Читать книгу Пливе човен – води повен - Олег Говда - Страница 6

Снасті теж знайшлися, так що і рибки наловили. З запасом. На два дні напекли, щоб після вже не втрачати часу. Процедура готування відбувалася теж без відриву від руху. Для чого до корми байдака був прив’язаний пліт, а вже на ньому Полупуд особисто займався куховарством. Поки я з найсерйознішим виглядом тримав веслярів під прицілом пістолів і насуплених брів. Не знаю, як воно виглядало збоку, але Василь крадькома схвально покивав і навіть великого пальця показав.

Утім, після наочної демонстрації моїх відьмацьких умінь, про бунт поки ніхто і не думав. Веслували старанно і смирно, як овечки. Намагаючись навіть ненароком зі мною очима не зустрічатись. А то, мало що я там вичитаю з їх минулого. І не про гріхи потаємні непокоїлися, – зрозуміло, що розбійник, то не співець церковного хору, – а про добро, заховане на чорний день. Розлучатися з яким не бажав ніхто. Може, як і Тіпун, сподівалися відкупитися? Ну, то й нехай. Відібрати у приречених останню надію, – гарантовано отримати бунт. Втрачати нічого, а нагорода очевидна – швидка смерть у бою.

Тож я сумлінно супився, морщив чоло, надимав уста, але не більше того.

Хазяйновитий Полупуд спершу наварив казан полби, а вже потім на вугіллі запік десяток найбільших рибин. Обернувши їх лопухами і обвалявши у глині. Цікавий, до речі, спосіб. Якщо все добре зробити, то потім можна розколоти цю «запіканку» по ребру і отримати рибу в своєрідній мисці. Дуже зручно… Правда, поки я освоював цю премудрість, правильно «відкрити» блюдо зумів лише з третього разу. У двох перших випадках довелося вибирати з м’яса не тільки кістки, але і черепки. Але коли то було… Гай-гай… Наче в іншому житті. Хоча, насправді, минули не роки і навіть не місяці – всього лише декілька тижнів.

Далі просувалися без пригод і несподіванок. Тобто взагалі нічого не відбувалося. День змінився на ніч, і ми злегка передрімали, щоб зранку знову налягти на весла. І здавалося – плавням і шелюгам цим не буде ні кінця ні краю. Цікаво, хто додумався обізвати цю безкраю болотисту водойму Великим Лугом? Безмежний – ось більш точне визначення. Хоча, я теж неправий – берега якраз були, кругом і всюди. Вузькими косами та мілинами. Часом – звивистими та довгими, а часом – всього зо п’ят кроків. Тільки-тільки вийти, ноги розім’яти. А за ними відразу починалася наступна протока чи заводь, що зовсім трішки поблискувала дзеркальною гладдю і густо поросла очеретами.

І я вкотре починав думати, що ми більше ніколи не виберемося на сухе і не побачимо людей, а залишимося тут назавжди, як пара робінзонів з цілою купою «п’ятниць».

Але, ближче до вечора, мої побоювання розвіялися.

– Табань! – розпорядився керманич і пояснив Полупуду: – Все, припливли, тіпун мені на язик. Далі дороги немає… Вода закінчилася. Тільки багно і мочарі. Засмокче байдак так, що волами не витягнути.

– Не зрозумів?

– А що тут незрозуміло? Я привів байдак так близько до Січі, як зміг… з цього боку. Тим паче, з таким вантажем. Далі – мілководдя. Човником або вплав. Подобається тобі це чи ні… тіпун мені на язик.

Василь виліз на тюки, щоб озирнутися, і саме в цю мить хтось неподалік гукнув:

– Пугу, пугу, пугу!

– Пугу, пугу, пугу! – широко посміхаючись, Полупуд підніс долоні до губ і відповів таким же знаком.

– Ким будеш? – відгукнувся все ще невидимий співрозмовник.

– Козак з Лугу! Сам не бачиш, чи що?

– Мало що я бачу… – резонно зауважив голос, і я тільки тепер розгледів козака, що причаївся в кроні кремезного дуба, чиє товсте гілля нависло над протокою. – Тетеря он вчора божився, що свиняче рило у вікні корчми бачив. У смушевій шапці та червоній свитці…

– Ти ж не в шинку, – не менше резонно відказав Полупуд. – Тверезий. Значить, очам вірити маєш.

– Твоя правда… – погодився козак. – От я і думаю, що ти за птиця? Звичаї начебто знаєш. Але пливеш не як усі люди, а з півдня. А на тому боці тільки бусурманське житло. І хлопці, що сидять у тебе на веслах, до лавок мотузами прив’язані, чисто галерники… Не по-християнськи. То що тепер скажеш?

– То такі хлопці, – відмахнувся Полупуд, – що і в кайдани закувати не завадило б. Коли прийдеш на майдан почастувати їх києм, згадаєш цю розмову. А що з боку моря йдемо, то і цьому причина знайдеться.

– Заблукали ми… Що тут такого? Теж злочин… І взагалі – Земля кругла, в який бік не піди – назад вернешся.

Я начебто неголосно, сам собі сказав, але чи то слух у дозорного був навдивовижу гострий, чи то звуки над водою розносяться занадто далеко, але запорожець почув і розреготався так заливисто, що ледь з дуба не звалився.

– Це хто з тобою, такий жартівник? З якого куреня будете, панове-товариші? Не впізнаю…

Полупуд смикнув себе за вус і показав мені за спиною кулак. Мовляв, не лізь поперед батька в пекло.

– Жартівник – то Петро Ангел. В учні пристав. Хоч і монастирського виховання, але кмітливий хлопчина. Ще усіма нами покомандує. А мене не впізнаєш, значить? Зате твоє обличчя знайоме. Не Грач Іван, часом?

– Чекай, чекай… – придивився той уважніше, приклавши долоню дашком. – Побий мене вража сила! Полупуд?! Василь?

– Ну, нарешті… – прогудів запорожець. – А то я вже хвилюватися почав, з якого дива мене давні товариші не впізнають. Начебто бороди не відпустив і спідницю не надягнув.

– Та ж загинув ти! – скрикнув дозорець. – Уже тиждень минув, як за спомин душі чашу пили!

– Оце круто кермо заклали, – пробурмотів Тіпун. – Так і байдак перекинути недовго, тіпун мені на язик.

Полупуд помовчав трохи, обдумуючи несподівану звістку.

– Гм… І хто ж напоумив товариство мене поховати?

– Так гонець із Умані до кошового прискакав. Він звістку про розорення татарами Свиридового Кута і привіз. Казав, тільки згарище від села залишилося. А ж ми знаємо, що ти там після походу рани заліковував, а потім і зимувати залишився. Курінний подейкував, що знайшов ти собі в селі молодицю і осісти збирався. Брехали, чи як?

Василь знову смикнув вус.

– І правда, і не зовсім… Довго розповідати. Колись нагадаєш мені в шинку… Якщо жбан пива поставиш.

– Домовилися, – потер долоні, наперед смакуючи цікаву історію, Іван Грач. – А що пом’янули живого, то не біда – тепер утричі довше жити будеш.

– Коли до кого стара з косою прийде, про те лише Господу відомо. Але після нападу на Свиридів Кут зі мною ще багато чого трапилося. І якби не цей хлопець, – Полупуд не полінувався, вказав на мене, – може і згодився б заупокійний молебень. Так то… Недарма я його Ангелом прозвав. Ну, та нехай, годі язиком мести… Клич хлопців, приймайте байдак. Вантаж на ньому знатний. Товариству сподобається. А мені до кошового спішно. Справа важлива… Човен даси, чи гать потаємну проклали? Змінилося все за рік, нічого не впізнаю.

– Плавні, як діти, – погодився дозорець. – Рік-два не бачив, і не впізнати. Може, власні, а може – підмінили.

– Аби дружина признавала, решта якось буде… тіпун мені на язик, – зареготав керманич.

Дивно, але Тіпун поводився не як злочинець, доставлений на суд, ба навіть на ешафот, а немов з далекої дороги додому повернувся. Привільно та весело. Геть, як Полупуд. І оскільки пояснення цьому я не міг знайти, вирішив керманича з очей не спускати. Принаймні поки його не приймуть інші козаки, або сам не зрозумію, в чому заковика.

І ще одне… Припустімо, Тіпун, з його ж слів, усе життя на Дніпрі провів і знає річку, як власне подвір’я, але тут не головне русло і навіть не притока. Як він зумів по всіх цих таємних протоках знайти дорогу аж до самої Січі? Сумніваюся, що це відомо кожному харцизові та розбійнику. Особливо з тих, які зброю бусурманам возять! Будь щось подібне можливо, козацьку фортецю давно б уже турки чи татари знищили! Бо ж Січ їм, як кістка в горлі, поперек стоїть.

Так що і цьому теж не завадило б знайти розумне пояснення. Навіть дивно, що Полупуд не звернув уваги. Ну, та нічого, моя паранойя не дрімає і її недовір’я на обох вистачить.

– Човен дамо… – відповів дозорець, після того як насміявся досхочу. – Підводь байдак он до тих верб і стрибай на дерево. Як злізеш на розчоху, побачиш. Потім пливи просто перед себе, куди ніс наставлено. Далі – за віхами слідкуй. На жердинах снопи прив’язано. Коло тих, що з житом – праворуч завертай. З гречкою – теж праворуч, а от біля тих, що з горохом – там ліворуч. Разів зо шість повернеш, то вже побачиш. Або тебе помітять… Повз острів не проскочиш.

Після заклав пальці до рота і двічі свиснув. Але і на тому не обмежився, а ще постукав руків’ям ножа по стовбуру дуба. І в той же час з десяток козаків з’явилося по обох бортах, немов з-під води виринули. Втім, саме так і було. Бо усі, як мундштуки, тримали в зубах довгі очеретини.

– Хлопці, з веслярами не приятелюйте, поки рада старшин не вирішить, що з ними робити! – попередив запорожців Полупуд. – Я їх як розбійників полонив. Щоб кров проливали, того не бачив, брехати не стану. Але на отамані їхньому клеймо каїнове навіки випалено. Бо то не хто інший, а Семен Крук.

– То ти і з Круком зустрівся? – знову озвався Іван Грач. – Ти ба… Виходить, ще один мрець воскрес! Василю, Христом Богом заклинаю, не розповідай нікому своєї історії, доки я не змінився. Мені лише до заходу тут кувати залишилося. А за це я тобі не жбан пива, а кварту горілки виставлю. Домовилися?