аж вигнуло, але відскочити не встиг і на ногах не встояв. Впав навзнак.

Бачачи це, останній розбійник закричав щось і метнувся вперед, в надії добити лежачого. Але я теж не дрімав.

– Бабах!

Харциз здригнувся, похитнувся і зробив ще один крок уперед, тримаючи шаблю перед собою, вістрям униз, як колун.

– Бабах!

І навіть незважаючи на результат, став гарячково перезаряджати пістоль. Береженого і Бог береже. А удача посміхається тим, хто готовий до будь-яких несподіванок.

На щастя, добавки не знадобилося. Останній нападник упав долілиць одночасно з тим, як підхопився Полупуд.

Усе… Сушіть весла, бабуся приїхала.

Втома навалилася така, що я без сил присів на тюк і опустив, немов налиті свинцем, руки. Куля тут же викотилася з дула і неголосно плеснулася в калюжу на дні байдака. Дивно, звідки вода взялася, ніби раніше не просочувалася.

– Влучно стріляєш… Хвалю… – Василь витер клинок одягом одного з убитих, але залишився чимось незадово-лений, тому що зробив це ще раз рогожею, і тільки потім сунув шаблю в піхви.

– Один би я так швидко не впорався. Трупів, звичайно, забагато. Але все ж краще, ніж дірка у власній шкурі. Ти сиди, сиди… У такій слабкості конфузу немає. Це з незвички… Після першого десятка пройде. Не небіжчиків… Їх у тебе вже чимало назбиралося. У десяти боях треба побувати… Поки перестанеш кожен раз, як заново, переживати.

Козак неквапливо просувався від корми в моій бік, перевіряючи стан противників. Трупи швидко обшукував, скоріше за звичкою, ніж цілеспрямовано (що з напівголого взяти?), і викидав за борт. Трьох, глянувши на рани, шпигнув ножем у серце і теж відправив рибам на корм, а двом – стягнув руки мотузками і прив’язав до весел. Значить, вважав, що згодяться.

Так поступово добрався і до Тіпуна.

Керманич, як прийшов до тями, так за весь час навіть з місця не зрушив. Чи то рана сильно дошкуляла, чи сподівався, що і без нього впораються. Мабуть, свій промах визнав прикрою випадковістю, і зараз йому навіть на думку не спало, що двоє – один з яких панич-незграба – зможуть протистояти цілій ватазі добірних головорізів. А коли побачив, чим справа закінчилася, принишк, як миша під віником. Щоб зайвий раз не дратувати переможців. Бо ще древніми сказано: «Vae victis»5.

– Уб’єш? – запитав покірно, коли Полупуд встав перед ним, заклавши руки за пояс і погойдуючись з носка на п’ятку.

– За те що обдурити спробував? – перепитав запорожець. – Ні… Кожен би так зробив, у кого духу вистачить. У спробі обдурити ворога ганьби немає. За це зла не тримаю. Але, якщо човен на мілину посадиш або іншу каверзу затієш, тоді – вибачай. Богом клянусь, пошкодуєш, що на світ народився. Лікті і коліна переб’ю, а потім по шию у воді до керма прив’яжу і так залишу. Скільки здужаєш, стільки і живи. Віриш?

Козак говорив спокійно, навіть знехотя, немов про дрібницю якусь ішлося. Геть неважливу. Але навіть я зрозумів – зробить, як пообіцяв. Зрозумів це і розбійник.

– Не турбуйся, Василю. Доведу байдак до коша так близько, як тільки вода до берега підходить… І будь що буде. Пробачать братчики – в монастир піду гріхи замолювати, тіпун мені на язик. А ні – значить, пожив, скільки Богом відпущено, та й годі. Чого там… Якщо не наївся, то вже і не налижешся…

– ♦ —

Добре, що Василь повірив Тіпунові. Не знаю, по яких прикметах той орієнтувався, і як би став шукати дорогу на Січ Полупуд, без допомоги керманича, – особисто я заблукав би вже під кінець першого дня. Причому остаточно і безповоротно. Десятки проток, рукавів, прогалин, заток і заплав переплелися в таке химерне мереживо, що знаменитий Кноський лабіринт, той самий, де мешкав Мінотавр, у порівнянні з плавнями Великого Лугу – Хрещатик. І ні на одному перехресті жодного вказівника. Кожен поворот – випробування долі і гра випадку. Можна проскочити на нове повноводе плесо, а можна влетіти у таку хляповицю, де від води тільки сирість залишилася, а все інше – мох, комарі, п’явки та жаби.

А головне, через густі зарості осоки та очерету, далі ніж на кілька метрів нічого не видно. Чи по руслу звивистої річки пливеш, чи поміж островами петляєш – берег лиш іноді вигулькне. Та й то не весь, а тільки покажуться над китицями верхівки вікових дерев. Враження, наче не водойма навколо, а ліс заповідний, і днище байдака не по мілині, а по сплетених кореневищах шкребе. І весь час доводиться обертати весла, тому що для гребка немає простору, а можна лише відштовхуватися. Поглядаючи з побоюванням вгору… Того й гляди з тих хащів рись на спину стрибне.

А потім ще один поворот і… знову навколо тільки водна гладь. Тиха і спокійна. Рясно засіяна жовтими кубушками та білими водяними ліліями, які в народі лататтям звуть. Краса – аж дух захоплює. Хоча це швидше за все від густого аромату квітів і постійної напруги м’язів. Ось коли мені вперше довелося збагнути і відчути всю повноту терміна «каторга».

Ні, я і до цього знав, що каторгами називали турецькі веслові судна, типу галер. І що веслярами на них були засуджені до довічного ув’язнення злочинці та невільники. Але чому саме це слово стало загальною назвою для усіх видів важкої, виснажливої праці, зрозумів лише тепер. Посидівши півдня на веслах. Чесно кажу – ворогові не побажаю…

Мозолі на долонях – це дрібниці. Поплював, обмотав весло ганчіркою… Не надто приємно, але можна терпіти. А от біль, що оселився в кожній клітині рук і спини, і радісно вгризається в них зсередини при кожному русі… Ломота в попереку, що обпалює, немов розпечений прут, судоми у литках… Сохрани, Господи… Ніколи не вважав себе слабаком, але тут спасував… Не добровільно. Характер не дозволив. Просто в один момент хлинула носом кров, і я без пам’яті сповз на дно байдака.

– Панич… – пробурчав керманич. – Ні, все ж треба було прибити, тіпун мені на язик. Ось, як відчував. Через нього усе… Якщо доведеться коли Крука зустріти, клянусь, що здеру з нього сотню дукатів. Ту, що отаман за панича виручити хотів. Тіпун мені на язик.

– Суши весла!

Василь, не довго думаючи, схопив мене в оберемок і сунув з головою в річку…

Райське блаженство.

– Не потонеш?

Я тільки посміхнувся у відповідь на таке дурне запитання. Людина ж на вісімдесят відсотків складається з води. Як же вона сама в собі потонути може? І взагалі, життя саме звідси на сушу виповзло.

– Тоді тримай мотузку… Допомога знадобиться – клич. І не мокни довго. Пропасниця кинеться.

Це я розумів. Після сильного перегріву різке охолодження загрожує різними ускладненнями, аж до паралічу серцевого м’яза, але зараз мені було наплювати на все страхи разом узяті. Я насолоджувався відчуттям легкості і затишку. Так, напевно, відчуває себе немовля в утробі матері. Чому і залишає її з криком.

– Ааааа! Акула!

Я вилетів з води зі швидкістю корка, вибитого з пляшки спіненим шампанським. І опинився у човні раніше, ніж зрозумів, що ніякі акули не лише в Дніпрі, але і в решті прісних водойм не водяться. Як і кити-косатки, до слова. Але що ж тоді, тільки що, таке величезне і шорстке обтерлося до моїх ніг? Крокодил? Гіпопотам? А може, водяник? Якого ми геть забули задобрити, зате насвинячили неабияк, викинувши за борт цілу купу трупів?

– Що? – Василь з «яничаркою» в руці вже стояв поруч і пильно вдивлявся в воду. – Що ти кричав? Я не розібрав…

– Це на латині… – відбрехався я. – Щось величезне мене під водою зачепило. Неприємно. Як наждаком по шкірі пройшлося.

– Осетер або білуга… – не здивувався козак. – Мабуть на нерест піднялася, та й заблукала в плавнях. Дуже велика?

– Більша за мене, напевно.

– Стара… Нехай пливе. Навесні спробували б дістати, заради ікри. А зараз – тільки час марнувати.

– А м’ясо?

Дружний регіт усіх, хто знаходився в байдаку, став повноцінною відповіддю. Але вони не знали про мене того, що Василь. Тому Полупуд, не звертаючи уваги на регочучих розбійників, спокійно пояснив:

– У старої риби м’ясо, що віхоть. Ні смаку, ні користі. Але в одному ти маєш рацію, Петре, час і про вечерю подумати. Зараз закинемо бредень, та зачерпнемо кілька рибин на юшечку. Плисти по річці та сухарями харчуватися – дурніше не придумаєш. Тіпун… Де у вас снасті лежать, а то я ще не весь байдак обнишпорив. Спершу не до того було. Потім стемніло… А там і ви завітали. Говори, говори… Не перевертати ж весь човен догори дном. Сам же потім за обидва вуха наминатимеш.

Після розкішної купелі я перебував у блаженстві. Тіло ніжилося, а погляд знічев’я ковзав по обличчях розбійників, на відміну від мене – добровольця, засуджених до весел волею Полупуда. Похмурі, злі очі, в яких читається побажання нам здохнути в муках, але при цьому дивляться прямо, не відводять запопадливо погляд. Вони підкорилися силі та обставинам, але не скорилися. І тільки один погляд в ту саму мить, коли Полупуд заговорив про риболовецькі снасті, раптом вильнув занепокоєно.

Ого! Я, звісно ж, не Шерлок Холмс чи інший майстер дедуктивного методу, що вміє помічати найдрібніші деталі та робити з них приголомшливі висновки, але теж полюбляв дивитися детективні серіали.

– Василю… – покликав неголосно. – Допоможи мені встати, будь ласка.

Націлений на риболовлю, козак здивовано озирнувся, але видно щось зметикував, бо нічого не сказав. Навпаки, допоміг піднятися і підтримав, коли я ступив до Тіпуна і торкнувся долонею чола розбійника.

– Ти чого, паничу? – сіпнувся той. – Зовсім очманів?

Але Полупуд, схоже, вже призвичаївся, що мої дивацтва приносять зиск.

– Сиди тихо! – гримнув на керманича. – Ви, остолопи царя небесного, поняття не маєте, кого в полоні тримали. Петро Ангел – то потомствений ворожбит і характерник. Бачить минуле і те, що ще не збулося. Тому й напад ваш не вдався, що він заздалегідь приготувався. Та нащо я вам про те кажу? Самі бачили, як він став палити з обох рук, коли ви ще й голови над бортами підняти не встигли.

Усе, звісно, було інакше, але кого цікавлять деталі, якщо сказано таким поважним тоном? Ось так і писалися літописи, за якими нащадки історію вчать і документами вважають.

– Тож, не смикайся, Тіпуне. Ворожбит знає, що робить. А як спитає що, навіть не думай крутити – навік онімієш.

Я не збирався затівати виставу, але після такої реклами задкувати негарно. Назвався грибом, лізь у борщ.

– Бачу… – забубонів замогильним голосом. – Таємне бачу… Квод ліцет йові, нон ліцет бові! Темна вода во обле-цах, і Блаженні ниці духом… Зрада довкола заткала невід… Зік транзіт глорія мунді! Лист у лісі заховано, вовк уночі крадеться… Чорний ворон над стервом кружляє… Кров Ірода на чолі Давидовому… Трах-тібідох… трах-трах…

Нести подібну ахінею я міг би годинами, не складніше ніж на іспиті без підготовки відповідати на запитання. Головне впевнений тон і погляд. Не знадобилося, керманич зламався раніше. Завив дурним голосом і відсахнувся.

– Василю! Забери його! Заради всього святого! Не губи душу! Я все розповім! Богородицею клянусь, тіпун мені на язик…

А я що? Колгосп справа добровільна. Як сам, то й сам… Але не втримався. Нахилився до вуха Тіпуна і виголосив трагічно:

– Послухай, нещасний, мудрість Піфагора Самоського! Бо саме він першим довів, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи… А тому, в усьому світі – навіть потойбічному – Піфагорові штани на всі боки рівні!

– Я не навмисне! Я сам хотів сказати! – заволав керманич. – Присягаю! Василю! Змилуйся! Там на носі, в одній з діжок… котра хрестом позначена. То не порох. Подивися… Але я не збирався замовчати це. Лише хотів особисто кошовому розповісти. Аби дорожчу ціну за своє життя запропонувати. Клянуся честю Пресвятої Діви Марії! Тіпун мені на язик…

– Вірю… – керманич був нам ще потрібен. Так що варто поберегти його розум. А то скоро слину зі страху пускати почне і під себе ходити. Переборщив я трохи. Не врахував глибину забобонності тутешніх людей. А особливо тих, що і самі розуміють, наскільки грішні. Хто-хто, а вони в пекло точно не квапляться. Здогадуються, що їх там чекає.

Подіяло. Тіпун вгамувався, тільки очі витріщав і молитву шепотів. Решта розбійників теж перехрестилися, і тепер поглядали на мене з явним побоюванням.

Полупуд же тим часом пройшов на ніс байдака, відсунув кілька діжок, а одну взяв у руки.

– Є хрест… – промовив голосно. – Ось тільки відкривати мені щось не хочеться. Побоююся, як би прихована тут… таємниця весь байдак на друзки не рознесла.

Я глянув на розбійника. Тіпун помітно заспокоївся і не був схожий на людину, котра прощається з життям.

– Це навряд…

Полупуд подивився на мене і кивнув. Схоже, реноме провидця пристало до мене намертво. Як банний лист до… одного місця. Потім просунув кінчик ножа під обруч і став збивати його. А коли обруч поступився, підчепив кришку і відкрив бочівку. Заглянув всередину і здивовано звів брови.

– Ключ…

– Який ключ? – я не відразу зрозумів, що запорожець мав на увазі. А коли дійшло, Василь уже сунув руку всередину і дістав звідти величезний, як у всім відомого дерев’яного Буратіно, ключ.

На мить навіть здалося, що золотий. Але ні… Звичайний, бронзовий. Просто зроблений недавно і ще не встиг потемніти.

– А ось які двері він відмикає, не знаю, ось тобі хрест святий… – щиро перехрестився керманич. – Думаю, і Крук теж, тіпун мені на язик. Тільки той, хто отаману його вручив, і той – кому ми погодилися вантаж доставити.

– Це зрозуміло… – я підняв очі до неба. – Ну, що ж, Іскандер-ага далеко, а ось свого Іуду, що бусурманам зброю і ключі шле, ми за вим’я неодмінно помацаємо.

Керманич, який давно забув, що вони самі перед грозою назвали ім’я замовника, тільки гикнув. А Полупуд, навпаки, усміхнувся і простягнув ключ мені.

– Тримай, Петре. У тебе ціліший буде.

Ключ розмірами не поступався молоточку для приготування відбивних котлет, але, незважаючи на розміри, зроблений був вельми хитро. З такою кількістю виступів, борозенок і отворів, що навіть мені, дуже далекому від слюсарної справи, стало зрозуміло: нічим іншим, крім нього, невідомий замок не відкрити. А якщо так, то приховував він щось дуже важливе… або цінне. Або – і те, і друге водночас!