Читать книгу ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу - Oleksandr Dan - Страница 8

Кажете «Інсомвіта11»,? «Життя у сновидді»? Так-так… Цікаво… Дуже цікаво… Кхе-кхе… «Інсомвіта»… Самі намудрували чи хтось напоумив? – чоловік років шістдесяти у білому халаті і з тоненькою сивою борідкою оглядав Роберта. Він замовк і пильно з напівпосмішкою, не приховуючи недовіру, подивився Робертові у вічі. – Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, є правдою і в цьому немає ні крихти брехні, то ви унікальна особистість, ви справжня знахідка для психіатра!

На лікаря-психіатра доктор Олександр Фрідман зовсім не був схожий. У розумінні Роберта психіатр – це серйозний огрядний чоловік у дорогому костюмі з музичними, охайними руками піаніста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою від бакенбард.

Але перед Робертом сидів невисокий, худий літній чоловік з невеликою, ретельно підстриженою сивою борідкою і короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мініатюрним та жіночним. Його сиве волосся ретельно підстрижене і гладенько зачесане назад.

Рухи лікаря швидкі, майже блискавичні. Коли він говорив, а говорив він дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикція його була правильна, кожне слово він вимовляв дуже чітко.

Психіатр послідовно здійснював свій ритуал: від очей він перейшов до язика і гортані, пом’яв кисті рук і легенько постукав по колінах гумовим молоточком.

– Ніяких відхилень! Антидепресанти приймаєте? На мігрень страждаєте?

– Ні. Антидепресанти ніколи не потребував, – відповів Роберт, – та й пігулки приймаю вряди-годи. Щодо мігрені, то навіть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востаннє.

– А сон? Можливо, страждаєте на безсоння? – лікар вочевидь був збентежений і навіть не намагався це приховувати. – Ви виглядаєте дещо втомленим.

– Пане лікарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрізь і в будь-якому положенні, – усміхнувся Роберт. – Я тільки-но з відрядження. Не спав майже добу – чуже місто, переліт.

– Перевтома? Недосипання? Багато працюєте?

– Та ні, лікарю. Зі мною все гаразд. Питання зовсім в іншому. Я хотів дізнатися, чи траплялося вам щось подібне?

– Наркотики раніше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свій допит лікар.

– Док, та нічого подібного. Я навіть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю і ніколи не палив.

Роберт спробував говорити рівним, спокійним голосом, щоб переконати психіатра у своїх словах, позаяк його очі просвердлювали Роберта під час цього допиту наскрізь.

– Так-так-так… Зрозуміло… Зрозуміло… Усе зрозуміло! А раніше до лікарів зверталися з цією проблемою?

– Я вам уже казав, тут ні до кого ніколи не звертався. Мені порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.

– Так-так-так… Аманда, – протяжно та відсторонено промовив лікар і, не звертаючи уваги на останні слова Роберта, підвівся і повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що ніяких травм голови у вас не було. А у дитинстві? Можливо, стреси, психічні розлади, фобії чи якісь дитячі тривоги?

– Пане лікарю, нічого подібного. Я взагалі нічим серйозним ніколи не хворів.

Психіатр пильно подивився Робертові у вічі і знову почав обмацувати його потилицю. Його пальці, як масажний прилад, приємно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослідженим і дюйм черепа пацієнта.

– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобія це чи ні, але я відчуваю у потязі нестерпний дискомфорт.

Лікар зовсім не звернув уваги на слова Роберта і продовжував обмацувати його голову, потім задумливо вимовив:

– Чому так? Як мені відомо, залізничний транспорт – найбезпечніший.

Але зненацька зупинився і, не знімаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул і швидко запитав:

– А чим вас так лякає потяг?

– Це все через трощу під Ленброук Гроув у Лондоні.

– Так-так-так, – швидко промовив психіатр, – розповідайте.

– Це було давно, здається, у жовтні 1999 року. У Редінгу вранці перед самою посадкою у вагон мені різко стало зле просто на пероні. Сталося сильне запаморочення, і мені здалося, що на мить я навіть втратив свідомість. І тут у мене виникло видіння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей поміж нагромаджених уламків вагона, повного закривавлених трупів. Я навіть відчув вогонь на обличчі від полум'я, що охопило вагон. І раптом у голові чийсь голос дав мені чітку установку не сідати в цей потяг. А ввечері з новин я дізнався, що на четвертому кілометрі від лондонської станції Педдінгтон трапилася моторошна залізнична троща, у якій зіткнулися два потяги, що призвело до загибелі понад тридцяти осіб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увійти, постраждав найбільше.

– Педдінгтонська троща, – згадав доктор Фрідман, – я читав про цю подію в газетах.

– Так. Відтоді я уникаю потягів. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене і зараз перед очима стоїть той вагон – гора понівеченого металу й обгорілі тіла. То було жахливо.

Доктор Фрідман слухав розповідь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.

– Видіння, кажете, – вимовив лікар після того, як Роберт замовк. – Там, здається, усе сталося через світлофор? Та-а-ак… А більше ніяких видінь у вас не було?

– Ні, пане лікарю, – невпевнено відповів Роберт. – Ось тільки сни…

Тим часом після ретельного обстеження черепа психіатр знову перейшов до очей та язика пацієнта.

– Розтуліть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, і покажіть мені язика.

Здавалося, що він шукає діагноз, написаний десь у ротовій порожнині.

– Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нічим серйозним не хворіли? – спитав лікар, розглядаючи горло Роберта. Відповіді він і не очікував, оскільки рот Роберта був широко розтулений.

Роберт звернув увагу, що у лікаря, немолодої вже людини, очі не просто блищали, вони сяяли юністю та життям. Так виглядають очі у дітей, коли їх відривають від гри.

– А що Аманда? – несподівано і швидко спитав лікар, рукою показуючи, що рот можна стулити. – Давно ви знайомі з нею?

– Аманда? Ні. Я, тобто Тревор… Тобто я познайомився з нею тільки минулої ночі.

– Тревор… – задумливо мовив лікар. – Вибачте, а як виглядає ця ваша Аманда? Скільки їй років?

– Я її не бачив, та дуже чітко відчував і чув… Але чомусь саме зараз я зрозумів, що знаю, як вона виглядає. На вигляд їй, напевно, близько тридцяти. Можливо, менше. Чорношкіра, висока, дуже приваблива. І ось ще… очі… – Роберт замислився і, перевівши погляд на лікаря, вимовив: – у неї якісь неймовірні казкові очі зеленувато-блакитного кольору. Вони…

– Ви розумієте, що це, можливо, ваше друге «я»? – з нетерпінням обірвавши Роберта, раптом запитав доктор. – І це вона сама вам порадила прийти до мене?

– Ну не зовсім до вас. Вона наполягла, щоб я тут, у цьому моєму світі, звернувся до хорошого психіатра або, зрештою, до психолога і розповів йому все. Вона сказала, що їй знадобилася допомога з цього боку для того, щоб розібратися, що зі мною відбувається там. Тобто з Тревором…

– Дивно все це, вам не здається?

– Згоден, ось тому зараз я тут. Адже я давно цікавлюся питанням дисоціативних розладів, мені більше, ніж будь-кому, хочеться зрозуміти все.

– Овва! Ви читаєте медичні журнали? – здивовано промовив лікар, піднявши брови. – Розумієте, голубчику, дисоціація багатьма психіатрами і мною, між іншим, теж розглядається як симптоматичний прояв у відповідь на травму, критичний емоційний стрес, вона пов'язана з емоційною дизрегуляцією. Але, як мені здається, нічого подібного з вами не траплялося, окрім випадку першого рецидиву і вашої реакції на нього.

– Так, лікарю, але багато вчених схиляються до того, що дисоціативний розлад має надуманий характер.

– Так, шановний, ви абсолютно праві. Саме ятрогенний характер або, як ви зволили висловитися, надуманий. Я теж переконаний у цьому!

У кабінеті запанувала тривала тиша. Лікар Фрідман напружено обмірковував ситуацію. Він уперше зіткнувся з подібними симптомами і перебігом, як він гадав, хвороби.

– Ось ви, Роберте, говорите про дисоціативні розлади. Як на мене, ваш стан – це дещо інше. Розумієте, щоб діагностувати множинну особистість або, інакше кажучи, розлад множинних особистостей, окрім наявності хоча б двох особистостей, які регулярно і по черзі контролювали б вашу поведінку, потрібна також втрата пам'яті, що виходить за межі нормальної забудькуватості. У цьому випадку втрата пам'яті зазвичай відбувається як перемикання каналів. Але у вас зовсім інші симптоми. І потім цей Тревор… – доктор задумався. – Розумієте, ваша пам'ять чітко транслює все те, що з вами відбувається і тут, і там. Проявів вашої іншої особи – Тревора – не спостерігається. Контроль над вашими вчинками здійснюєте тільки ви, і я не бачу ніякого стороннього втручання з боку вашого другого «я». І саме це мене дивує. Я не знаю жодного подібного випадку, описаного в медичній практиці.

Він стиснув пальці на руках і доторкнувся ними до підборіддя. Від видимого напруження пальці побіліли.

– До речі, Роберте, ви звернули увагу на ім'я Тревор?

Лікар з цікавістю людини, яка тільки-но розкрила якусь таємницю або максимально наблизилася до її розкриття, пильно подивився на Роберта.

– А що з ним не так?

– Як що? Це ж паліндром! Тобто слово, яке однаково читається як зліва направо, так і справа наліво. Дивіться, – лікар узяв аркуш паперу і написав на ньому великими літерами. – Ось, як це виглядає. Тревор – це дзеркальне відображення вашого імені, Роберте.

– Так, – відповів здивовано Роберт, – я ніколи на це не звертав уваги, але це, насправді, так.

– Так, Роберте, дзеркальне відображення! Паліндром. До речі, а як ви відчуваєте час? Він синхронний?

– Здебільшого він майже збігається. Там життя тече строго за правилами, навіть якщо тут я два дні не посплю. Але зазвичай у сновидінні я ніби повертаюся на останню вихідну позицію. Іноді немов вливаюся в процес, але при цьому моя пам'ять миттєво наповнюється інформацією. Це я вже потім розумію, що так було, коли прокинусь.

– Значить, бувають моменти з того життя, які ви не можете згадати?

– Так само, як і в цьому житті, лікарю. Усі відчуття ідентичні, – відповів Роберт. – Зазвичай, коли я засинаю, я потрапляю саме в той момент, який раніше був перерваний, немов відпускаю на відеомагнітофоні натиснуту клавішу паузи. Ну, крім останнього випадку з Амандою. Там було по-іншому.

Доктор Фрідман дивився на Роберта і щось обмірковував. Його мучили сумніви, і він немов намагався сам собі пояснити, що відбувається, перебираючи в голові всі знайомі йому випадки роздвоєння особистості, порівнюючи їх з цим незрозумілим станом свого нового пацієнта. Після тривалого мовчання, схрестивши руки на грудях, зітхаючи, лікар вимовив:

– Розумієте, Роберте, ваш стан, навіть беручи до уваги ваші фантазії про нічні подорожі у сновидіннях, не викликає у мене занепокоєння, це цілком відповідає психічним відхиленням у межах загальноприйнятих норм. Але мене турбує ось що… – лікар зробив паузу й уважно подивився на Роберта. – Ваші суїцидальні наміри, що я вважаю наслідком депресії, але, як я зрозумів, ви з нею самостійно намагаєтеся боротися. І це дуже правильне рішення. Адже пасивне перебування в депресії подібне до того, як сидіти на березі річки в очікуванні, коли повз вас пропливе труп вашого ворога. Мене тішить у цій ситуації те, що ви не чекаєте, а намагаєтеся самі знайти вихід з неї, шукаєте шляхи, аналізуєте.

– Ви не зовсім мене зрозуміли, лікарю. Думки про самогубство у мене виникають не через безвихідь, і вони не є наслідком якоїсь депресії. Моє життя тут, поза сновидінням, мене повністю влаштовує. У мене пристойна робота, кар'єра, кохана дівчина. Але… – Роберт замовк і, зітхнувши, приречено промовив: – Мені іноді здається, що це все не справжнє, не реальне. Я довго розмірковував над цим, порівнюючи цей світ і той. А що, як це все – просто чийсь сон? Що якщо і я, і ви, і весь цей світ – моє сновидіння, моя уява і не більше? І ось у цьому випадку самогубство виступає кардинальним способом вирішення питання. Розумієте?

– Тобто ви вважаєте, що, вбиваючи себе в цьому житті, ви просто прокинетеся в тому, ніби уві сні? Я правильно вас зрозумів? – спитав лікар і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Коли так, то дивіться, якщо ми з вами, як ви вважаєте, знаходимося зараз уві сні, то що завадить вам знову повернутися сюди наступного разу? Це ж сон, сновиддя! І якщо навіть припустити, що ви маєте рацію і цей світ – ваше сновидіння, чи впевнені ви, що не вбивали себе раніше в цьому житті, яке ви тільки-но назвали сновидінням?

– Це тільки моє припущення. А що стосується самогубства, то я, напевно, мав би пам'ятати це. Я ж пам'ятаю все те, що відбувалося зі мною вчора, місяць чи кілька років тому. Я пам'ятаю все від самого дитинства.

– Напевно, мав би… – обмірковуючи ситуацію, байдуже вимовив лікар, а потім подивився на Роберта і серйозно продовжив: – Припустімо, що цей світ – ваше сновидіння. Тоді що може перешкодити мозку сплячого Тревора моделювати нереальні деталі вашого життя так, щоб ви їх брали як даність, незаперечний факт, бо вони вживлені тут у вашу пам'ять. Розумієте абсурд ситуації? До речі, як давно ви почали думати про самогубство?

– Років п'ять-шість. Одразу після того, як я, зрештою, зрозумів, що не знаходжу виходу і пояснення ситуації, що склалася. Я часто обмірковував це і чітко пам'ятаю, коли підходив дуже близько до межі, але так і не зумів зробити останнього кроку.

Роберт замовк. Лікар продовжував уважно дивитися йому у вічі, щось обмірковуючи. У кабінеті на деякий час знову запанувала тиша. В очах лікаря вгадувався сумнів разом із зацікавленістю. Порушивши мовчання, він підсумував:

– Отже, голубчику, я візьму вас до себе. Завтра вихідний, і тому сеанс ми проведемо у мене вдома в моєму кабінеті. Медикаментозна терапія тут не допоможе. Ми покопаємося у вашому мозку, у вашій свідомості. Усе почнемо спочатку. Як психотерапію ми, справді, застосуємо клінічний гіпноз, як і казала ваша Аманда. Але спочатку я прошу вас згадати ще більше деталей і розповісти мені. Я чекатиму вас завтра ось за цією адресою.

Лікар акуратним, каліграфічним почерком, не властивим людям його професії, написав на візитівці свою домашню адресу і вручив її Робертові.

– Не тягнутимемо з інтригою. Я чекатиму вас завтра о десятій годині ранку. Так, і передайте Аманді від мене полум'яний привіт.

Лікар спровадив Роберта до виходу і біля самих дверей раптом пильно позирнув йому у вічі і холодним голосом вимовив:

– Я вам не вірю, шановний. Не вірю ні на секунду жодному вашому слову. І вам доведеться дуже сильно постаратися, щоб переконати мене в протилежному. Але я заінтригований, аж надто неймовірна ваша брехня. Настільки неймовірна, наскільки неймовірною може бути тільки сама правда.