Читать книгу 30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року - Олександр Бойко - Страница 5

Розділ І
Крах СРСР: анатомія катастрофи
2. Серпневий заколот 1991 р.: фатальний рух політичного маятника

Оглавление

Будь-яка влада є безперервна змова.

Оноре де Бальзак, французький письменник

Зазирнув я одного разу за куліси маріонеток: біля шнурків теж маріонетки. Далі мене не пустили.

Станіслав Єжи Лец, польський письменник

На початку літа 1991 р. у політичному житті України сформувалося майже одночасно два вузла серйозних протиріч: на союзному рівні на ґрунті кардинальних розходжень щодо питання про проєкт нового Союзного договору і на республіканському – на базі різних підходів до формування концепції Конституції.

За цих обставин помітно зросла та радикалiзувалася суспiльно-полiтична активнiсть народних мас країни. Зокрема, 21–23 червня у Києвi вiдбувається Установчий з’їзд Всеукраїнської органiзацiї солiдарностi трудящих (ВОСТ), на якому були присутнi 313 делегатiв з 21області республiки. Поряд з економiчними, на зібранні було висунуто i ряд полiтичних вимог: вихiд України iз складу СРСР, розпуск КПРС, зміну державно-політичної системи, припинення урядом УРСР усiх фiнансових вiдрахувань до центру, розпуск Верховної Ради УРСР та iн. На з’їзді констатувалося: «Партійна номенклатура боїться об’єднання наших сил, партократія знає, що ми хочемо робити, готує наступ і він вже почався, треба негайно відсунути Компартію від влади, віддати до суду, а майно націоналізувати»[47]. Така радикалiзацiя народних мас була характерною рисою суспiльно-полiтичного руху на всiй територiї СРСР.

Спроба консервативного табору перейти до активних дiй, силою взяти соцiальний реванш знайшла своє втiлення у здiйсненнi 19–21 серпня 1991 р. державного перевороту. Які ж основні фактори підштовхували ініціаторів путчу до активних дій? Офіційно заявленою метою ДКНС було збереження Радянського Союзу і припинення у країні реформ, які на думку учасників комітету, не модернізували, а руйнували СРСР. Чому саме 19 серпня? Справа у тому, що на 20 серпня 1991 була призначена дата підписання нового союзного договору між республіками СРСР. У результаті цієї акції замість Радянського Союзу мала з’явитися конфедерація під назвою Союз Суверенних Держав, до того ж не всі республіки СРСР планували до неї приєднатися. Але у організаторів путчу були і свої приховані меркантильні мотиви – вони боялися за свої крісла та посади, адже у разі підписання нового союзного договору керівництво колишнього СРСР навряд чи змогло б залишитися при владі. За свідченням М. Горбачова, у липні 1991 р. він домовився з президентом РРФСР Б. Єльциним про радикальне оновлення кабінету міністрів СРСР після підписання нового союзного договору. М. Горбачов не виключає, що ця розмова була записана співробітниками КДБ і її зміст став відомим членам ДКНС, що могло стати одним з каталізаторів подальших подій[48].

Втім, ідея силового вирішення суспільних проблем визріла у певної частини правлячих кіл ще наприкінці 80-х рр., коли процес перебудови в СРСР наштовхнувся на низку труднощів. За цих обставин у 1990 р., передбачаючи подальше поглиблення кризи суспільної модернізації, Верховна Рада Радянського Союзу прийняла Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який регламентував механізм його оголошення та реалізації. Цей документ передбачав, що надзвичайний стан міг бути введений Президентом чи Верховною Радою СРСР лише за умови прохання або ж згоди Президії Верховної Ради чи вищого органу влади відповідної республіки.

Напередодні ІІІ З’їзду народних депутатів СРСР у березні 1991 р. активно розгорнулася підготовка до введення за певних обставин надзвичайного стану. Хоча в цей період і не вдалося реалізувати запланованого, Рада безпеки дала команду розробити комплекс необхідних документів. Розуміючи, що дедалі втрачає контроль за перебігом суспільних подій, М. Горбачов неодноразово у цей час говорив про необхідність реалізації «надзвичайних заходів». Масштабна підготовка до майбутнього запровадження надзвичайного стану в разі граничного загострення кризи в країні відбувалася з санкції Президента СРСР. Уже у квітні 1991 р. майбутній член Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, за російською абревіатурою ГКЧП) А. Тізяков підготував перший проєкт Указу про введення надзвичайного стану і створення Тимчасового комітету управління СРСР – прообразу майбутнього ДКНС. Тоді ж було фактично і сформовано склад цього надзвичайного органу. Показово, що у списку фігурували високопоставлені партійні функціонери (секретар ЦК КПРС О. Шенин та перший секретар Московського міськкому Ю. Прокоф’єв), які в подальшому – очевидно, щоб не компрометувати КПРС, не увійшли до складу ДКНС, хоча і були активними учасниками путчу.

У організаторів путчу були і свої приховані меркантильні мотиви – вони боялися за свої крісла та посади, адже у разі підписання нового союзного договору керівництво колишнього СРСР навряд чи змогло б залишитися при владі.

З метою отримання підтримки у силових структурах, Кабінет міністрів СРСР на чолі якого стояв майбутній гекачепіст В. Павлов, влітку 1991 р. збільшує норми продовольчого забезпечення офіцерам армії, МВД, КДБ СРСР, Залізничних військ. Активно розгортається організаційна підготовка до введення надзвичайного стану. 20 липня 1991 р. відбулася розширена колегія КДБ за участю керівників УКДБ республік, країв та областей з питань боротьби з організованою злочинністю, на якій ретельно опрацьовувалась координація спільних дій КДБ і МВД в умовах «паралічу виконавських структур».

Місцеві партійні організації забезпечили хвилю листів до органів влади та низку публікацій у пресі, лейтмотивом яких була думка про «необхідність наведення порядку», що створювало ілюзію масової підтримки знизу ідеї запровадження «надзвичайних заходів».

16 квітня 1991 р. в Смоленську відбулася зустріч партійних працівників з міст-героїв Росії, України, Білорусії. Учасниками зібрання була номенклатурна еліта – переважно перші і другі секретарі партійних організацій Москви, Ленінграда, Києва, Мінська, Бреста, Керчі, Мурманська, Новоросійська, Одеси, Севастополя, Смоленська, Тули. Формальним приводом для цього зібрання стала підготовка до 50-річчя початку Великої Вітчизняної війни, але реальна мета була зовсім іншою – консолідувати консервативну частину партії та сформувати її позицію напередодні квітневого пленуму ЦК КПРС. Саме тому на цьому зібранні мова йшла не стільки про вшанування ветеранів та необхідність миролюбної зовнішньої політики, скільки звучала жорстка критика теорії і практики перебудовчих процесів; у виступах лунали різкі випади проти Політбюро, в першу чергу проти М. Горбачова; висловлювалися вимоги «зміни керівництва» та заклики до надзвичайних заходів «порятунку країни». За словами Михайла Сергійовича, «знала про ці розмови, якщо не виступала їх ініціатором», та частина Політбюро, яка намагалася вплинути на Генсека з метою використання його президентських повноваженнь для введення надзвичайного стану та відновлення диктату керівництва КПРС[49]. Крім того, напередодні квітневого Пленуму ЦК на пленумах Московського міського та Ленінградського обласного комітетів КПРС чітко пролунали виступи з вимогою відставки М. Горбачова.


В. Павлов.

Фото: ru.wikipedia.org


З огляду на такий розвиток подій і, очевидно, проаналізувавши іншу інформацію, О. Яковлєв 18 квітня 1991 р. направив М. Горбачову листа, в якому попереджав: «Наскільки я обізнаний, та й аналіз диктує прогноз: ГОТУЄТЬСЯ ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ СПРАВА (тобто комуністичний. – А. Я.)… Настане щось, подібне неофашистському режиму. Ідеї 1985 року буде розтоптано. Ви та Ваші соратники будуть піддані анафемі. Наслідки трагедії не піддаються навіть уяві»[50]. Отже відчуття, що от-от щось відбудеться, наростало…

Активні та масштабні дії майбутніх гекачепістів не могли не потрапити в поле зору західних політиків. Саме тому вже 20 червня у Берліні державний секретар США Дж. Бейкер повідомив міністру закордонних справ СРСР А. Бессмертних про те, що у Радянському Союзі готується усунення з посади М. Горбачова. У змові, за даними американської розвідки, активну участь беруть В. Крючков, В. Павлов та Д. Язов. Цю ж інформацію було передано М. Горбачову через посла США Дж. Ф. Метлока. На заяву дипломата про реальність державного перевороту радянський лідер відповів: «Передайте президентові Бушу, що я розчулений… Але скажіть, щоб він не хвилювався. Я все тримаю у руках (виділено – О. Б.[51].

6 серпня В. Крючков дав завдання групі аналітиків (заступнику начальника 1-го Головного управління КДБ В. Жижину, помічнику першого заступника голови КДБ А. Єгорову, командувачу Повітряно-десантними військами П. Грачову) підготувати довідку-прогноз стосовно перспектив та можливих наслідків запровадження в країні надзвичайного стану. 8 серпня В. Крючкову було повідомлено про недоцільність запровадження комплексу надзвичайних заходів. Однак, на думку керівника КДБ, далі зволікати з цим кроком вже було неможливо: після підписання Союзного договору ввести надзвичайний стан буде вже нереально.

За лаштунками змови стояли кілька груп високих партійних та державних посадовців: представники воєнно-промислового комплексу (О. Бакланов, А. Тізяков); вищі партійні керівники нової хвилі (В. Болдін, О. Шейнін); силові міністри (В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов); вищі керівники державних структур СРСР (В. Павлов, Лук’янов, Г. Янаев). У кожної з цих групп були свої причини для усунення М. Горбачова від влади. Силові міністри та воєнно-промисловий комплекс були невдоволені прогресуючою політикою розрядки, демократизацією і гласністю, які суттєво звужували їхні сферу впливу. Керівники нової хвилі в КПРС бажали цілком оволодіти важелями слабіючого, але ще досить потужного партійного апарату, а цим зазіханням заважав Генсек М. Горбачов. Свої мотиви мали і вищі державні чиновники СРСР, адже в разі укладення нового Союзного договору у серпні 1991 р. вони втрачали свої посади.


В. Крючков.

Фото: specsluzhby-all.ru


Розуміючи, що втрачати часу не можна навіть за умови несприятливих прогнозів, В. Крючков переходить до активних дій. 15 серпня віддає наказ прослуховувати всі розмови вищого керівництва Росії – Б. Єльцина, І. Силаєва, Г. Бурбуліса. 16 серпня у пресі з’явилася заява «Від «Слова» – до справи», підписана «ініціативною групою по скликанню установчого з’їзду національно-патріотичного руху». Лейтмотивом цього документу була теза про необхідність «наведення порядку».

17 серпня у приміщенні одного з об’єктів КДБ під кодовою назвою АБЦ, розташованому на околиці Москви, під час таємної зустрічі В. Крючкова, Д. Язова, В. Болдіна, О. Шеніна, О. Бакланова, заступників міністра оборони В. Варенникова, В. Ачалова та заступника голови КДБ В. Грушко було обговорено останні деталі змови[52].

18 серпня у Форос (Крим) на дачу до М. Горбачова прибули О. Бакланов, В. Болдін, О. Шенін, В. Варенников та Ю. Плеханов. Вони ознайомили Президента СРСР зі складом майбутнього ДКНС і запропонували підписати указ про введення у країні надзвичайного стану. Відмова М. Горбачова гранично ускладнила становище змовників, адже продовження ними активних дій, направлених на практичну реалізацію комплексу надзвичайних заходів, фактично ставило їх поза законом, перетворювало на заколотників.

Увечері цього ж дня у Кремлі знову зібралися ініціатори путчу. Як згадує В. Крючков, «товариші, що повернулися із Форосу», розповіли, що прямої санкції на введення надзвичайного стану М. Горбачов не дав, але після бесіди кинув фразу: «Що ж валяйте, дійте». Майбутні ГКЧепісти опинилися перед непростим вибором. Якщо вірити О. Яковлеву, щоб остаточно переконати присутніх у необхідності активних дій В. Крючков сказав своїм колегам по путчу, що всі вони в списках демократів на знищення, а 60 міністрів у списках на інтернування, і до цих дій уже готові бойовики демократів. За цих обставин і було прийнято ряд документів, які за виразом В. Крючкова «свідчили про намір групи осіб з числа вищого радянського керівництва здійснити відчайдушну спробу спасти державу»[53].

У ніч на 19 серпня 1991 р. засоби масової інформації повідомили про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ДКНС увійшли перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, прем’єр-міністр В. Павлов, міністр внутрішніх справ В. Пуго, голова Селянського Союзу В. Стародубцев, президент Асоціації державних підприємств та об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку О. Тізяков, міністр оборони Д. Язов, віце-президент Г. Янаєв). Утворення ДКНС та оголошення надзвичайного стану на окремих територіях СРСР поклали початок серпневому путчу, який тривав з 19 по 22 серпня 1991 р.

Варто підкреслити, що напередодні цих подій, готуючись до виступу на квітневому 1991 р. пленумі КПРС, один з майбутніх путчистів, голова Ради Оборони при Президенті СРСР О. Бакланов практично виклав концептуальні засади майбутнього перевороту (спонукальний мотив, стратегію дій, основного виконавця): «Досягнутий у 70- ті роки з величезним напруженням сил і засобів народу військовий паритет сьогодні зруйновано, і ми живемо практично під диктовку США, які стали фактично єдиним володарем країн і народів, світовим жандармом. Далі відступати не можна… Основною умовою антикризової програми має бути негайне призупинення усіх республіканських і регіональних законів, ухвалених після 1985 року… відновлення цілісності СРСР в «кордонах 1985 року», створення Комітету національного порятунку з надзвичайними повноваженнями аж до запровадження надзвичайного стану в країні. Надзвичайні заходи можуть бути здійснені лише надзвичайною політичною владою, яка має розгалужену структуру, що пронизує всі верстви суспільства, усі форми народного господарства. Такою владою може бути лише КПРС, хай знекровлена, відлучена від важелів управління, але така, що зберегла в собі вертикальні структури, а отже і здатність та можливість управляти на основі залізної дисципліни її членів…»[54].


Прес-конференція ДКНС у МІС СРСР


19 серпня 1991 р. група змовників з числа керівників союзних структур, ізолювавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, фактично захопила владу у країні. Цього ж дня було обнародувано чотири документи, які мали на меті легалізувати змовницькі дії, підвести під них юридичну базу:

1) Указ віце-президента Г. Янаєва, у якому оголошувалося, по-перше, що М. Горбачов немає можливості «за станом здоров’я» виконувати обов’язки Президента СРСР (ніяких посилань на висновки медичної експертизи указ не містив); по-друге, що за цих обставин сам Г. Янаєв починає виконувати обов’язки глави держави.

2) «Заява радянського керівництва», що констатувала необхідність запровадження надзвичайного стану в окремих місцевостях СРСР терміном на 6 місяців з метою «запобігання сповзанню суспільства до загальнонаціональної катастрофи». Для управління країною в умовах надзвичайного стану було утворено Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС за російською абревіатурою ГКЧП).

3) «Звернення до радянського народу», у якому, по-перше, ситуація в СРСР характеризувалася як «криза влади», зумовлена хаотичним сповзанням економіки до ринку, що викликало вибух регіонального, групового та особистого егоїзму; по-друге, стверджується, що руйнація єдиного народно-господарчого комплексу призвела до різкого падіння життєвого рівня населення; по-третє, обґрунтовувалася теза про те, що в разі не застосування термінових та рішучих заходів по стабілізації країну чекає голод, новий виток зубожіння, масові прояви стихійного невдоволення.

19 серпня 1991 р. група змовників з числа керівників союзних структур, ізолювавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, фактично захопила владу у країні.

4) «Постанова ДКНС № 1». Зміст цього документу був націлений на блокування будь-якої протидії ДКНС (розпуск усіх владних структур, воєнізованих формувань та визнання недійсними законів і рішень, які суперечать Конституції СРСР; призупинення діяльності політичних угруповань, що «перешкоджають нормалізації ситуації», заборона мітингів, демонстрацій та страйків, встановлення контролю за засобами масової інформації) та забезпечення підтримки (проголошено гасло об’єднання «усіх здорових сил» з метою «покласти кінець нинішньому смутному часу»).

За спиною ДКНС стояли реакційні сили у керівництві КПРС, хоча формально до його складу не увійшов жоден компартійний функціонер і в ньому домінували представники воєнно-промислового комплексу та силових структур. Показово і знаково, що з усіх зарубіжних керівників переворот в Москві підтримали тільки Ясір Арафат, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою»[55].

За рішенням ДКНС до столиці було введено Таманську мотострілкову та Кантемирівську танкову дивізії (362 танки, 140 бойових машин піхоти, 148 бронетранспортерів, 430 важких армійських грузовики, 3809 солдат та офіцерів)[56]. Крім того, у розпорядженні ДКНС у Москві перебували Тульська повітряно-десантна дивізія, елітний підрозділ «Альфа», загони міліції особливого призначення, окрема дивізія особливого призначення ім. Дзержинського.

Показово і знаково, що переворот в Москві підтримали тільки Ясір Арафат, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою».

Муаммар Каддафі


Саддам Хусейн


Ясір Арафат


Центром протистояння між консервативними лідерами ДКНС та ліберальними силами в особі керівництва РРФСР стала Москва. Б. Єльцин та його оточення у гранично короткий термін зробили цілу низку принципово важливих кроків, направлених проти заколотників.

По-перше, було розгорнуто масштабну інформаційно-викривальну акцію, що мала на меті дискредитувати ДКНС, довести його антиконституційність. Акцент робився на неправомірності відсторонення М. Горбачова від влади. Російська сторона запропонувала взяти на себе всі валютні витрати для проведення у триденний термін медичного огляду Президента СРСР за участю експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я.

По-друге, організовано оборону Білого дому. На заклик Б. Єльцина відгукнулося, за різними джерелами, від 4 до 90 тис. добровольців, які протягом усього терміну протистояння утворювали так зване «живе кільце» захисників, що було потужним стримуючим фактором для ДКНС. Білий дім захищали 6 застав та 16 барикад, у приміщенні знаходилося 1500 ополченців, 300 озброєних професіоналів, 300 «афганців»[57].

По-трете, одразу ж після утворення ДКНС керівництво РРФСР прийняло рішення про створення ешелонованої структури опору. З метою створення опорної бази у Свердловську для боротьби із заколотниками, туди терміново виїхав О. Лобов, призначений головою резервного уряду, міністр закордонних справ А. Козирев вилетів до Парижу для організації міжнародної підтримки Росії.

По-четверте, Б. Єльцин, з одного боку, намагаючись максимально послабити вплив кремлівських змовників, з іншого – користуючись моментом і діючи на перспективу, прийняв низку указів, що максимально концентрували владу у його руках. Указ Президента Росії № 61 підпорядковував усі органи виконавчої влади Союзу РСР «обраному народом президенту РРФСР», а Указ № 64 оголошував Б. Єльцина командуючим збройними силами СРСР на території Росії. Реагуючи на активну протидію керівництва Росії, виконуючий обов’язки Президента СРСР Г. Янаєв кваліфікував укази Президента РРФСР як такі, що не відповідають Конституції СРСР і на цій підставі не мають юридичної сили.

Б. Єльцин, намагаючись максимально послабити вплив кремлівських змовників, користуючись моментом і діючи на перспективу, прийняв низку указів, що максимально концентрували владу у його руках.

Активні дії керівництва РРФСР, направлені проти ДКНС, різко контрастували з реакцією лідерів решти союзних республік. Н. Назарбаєв, Л. Кравчук, О. Акаєв та інші у своїх публічних виступах зробили ставку на тактику вичікування, не засудивши ні саму появу ДКНС, ні запровадження надзвичайного стану. В основі такої позиції значною мірою лежало бажання дистанціюватися на деякий час від московських подій і, зберігши суверенітет, вступити в діалог з ДКНС в якості рівноправного партнера. Разом із тим, частина лідерів досить крупних регіонів – Татарстану, Краснодарського краю, Ростовської, Самарської та Ліпецької областей відкрито підтримали заколотників.

Досить пасивною у ставленні до ДКНС була і позиція громадськості СРСР. На заклик Б. Єльцина розпочати загальний політичний страйк у Москві не відгукнулося жодне (!) підприємство, російське керівництво підтримали лише шахтарі – у Кузбасі застрайкували 16 шахт та розрізів зі 101. Низка мітингів та демонстрацій пройшла у республіках. Втім, у цілому реакція населення на дії ДКНС була досить пасивною: за даними КДБ у страйках та мітингах в цілому по країні взяло участь не більш як 150–160 тис. осіб[58].

За цих обставин (вагання та непевність змовників, відсутність у їхніх лавах чіткого лідера, вичікувальна позиція більшої частини республіканських керівників, організаційна слабкість демократичних сил в регіонах, пасивність основної частини населення) вирішальну роль відігравали вміння рішуче діяти, концентрувати сили на вузлових напрямах, грати на слабких сторонах супротивника. Саме ці принципи і поклав в основу своїх дій Б. Єльцин.

20 серпня у другій половині дня у Генеральному штабі обговорювалося питання про штурм Білого дому. Після проведеної напередодні рекогносцировки генерали – заступник командувача ВДВ О. Лебедь, командир «Альфи» В. Карпухін, заступник командувача Московським військовим округом А. Головньов доповіли, що з воєнної точки зору оволодіти цим об’єктом нескладно, однак будь-які силові дії на підступах призведуть до масштабного кровопролиття. Не зважаючи на це, О. Лебедю було віддано наказ готувати комплекс заходів, направлених на блокування приміщення Верховної Ради Росії. Загальний план штурму Білого дому отримав назву Операція «Гром». Початок штурму було призначено на 3 години ночі 21 серпня[59]. Вночі стало відомо, що «Альфа» від участі у операції відмовляється, Дзержинська і Тульська дивізії не прибули на місце дислокації, а бригада спецназу «Теплий Стан» «взагалі кудись зникла»[60].


О. Лебедь. Поштова марка ПМР


Свою роль у такому розвиткові подій відіграв своєрідний «армійський синдром», суть якого полягала у небажанні армії та її керівництва після кривавих подій у Тбілісі, Баку та Вільнюсі, брати участь у силових діях проти мирного населення. Під тиском обставин і присяги військовослужбовці погодилися виконувати роль своєрідного важеля психологічного тиску у серпневих подіях, проте реально застосовувати зброю і проливати кров не мали бажання. Після того як в ніч з 20 на 21 серпня у тунелі на перетині Садового кільця і Калінінського проспекту під час спроби збудженого натовпу зупинити колону бойових машин загинуло троє молодих людей (Д. Комар, В. Усов, І. Кричевський), колегія Міністерства оборони СРСР прийняла рішення про виведення військ з Москви, скасування підвищеної бойової готовності, рекомендувала міністру оборони терміново вийти зі складу ДКНС. Фактично це означало остаточний провал заколоту.

21 серпня до Форосу майже одночасно прибули дві делегації – ДКНС (Д. Язов, В. Крючков, О. Бакланов, А. Лук’янов та ін). і російського керівництва на чолі з О. Руцьким та І. Силаєвим. М. Горбачов відмовився зустрічатися з путчистами, яких невдовзі було заарештовано, і повернувся до Москви.

Серпневі події 1991 р. викликали серйознi змiни у державному i суспiльному життi країни, надзвичайно посиливши центробiжнi тенденцiї в СРСР. Точний і лаконічний діагноз суті і наслідків путчу поставив народний депутат СРСР Г. Бурбуліс: «Після ГКЧП ми втратили будь-які шанси договірного процесу. ГКЧП – політичний «Чорнобиль» радянської тоталітарної системи»[61]. У цьому контексті закономірно, що до кінця жовтня 1991 р. офіційно проголосили про свою незалежність ще 9 радянських республік. Цей процес став не лише одним з переконливих свідчень фактичного краху перебудови в СРСР, а й важливим фактором наступної остаточної дезінтеграції Радянського Союзу.

Окремої уваги та аналізу заслуговують серпневі події 1991 р. в Україні.

Картину початкового етапу протистояння в умовах путчу дають спогади Л. Кравчука, В. Варенникова та Б. Шарикова[62]:

Г. Бурбуліс: ГКЧП – політичний «Чорнобиль» радянської тоталітарної системи».

19 серпня о шостій годині ранку Л. Кравчуку зателефонував С. Гуренко:

– А знаєш, що в Москвi переворот?… У Києві знаходиться представник ГКЧП, генерал В. Варенников, i вiн хоче з нами зустрiться.

Далі у розмові з Л. Кравчуком С. Гуренко спробував одразу продемонструвати новий розклад сил і запропонував зустрітися з В. Варенниковим у приміщенні ЦК КПУ. Як досвідчений політик, Леонід Макарович одразу все зрозумів, і вирішив уже на цьому етапі зайняти певну позицію: «Станiслав Iванович, справа в тому, що держава уособлюється Верховною Радою, а я голова Верховної Ради. Якщо В. Варенников хоче зустрiтися, то зустрiнемся в моєму кабiнетi у Верховнiй Радi».

Коли Л. Кравчук був уже в дорозі йому зателефонував Б. Єльцин: «Леонид Макарович, вот я все время звоню к Горбачову – меня не соединяют. Может вы позвоните, может вас соединят? Вы ж на Украине, Крым в общем». Прибувши до Верховної Ради Леонід Макарович спробував дозвонитися у Форос. І отримав відповідь делiкатним жiночим голосом: «Михайла Сергiйовича немає, вiн просив його не турбувати». Тоді Л. Кравчук зв’язався з Б. Єльциним: «Борис Миколайович, така ситуація, і мене, не з’єднують», на що Борис Миколайович відповів: «Ну, все ясно».

Невдовзі до кабінета Голови Верховної Ради зайшли В. Варенников, представники воєнного керівництва – командуючий Київським вiйськовим округом В. Чечеватов, заступник командувача Київського військового округу генерал-лейтенант Б. Шариков, та партійного – перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко i перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР К. Масик.

– Ви знаете, що відбулося у Москві? – одразу пішов у атаку В. Вареннiков.

– Загалом знаю, але це тiльки, – відповів Л. Кравчук, – я знаю по радiо.

– Ну все ж ясно… Влада перейшла до ДКНС, який врятує країну. Рекомендую вам подумати і зайняти правильну позицію. Змінити свій особистий курс і курс Верховної Ради[63].

Друга теза генерала полягала в тому, що він як головнокомандуючий сухопутними військами приїхав в Україну з метою перевірити підвищену бойову готовність військ, які тут дислоковані, і що за наказом міністра оборони цим військам дані певні повноваження і з врахуванням ситуації вони діятимуть незалежно від позиції чинного керівництва України. Якщо військові побачать, що потрібно буде ввести надзвичайний стан на якійсь території або запровадити десь комендантську годину, то вони будуть діяти за наказом міністра, з відома комітету по надзвичайному стану[64].

На безапеляційний тон генерала спікер українського парламенту відповів:

– Справа в тому, що менi неясно, я не можу так без документiв. От коли прийде з Москви документ з червоною печаткою – менi адресований, тодi, я можу його вiдкрити, прочитати, ким вiн пiдписаний буде, це також має значення, i тiльки пiсля цього я, як Голова Верховної Ради, можу виходить на Верховну Раду, маючи конкретний документ. «Радiо – це одне, Ваша розмова це також не є документом для мене, тим більше».

Після цих слів вже Л. Кравчук пішов у атаку:

– У вас повноваження якiсь є? Де мандат, підписаний керівником ГКЧП про ваші повноваження?»

Ця фраза була для В. Варенникова дуже незручною, тому що дійсно документа у нього не було нiякого.

– Мандату немає, тому ми вас… послухаємо уважно, – продовжив Л. Кравчук.

В. Варенников почав переконувати Леоніда Макаровича в тому, що необхідно терміново уводити надзвичайний стан. («Загрозлива тональність розмови, директивність, статутність свідчили про певні наміри», – акцентував Л. Кравчук, розповідаючи у сесійній залі парламенту 24 серпня 1991 р. про цю ситуацію та поведінку генерала)[65].

У відповідь на вимоги В. Варенникова спікер українського парламенту звернув увагу присутніх на прийнятий у 1990 р. Верховною Радою Радянського Союзу Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який чітко регламентував, за яких умов уводиться надзвичайний стан, ким вводиться i як вводиться. Далі Леонід Макарович зауважив:

– За нашими законами, якi ми вже також поприймали, у нас надзвичайний стан може ввести тiльки Верховна Рада. Я, як Голова, не можу, бiльше нiхто не може ввести надзвичайний стан, це по‐перше, а по‐друге, якi пiдстави нам вводити надзвичайний стан? Що у нас вiдбувається в Українi: мітингів немає, танки не їздять по Києву, по iнших мiстах, ну, в Москвi, Ви кажете, що там, – так це ж в Москвi, а ми живемо в Києвi». (До речі, своєчасна поява у руках Голови Верховної Ради Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», яку він використав у якості сильного аргумента, викликала в подальшому дискусії серед істориків: чи знав Л. Кравчук заздалегідь про підготовку путчу? З одного боку, стверджується, що якщо ще 18 серпня 1991 р. секретарі деяких обкомів КПУ отримали вказівки щодо запровадження надзвичайного стану в республіці та, відповідно, мали певну інформацію про плани ДКНС, то навряд чи член Політбюро ЦК КПУ, голова Верховної Ради УРСР міг перебувати у стані повного невідання[66]. З іншого боку, учасник тієї резонансної зустрічі Б. Шаріков у своїх спогадах зазначає: «У мене склалося враження, що, наприклад, Леонід Кравчук не мав достовірної інформації про підготовку в Москві. Але якимись відомостями, безумовно, володів. Я можу дозволити собі зробити подібний висновок хоча б на підставі такої деталі: коли Варенников заговорив про можливість введення в Україні надзвичайного стану, Леонід Макарович тут же взяв в руки закон, що визначає умови введення НП, який лежав прямо перед ним, на столі. Потрібний документ опинився під рукою – значить, людина готувалася»[67].)

Між тим розмова у кабінеті голови Верховної Ради продовжувалась. В. Варенников звернувся до Л. Кравчука, щоб той своїми діями посприяв «підтримці порядку» у стилі ГКЧП: «Ви людина авторитетна, від Вас багато залежить, і я вас особисто прошу, щоб ви виступили по телебаченню, виступили по радіо, закликали народ до спокою, з урахуванням того, що було вже оголошено… рішення там різні і так далі. Щоб ви зібрали керівників усіх рухів, партій, особливо Руху, все керівництво, і теж їх закликали. До речі, проінформуйте їх про те, що військам дана команда про підвищену бойову готовність. Це не для залякування, а для того, щоб самі представники партій просто уявляли, що в цих умовах ні в якому разі не можна жартувати, і якщо якісь будуть зрушення з боку Руху, то може… можуть бути непорозуміння».

47

ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 32, спр. 2906 /Інформація «Про установчий з’їзд Всеукраїнського об’єднання комітетів солідарності трудівників», від 25 червня 1991 р., арк. 34–40; Там само /Маніфест трудящих України, арк. 42–45.

48

Стыдные вопросы про август 91-го Что такое путч? Кто за что боролся? И хотел ли кто-то развалить СССР? – https://meduza.io/feature/2016/08/19/stydnye-voprosy-pro-avgust-91-go

49

Горбачев М. С. Жизнь и реформы. – Кн. 2. – М.: «Издательство «Новости»», 1995. – С. 535.

50

Яковлев А. Н. Сумерки. Изд. 2-е, доп. и перераб. – М.: Материк, 2005. – С. 427.

51

Джек Ф. Метлок. Смерть империи. Взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М., 2003. – С. 457–462.

52

Крючков В. А. На краю пропасти. – М., 2003. – С. 160.

53

Крючков В. А. На краю пропасти. – М.: Изд-во Эксмо, 2003. – С. 170, 172; Олександр Яковлєв: Треба зупинити «червоне колесо»… //Голос України. – 1991. – 14 листопада. – С. 12.

54

Цит. за: Степанков В., Лисов Е. Кремлёвский заговор. —М., 1992. – С. 33–34.

55

20 лет назад ГКЧП атаковал «разрушителей СССР». – https://aif.by/social/20_let_nazad_gkchp_atakoval_razrushiteley_sssr_

56

Степанков В., Лисов Е. Кремлёвский заговор. – М., 1992. – С. 108–109.

57

Барсенков А. С., Вдовин А. И. История России. 1938–2002. – М., 2003. – С. 384.

58

Крючков В. А. На краю пропасти. – М., 2003. – С. 197; Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002. – С. 221.

59

Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945–1991. – Новосибирск. – С. 596.

60

Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002. – С. 226.

61

Формула распада: 25 лет назад советские граждане на референдуме решали судьбу СССР. – https://tass.ru/spec/ussr-referendum

62

Інтерв’ю з Леонідом Кравчуком, Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988–1991, касета 4. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/510/; Інтерв’ю з Валентином Варенниковим Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988–1991, касета 1. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/401/; Рахманін С. Борис Шариков: «Те, що ГКЧП провалиться, я відчув, коли побачив прес-конференцію членів комітету» // Дзеркало тижня. – 2001. – 18–22 серпня. – № 31 (355) [Електронний ресурс]: https://zn.ua/politcs_archive/boris_sharikov_to,_chto_gkchp_provalitsya,_ya_pochuvstvoval,_kogda_uvidel_press-konferentsiyu_chleno.html

63

Чемерис В. Президент. – К., 1994. – С. 206, 209.

64

Зустріч Голови Верховної Ради Української РСР Л. М. Кравчука з зарубіжними журналістами.// Голос України. – 1991. – 24 серпня. – С. 3.

65

Стенограма пленарного засідання 24 серпня 1991 р. Засідання перше. – https://www.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/4594.html

66

Кузьменко Ю. В. Серпневий путч 1991 р. та його вплив на партійно-радянську номенклатуру УРСР / Ю. В. // Український історичний журнал: Науковий журнал. – 2011. – № 4. – С. 45.

67

Рахманін С. Борис Шариков: «Те, що ГКЧП провалиться, я відчув, коли побачив прес-конференцію членів комітету» // Дзеркало тижня. – 2001. – 18–22 серпня. – № 31 (355) [Електронний ресурс]: https://zn.ua/politcs_archive/boris_sharikov_to,_chto_gkchp_provalitsya,_ya_pochuvstvoval,_kogda_uvidel_press-konferentsiyu_chleno.html

30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року

Подняться наверх