Читать книгу 30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року - Олександр Бойко - Страница 4

Глибинні причини і механізми серпневого путчу, мотивацію його ініціаторів важко зрозуміти без з’ясування суті та основних тенденцій розвитку новоогарьовського процесу. Вперше думка про необхідність розробки програми дій Президента СРСР спільно з керівниками республік, які брали участь у березневому референдумі стосовно майбутнього СРСР, прозвучала 10 квітня 1991 р. на засіданні Ради безпеки СРСР. У той час у М. Горбачова був дуже не простий вибір. Згадуючи про це, колишній секретар ЦК КПРС В. Медведєв зазначає: «У розмові зі мною Горбачов підкреслював дилему: або піти на серйозну угоду і зрушення з «дев’яткою», але тоді це може бути зустрінуте у багнети на Пленумі ЦК, або, навпаки, проводити більш жорстку лінію з керівниками республік, але отримати підтримку на Пленумі ЦК»[10]. Михайло Сергійович зробив ставку на «дев’ятку», що невдовзі ледве не коштувало йому на квітневому Пленумі ЦК КПРС 1991 р. посади генерального секретаря.

Після березневого референдуму 1991 р. М. Горбачову потрібен був інструмент, який дозволяв би без посередників – центральних союзних структур, що на його думку показали свою неефективність у попередній період, – напряму домовлятися про майбутню долю Союзу з лідерами національних республік. Саме такою площадкою і мав стати за задумом «новоогарьовський процес». Дуже точно охарактеризував його суть радник Президента СРСР Г. Шахназаров: «По суті справи, тоді на союзному рівні розігрувався перший раунд протистояння виконавчої та законодавчої влади. Треба визнати, що зробивши ставку на новоогарьовські зустрічі, що президент допускав нехтування правами парламенту. Верховна Рада СРСР і Верховні Ради республік були фактично відсторонені від роботи над союзним договором, яка, звичайно ж, входила в їхні прерогативи і ними починалася… Народні депутати тижнями залишалися в невіданні щодо того, чим займалися їхні президенти і голови. Бродіння у депутатському середовищі посилювалося. Все частіше воно проривалося у гнівних виступах і гірких наріканнях з трибуни Верховної Ради. Лук’янов у силу свого службового становища акумулював ці настрої і кілька разів попереджав конклав лідерів, що в парламенті назріває бунт. Але ті просто відмахувалися від застережень, вважаючи, очевидно, що коли це і бунт, то тільки на колінах. Дійсно, адже реальна влада, попливши з рук Політбюро, так і не дісталася парламенту, а потрапила до рук новоогарьовської десятки (виділено – О. Б.)».[11]

23 квітня 1991 р. у підмосковній резиденції «Ново-Огарьово» відбулася закрита зустріч М. Горбачова і керівників дев’яти союзних республік (РРФСР, Україна, Білорусія, Узбекистан, Казахстан, Азербайджан, Киргизія, Таджикистан і Туркменія), підсумком якої стала їхня спільна заява (Заява «9+1»), у якій чітко зазначалося, що першочерговим завданням для подолання кризи є укладення нового договору суверенних держав з урахуванням підсумків проведеного всесоюзного референдуму.

У таборі прихильників М. Горбачова ця подія, яка фактично і поклала початок практичній реалізації новоогарьовського процесу, була зустрінута з величезним піднесенням. Як згадує радник Президента СРСР Г. Шахназаров: «Деякий час угода «9 + 1» була джерелом своєрідної ейфорії. Немов у момент, коли два війська готові були зійтися у жорсткій рукопашній сутичці, їхні вожді почули голос народу і домовилися жити дружно. Навіть відзначили цю подію келихом шампанського. Як розповідав потім Михайло Сергійович, за обідом вони з Борисом Миколайовичем, цокнувшись, випили…» [12]

Але були й інші думки і підходи до оцінки того, що відбувалося. На думку частини експертів, Заява «9+1» не лише не зняла з порядку денного практично жодної значної проблеми суспільного життя, а навпаки – тільки посилила старі проблеми і породила нові.

По-перше, був створений надзвичайно небезпечний прецедент вирішення найважливіших питань державного життя неуповноваженою на те групою вищих державних посадових осіб ряду союзних республік з ініціативи та за активної участі в цьому Президента СРСР.

Г. Шахназаров.

Фото: sf.convex.ru

По-друге, виступаючи за прийняття рішучих заходів з відновлення конституційного порядку, автори заяви «9+1», по суті, самі вводили нову практику ігнорування конституційної законності, запропонувавши встановити «режим найбільшого сприяння» для республік, які підписали союзний договір.

По-третє, окремі положення заяви представляли собою зразок грубого втручання у компетенцію виконавчої і, почасти, законодавчої влади Союзу і республік, конституювали порочний досвід вирішення практичних питань соціально-економічного життя країни свого роду політичною «директорією».

По-четверте, вихід у світ заяви «9+1» серйозно загострив відносини між союзним центром і колишніми автономними республіками, які угледіли в цьому документі явний перегляд колишнього підходу союзного керівництва до питання про місце і роль автономій у процесі реформування Союзної держави на нових договірних засадах[13]. Простіше кажучи, Заява «9 + 1» створювала прецедент вирішення державних питань у нелегітимний спосіб, ігнорувала конституційну законність, вводила у пріоритет принцип політичної доцільності, закладала підвалини конфлікту у трикутнику Центр – союзні республіки – автономні республіки. Практично усі згадані проблеми та суперечності реально існували, а у подальшому розвитку новоогарьовського процесу лише поглибилися.

Модель новоогарьовського процесу, на перший погляд, була дуже простою і зрозумілою: існує два полюси – М. Горбачов, що уособлює Центр, і Б. Єльцин, який обстоює інтереси республік (Б. Єльцин так пояснював розклад сил, що склався на той момент: «Ми з Горбачовим раптом ясно відчули, що наші інтереси нарешті збіглися. Що ці ролі нас цілком влаштовують. Горбачов зберігав своє старшинство, я – свою незалежність. Це було ідеальне рішення для обох»). Саме тому засідання у Ново-Огарьово, відбувалися приблизно за однаковим сценарієм. Спочатку виступав М. Горбачов, який, як правило, не відступав від своїх принципів і манер: довго, округло, неквапливо. Потім розпочиналося обговорення, у ході якого, якщо йшлося про принципове питання, брав на себе ініціативу Б. Єльцин і починалася суперечка. За свідченням Б. Єльцина: «Це всіх влаштовувало… При існуванні двох полюсів всім іншим було зручно вибирати свою позицію, маневрувати. Ми з Горбачовим брали всю моральну важкість з’ясування спірних проблем на себе». Оцінюючи цю «новоогарьовську біполярність», Л. Кравчук зазнавав: «Не було жодного засiдання Ради федерацiй, в тому числi i по вiдпрацюванню Союзного договору, де б у будь‐який момент або декiлька разiв протягом цих засiдань не виникали такi, знаєте, перепалки мiж Єльциним i Горбачовим. Не було жодного. То ми вiдчували, що це є велика напруга. Єльцин не мiг змиритися з тим, що в Москвi ще є один керiвник, крiм нього. А Горбачов вiдчував це, але вiн не бачив, просто не бачив, як змiнити ситуацiю на свою користь, вiн бачив, що Єльцин росте[14].

Відчуваючи свою наростаючу силу, Б. Єльцин інколи свідомо віддавав ініціативу до рук М. Горбачова, який був у цейтноті і мав дуже обмежену сферу маневру. Формально він ніби відкривав перед Михайлом Сергійовичем перспективи: по-перше, давав йому можливість тішитися ілюзією, що він йде на чолі процесу оновлення Союзу, зберігаючи «батьківську» позицію, ініціативу і лідерство, адже ніхто не посягав на стратегічну роль Президента Союзу: всі глобальні питання зовнішньої політики, оборони, велика частина фінансової системи залишалися за ним. По-друге, у новоогарьовському форматі з М. Горбачова знімалася відповідальність за національні конфлікти, у яких він з «людини з рушницею» перетворювався в миротворця, в третейського суддю. По-третє, амбіційному М. Горбачову подобалась безпрецедентна у світовій практиці роль керівника не одного, а значної кількості демократичних держав, яка давала можливість для гнучкого входження у роль світового лідера[15]. Однак, цілком зрозуміло, що Б. Єльцин не стільки думав про те, як забезпечити комфортність М. Горбачову та перспективу його кар’єри, скільки про те, коли нанести головний удар.

Варто підкреслити, що не зважаючи на ухвалену в квітні Заяву «9+1» перемовини, що відбувалися у період травня-липня 1991 р., часто нагадували класичну формулу «лебідь, рак та щука». На це вказує у своїх спогадах і А. Лук’янов, який представляв у Ново-Огарьово Верховну Раду СРСР: «Позиції учасників багато у чому були протилежні. Якщо, скажімо, пропозиції Білорусії і Казахстану були близькі до збереження і оновлення радянської федерації, то представники України, Киргизії та деяких інших республік відстоювали ідеї «Співдружності» типу Європейського співтовариства. Керівництво РРФСР не погоджувалася з пропозиціями про збереження єдиного союзного громадянства, з багатьма аспектами розмежування повноважень Союзу і республік. Серйозні розбіжності були між Азербайджаном і Вірменією, республіками Середньої Азії. Особливі позиції займали представники автономних республік, вимагаючи для себе статусу засновників нового Союзу»[16].

Б. Єльцин.

Фото: Kremlin.ru

Саме тому практично усі зустрічі у межах новоогарьовського процесу, що відбулися у травні-липні 1991 р., бажаного ефекту не дали. За оцінкою радника Президента СРСР Г. Шахназарова, основний сюжет, «драматичну інтригу» новоогарьовских зустрічей складала «фундаментальна суперечка між союзними і автономними республіками, яка затягнула на кілька місяців роботу над проєктом договору, залишилася не вирішеною…»[17] Ситуація у черговий раз починала заходити у глухий кут…

На мою думку, ключові події, які у подальшому детонували виступ путчистів, відбулися у другій половині липня 1991 р. – 23 липня та у ніч з 29 на 30 липня. Саме 23 липня 1991 р. розпочалась чергова зустріч М. Горбачова з лідерами союзних та автономних республік у Ново-Огарьово. Основними, принциповими питаннями, що розглядалися на цьому зібранні, стали умови членства у Союзі, і механізми взаємодії між його суб’єктами; уточнення редакції договору про Союз та часу і місця підписання. Ситуація була дуже не простою, як висловився М. Горбачов: «Ми маємо справу з найбільшою, з найтоншою матерією і дуже суперечливою ситуацією. І її не так легко осягнути простою і ясною формулою. В одному випадку – одні небезпеки, у другому – інші, а в третьому – ще щось. І завдання: знайти таку формулу, у якій всі небезпеки були б зняті»[18]. Фактично мова йшла про політичний варіант розв’язання класичної проблеми «вовк-коза-капуста».

А якщо без жартів, то суть проблеми була такою: є три держави (або три види держав): Союз; держава, що утворює Союз і входить в нього безпосередньо (раніше позначалася терміном «союзна республіка»); держава, що утворює Союз, але входить в нього у складі іншої держави (колишня автономна республіка в союзній республіці). Ключове питання: яким механізмом і у який спосіб повинні регулюватися відносини у цій «політичній матрьошці»: між Союзом, колишньою автономією і республікою, до складу якої вона входить? Можливими способами/моделями/інструментами вирішення цього питання були: договір (угода); конституція республіки (колишньої автономії); конституція республіки, до складу якої входить колишня автономія; Конституція СРСР. Але саме у цьому питанні стикалась величезна кількість різнорівневих та різновекторних інтересів та мотивів, здатних не стільки сприяти створенню та розбудові оновленого Союзу, скільки розірвати його зсередини ще до моменту утворення. Дуже яскраво ці процеси та проблеми ілюструє стенограма новоогарьовського засідання від 23 липня 1991 р.[19]:

Практично усі зустрічі у межах новоогарьовського процесу, що відбулися у травні-липні 1991 р., бажаного ефекту не дали.

М. Горбачов: По-перше, я бачу, у нас проявилася одна тенденція: ось ми говоримо – і начебто, домовляємося, а розходимося – і починаємо розмивати те, про що вже домовилися. Або ж хтось не висловлюється відверто і до кінця. Зараз прийшов час повної ясності, і я прошу всіх займати якусь позицію і чітко її позначати. Я прошу також йти назустріч один одному і позиції ці узгодити. Якщо ми не прийдемо до згоди щодо договору, зруйнується і те взаєморозуміння, яке з таким трудом знайдене. По-друге, ми повинні підтвердити свою прихильність Союзу суверенних держав як федерації. Спроби товаришів підігнати проєкт під, скажімо так, дохлу федерацію, дорого обійдуться країні. По-третє, конструюючи цей Договір, нам треба мати на увазі, перш за все, долю Російської Федерації. Її доля значною мірою визначає майбутнє Союзу. Тому я ще раз повторюю: не може бути двох стандартів, міцна Російська Федерація – основа міцної союзної Федерації. Я бачу, як товариші у Росії переживають, що вийде з РРФСР, і як вони все роблять, щоб ця федерація була живою, функціонуючою, а влада реальною. Я це підтримую. Але хочу, щоб і Росія чітко і без оглядки підтримувала б союзну федерацію. По-четверте, я прошу всі союзні республіки дати можливість реалізувати у договорі те, що тягне суверенізація колишніх автономій. Але точно також я прошу автономії зрозуміти, що таке Російська Федерація. Нам потрібно знайти гармонійне рішення. Я не знаю, товариші, до вас доходить чи ні, але я вже відчуваю небезпечні тенденції. Нам потрібно швидше завершити з Договором. Швидше!..

І. Карімов (Узбекістан): – Ми у цьому самому залі 17-го числа (мова йде про засідання Підготовчого комітету по проєкту Союзного договору, яке відбулося 17 червня 1991 р. – О. Б.) домовилися і прийняли за основу документ, який був за вашим підписом розісланий у республіки. А що зараз відбувається? Звідки з’явився документ, який нам потім надіслали для сьогоднішнього обговорення?

І. Карімов

М. Горбачов: – Як звідки? Ти ж пам’ятаєш – мені особисто доручили, як завжди, врахувати зауваження і послати вам…

І. Карімов (Узбекістан): – Якщо так, Михайло Сергійович, вибачте, я повинен прямо Вам сказати. Ми тут минулого разу биту годину сперечалися по кожному рядку, зробили документ, який зблизив нас. А зараз з’явився новий… Я не хочу заглиблюватися в конкретні пункти, але ось переконайтеся, у мене тут червоним чорнилом відзначено те, чого немає в зауваженнях республік. І тому я пропоную цей текст відкласти, а взяти варіант 17-го числа.

М. Горбачов: – Ну, добре, добре… Давайте відкладемо все, що є у нас і повернемося до варіанту 17-го числа.

Д. Завгаєв (Чечено-Інгушетія): – Ми говоримо: максимум прав союзним республікам. Може бути, це і правильно. Потрібні сильні республіки. Але нам насамперед потрібен сильний Союз, федеративна держава. Ми йдемо до ринку, маємо намір уписатися у світовий господарський комплекс. Як же ми будемо вписуватися з аморфною союзною державою, яку сильні республіки розгойдують, як хочуть?

М. Ніколаєв (Якутія): – Колишні автономні республіки без будь-якої підказки висловилися за збереження російської держави ще рік тому. І мені незрозуміло, чому ви, Михайло Сергійович, за два-три останні засідання постійно нагадуєте про це. Російська Федерація була, є і буде. Але ось, як регулюються відносини між державами, одна з яких входить до складу іншої? У проєкті записано: «… Регулюються договорами між ними та конституцією держави, до якої вона входить». Друга частина тут має подвійний сенс – якої «держави»? Я, наприклад, трактую, що Союзу. У цьому випадку ми згодні. Яким документом буде визначатися і регулюватися майбутня федерація? Питання далеко не другорядне. Якщо Конституцією СРСР – значить контрольний пакет повноважень в руках у союзного центру. Він розробляє і приймає нову Конституцію. Якщо конституціями республік – господарями становища стають республіканські лідери. Якщо договорами і угодами – має бути важка боротьба за «свій шматок» влади…

Д. Завгаєв.

Фото: council.gov.ru

М. Горбачов: – Я бачу, у деяких товаришів алергія на Союз, але не треба її так вже вихлюпувати. Йдеться про документ, який має стати базою оновленої федерації. Тому не варто тут демонструвати зневагу до союзної Конституції. Конституція після договору буде обов’язково, тому що всі, кого представляють тут присутні, крім Вірменії, висловилися за федерацію. Тому ми повинні реалізовувати її в чітких формулах. І не тягнути в сторону, протилежну волевиявленню народу. Ви знаєте, що я прихильник різкого відходу від унітаризму, щоб був кисень для свободи. Але це не означає, що треба впадати в іншу крайність. І так нинішній проєкт паплюжать за те, що він розвалює країну. Але мені здається, проєкт якраз відрізняється тим, що знайдена гранична ступінь свободи, далі якої розпад. Тому зневага до Конституції СРСР неприпустима!..

І. Плющ (Україна): – І до конституцій республік – теж! Тому що Конституція – документ, який визнається міжнародним співтовариством, це носій міжнародного права, а договори і угоди міжнародними не визнаються…

Б. Єльцин (Росія) – Компроміс: Конституцією держави, в яку вона входить, і Конституцією СРСР…

М. Рахімов (Башкирія): – Так, Михайло Сергійович, ми сьогодні жодне питання не вирішимо. Багато з тих, хто тут сидить, дійсно хочуть розвалити Союз. Чому ми поважаємо дійсно вистраждані декларації про суверенітет, прийняті у союзних республіках, але деклараціям, прийнятим в колишніх автономіях, відмовляємо у повазі? Навіщо ми тоді збираємося? Навіщо в кішки-мишки граємо? Нехай тоді «дев’ятка» залишається тут і вирішує свої питання…

М. Горбачов: – Не треба, не треба в таких тонах, товариш Рахімов. Реформування Союзу – справа вкрай складна. Була у нас унітарна держава, а ми хочемо створити таку, що не розберешся: хто з ким матиме справу, хто кому підпорядковується… і так далі. Особистісні моменти, чиїсь амбіції можуть зіграти. Це неприпустимо, адже йдеться про долю держави…

М. Ніколаєв.

Фото: Gavril Kirillin

М. Рахімов.

Фото: www. bashkortostan.ru

В. Ардзінба (Абхазія): – Будь ласка, давайте просуватися вперед! Прийміть одну з формул, яка вас більше влаштовує, і підемо далі. Я звертаюся з великим проханням. Будь-який варіант, скільки їх пропонували – жоден не підходить. Так не буває, зрозумійте…

Н. Назарбаєв (Казахстан): – Ми минулого разу обговорили проєкт. І повезли його до парламентів республік. Парламенти винесли свої постанови. А зараз ми один одному виламуємо руки. Як я можу змінити рішення Верховної Ради? (всі виділення у стенограмі – О. Б.) Зрештою, якщо Росія та інші республіки, де є автономії, згодні, можна було б прийняти пропозицію: «… Регулюються договорами або Угодами і Конституцією СРСР».

М. Горбачов: – Це Ваш Союз. Як запишете…

Н. Назарбаєв: – Але одна держава входить в іншу, і та, інша – в Союз. Тоді ми повинні і щодо Союзу записати точно так само. Давайте логічно доведемо думку до кінця. Раз угодами, то давайте і з Союзом годами. І точка, більше нічого…

Отже, у ході цього бліц-діалогу чітко визначилися та окреслилися основні больові точки та тенденції взаємовідносин між потенційними суб’єктами оновленого Союзу, ключовими серед них були:

1. Відсутність єдності у поглядах і діях, незважаючи на березневий референдум 1991 р. і підписання Заяви «9+1».

2. Поглиблення серйозних протиріч і наростання недовіри як по лінії Центр – союзні республіки, так і по лінії союзні республіки – автономні республіки.

В. Ардзінба

Н. Назарбаєв.

Фото: Elbasy, Press service of the First President of the Republic of Kazakhstan

3. Граничне ослаблення Центру, який не може навіть відіграти роль ефективного координатора.

4. Зростання ролі владних структур (у першу чергу парламентів) і нормативних актів республік.

5. Наростання скептичних настроїв стосовно перспектив оновленого Союзу.

6. Скорочення часу для прийняття рішень.

Те, що розмова у Ново-Огарьово 23 липня 1991 р. була дуже гострою і непростою, підтверджує і тодішній Голова Верховної Ради СРСР А. Лук’янов, який досить цікаво, точно, але можливо дещо пристрасно описує у своїх мемуарах ситуацію на цій зустрічі[20]. Своєрідним епіграфом для розуміння загальної картини «взаємовідносин, проблем та рішень» можуть слугувати слова цього автора: «Розмова на цій зустрічі виявилася, можливо, найважчою, а по ряду пунктів абсолютно неконструктивною». Як аргументи для такої своєї оцінки Анатолій Іванович наводить наступні факти. По-перше, принаймні дві Республіки (Азербайджан і Киргизія) запропонували взагалі виключити з Договору згадку про те, що Союз РСР є суверенною федеративною державою, і не застосовувати слово «федерація» ні в одній із статей проєкту. По-друге, представники кількох республік знову і знову наполягали на тому, що у Союзу не може бути своєї власності і що все закріплене за ним майно має визначатися як спільна власність республік, які становлять Союз. По-третє, передбачалося вилучити з договору поняття «виключної компетенції Союзу», розглядаючи її як сферу спільних інтересів усіх суверенних держав. По-четверте, не вдалося досягти згоди з питань податкових надходжень до союзного бюджету. По-п’яте, представник України виступив на зустрічі із заявою, що Україна взагалі має намір вирішувати питання про своє ставлення до Союзного договору не раніше середини вересня.

Особливо гостро на ново-огарьовській зустрічі постало питання щодо фінансових платежів Центру, яке, до речі, неодноразово піднімалося і на попередніх перемовинах. Б. Єльцин у черговий раз наполягав на одноканальних фіксованих платежах, які буде відраховувати кожна республіка. У відповідь роздратований М. Горбачов сказав, що «податок треба збирати з кожного підприємства, регулюючи частку його відрахувань. Якщо немає федеральних податків, немає і Союзу! Жодної федерації немає в світі без федерального податку. Якщо ми цього не підпишемо в договорі, мені тут робити нічого». Після цих слів Михайло Сергійович, намагаючись натиснути на опонента, почав демонстративно збирати папери у папку. Але останню крапку у цій дискусії поставив все ж Б. Єльцин, який загрозливо застеріг: «Не доводьте нас до того, щоб ми вирішили це питання без вас!»[21] Трохи пізніше ця розмова мала своє логічне продовження на таємній зустрічі М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, що відбулася 29 липня…

А. Лук’янов.

Фото: duma.gov.ru

За спогадами І. Плюща, можна відновити картину участі України та її ролі у Новоогарьовському засіданні, що відбулося 23 липня 1991 р. Ця картина містить цікаві деталі. На цьому зібранні українську сторону представляв саме І. Плющ, якого туди направив Л. Кравчук зі словами: «У вiдпустку вже йду…треба тобi їхати в Ново-Огарьово». Дії Голови Верховної Ради Іван Степанович прокоментував у своєму стилі: «Леонiд Макарович не хотiв уже їхать, бо це таке воно складне…». Справа у тому, що 5 липня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», і у Л. Кравчука з’явилися нові перспективи та політичні траєкторії. За цих обставин їхати у Ново-Огоарьово і обговорювати проєкт нового Союзного договору, який був неоднозначно сприйнятий в українському парламенті через те, що суттєво суперечив Декларації про державний суверенітет України, вступати у дискусїї з невідомими наслідками, у яких можна зіпсувати набутий політичний імідж не входило у плани Леоніда Макаровича. Краще відправити на цю зустріч І. Плюща, щоб позначити українську позицію та прозондувати ґрунт і… піти у відпустку та подивитися, що з цього вийде.

Але повернемось до спогадів І. Плюща. Перше, що йому кинулось в очі ще в аеропорту, це зміна моделі зустрічі офіційних представників – зустрічала «Чайка» не з постпредства, а iз гаража Президента або Верховної Ради СРСР, що означало дотримання протоколу уже на рiвнi мiждержавних стосунків. По-друге, не зовсім зрозумілий формат обговорення, який Іван Степанович у своїх спогадах так прокоментував: «Ну, а тут же експертiв повно, я ж це сказав тiльки тих, що за столом. А скiльки на приставних, там же i всi сиділи – i мiнiстри союзнi ж, i так далi, це взагалi було незрозумiло, що це за суб’єкти, суб’єкти при всьом Союзє? И той оставляем, и новый создаем (виділено – О. Б.)».

Одним з ключових питань, які розглядалися у Ново-Огарьово, була стаття Договору, що регулювала вiдносини мiж суб’єктами майбутнього Союзу, у якій було записано, що вони регулюються Конституцiєю СРСР, Конституцiями союзних республiк, а також договорами й угодами, укладеними на рiвнi суб’єктiв. Тут представники автономних республік запропонували дописати… і Конституциями автономных республик». Ну, й почалась гостра дискусiя.

І. Плющ: «Відносини мєжду суб’єктами Союзу регулюються їхніми Конституцiями».

У цей момент, вловивши хвилю, І. Плющ виступив з пропозицією записати: «Відносини мєжду суб’єктами Союзу регулюються їхніми Конституцiями». І все!», на що Михайло Сергiйович відповів – «так». Але ж тут пiдскочив А. Лук’янов і сказав: «Іване Степановичу, якщо хтось приїхав сюди розвалювати Союз, то міг би і не їхати. Над цим формулюванням працювало вже стільки юристів» – i так далi, i так далi. На що І. Плющ відповів: «По-перше, Анатолiй Iванович, я не хочу принижувати якось вас, як великого юриста, але в народi є такий вислiв: «де зiбралось три юристи, то там щонайменше п’ять думок ну i стiльки ж позицiй». По-друге, я вам хочу сказати, а хто ви такий тут? Я – суб’єкт, от, а ви хто, хто ви тут? Михайло Сергiйович – я розумiю. А ви – хто?» У цей момент М. Горбачов, бажаючи припинити перепалку, сказав: «Все, досить, досить, Іван, заспокойся, досить» і оголосив перерву.

У перерві між І. Плющем і М. Горбачовим відбувся наступний діалог:

І. Плющ: «Для чого ви дурите знов увесь свiт?»

М. Горбачов: «У чому?»

І. Плющ: «Ви почитайте, усi газети пишуть «Девять плюс один», дев’ять нас було i приїхав Тер-Петросян, десятий, який приєднався. За столом нас сидить 26 чоловiк, то що це за суб’єкти сидять? Тодi ж пишiть, що нас 26 суб’єктiв». М. Горбачов: «Ти автономні республіки маєш на в увазі»?

І. Плющ: «Ну перш за все автономні, а потім Лук’янова и Павлова, що це за суб’єкти?»

М. Горбачов: «А як їх виженеш?»

І. Плющ: «Е, Михайло Сергiйович, щоб не виганяти, треба було не пускати».

Другою больовою точкою на новоогарьовській зустрічі було питання принципів та моделей формування союзного бюджету. У проєкті договору було записано, що він формується з відрахувань союзних підприємств. Проти такого підходу категорично виступив І. Плющ («Михайло Сергiйович, ну так же не можна»), оскільки в Україні, за його словами, було бiльше 60 % союзних пiдприємств. Іван Степанович запропонував: давайте ми запишемо, що «союзний бюджет формується за фіксированними платежами, за узгодженою методикою». На що М. Горбачов в принципі погодився («а вообще-то да»). Пропозицію І. Плюща одразу підтримав Б. Єльцин («от это что-то, давайте так запишем») та Н. Назарбаєв і після цього почалося бурхливе обговорення, у ході якого неодноразово прозвучало «Ні!» пропозиції І. Плюща. За цих обставин М. Горбачов зробив перерву, після якої з ініціативи представників союзних міністерств була підготовлена нова редакція цієї статті: «союзный бюджет формируется из платежей союзных предприятий, а также фиксированных платежей по согласованной методике». Реакція І. Плюща на «оновлений» документ була прогнозованою і різкою: «Ви що, вже нас взагалi вважаєте за таких, чи?.. тобто, я два рази повинен платити в союзний бюджет: раз пiдприємства союзнi заплатили, а потiм ви ще й по методицi мені… i так далi. То якщо ви так будете творить…» Ну, i далі, за словами Івана Степановича, «пiшов скандал». Намагаючись уникнути поглиблення конфлікту, М. Горбачов доручив Б. Єльцину, І. Плющу, Назарбаєву внести пропозицiї щодо нової редакцiї 9-ї статтi Союзного договору.

А ось тут розпочались цікаві маневри. Коли позиція цієї трійки була майже узгоджена, всі спроби фінальної зустрічі, на якій наполягав І. Плющ, наражалися на перешкоди: Б. Єльцин (постійно «зайнятий»), Н. Назарбаєв («уже пiвтори години як злетiв, уже полетiв у Казахстан»). Коли ж врешті решт Івану Степановичу вдалося законтактувати з Борисом Миколайовичем, між ними відбувся такий діалог:

Б. Єльцин: «Це ж дуже серйозне питання, як ти вважаєш?»

І. Плющ: «Я вважаю, що ми повинні узгодити редакцію, а потiм узгодити її у своїх парламентах, а потiм уже можна вважати, що це формулювання України, Росiї i… а це буде, якщо сьогоднi ми напишем, то це Плюща. Я ж не узгодив його нi з ким, то це просто моя редакцiя. А як я узгоджу з Верховною Радою, то тодi це буде позицiя…»

Б. Єльцин: «Правильно, їжджай, ми будем тут…»[22].

Така поведінка Б. Єльцина та Н. Назарбаєва очевидно пояснюється тим, що на той час у них уже були попередні домовленості з М. Горбачовим, які вони мали остаточно узгодити у ніч з 29 на 30 липня 1991 р….

Однак, незважаючи на всі проблеми, протистояння та протиріччя, учасники зустрічі все ж у цілому схвалили проєкт Союзного договору. Парадоксально, але факт, що документ, який було узгоджено на новоогарьовській зустрічі 23 липня 1991 р., називався «Договір про Союз Суверенних Держав» (скорочено ССД), але держава яка засновувалась цим документом отримала інше ім’я – «Союз Радянських Суверенних Республік» (СРСР). І справа тут очевидно не у помилках і не у ностальгії. Ймовірніш за все, це було бажання ініціаторів таких дій наповнити новим змістом звичну для громадян і світу абревіатуру, і при цьому (майже непомітно) змінити акцент з «соціалізму» на «суверенітет»

У першому розділі Союзного договору були сформульовані базові принципи формування оновленого Союзу. Союз Радянських суверенних Республік визначався як «суверенна федеративна демократична держава», що утворилася у результаті об’єднання рівноправних республік, які у свою чергу є повноцінними суверенними державами без будь-яких застережень (у другому розділі за ними закріплювалося право вільного виходу з Союзу). Союз Радянських Суверенних Республік як суб’єкт міжнародного права проголошувався спадкоємцем Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Держави, які утворювали Союз, визнавалися повноправними членами міжнародного співтовариства», які можуть укладати будь-які договори із зарубіжними державами, «не порушуючи міжнародних зобов’язань Союзу».

Другий розділ мав на меті визначення членства у Союзі, громадянства та розмежування повноважень Союзу та республік і сфери спільного управління. Членство держав у Союзі було проголошено добровільним. Держави, що утворюють Союз, входили до нього безпосередньо або в складі інших держав. Це не обмежувало їхніх прав і не звільняло від обов’язків за Договором. Відповідно до Договору, усі вони мали рівні права і мусили виконувати рівні обов’язки (цей пункт практично урівнював у правах колишні союзні республіки та автономії). До сфери повноважень Союзу були віднесені питання оборони та оборонної промисловості, державної безпеки, зовнішньої політики та зовнішньоекономічної діяльності, виконання союзного бюджету, грошова емісія, прийняття союзної Конституції, загальносоюзні системи зв’язку та інформації, атомна енергетика, федеральні правоохоронні органи, а також координація політики республік по більшості з цих питань. У сферу спільного управління входило приблизно те ж саме (лише з окремими нюансами) і більшість питань організації, економіки і соціальної політики у формах узгодження, координації, «вироблення основ» тощо.

Значне коло питань вирішувалося Союзом спільно з республіками: захист конституційного ладу і забезпечення прав громадян, визначення військової політики Союзу, Стратегії державної безпеки та соціально-економічного розвитку, управління енергетичною системою країни, боротьба зі злочинністю. У веденні республік залишалися також ті сфери, які не були перераховані в договорі. Шляхом укладення угоди з Союзом кожна республіка могла додатково «делегувати йому здійснення окремих своїх повноважень, а Союз за згодою всіх республік передати одній або кільком з них здійснення на їхній території окремих своїх повноважень».

За Договором, за Союзом зберігалися об’єкти державної власності, необхідні для здійснення повноважень, покладених на союзні органи влади та управління. Установлювалися єдині союзні податки і збори у фіксованих процентних ставках, що мали визначатися за погодженням з республіками, на основі представлених Союзом статей витрат.

Третій розділ Союзного договору стосувався організації союзних органів влади та управління. У ньому передбачалося, що гарантом виконання Союзного договору є Президент, обраним на цю посаду вважався той, хто отримав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні в цілому по Союзу і в більшості держав, які його утворюють.

Законодавчу владу Союзу повинна була здійснювати Верховна Рада Союзу РСР, що складається з двох палат: Ради республік і Ради Союзу. Рада республік мала складатися з представників республік, делегованих їхніми вищими органами влади. Раду Союзу передбачалося обирати населенням всієї країни по виборчих округах з рівною чисельністю виборців. При цьому гарантувалося представництво у Раді Союзу всіх республік-учасниць Договору. Палати Верховної Ради Союзу відповідно до Договору повинні були спільно вносити зміни до Конституції СРСР; приймати до складу СРСР нові держави; визначати основи внутрішньої і зовнішньої політики Союзу; затверджувати союзний бюджет і звіт про його виконання; оголошувати війну і укладати мир; затверджувати зміни кордонів Союзу. Органом виконавчої влади мав стати Кабінет Міністрів, який мав формуватися Президентом Союзу за погодженням з Радою республік Верховної Ради Союзу.

У заключному четвертому розділі за російською мовою був закріплений статус «мови міжнаціональної спілкування»[23].

Дуже точну характеристику цьому документу дає дослідник С. Чешко: «Все це нагромадження суперечностей і політичних неологізмів пояснювалося дуже просто. Республіки висловили таким чином своє бажання бути абсолютно безконтрольними з боку центру, але в той же час зберегти його, щоб експлуатувати в своїх інтересах (щодо ресурсів, бюджетних субсидій тощо). Іншими словами, передбачалося створити «колоніальну імперію» навпаки. З боку Горбачова резон полягав, очевидно, в тому, щоб зупинити процес «хаотизації» хоча б на цьому, маловигідному рубежі, задовольнити амбіції республік, забезпечити собі перепочинок, а там – буде видно. Позиція Горбачова була, напевно, більш логічна, але вона допускала великий ризик»[24].

Більш детальну характеристику протиріч і «больових точок» проєкту оновленого Союзу окреслює А. Барсенков:

По-перше, проєкт визнавав республіки-учасники суверенними державами, які «володіють всією повнотою політичної влади», «є повноправними членами міжнародного співтовариства», можуть укладати будь-які договори із зарубіжними країнами, «не порушуючи міжнародні зобов’язання Союзу». Союз Радянських Суверенних Республік також визначався як «суверенна федеративна демократична держава», однак з контексту випливало, що суверенітет республік є первинним.

По-друге, сфера впливу Союзу практично повністю (відрізнялися лише формулювання) збігалася зі сферою спільного впливу Союзу і республік, розмежування можна вважати умовним. Тому сфера впливу Союзу виглядала розпливчасто, невизначено.

По-третє, за Союзом передбачалося збереження об’єктів держвласності, необхідних для здійснення покладених на нього повноважень, однак він позбавлявся власних податкових надходжень. Встановлювалася… система збирання податків, при якій союзний бюджет визначався республіками на основі представлених Союзом статей і витрат. Контроль видатків союзного бюджету повинен був також здійснюватися учасниками договору.

По-четверте, у спільній заяві «9+1», схваленій 23 квітня, декларувалася необхідність не пізніше шести місяців після підписання договору підготувати і прийняти нову Конституцію Союзу. У підсумковому ж тексті договору, а також в супутніх йому документах, строки прийняття нового основного Закону чітко не фіксувалися, що не пов’язувало держави-учасниці ніякими певними зобов’язаннями з цього приводу. Заява від 23 квітня вводила поняття «перехідного періоду», під яким розумівся час між підписанням союзного договору і прийняттям нової Конституції разом із подальшими виборами органів влади нового Союзу на її основі. При цьому декларувалася безперервність здійснення державної влади та управління органами СРСР до створення нових союзних структур. Фактично ж це положення на невизначений час консервувало ситуацію правової конфліктності, що характеризувала відносини між Центром і республіками після прийняття декларацій про суверенітет, від яких у 1991 р. ніхто не збирався відмовлятися[25].

Втім, незважаючи на перераховані суперечності та протиріччя, компроміс у питанні майбутньої долі СРСР було знайдено. Крім того, новоогарьовське зібрання, що відбулося 23 липня 1991 р., не лише схвалило у цілому проєкт Союзного договору і прийняло рішення про доцільність підписання договору у вересні—жовтні 1991 р., маючи на увазі проведення цього підписання на З’їзді народних депутатів СРСР із запрошенням на нього всіх повноважних делегацій. Такий формат був передбачений Постановою Верховної Ради СРСР «Про проєкт Договору про Союз Суверенних держав» від 12 липня 1991 р.[26] Також, за свідченням А. Лук’янова, саме такий порядок укладення Союзного договору був підтриманий М. Горбачовим у стенограмі Ново-Огарьовської зустрічі[27].

Характерно, що у цей момент у голові М. Горбачова очевидно відбувалася боротьба за класичною формулою «його думка – і неправильна», але йому були потрібні формальні учасники/співучасники цього процесу, у ході якого він би «пояснював, пояснював аж сам зрозумів…». Ілюстрацією можуть слугувати свідчення відомого історика Роя Медведева: «26 липня один з помічників Горбачова запросив мене в Кремлівський кабінет президента і генсека. Сюди ж був запрошений і Борис Олійник, відомий український поет і громадський діяч, член ЦК КПРС і один із заступників Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР. «Я запросив вас сюди, – сказав Михайло Горбачов, – щоб порадитися щодо процедури підписання Союзного договору. Є три можливі варіанти…» І далі Горбачов протягом приблизно 30 хвилин розбирав вголос ці три варіанти. Я подумки обмірковував свою пораду, згадуючи про те, як йшло в 1922 р. підписання найпершого Союзного Договору на з’їзді рад. Але моя порада не знадобилася. Наприкінці свого монологу Горбачов раптом сказав: «Мабуть, другий варіант є найбільш підходящим. Велике спасибі». І простягнув нам руку для прощання. Я був здивований, але Б. Олійник, який зустрічався з Горбачовим не один раз, зробив якийсь особливий жест, показуючи: все як завжди. Ні я, ні Олійник не вимовили в кабінеті Горбачова жодного слова»[28].

Як показав подальший розвиток подій потужним каталізатором історичних (це не перебільшення, а констатація) процесів, що розгорнулися у СРСР у серпні 1991 р., стала малопомітна і маловідома подія – таємна зустріч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, яка відбулася у ніч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово, що тривала з підтримкою алкоголю до 3 години ночі…. Спонукальним мотивом для М. Горбачова могла бути фраза, яка була сказана Б. Єльциним напередодні на офіційному засіданні: «Не доводьте нас до того, щоб ми вирішили це питання без вас!» У чому ж була суть цієї таємної зустрічі і які були її результати? Ми не знаємо деталей, але з тих джерел, які зараз доступні, можна з впевненістю стверджувати, що це були кулуарні політичні торги.

Які ж їхні наслідки? З одного боку, у результаті цих перемовин М. Горбачов отримав бажане – Б. Єльцин та Н. Назарбаєв погодились не чекати вересня-жовтня 1991 р., як раніше домовлялися, а підписати Союзний договір вже 20 серпня. З іншого боку – М. Горбачов зобов’язувався: по-перше, звільнити з посад значну частину вищої союзної номенклатури (за виразом Б. Єльцина, «одіозного оточення»). Мова йшла про В. Крючкова, Д. Язова, Г. Янаєва, В. Павлова, Б. Пуго, Л. Кравченка… – тобто майже про весь склад майбутнього ДКНС); по-друге, призначити прем’єр-міністром Н. Назарбаєва; по-третє, М. Горбачов погодився з пропозицією Б. Єльцина про включення до договору формулювання про одноканальну систему надходження податкових коштів до бюджетів республік (зі статті 9 проєкту, що стосувалася союзних податків, Б. Єльцин тоді ж власноруч викреслив слова: «зазначені податки і збори вносяться платниками безпосередньо в союзний бюджет»); взяв на себе зобов’язання видати одразу після підписання Договору указ про переведення під юрисдикцію Росії всіх підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території[29].

Що ж змінила зустріч «трійки»?

1. Змінено час та порядок підписання Союзного договору: своєрідними локомотивами майбутніх змін повинні були стати одні з найвпливовіших республік СРСР – Росія і Казахстан, які до цього стояли вичікуючи «на запасних путях», а тепер повинні були стартувати вже 20 серпня 1991 р.

2. Виключено з процесу модернізації СРСР його центральні органи – Верховну Раду СРСР та З’їзд народних депутатів, які точно б не підтримали та не затвердили б запропонований 23 липня 1991 р. текст Союзного договору.

3. Домовлено про серйозні зміни та перестановки у правлячій союзній еліті.

4. Кулуарно змінено певні пункти уже узгодженого 23 липня 1991 р. проєкту Договору.

5. Створено неформальний союз «Горбачов-Єльцин-Назарбаєв».

6. Апробовано та запроваджено у політичний процес модель формально (юридично) нелегітимної для прийняття рішень на союзному рівні «трійки», яка вирішує маштабні проблеми кулуарно.

На перший погляд нарешті сформувався міцний союз трьох лідерів, який уособлював єдність Центру і республік, але насправді це було ніщо інше як ситуативний компроміс. Не випадково, що коли через кілька днів після тієї знакової зустрічі – 2 серпня М. Горбачов у розмові зі своїм помічником А. Черняєвим згадав про її учасників – Б. Єльцина і Н. Назарбаєва, то дав їм не дуже приємну характеристику: «Ох, Толя. До чого ж дрібна, вульгарна, провінційна публіка. Що той, що інший! Дивишся на них і думаєш – з ким, для кого?.. Кинути б усе. Але на них кинути-то доведеться. Втомився я…»[30]

Кінець липня – початок серпня 1991 р. був дуже насичений подіями. Знаковим у контексті перипетій навколо Союзного договору є візит до Києва американського Президента Джорджа Буша, що відбувся вже 1 серпня.

Історія цього візиту доволі цікава. Причин відвідати Україну у Дж. Буша було щонайменше дві. По-перше, динаміка подій засвідчувала, що «українське питання» як і напередодні Другої світової війни починає все більше переміщуватися до центру уваги міжнародної спільноти, адже ставало дедалі зрозумілішим, що без України М. Горбачову не вдасться створити оновленого Союзу і у такій формі зберегти імперію. Крім того, американську сторону турбувало й те, що саме на українській території було зосереджене ударне угруповання стратегічних ракет, які безпосередньо загрожували безпеці США. Як образно і точно про це сказав Ю. Щербак: «Американських стратегів лякала перспектива появи в наших степах махновських тачанок з балістичними ракетами і касетними ядерними боєголовками». Була і друга причина, яка підштовхувала американського Президента до візиту в Київ. Справа у тому, що у 1992 р. мали відбутися чергові президентські вибори. За цих обставин, Дж. Бушу, який палко підтримував М. Горбачова, необхідно було здійснити для врівноваження ситуації широкий жест або кілька кроків у бік радянських республік, адже опоненти постійно його критикували за пасивність у питанні визнання незалежності балтійських республік. Ці фактори і примусили Дж. Буша звернути увагу на Україну.

Коли посол США у СРСР Джек Ф. Метлок формально узгодив, не зустрівши заперечень, поїздку американського Президента до Києва з радянським міністерством закордонних справ і майже скоординував програму цього візиту з українськими дипломатами, раптом з’явилися непередбачені обставини. 21 липня американському послу зателефонували з Вашингтона і повідомили, що радянський повірений у справах приїздив до Білого Дому з таємним повідомленням з канцелярії радянського Президента, в якому зазначалося, що з огляду на напружені відносини між Росією і Україною поїздка Дж. Буша до Києва в даний момент «не є хорошою ідеєю» і була б небажаною. У якості компенсації «за незручності» Дж. Бушу пропонувалося… провести день з М. Горбачовим на одному з курортів Ставропольського краю. За цих обставин американці потрапили у скрутне становище, коли і їхати до Києва не можна – М. Горбачов не рекомендує, і не їхати – це не вихід, оскільки були вже попередні домовленості з українською стороною. Назрівав дипломатичний скандал…

Втім справжній дипломат завжди знайде вихід. Посол США у СРСР Джек Ф. Метлок обрав безпрограшний варіант прихованого шантажу. За попередньою домовленістю з Вашингтоном, він спеціально подзвонив до державного департаменту по відкритому зв’язку, з тим, щоб його почули в КДБ, і сказав: «Чи знають ці хлопці з радянського уряду, що вони роблять? Вони роблять погані речі з українцями і їх засудить громадська думка всюди, включаючи США». І от коли перед радянським урядом з’явилася реальна загроза нести відповідальність за скасування візиту до України роздратований М. Горбачов був змушений на нього погодитися[31].

У своїй вітальній промові під час зустрічі американського Президента в аеропорту Л. Кравчук спробував зорієнтувати Дж. Буша у потрібному для України напрямку: «Ми надаємо вашому приїзду на Україну, пане Президент, винятково великого значення і сподіваємось, що він увійде в історію як важливий крок до нової оцінки ситуації, що склалася в нашій країні і в політичному, і в соціально-економічному плані. Ваш візит відображає ті зміни, які відбулися за останній час у наших країнах, у міжнародних відносинах, у світі в цілому (виділено – О. Б.)». Отже месидж Леоніда Макаровича заключався у тому, що в «умовах змін» Президенту США доцільно зробити «важливий крок» до «нової оцінки ситуації».

У відповідь Дж. Буш висловив гранично дипломатичну обтічну формулу («і нашим – і вашим»), основних принципів і постулатів якої він дотримувався під час усього візиту до Києва: «Ми хочемо далі підтримувати якнайміцніші офіційні відносини з урядом Горбачова, але ми також усвідомлюємо важливість ширших зв’язків з Україною та іншими республіками, з усіма народами Радянського Союзу»[32].

Публічний діалог Л. Кравчука та Дж. Буша продовжився у сесійній залі українського парламенту. Відкриваючи зустріч, вловивши настрої американського Президента стосовно підтримки оновленого Союзу і стабільності, Леонід Макарович однак заявив, що підтримуючи ці ідеї Україна не збирається відмовлятися від проголошеного суверенітету: «Ми хочемо сказати, пане Президент, що люди, які тут зібралися, представляють різні політичні сили, але всі вони об’єднані однією великою ідеєю – ідеєю суверенітету України, розбудови її державності, бажання бути господарем своєї власної долі. Ми хочемо вам також сказати, що Україна є одним з ініціаторів утворення нового союзу – Союзу Суверенних Держав, у якому кожна республіка виступала б як суб’єкт міжнародного права, брала активну участь в усіх справах європейських і світових. І що саме на цих підвалинах суверенітету, єдності, братерства, дружби, співпраці з республіками, з іншими державами об’єднуються всі політичні сили України. І що саме це забезпечує сьогодні нам стабільність (виділено – О. Б.)».[33]

Л. Кравчук

Втім, у американського Президента було своє бачення ситуації і свій план дій, що чітко знайшло свій вияв у його виступі в українському парламенті. Промова була написана кваліфікованим фахівцем – Кондолізою Райс, яка обіймала посаду директора відділу у справах СРСР і Східної Європи Ради національної безпеки США. Втім досить швидко з «легкого пера» журналіста-консерватора Вільяма Сафіра, редактора газети The New York Times, вона отримала назву «котлета по-київськи». Як і слід очікувати, у будь якому журналістському ярлику тут було подвійне дно: з одного боку, брутальна і не зовсім коректна назва спічу Президента США у парламенті іншої держави, з іншого – приховане звинувачення лідера у боягузтві. Як про це згадував у 2004 р. сам В. Сафір: «Я тоді назвав цю промову «котлетою по-київськи». Це настільки розлютило Буша, який помилково сприйняв як звинувачення в боягузтві, а не у колосальному прорахунку (по-англійськи котлета по-київськи називається Chicken Kiev, а слово «chicken» в американському сленгу означає «Боягуз»), що з тих пір він зі мною не розмовляє»[34].

Наврядчи Президента США можна звинувачувати у боягузстві, але у чому ж суть «колосального прорахунку», про який говорив відомий американський журналіст?

Виступаючи у Верховній Раді, Джорж Буш, на перший погляд, дуже точно добирав слова. У сесійній залі українського парламенту з вуст Президента на початку промови дуже багатозначно та актуально прозвучало: «Сьогодні ваш народ відчуває надію на свободу». А от далі… далі, боячись наслідків стихійного розпаду/розвалу СРСР, особливо наслідків цього процесу у сфері ядерних озброєнь та під впливом «схибленого на стабільності» (вислів В. Сафіра) радника по національній безпеці Брента Скоукрофта Джорж Буш оголосив три тези, які і дали в подальшому підставу говорити про «колосальний прорахунок» Президента США:

1. Висловив підтримку М. Горбачову («Відверто кажучи, Президент Горбачов домігся разючих речей і цілями його політики гласності, перебудови і демократизації є свобода, демократія і економічна свобода. Ми будемо підтримувати як можна більш міцні відносини з радянським урядом Президента Горбачова…»).

2. Розмежував поняття «свободи» і «незалежності» та застеріг від «самогубного націоналізму» («І разом із тим свобода – це не те ж саме, що незалежність. Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності для того, щоб змінити тиранію, нав’язувану здалеку, місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті»).

3. Підтримав ідею оновленого Союзу («Республіки цієї країни (мова йде про СРСР – О. Б.) мають великі торговельні зв’язки, які ніхто не може скасувати одним розчерком пера або новим законом. Незрівнянно більша частина торгівлі, здійснюваної радянськими компаніями, будь то імпорт або експорт, припадає на торгівлю між республіками, і це вам відомо краще, ніж мені. Угода «дев’ять плюс один» вселяє надію на те, що республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією – політичною, соціальною, культурною та економічною – замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції»)[35].

Всі ці слова були сказані за 23 дні до проголошення незалежності України від Радянського Союзу і за 4 місяці до проведення на Україні референдуму про незалежність.

Характерно, що до тексту майбутньої промови Президента Буша досить критично поставився Джек Ф. Метлок, який на той час був послом США у СРСР. Він мав можливість ознайомитись з цими матеріалами вже під час польоту на борту Боїнга 427 – «літака номер один», що летів за маршрутом Москва – Київ. Перше, що кинулося в очі досвідченому дипломату, це кілька фраз, що звеличували Горбачова, і «виглядали недоречними і непотрібними». Куди краще було б висловити підтримку створенню демократичних інститутів і приєднання країни до світової економіки… Сумніви у Джек Ф. Метлока виникли і з приводу того, чи варто особливо підкреслювати підтримку Сполученими Штатами нового союзного договору, який був наслідком «багатьох політичних компромісів, одних несуттєвих, інших – все ще сумнівних». За цих обставин «іноземному державному діячеві влазити в усе це було самовпевнено і необачно, бо він ризикував створити враження, протилежне бажаному»…

Свої роздуми і сумніви Джек Ф. Метлок висловив тут же у літаку у розмові з одним з укладачів тексту промови:

– Не слід президенту так персоніфікувати, говорячи про «Радянський Союз Горбачова», і не слід давати зрозуміти, що ми проти їхньої незалежності, якщо такий їхній вибір.

– Я вас розумію, – відповів мій співрозмовник, – але не думаю, що зможу прибрати ці фрази. Ми вже видрукували екземпляри для преси. А крім того, це вставив сам президент. Так він хоче, щоб це звучало…[36]

Отже, Джорж Буш не просто прочитав 1 серпня 1991 р. в українському парламенті текст церімоніальної для таких візитів промови, який йому підготували. Американський Президент фактично зробив важливу політичну заяву стосовно актуальних суспільних процесів в СРСР, у якій сам розставив акценти: а) підтримав М. Горбачова; б) закликав Україну до відмови від курсу на незалежність; в) привітав ідею створення оновленого Союзу. Така озвучена позиція Сполучених Штатів Америки створила сприятливий ґрунт для реалізації планів М. Горбачова.

Уже наступного дня – 2 серпня 1991 р. увечері Михайло Сергійович дав інтерв’ю про союзний договір, у якому анонсував модель «перетворення Союзу на основі наступності і оновлення», яка мала реалізовуватися поетапно «на різних швидкостях». У його заяві Центральному телебаченню «Союзний договір відкритий до підписання» сказано: «…Сьогодні я надіслав листа керівникам делегацій уповноважених верховними радами республік з пропозицією відкрити договір для підписання 20 серпня нинішнього року. Лист направлено і республікам, яким ще належить визначити свою позицію. Мається на увазі, що першими договір підпишуть делегації Російської Федерації, Казахстану та Узбекистану. Потім, через певні проміжки часу, представники інших республік, які брали активну участь у розробці та узгодженні договору. Такий порядок дасть можливість Верховній Раді України завершити розгляд проєкту. За цей час відбудеться референдум у Вірменії. Прийме рішення про ставлення до союзного договору Молдова. Зможуть визначитися в цьому життєвому питанні і народи Грузії, Латвії, Литви, Естонії. Отже, ми вступаємо у вирішальний етап перетворення нашої багатонаціональної держави в демократичну федерацію рівноправних радянських суверенних республік». (Поетапна/покрокова формула М. Горбачова була покликана приховати/замаскувати той факт, що до початку серпня 1991 р. з 15 колишніх союзних республік лише 8 погодилися підписати новий союзний договір)[37]. Як відголосок домовленостей М. Горбачова, досягнутих 29–30 липня з Б. Єльциним та Н. Назарбаєвим, у цьому зверненні прозвучала багатозначна фраза-натяк: «Договір передбачає значну реконструкцію органів влади та управління»[38].

20 серпня новий союзний договір повинні були підписати РРФСР, Казахська РСР і Узбецька РСР, а через деякий час і представники інших республік, для яких передбачався наступний порядок: 3 вересня – Білоруська РСР, 17 вересня – Азербайджанська РСР і Таджицька РСР, 1 жовтня – Туркменська РСР і Киргизька РСР, 22 жовтня – Українська РСР, а також імовірно у жовтні Вірменська РСР і Молдавська РСР[39].

М. Горбачов: «Договір передбачає значну реконструкцію органів влади та управління».

У СРСР наступав час великих змін і тектонічних зрушень. І у цей момент М. Горбачов раптово «забув» про проголошену ним же гласність і про її роль у суспільстві. Лише після телезвернення М. Горбачова 2 серпня 1991р. текст Договору про ССД був розісланий керівникам делегацій і вищим посадовим особам Радянського Союзу. При чому на цей документ було накладений гриф «Цілком таємно», з нього заборонялося робити копії, вносити ті чи інші зміни у положення Договору. Чим була викликана така утаємниченість? Справа у тому, що проєкт Союзного договору містив не просто поверхові парадокси, суперечності та протиріччя на кшалт того, що документ узгоджений на ново-огарьовській зустрічі 23 липня 1991 р., називався «Договір про Союз Суверенних Держав» (скорочено ССД), але держава яка засновувалась мала отримати ім’я – «Союз Радянських Суверенних Республік» (СРСР). Причини були набагато глибші… А. Лук’янов у своїх мемуарах наводить висновки та оцінки новоогарьовському проєкту Союзного договору трьох груп незалежних експертів – юристів, істориків, економістів і політологів:

Перша група експертів: «Аналіз тексту договору призводить до того, що Союз не буде володіти суверенітетом тією мірою, яка необхідна для нормального функціонування держави і в силу цього не є федеративною державою. Норми практично всього тексту договору свідчать про конфедерацію, яку автори проєкту, не бажаючи суперечити відкрито результатам референдуму, прагнуть видати за федерацію».

Друга група експертів: «Проект договору створює умови для стимулювання у Союзі відцентрових тенденцій, дія яких може вийти з-під контролю тих, хто візьме на себе зобов’язання по договору. Весь текст проєкту дозволяє засумніватися у щирості бажання авторів сприяти збереженню та оновленню Союзу. проєкт договору свідчить про конфедеративний характер майбутнього Союзу, тоді як 17 березня 1991 р. більшість народу висловилася за збереження і оновлення Союзу Радянських Соціалістичних Республік як федерації рівноправних суверенних республік»

Третя група експертів: «Визнавши федерацію, договір насправді створює не конфедерацію, а просто клуб держав. Він прямим шляхом веде до знищення СРСР. Проводячи цю лінію таємно, неявно, він – подвійно небезпечний, оскільки розмиває усі поняття такою мірою, що виникає державний монстр»[40].

Попри всі можливі варіанти ймовірної заангажованості експертних груп, які теоретично могли б бути близькими до А. Лук’янова та зацікавленими у його прихильності, висновок у них один: запропонований новоогарьовцями проєкт Союзного договору націлений на розбудову не дієздатної федерації (як проголошувалося), а на трансформацію СРСР в аморфну конфедерацію, з подальшою перспективою перетворення її на «простий клуб держав». Цікаво і показово, що оцінки експертів практично співпадають зі свідченнями довіреної особи та радника М. Горбачова Анатолія Черняєва, який у своїх мемуарах засвідчив, що виступаючи 2 серпня 1991 р. стосовно майбутнього підписання Союзного договору Михайло Сергійович, «фактично «засвітив», що мова тепер йде про «вільну конфедерацію незалежних держав»[41].

Саме тому, що офіційно проголошувалось одне («перетворення СРСР у демократичну федерацію»), а по факту мало відбутися інше («створення на базі СРСР конфедерації»), і було обрано такий надзвичайно обмежений формат не обговорення, а «ознайомлення» з проєктом Союзного договору. Після того, як 2 серпня М. Горбачов виступив по телебаченню зі зверненням до народу і оголосив, що Союзний договір «відкритий до підписання», текст договору відправили до республік лише 5 серпня. До Верховної Ради РРФСР він надійшов 10 серпня, а на 20 серпня вже було призначено підписання, після якого договір вступав в силу. Ретельно відпрацьованим був і протокол підписання Договору, який фактично виключав участь у цьому процесі і союзного, і республіканських парламентів; ні слухань, ні голосування в парламенті не передбачалося. Тверезо оцінюючи ситуацію, що склалась, тодішній член Верховної Ради РРФСР В. Шейніс констатував: «Запізнившись з конституційним оновленням Союзу щонайменше на рік, Горбачов та інші члени Ради Федерації небезпідставно поспішали завести корабель у гавань, розуміючи, наскільки небезпечними для нього можуть виявитися навіть легкі хвилі нової дискусії»[42].

Втім цілком уникнути дискусії не вдалося. 15 серпня 1991 р. (за п’ять днів до підписання) у пресі з’явився текст майбутнього Союзного договору (в українській пресі він з’явився взагалі 17 серпня)[43], що викликало значний суспільний резонанс… але часу для розгортання дискусій вже не було… наступав час дій…

Втім, А. Лук’янов вже 16 серпня видав Заяву Голови Верховної Ради СРСР (правда, опублікована вона була чомусь аж 20 серпня).

Ключовими ідеями/вимогами Заяви А. Лук’янова була необхідність чіткого відображення у тексті Союзного договору:

1. У найменуванні та основних принципах результатів Всесоюзного референдуму, в ході якого абсолютна більшість громадян країни підтримала збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. (Аналогічний підхід до найменування і характеру Союзної держави був сформульований і З’їздом народних депутатів СРСР).

2. Процеса формування єдиного економічного простору, єдиної банківської системи і закріплення за Союзом власності, необхідної для його нормального функціонування як федеративної держави.

3. Припинення так званої «війни законів», шляхом впровадження норми, що не допускає призупинення Союзом РСР республіканських законів, а республіками – союзних законів, і вирішення можливих суперечок шляхом погоджувальних процедур або рішеннями Конституційного суду СРСР.

4. Формулювання/регламентування процесів перехідного періоду, що забезпечує спадкоємність в роботі органів державної влади та управління[44].

Ну а тепер дві цитати щодо «спускових гачків» дуелі, про яку йшла мова у назві цього параграфу:

Б. Єльцин «Все йшло нормально (мова йде про таємну зустріч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, яка відбулася у ніч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово), але коли торкнулися тем зовсім конфіденційних, я раптом замовк. «Ти що, Борис?» – здивувався Горбачов. Мені складно зараз згадати, яке відчуття у той момент я відчував. Але було незрозуміле відчуття, ніби за спиною хтось стоїть, хтось за тобою невідступно підглядає. Я сказав тоді: «Ходімо на балкон, мені здається, що нас підслуховують». Горбачов не дуже твердо відповів: «Та облиш ти», але все-таки пішов за мною… Мине небагато часу, і я своїми очима побачу розшифровку розмови Президента СРСР, Президента Росії і керівника Казахстану. Після серпневого путчу в кабінеті у Болдіна, начальника апарату Горбачова, слідчі прокуратури знайшли у двох сейфах гори папок з текстами розмов Єльцина. Мене протягом декількох років записували – вранці, вдень, ввечері, вночі, в будь-який час доби. Записали і цю розмову. Може бути, цей запис і став спусковим гачком серпня 91-го року.

В. Болдін, керівник апарату Президента СРСР, помічник генерального секретаря ЦК КПРС, який брав активну участь у подіях серпня 1991 р. на боці ДКНС: «… Ново-огарьовскі посиденьки стали спусковим гачком для багатьох несподіваних явищ в нашому суспільстві… (виділено – О. Б.)».[45]

У цьому контексті події 19–21 серпня 1991 р. у СРСР були зумовлені дією не одного спускового гачка, а двох… По своїй суті це була дуель… дуель між республіканськими та союзними елітами. Якщо більш детально та глибинно, то ця дуель за своєю природою була різнорівневою і різновекторною, адже вона відбувалася одразу по кількох лініях і на кількох ярусах: Горбачов – органи центральної влади СРСР; Горбачов – Єльцин; Центр – союзні республіки; союзні республіки – автономні республіки. На той час республіканські еліти відчули, що Центр «дає слабину» і можна досягнути більшого – стати «повновладними господарями у своїй стороні», а союзні – дедалі більше почали розуміти, що колишній СРСР не просто увійшов у фазу проблемних рішень, а й у геометричній прогресії розпочалась його дезінтеграція, а головне – під ними не лише захиталися владні крісла, але й з’явилася перспектива повної їх втрати… За цих обставин класичного у детективних фільмах випадкового «Бах!!!» було достатньо, щоб усі учасники процесу натиснули на спусковий гачок…

Після серпневого путчу в кабінеті у Болдіна, начальника апарату Горбачова, слідчі прокуратури знайшли у двох сейфах гори папок з текстами розмов Єльцина.

На мою думку, ця дуель увійшла у вирішальну фазу 23 липня 1991 р., коли у Ново-Огарьово під тиском республіканських еліт було заряджено патрон – проєкт Союзного договору, який «з глушником» (з утаємниченими домовленостями) їхні лідери вистрілили у ніч з 29 на 30 липня… За цих обставин М. Горбачов намагався відіграти роль секунданта… але, як не парадоксально, секунданта обох сторін: одним (Б. Єльцину та Н. Назарбаєву) він пообіцяв підписання Союзного договору на сприятливих для них умовах, іншим (О. Бакланову, В. Болдіну, В. Варенникову, О. Шеніну та ін.) у Форосі дав «карт бланш» – «Чорт з вами, дійте» [46]… Оце намагання «бути над процесом» і зіграло з М. Горбачовим у подальшому злий жарт..

Отже, новоогарьовський процес був для М. Горбачова формою налагодження прямих зв’язків із лідерами національних еліт республік з метою прискорення трансформаційно-інтегративних процесів у СРСР, способом вийти з-під контролю центральних союзних структур, площадкою для обговорення і узгодження принципів та методів розв’язання ключових суспільних проблем. Прийняття Заяви «9+1», яка, незважаючи на всі юридичні протиріччя, порушення та неузгодженості, за певних обставин в умовах домінування «політичної доцільності» могла стати основою формування бодай урізаного, але оновленого Союзу, було певним зрушенням в інтеграційних процесах на теренах СРСР, які до весни 1991 р. зайшли практично у глухий кут. Втім, після стартового успіху реальні потреби республік, помножені на амбіції їхніх лідерів, не давали змоги домовитися по двом ключовим проблемам – формулі взаємодії між союзними і автономними республіками у майбутньому Союзі та питанні про фінансові платежі Центру, які повинні/зобов’язувалися здійснювати республіки. Спроба М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва у ході таємної змови 29–30 липня 1991 р. взяти на себе ініціативу і прискорити інтеграційні процеси зустріла опір з боку союзних високопосадовців, які, з одного боку, бачили у підписанні нового Союзу трансформацію федерації у конфедерацію, а з іншого – втрачали свої владні крісла. Оце зіткнення інтересів союзних та республіканських еліт і стало одночасно і приводом, і причиною виступу ДКНС.

Зіткнення інтересів союзних та республіканських еліт і стало одночасно і приводом, і причиною виступу ДКНС.