Читать книгу Антивірус - Олександр Есаулов - Страница 7

Усі монітори на столі згасли, і ніякі заходи, що намагався вжити Хазяїн і Володар, не допомогли. Облишивши марні зараз клавіатури, Великий Процесор схопив слухавку. На щастя, внутрішній телефонний зв’язок працював.

– Начальник охорони слухає, мій Володарю.

– Підняти весь гарнізон по тривозі. Приготуватися до відбиття штурму. Підняти всіх: хворих, відпускників, молодих – геть усіх! Не відстоїмо палац – потім усе не матиме сенсу!

– Так, мій Володарю. Гей, хто там? Тривога! – почувся його голос, який уже віддалявся.

– Тату, але як же Макровір одразу до палацу дістався? Через усю країну? І ніхто його не помітив. Це ж зрада! Напевно, у палаці є зрадник.

– Інформо, зраду потім шукатимемо. Маплато і ти, Інформо, ви маєте розуміти, що становище безпорадне. Не знаю як, але Макровіру вдалося повністю позбавити мене доступу до комп’ютерної мережі палацу й до зовнішнього зв’язку. Логічно припустити наступний крок – штурм палацу, інакше все, зроблене до того, втрачає сенс. Макровір не дурень, він розуміє, що я не сидітиму, склавши руки, і знайду спосіб зв’язатися з вірними людьми. Не думаю, що варта зможе довго опиратися його вірусникам, а підмогу викликати я не можу – немає зв’язку. Звідси висновок: вам треба негайно залишити палац, якщо це ще можливо, якщо ж ні, то змішатися з покоївками й куховарками й піти звідси після штурму. Ви в жодному разі не повинні потрапити в лапи Макровіра. Найпростіший спосіб захопити всю країну без втрат – створити видимість законного переходу влади. А це значить, що він захоче одружитися або з тобою, моя дорога дружино, коли ти будеш удовою, або з тобою, моя дорога доню.

– Тату, а ти?

– Королям у полон потрапляти не годиться. Як ти кажеш, моя люба Маплато, це порушення протоколу. Дорогі й кохані мої дівчатка, я чесно й відверто описав ситуацію. Ви маєте дати мені слово, що якщо палац буде взято штурмом, ви докладете всіх зусиль і підете звідси, що б зі мною не трапилося. Поки ви на волі, значить, є надія врятувати Заекрання. А ми маємо думати насамперед про глюків – це наша турбота, це наш обов’язок. Маплато?

– Даю слово, – твердо промовила королева.

– Інформо?

– Тату…

– Інформо, обов’язок королів насамперед думати про свою країну й підданих. Я сподіваюся, що ти принцеса справжньої королівської крові. Ну? – вимогливо запитав Великий Процесор.

– Даю слово… – ледь чутно прошепотіла Інформа.

– Голосніше! Кого ти боїшся?

– Даю слово! – дзвінко вигукнула Інформа й відвернулася, щоб ніхто не побачив сльози в її очах. Хто його знає, може, поява таких сліз – це теж порушення протоколу?

– Добре. Я сподіваюся на вас, мої милі й любі дівчатка. А тепер ідіть і перевдягніться. Утім, Інформі й перевдягатися не треба. Прощавайте.

Великий Процесор по черзі ніжно поцілував двох найближчих людей.

– Я не хочу «прощавайте», тільки «до побачення», – Інформа спробувала посміхнутися, але це їй погано вдалося.

– Добре, доню, нехай буде «до побачення».

Королева й принцеса вийшли. Великий Процесор кинувся до вікна й уважно оглянув площу, що розстелялася перед палацом. У будинках, розташованих навколо площі, нормально працювали магазини. Площею гуляють люди, між якими спритно крутилися лоточники із закусками й напоями. Кілька натягнутих наметів, у яких можна було сховатися від сонця й випити келих холодного пива або води. Фотографи, які зазивають клієнтів. Наче все, як завжди. Але придивившись, Великий Процесор помітив, що більшість людей чітко дотримуються свого місця, не віддаляючись від нього більше ніж на чотири-п’ять кроків. У лоточників товар чомусь був накритий накидками з білої щільної тканини, а самі вони були молодими й бравими хлопцями, і тільки ходили вперед і назад, але нічого не продавали. Усі намети сьогодні чомусь були розташовані точно навпроти входів до палацу. Одже, палац уже блоковано.

Погляд Великого Процесора впав на годинника, який показував за десять хвилин дванадцяту. Стало зрозуміло, чого чекають ці хлопці, які ніби без діла гуляють площею. Це були перевдягнені вірусники, солдати Макровіра.

– Начальнику охорони!

– Слухаю, мій пане! – відповів у трубці знайомий голос.

– Будьте готові. Штурм почнеться о дванадцятій.

– Усе вже готово, мій пане. Де можна – побудовано барикади, поставлено посилену варту, вікна першого поверху закрито. Так просто ми не здамося, – голос начальника охорони був бадьорий і впевнений, і це вселяло надію.

Великий Процесор знову підійшов до вікна. Усі, хто гуляв, немовби підкоряючись невидимій команді без поспіху почали підтягуватися до палацу. Придивившись, він побачив, що біля кожного лоточника збиралося по вісім-десять вірусників.

«Та це ж зброєносці! – враз здогадався він. – У них на лотках зброя! Ось чому лотки прикриті тканиною…»

Великий Процесор повільно підійшов до свого особистого сейфа й дістав невеликий пістолет, який матово поблискував. Це був магнітний випромінювач, при всій своїй непоказності, він – грізна зброя, що дозволяє розмагнітити, а значить, знищити будь-якого глюка. Саме тому, що зброя була дуже небезпечною, Великий Процесор, незважаючи на наполягання військових, не пустив її у виробництво. Він не хотів ризикувати, даючи в невідомо чиї руки найпотужнішу зброю за всю історію Заекрання. Найсекретнішу частину він зробив власноруч, передбачивши механізм знищення випромінювача.

Ну що ж, він був готовий до останнього бою. Дорого доведеться заплатити Макровіру за його життя!

– Мій Володарю! – пролунав за дверима голос начальника охорони: – Є зв’язок із військовим міністром. Від нього депеша!

Яка удача! Невже військовий міністр зрозумів, яка небезпека загрожує Столиці й усьому Заекранню? Який молодець! Великий Процесор кинувся до дверей і повернув ключ. Але замість депеші в обличчя вдарив щільний отруйний струмінь.

– Ох! – Великий Процесор знепритомнів миттєво, не встигши навіть натиснути кнопку самоліквідації магнітного випромінювача. Ноги підломилися, і він упав на підлогу.

Від тіла начальника охорони відділилася прозора, майже невидима тінь, після чого воно впало без ознак життя. Тінь посміхнулася, оголивши страшні, наче акулячі зуби, стислася до розміру помаранча, набула яскраво-жовтого кольору й зникла, залишивши за собою невелику хмарину світних іскор. Якби Великий Процесор не лежав непритомний, він би відразу зрозумів, що його ніхто не зраджував. Це була робота найближчого помічника Макровіра, невидимого вірусу на ім’я Стелс.

Незрозуміло, звідки взялася маленька блакитна хмаринка, яка підпливла до розпростертого тіла Великого Процесора. Вона почала рости і спробувала його огорнути, але тіло було занадто велике й нічого у хмаринки не вийшло. Тоді хмаринка згустилася над пістолетиком і розчинила його в собі. Почувся звук важкого дихання й ледь чутний сумний передзвін бубонців, після чого шматочок синяви повільно виплив з кімнати й поплив коридором, притискаючись до плінтуса й намагаючись триматися в тіні.

Маплата, перевдягнувшись у сукню однієї зі своїх служниць, разом з дочкою безперешкодно дійшла до першого поверху. Виглянувши з-за рогу, королева різко сіпнулася назад.

– Там вірусники…

– Ну то й що? Нам чого боятися? Ходімо, мамо… – Інформа навіть посміхалася трохи, щоб додати мамі впевненості.

– Ні, зачекай…

З великої сумки, яку несла з собою, Маплата витягла маленьку шкіряну торбинку, зав’язану тонким ремінцем. У торбинці було щось важке й кутасте, але що саме, Інформа одразу визначити не змогла, та й не намагалася, бо часу на це не було.

– Інформо, доню, що б зі мною не трапилося, ти маєш зберегти себе й ось це. Пам’ятай про слово, що ти дала батькові! А тепер слухай, я піду першою. Не перебивай! – у голосі Маплати прорізалися королівські нотки, що не терплять заперечень. – Якщо нас шукають, то насамперед шукають жінку й дівчинку, які йдуть разом. Коли мене затримають, що теж може трапитися, постарайся скористатися метушнею. Сказати чесно, я не знаю, де можна сховатися, щоб перечекати цей напад. Попросися до когось із підданих… Усе-таки ми не такі вже й погані правителі… Будь тричі обережна! Ну а якщо я пройду, за кілька хвилин іди сміливо. Тобі боятися нема чого, ясно? Зустрінемося біля входу. Ти все зрозуміла, доню?

– Усе, мамо.

Королева поцілувала доньку в чоло, закинула ремінь сумки на плече, сміливо вийшла з-за рогу й попрямувала до виходу.

– Стояти! Ти хто? Куди йдеш?

– Я покоївка, іду додому на відпочинок після зміни.

– Покажи, що в сумці!

Інформа бачила, як напружилася королева. Ще б пак! Її, королеву Заекрання, обшукують якісь вірусники! А королева, з дитинства привчена до порядку й дотримання протоколу, змушена показувати цим нечемам свою білизну й інші речі, які належали тільки їй і зовсім не призначені для стороннього огляду! Та вона мужньо витримала це приниження. Вона уже була застебнула сумку, а вірусник відступив убік, щоб її пропустити, коли дама, яка проходила повз них, зробила глибокий кніксен і сказала:

– Доброго дня, Ваша Величносте!

– Що?! Королева?! – закричали вірусники і потягли до неї свої брудні лаписька.

Це було вже понад усякі сили. Королева кинулася бігти, незручно ковзаючи підборами на бездоганно натертій паркетній підлозі. Один з охоронців підняв автомат і повів стволом на право на ліво, немов написав ручкою короткий рядок. Першою впала придворна дама, яка так невчасно привіталася зі своєю королевою. Вона навіть не встигла повністю випрямитися після останнього у своєму житті поклону – померла зі здивованою гримасою на обличчі. Потім вмерла королева, некрасиво й незручно розтягнувшись на повний зріст на сяючому паркеті.

– Ідіоте! Що ти наробив?! – закричав інший вірусник. – Це ж королева! Ти що, учорашнього наказу не пам’ятаєш! Королеву й принцесу тільки живими! Живими, балда!

– А чого вона того… Ну, побігла… Нехай не бігає!.. А може, це й не королева зовсім… – тупо бубонів перший.

– Що тепер буде… Що тепер буде… – голосив начальник поста. Він розумів, що хоча стріляв не він, саме начальник несе всю відповідальність за безглузду смерть особи, про цінність якої вчора окремо говорили на інструктажі.

Інформа стояла за рогом, щосили затуливши рота долонькою. У перші секунди жах скував її, і це врятувало життя. Вона неминуче потрапила б у полон, якби вискочила зі своєї схованки й кинулася до матері.

«Інформо, доню, що б зі мною не трапилося, ти повинна зберегти себе й ось це…» – пролунав у пам’яті голос королеви. Це було не прохання, це був наказ.

Інформа підняла до очей полотняну торбинку. Ні, на неї відразу звернуть увагу й заберуть. Потрібно десь її сховати, але де? Вона оглянула коридор, і погляд привернула діжка, в якій росла велика пальма. Діжка стояла в кутку біля великого вікна. Принцеса прожогом кинулася до діжки, схопивши з сервірувального столика, кинутого кимось просто посеред коридору, кавову чашку. Викопавши чашкою невелику ямку в землі, вона обережно поклала туди торбинку, закопала й щільно втрамбувала землю. Чашку акуратно витерла серветкою, поставила на місце, перевірила, чи не забруднені землею руки, й сміливо пішла посеред коридору просто на вірусників. Замість двох вартових у коридорі юрмилося з десяток чорних солдатів. Вірусник, який стріляв у королеву, стояв зі зв’язаними назад руками, його ніс і губи були вимащені кров’ю. Зайняті цією подією, вояки не звернули на дівчину ніякої уваги. Тільки один, коли Інформа зупинилася біля тіла матері, прикрикнув:

– Іди геть звідси! Немає тут нічого цікавого!

Інформа полоснула вірусника поглядом, у якому було стільки ненависті, що той сторопів, а коли отямився, зухвалої дівчини вже й слід прохолов.

– Гей, – розгублено скрикнув вірусник, – дівчиську! А куди вона зникла?

– Та заткнися ти зі своїм дівчиськом, – роздратовано відмахнувся начальник поста. Йому зараз було зовсім не до дівчинок, він напружено думав, як буде виправдовуватися перед своїм начальством за вчинене недоумком-вірусником.