Читать книгу Вихідний формат - Олександр Есаулов - Страница 2

Нічого не підозрюючи про бурхливі події, які відбувалися біля входу до його комп'ютера, Сергійко терпляче очікував, коли ж будуть усунуті неполадки на лінії чи на сервері провайдера й трафік-агент знову підключе йому Інтернет. Він запустив свою стару іграшку «Збудуй Глюкландію» та захоплено поринув у державне будівництво.

* * *

Четвірка друзів, що зібралися в Петька, й далі обмінювалися спогадами про літні канікули, що вже добігли кінця. Головним чином випитували в Славка подробиці дивовижних пригод, пов'язаних із викраденням та звільненням принцеси Інформи. Його невиразна розповідь викликала то вибухи реготу, то незадоволене буркотіння з приводу нескінченних бекань та мекань.

* * *

Ніхто й не підозрював, що всіх їх узято під уважний нагляд Макропойнта, рідного брата Макровіра, про знищення якого так незграбно розповідав зараз Славко. Макропойнту, на відміну від Макровіра, який завжди обирав чорний колір, більш подобався червоний.

– Це колір крові, – казав він своїм слугам, – нехай усі знають, що я крові не боюся! Ні своєї, а головне – ані чужої.

Макропойнт був розумний і знав, що до Сергійкового комп'ютера йому не дістатися, так само як і до самого Сергійка. Великий Процесор цього не допустить. Сергійко, який цього літа, ризикуючи життям, брав участь у звільненні Інформи, чим зберіг у Заекранні порядок та законну владу, був під особливим наглядом Хазяїна та Володаря. Намагання слуг Макропойнта дістатися до Сергія були не чим іншим, як відволікаючим маневром. Уся увага віруса була наразі зосереджена зовсім на інших людях. Зараз крізь екран монітора він уважно спостерігав за компанією, що веселилася.

– Мій пане!

– А… Це ти, Лупере. Ти все зробив, як я наказав?

– Так, мій пане. Кабір та Мелісса в приймальні. їх покликати?

– Не треба. На сьогодні ви свою місію виконали. Йдіть, відпочивайте, ви гарно попрацювали.

Тепер настав його час.

* * *

– Ну-ну, – підганяв Дмитро Славка, який продовжував розповідь про літні пригоди. Усі багато сміялися, та не тільки з того, про що він розповідав, але й із того, як розповідав.

– А цей… як його… Дроник, він – раз! І в матрац… тобто, на тигра перетворився! Та каже: «У мене проїзний…» А міліціонер у повному відпаді…

Ніхто з присутніх не помітив, як із вільного порту системного блоку, що стояв на спеціальний підставці, вилилася невеличка червонувата хмаринка. Вона відразу ковзнула під ліжко та з'явилася лише біля дверей і відрізала всім шлях до відступу. Тут хмаринка на мить зупинилася та повільно перетворилася на невисоку людину середньої статури. Усе в цього чоловіка було невеличке: руки, ноги, обличчя з дрібними рисами… Завеликі були тільки очі. Здавалося, вони набухли ненавистю й люттю, які переповнили їх. Вузькі губи склалися в посмішку, яка, мов тоненька щілина, навскіс прорубала обличчя. Вбраний чоловік був у темно-сірий, ретельно відпрасований костюм, під піджаком лиховісно, ніби кров, червоніла сорочка, а з нагрудної кишеньки стирчала кокетливо складена хусточка такого самого лиховісного кольору.

– Ну, рідненькі мої, отже, давайте знайомитися, – хрипко промовив Макропойнт. Він так довго готував цю операцію, що навіть захрип від хвилювання, коли побачив: той, на кого він так ретельно готував пастку, нарешті цілком під його владою.

У кімнаті на мить запала тиша. Усі повернулися до дверей.

– Ви хто? – здивовано запитав Петько.

– Васла, Рикпет, Кадим та подруга їхня Шаната! Гарно, слово честі, гарно! Багата здобич! Я навіть не очікував застати тут вас усіх.

– Та хто ви такий?! – скрикнув Петько. – Як ви сюди потрапили? Звідки ви нас знаєте?

– Що гірше, то краще… То болячіше, – ігноруючи Петькове запитання, незрозуміло промовив гість таким саме хрипким голосом, а потім несподівано тицьнув пальцем у Петька. – Ти більше за всіх запитуєш, отже, й будеш першим.

– У чому? – ще й досі ошелешений, промовив Петько.

Гість знову не відповів на запитання, а спорудив із пальців незрозумілу фігуру, з якої відразу вирвався промінь світла. На мить усіх засліпило. Спокійно, без поспіху, гість скерував промінь на Петра. Той застиг на місці так, наче промінь паралізував його.

– Ах ти ж! – Дмитро кинувся на незнайомця, але теж потрапив під дію дивовижного променя, застиг і був облитий дивним світлом із голови до ніг.

– Ну, а наразі, – лиховісно провадив незнайомець, – звернемося до головного героя. Що розповіси нам, Васло?

– Я? – здивувався Славко. – Я цей… головний герой?

Саме цієї миті до кімнати ввійшла Ксюха, велика пухнаста кицька, Петькова улюблениця. Ксюха була кицькою парадової породи. Парадової тому, що, як казав тато, її ще малим кошеням знайшли в парадному. Вона була замурзана й блохата. Тато підібрав її, приніс додому, добре викупав зі спеціальним милом від бліх. Коли кошеня намокло, то перетворилося на тоненького кістячка.

– Ну, наче купка олівців… – прокоментував тато це сумне видовище.

Зараз Ксюха виросла й стала великою та пухнастою. А ще кицька не любила чужих, тому тато називав її «Наша сторожова кицька Ксюха». Коли вона бачила в помешканні чужого – вигибала спину, здіймала хвоста догори та грізно шипіла, широко роззявляючи пащеку, демонструючи хоч і невеличкі, але дуже гострі ікла. Якщо ж хтось насмілювався її погладити, то міг бути подряпаний чіпкими пазурами й до крові.

Кицька відчула чужого, прийняла бойову позу, зашипіла та вдарила лапою з випущеними пазурами по відпрасованих штанях. Макропойнт від несподіванки підстрибнув і миттю перетворився на червону хмаринку, яка запливла під ліжко. Ксюха, як і кожна сповнена поваги до себе кицька, не могла випустити здобич і погналася за нею. Макропойнт стрімголов летів назад, до комп'ютера, на шляху кидаючись у різні боки, щоб не потрапити до пазурів кицьки, яка завзято нападала.

У кімнаті запанувала тиша. Петько та Дмитро й далі стояли, мов два стовпи. Очі в обох були заплющені.

– Агов, Петре! – неголосно покликала Наталка.

Петько мовчав. Тоді Наталка підійшла та взяла його за руку.

– Петре! Рику, ну годі, не лякай мене!

Коли той почув ім'я Рик, його повіки затріпотіли й він розплющив очі. Обвів кімнату безтямним поглядом, запитливо глянув спочатку на Наталку, потім на Славка.

– Ви хто? Чого вам треба, виродки?

Це було так брутально й несподівано, що Наталка від подиву гепнулась на стілець.

– Я не зрозуміло запитав?

З-під столу вилізла Ксюха, здійняла хвоста догори, підійшла до Петька та почала тертися об його ногу.

– Ану геть звідси, тварюко нікчемна… – він ударив Ксюху ногою в м'який бік. З ображеним нявканням кицька полетіла під ліжко, звідки щойно вилізла, позбавивши всіх від страшного кривавого вірусу.

– Ну? – з погрозою в голосі знову звернувся Петько до своїх друзів. – Чого сюди припхалися? Хто вас запрошував? Кадиме! – звернувся він до Дмитра, який також стояв, ніби стовп. – Нажени цих дурнів!

Після того, як хлопця назвали Кадимом, Дмитро так само, як і Петько за хвилину до того, поволі отямився.

– Так, командире, – неживим, жерстяним голосом озвався він. – Вимітайтеся! Ну? Швидше! Чи не ясно сказано? Швендяють тут усілякі… Дурепи й телепні…

– Це я телепень? – обурився Славко. – Це після всієї нашої дружби?

– Давай, давай… Пузаню, долею зобиджений… А ти чого розсілася? Склади товариство цьому… – Дмитро кивнув у бік Славка.

Ошелешена Наталка, нічого не розуміючи, запитливо глянула на Петра. Той у відповідь окинув її пихатим крижаним поглядом і промовчав.

– Ех, ти… Я думала, що між нами дружба…

– Індик теж думав, – і більше ні слова, тільки презирливий пихатий погляд.

Із Наталчиних очей побігли сльози.

– Мені хіба що заупокійного голосіння бракує, – ще з більшою погордою кинув Петько. – Прийом скінчено, публіка може шкандибати по домівках. Ось цей, – Петро вказав на Славка, – пузань тебе втішить.

– Який же ти… Який же ти… – в Наталки більше не знайшлося слів. Вона затулила обличчя долонями та вибігла з кімнати. Слідом за нею перевальцем, без зайвого поспіху Петькове помешкання залишив Славко. Але щойно він вийшов, миттю рвонув донизу сходами, вибіг на вулицю та наздогнав Наталку, яка нічого не бачила скрізь сльози, що застилали очі.

– Наталю, ну, ти це… Словом, як його… Не плач ти, як його там… Порозумнішає твій Петро, куди він того… Ну, як то кажуть… Подінеться…

– Дякую тобі, Славку, але нічого ти не розумієш!

– Це… як його… Чого це я не розумію? Я навіть дуже… Як його… Кмітливий… Тільки ось що, – зненацька погодився він, – я тут це… й насправді, не все зрозумів. Хто до нас приходив? Він же із Заекрання, це, як його… це ясно. Він перейшов у формат чистої цифри, я таке вже це… бачив. Дроник там… І взагалі… А потім Петро та Димон наче не того… не свої стали. Після променя того…

Наталка раптово зупинилася та стурбовано глянула на Славка. Сльози її миттю висохли.

– Стривай… Ти хочеш сказати, що той кривавий міг щось зробити з Петром?

– Що значить того… хочу? Я вже цілу годину тобі це… кажу…

– Ходімо назад!

– Куди?

– До Петра, дурню!

– І ти дражнитися?

– Не ображайся, гаразд? Чого ж ти відразу не сказав? Це ж очевидно! Петько став зовсім іншим після того, як той… Ну, той, що прийшов, променем його освітив. І Дмитра теж… Може, їх рятувати потрібно, а ми з тобою, мов двоє останніх йолопів! Мерщій назад!

* * *

Екран монітора замиготів та вкрився легким синявим туманом. Із тої синяви почувся голос Макропойнта:

– До мене, мої вояки.

Ані миті не роздумуючи, Петько, а за ним і Дмитро пірнули в блакить екрана, який по тому повільно згас.

У порожній квартирі пронизливо відлунював дзвоник.