Читать книгу Вихідний формат - Олександр Есаулов - Страница 7

Рикпет та Кадим пожадливо їли. Феміна, власниця корчми, стояла поруч, зі складеними на животі руками та спостерігаючи, як мандрівники поспіхом, чвякаючи, майже не пережовуючи, ковтали великі шматки м'яса, хліба, пхали до рота повні ложки вишуканих салатів.

– Феміно, де ці дятли? – знову прогорлав під вікном батько дівчини, в якої Рикпет зіпсував цебро.

Феміна мовчки кивнула на відвідувачів, котрі їли й далі, не звертаючи жодної уваги на гучний голос розлюченого батька.

– Ви!!! – тільки й зміг вимовити той, не знаходячи слів від люті, розмахнувся та пожбурив дірявим цебром у Рикпета. Цебро не долетіло та загуркотіло по підлозі.

І далі жуючи, Рикпет підвів погляд.

– Хто? – невідомо в кого запитав він.

Кадим узагалі обійшовся без слів, мовчки знизав плечима. Обидва знову опустили голови та ввіткнулися в тарілки, й далі захоплено плямкаючи, зрідка прикладаючись до спітнілих кухлів. Така реакція ще більше розпалила й батька, і глядачів, які жваво обговорювали все, що відбувалося. Кількість роззяв під вікнами корчми неухильно зростала, й вони були вже настільки збуджені, що почали давати поради.

– Агов, Брейку, зайди до корчми та відбий цим дятлам бебехи! – горлав місцевий тесля.

– Треба здерти з них компенсацію за пошкоджене цебро та відсудити моральні збитки, – підтримав теслю адвокат, який намагався знайти собі заробіток.

– Пики начистити! – волав відомий по всіх усюдах хуліган та забіяка.

Брейк, мабуть, вирішив скористатися останньою порадою, закасав рукави та зайшов до корчми. Тим часом вояки, які вже скінчили обід, надягали на себе спорядження. Розлючений батько побачив Рикпета та Кадима у повному бойовому вигляді, з автоматами на грудях – і на мить зупинився, але відступати під поглядами чисельних односельців було приниженням. Він нагнув голову, мов бугай, і пішов на тих, хто образив його доньку. Вони підняли автомати: Рикпет спрямував зброю на господиню, Кадим на Брейка. Рикпет простяг руку до Феміни.

– Гроші! – наказав він.

Очі в господині розширилися від подиву.

– Які гроші? – розгублено перепитала вона.

– Усі! – гримнув Рикпет.

Кадим зі своєю жертвою обійшовся взагалі без розмов. Автомат у його руках стрепенувся, полетіли відстріляні гільзи, а стелю над головою Брейка, який і далі наступав на вояків, пропорола черга. На густу чуприну батька-невдахи посипалися тиньк і крейда, а трохи по тому на підлогу просто перед обуреним Брейком гепнулася люстра. Від несподіванки той присів, господиня сплеснула руками та притисла долоні до щік. Глядачі охнули, а дівча, яке стало причиною цього погрому, з переляку закричало. Брейк зупинився, господиня застигла, мов єгипетська мумія, подумки підраховуючи збитки та проклинаючи ту годину, коли вирішила відкрити в цьому малому містечку свою корчму. Рикпет, не кажучи й слова, наблизився до неї, застромив руку в кишеню на фартусі, куди лише десять хвилин тому вона сховала так тяжко зароблений золотий. Підкинув на долоні монету, що тьмяно блиснула, й звернувся до Кадима:

– Запитання?

Кадим похитав головою: запитань не було.

– Гайда!

– Без проблем.

І вони швидким кроком вийшли з корчми, хоча й трохи забарились у вузьких дверях. Натовп погрозливо забурчав, але тут-таки й принишк, коли хтось зазирнув у темні зіниці автоматних стволів.

– Ха! – промовив Рикпет.

– Хо! – відлунням підхопив Кадим.

І обидва, крокуючи в ногу, не випереджаючи одне одного ані на сантиметр, попрямували до виходу з містечка шляхом, який вів до долини Випадкових Чисел. Опівдні, так і не збиваючись із кроку й не зупиняючись на відпочинок, слуги Макропойнта зійшли на невеликий пагорб, з якого відкрилася оточена зусібіч високими горами долина Випадкових Чисел. Місцина була дуже мальовнича: гори, вкриті сосновим лісом із рідкими плямами галяв соковитої смарагдової барви. А запашний розмаїтий травостій починався вже тут, на пагорбку, й тягся, до обрію, доки сягав погляд.

– Ну? – запитав Кадим.

– Стояти, – тут-таки відгукнувся Рикпет.

Кадим з подивом звів брови.

– Випадкові Числа! – Рикпет підняв пальця. – Небезпека!

Почекали. Нічого не трапилося, тільки в повітрі пролетіла маленька сіра пташка, каркнула несподівано неприємним голосом. Пташка повернулася, облетіла друзів, скоса поглядаючи теж несподівано великим блискучим оком. Друге око в пташки було прикрите чорною матовою покришкою.

– О! – здивувався Кадим, показуючи на пташку пальцем.

Рикпет зробив блискавичний рух, схватив пташку просто в польоті, уважно розглянув її та простяг Кадиму.

– Об'єктив!

Кадим забажав уважніше розгледіти летючого шпигуна, але пташка рвучко стрепенулась у долоні й майже не виклювала йому око. Від несподіванки Кадим розтис долоню, пташка випурхнула на волю. Вона зробила ще одне коло над друзями, заклала вертикальну свічку, а по тому спікірувала на них, мов бомбардувальник, намагаючись напаскудити воякам прямісінько на голови.

– Ти! – обурився Рикпет, зірвав автомат і майже не цілячись збив нахабного шпигуна. На місці пташки утворилася вогняна куля, що полетіла чомусь не донизу, як мало бути, а навпаки – догори, та миттєво зникла в блакиті високого неба.