Читать книгу Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно - Олег Яськів - Страница 8

Чи можна розповісти про любов? «Звичайно» – відповість майже кожен. І матиме рацію лише частково. Рацію в тому, що багато хто її переживав і майже кожен намагався говорити про неї. Але слово давно скомпроментоване поганою літературою та поганими смаками. І вже не має такої довіри, як у часи пророків чи давніх філософів.

Все стає складнішим, коли захочеш розповісти про любов не словами, а тим, що все ще залишається в просторі інтимного: мовчанням поглядів, орнаментом ліній тіла, тональністю мелодій, вчинками, які мають атрибути античних трагедій. Адже це найскладніше – передати пристрасть душі не розкриваючи деталей, які опорожнюють таємницю, та уникаючи розповідності, яка знижує унікальність почуттів. Адже все найсакральніше залишається з нами невисловленим усередині нас. Тоді як назовні – словами чи навіть жестами – ми випускаємо лише уривки справжніх почуттів та відчуттів.

Фільм «Блакитна кімната» прочиняє двері до мікросвіту кохання. Це сміливий намір, тому що ми, глядачі, так і залишимося платонівськими спостерігачами й зможемо лише спостерігати за тінями досконалого світу через кіноекран. Але все ж вже дуже близько наблизимося до правди.

Цей делікатний та розумний фільм немов проявлює кіномову, ту справжню, яка складає первісну сутність мистецтва кіно. У це складно повірити, адже сьогодні кіно оточує й супроводжує нас майже повсякденно й складається враження, що ми добре його розуміємо. Проте «Блакитна кімната» – про інший рівень сприйняття, це інша категорія ставлення до кіно. Фільм намагається дотягнутися до найглибшого – до мови людських переживань та пристрастей. В його основі – детективна історія, яка, втім, стає лише змістовним тлом для емоційної розповіді про любов. Про любов Жінки до Чоловіка. Про любов, яка не знає меж і у своїй перворідності не боїться страху. Про любов, коли спільне буття переживається через мовчання та вчинки в понадчасовості дійсності.

Зазвичай детективні історії просять оберігати інтригу щодо сюжету. Але все ж декілька слів сказати варто. В основі фільму – роман одного з кращих романістів детективного жанру минулого сторіччя бельгійця Жоржа Сіменона. Проте це дуже незвичний для письменника роман, адже його героєм не є комісар Меґре, та й сам роман – не є звичним кримінальним розслідуванням або ж описом щоденности поліції. Серед чотирьох сотень творів, Сіменон є також автором багатьох психологічних романів, в яких детективна лінія є лише приводом або ж тлом для головної дії. Роман «Блакитна кімната» належить саме до таких, і це стане, я майже переконаний, відкриттям для багатьох шанувальників творчості як Сіменона, так і жанру детективу. Проте навіть із такою літературною основою фільм не став би настільки унікальним, якби не творча сміливість його режисера – відомого французького актора та режисера Матьє Амальріка. В його особі європейський кінематограф знайшов не лише талановитого актора (володаря кількох престижних нагород), але і надзвичайно розумного й помітно талановитого режисера.

Амальрік перетворює роман Сіменона на надтонку психологічно-еротичну кримінальну драму, у якій власне детективна складова відступає на задній план, але при цьому не втрачає необхідної інтриги. Він сміливо позбувається зайвих деталей, банальностей, повторів, яких складно уникнути, коли працюєш у такому жанрі.

На передньому плані – діалог фізичної та психічної складової людини, еротичної та духовної природи кохання. Однак ми бачимо лише тіні інтимного, які розрізають підсвідоме. Сама дія та, головно, думки героїв поліфонічно розкладаються на окремі палітри слів, образів та звуків.

Режисер використовує унікальний прийом розсинхрону у часі, даючи глядачеві можливість слідкувати за думками та намірами героїв, а головне – за власною інтерпретацією їхніх вчинків через нелінійний монтаж. Діалоги стають вкрай лаконічними, немов знежирені від зайвих, тривіальних слів. Проте майже кожна фраза зберігає недосказаність і змушує продовжувати її власним досвідом та серцем. Така собі еманація детективу в слові. Водночас фільм надзвичайно струнко скроєний та кришталево-чисто знятий, без візуальних надмірностей та психологічних чи еротичних збочень. Оператору достатньо кількох коротких кадрів, щоб запалити еротичну уяву глядача, щоб вдмухнути запах кохання в атмосферу перегляду, а сценаристам – кількох лаконічних фраз, щоб змалювати психологічні портрети коханців та зберігати інтригу до кінця. Таким чином акцент переноситься зі слів на гру акторів та операторську та музичну інкрустацію внутрішніх думок героїв. У результаті хронометраж фільму складає релятивістське враження – лаконічності та безконечності водночас. Дуже короткий як для повного метру, він заповнює глядацькі рефлексії поствраженнями та моральними сум’яттями. А завершальні кадри під музичний супровід чакони Баха – Бузоні взагалі залишають відчуття майже сакральності простору.

Ну і жінки… Жінки, еротизм та відчай яких чудово передали акторки Леа Дрюкер та Стефані Клю (остання є цивільною дружиною режисера)! Звичайно, що саме жінки в цій історії є справжніми героїнями. Обидві є жертвами, тільки одна – величезного кохання, інша – його відсутності. Вони прекрасні у своїй пристрасті та відчаї. А Матьє Амальрік як актор передбачувано зіграв головного героя – роздавленого почуттями жінок чоловіка, який, втім, також став жертвою немилосердних богів кохання.

Цей достойний і дуже французький фільм стане справжнім відкриттям для багатьох з вас. Особливо для тих, кому поталанило любити по-справжньому…

La Chambre bleue, Mathieu Amalric, 2014